Точка обману

37

Східні двері для відвідувачів Білого дому розташовуються збоку Східного службового проїзду між Міністерством фінансів та Східною галявиною. Посилена огорожа по всьому периметру та бетонні тумби, встановлені тут після нападу на казарми морських піхотинців у Бейруті, надають цьому входові будь-якого вигляду, тільки не привітного.

Підійшовши до воріт, Габріель Еш звірила годинник, відчуваючи дедалі більшу нервозність. Уже за п’ятнадцять хвилин п’ята, але поруч нікого не видно.

СХІДНІ ДВЕРІ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ, О ПІВ НА П’ЯТУ. ПРИХОДЬТЕ САМА.

«Ну ось, я прийшла, — подумала вона. — А ви де?»

Габріель кинула уважний погляд на обличчя туристів, що вешталися поблизу, — може, хтось із них впаде їй в око. Кілька чоловіків зміряли її поглядами, але пішли далі, не зупиняючись. Габріель уже почала думати, що, мабуть, не варто було приходити взагалі. Вона відчула, що вартовий у будці, співробітник секретної служби, уже звернув на неї увагу. Габріель вирішила, що її інформатор наклав у штани і не прийшов. Поглянувши востаннє крізь огорожу на Білий дім, вона зітхнула і повернулася, щоб піти.

— Габріель Еш? — гукнув позаду вартовий.

Габріель крутнулася на п’ятах, і серце її перелякано завмерло. Що таке?

Чоловік у будці махнув їй підійти. Охоронець виявився худорлявим і непривітним.

— Ваш співрозмовник готовий з вами зустрітися. — З цими словами він відімкнув двері й кивнув, щоб вона заходила.

У Габріелі від страху аж ноги підігнулися. Вона на мить заціпеніла.

— Мені проходити всередину?

Охоронець кивнув.

— Мене попрохали вибачитися, що вам довелося чекати.

Габріель поглянула на розчинені двері і знову не знайшла в собі сил зробити крок уперед. Що тут відбувається? Я ж на це не розраховувала!

— Ви ж Габріель Еш, чи не так? — суворо спитав вартовий, явно втрачаючи терпіння.

— Так, сер, але ж…

— Тоді я настійно рекомендую вам іти за мною.

Ноги Габріелі сіпнулися і нарешті почали рухатися. Вона обережно переступила через поріг, і важкі двері грюкнули, зачиняючись за нею.

38

Дві доби, проведені без сонячного світла, переінакшили біологічний годинник Майкла Толланда. Хоча його ручний годинник показував, що незабаром настане вечір, тіло телеведучого уперто твердило, що вже пізня ніч. Нарешті він додав завершальних штрихів своєму документальному фільму, записав його на цифровий диск і рушив через затемнений купол. Дійшовши до освітленого пресцентру, він віддав цей диск медіаінженеру з НАСА, який відповідав за презентацію.

— Дякую, Майку, — сказав інженер і підморгнув, беручи диск. — Тепер зміниться саме поняття «популярна телепрограма», еге ж?

Толланд зморено всміхнувся.

— Сподіваюся, президентові цей фільм сподобається.

— Аякже. Та хоч би там як, а роботу зроблено. Тож тепер розслабся і насолоджуйся шоу.

— Дякую.

Стоячи у пресцентрі, залитому яскравим світлом, Толланд спостерігав, як радісний та збуджений персонал НАСА святкував появу метеорита, попиваючи канадське пиво. Толландові теж хотілося відсвяткувати цю подію, але він почувався втомленим та емоційно виснаженим. Він озирнувся — чи, бува, немає поблизу Рейчел Секстон, але вона, напевне, і досі розмовляла з президентом.

«Він хоче, щоб вона вийшла у прямий ефір», — подумав Толланд. Ні, він не засуджував Герні за це: Рейчел буде прекрасним додатком до компанії речників, що розповідатимуть про метеорит. Окрім своєї вроди, Рейчел випромінювала невимушеність і впевненість у собі, які Толланд рідко зустрічав у тих жінках, що йому траплялися. До того ж траплялися вони йому переважно на телебаченні, але навіть цим безжальним жінкам з чоловічою вдачею та розкішним телеведучим бракувало саме тих якостей, які Толланд помітив у Рейчел.

І тепер він тихцем вшився від бурхливого натовпу веселих співробітників НАСА й подався заплутаним лабіринтом проходів, гадаючи, куди поділися решта цивільних фахівців. Якби вони були хоч наполовину такі зморені, як і він, то мали б зараз перебувати в житловій зоні, намагаючись хоч трохи подрімати перед знаменною подією. Толланд побачив коло обмежувальних помаранчевих стовпчиків навкруг ями, з якої витягли метеорит. Здавалося, купол угорі відлунював голосами далеких спогадів. Толланд спробував відкинути їх.

Забудь про привидів, сказав він собі, напруживши силу волі. Вони часто обсідали його саме в такі хвилини, коли він почувався втомленим або самотнім, — у хвилини особистого тріумфу чи якихось святкувань. Вона мала б зараз бути поруч з тобою, прошепотів голос. Самотньо стоячи в темряві, він відчув, наче падає в забуття.

Селія Берч була його коханням в аспірантурі. Одного разу на День святого Валентина він запросив цю дівчину до її улюбленого ресторану. Коли офіціант приніс їй десерт, це виявилася троянда з діамантовим перснем. Селія все відразу ж зрозуміла. І зі сльозами на очах мовила одне-єдине слово, яке зробило Майкла Толланда найщасливішою людиною у світі.

Так.

Сповнені передчуття щастя, вони придбали невеличкий будинок неподалік Пасадени, де Селія влаштувалася викладати точні науки. Хоча зарплата була скромною, для початку і це було добре, до того ж не так далеко, у Сан-Дієго, розташовувався Інститут океанографії імені Скріппса, де Толланд знайшов омріяну роботу на борту геологічного дослідного судна. Ця робота означала, що на три-чотири дні поспіль він відлучався з дому, але його повернення до Селії завжди були бурхливими та радісними.

Під час виходів у море Майк почав знімати на відео найцікавіші сюжети про свої пригоди для Селії, роблячи щось на кшталт невеличких документальних серіалів про своє перебування на борту судна. Після одного з таких відряджень він повернувся з не дуже якісним відео, знятим крізь ілюмінатор глибоководного батискафа, — то були перші кадри химерної хемотропної каракатиці, про існування якої досі ніхто не знав. Толланд аж підстрибував від ентузіазму, коментуючи відео.

«Та в тих глибинах — буквально тисячі досі невідомих науці видів! — аж захлинався він від захвату. — А ми лишень пошкрябали поверхню — і все! Там сховано такі таємниці, про які ми навіть не здогадуємося!»

Селію заворожили пристрасність чоловіка і його стисле, суто наукове пояснення. Вона просто так показала те відео в аудиторії — і воно відразу ж перетворилося на хіт. Решта вчителів теж захотіли його подивитися. Батьки учнів прагнули його переписати. Здавалося, усі чекали на чергове повернення Майка з морського відрядження. Раптом у Селії виникла ідея. Вона зателефонувала своїй колишній одногрупниці, яка працювала в той час на Ен-бі-сі, і послала їй відео.

За два місяці Майкл Толланд, повернувшись із чергового відрядження, запропонував Селії прогулятися по пляжу Кінгмен-біч. То було їхнє улюблене місце, там вони відпочивали і мріяли.

— Я хочу тобі дещо сказати, — почав Толланд.

Селія зупинилася і взяла чоловіка за руки, а океанська хвиля тієї миті огорнула їй ноги.

— Що саме?

Толланда аж розпирало від нетерпіння.

— Минулого тижня мені зателефонували з Ен-бі-сі. Запрошують вести документальний телесеріал про океан. Це просто надзвичайно! Наступного року хочуть запустити пробний проєкт! Уявляєш?

Селія цьомкнула його, сяючи від радості.

— Уявляю. В тебе все прекрасно вийде.

Якось через шість місяців Селія і Толланд ішли під вітрилом біля Каталіни, коли раптом його дружина поскаржилася на біль у боці. Кілька тижнів вони ігнорували той біль, але зрештою він став нестерпним. Селія пішла на прийом до лікаря.

І за якусь мить казкове життя Толланда розбилося на друзки і перетворилося на пекельний кошмар. Селія була хвора. Дуже хвора.

— Лімфома у пізній стадії, — пояснили лікарі. — Таке трап­ляється рідко у людей її віку, але все ж трапляється.

Селія з Толландом об’їхали купу шпиталів і побували у величезної кількості фахівців. Але відповідь завжди була тією самою: рак у невиліковній стадії.

Я ніколи з цим не змирюся! Толланд кинув свою роботу в Інституті імені Скріппса, забув про Ен-бі-сі і всю свою енергію зосередив на тому, щоб допомогти Селії та полегшити її страждання. Вона щосили опиралася хворобі, терплячи свій біль зі стоїчною елегантністю, за яку він іще сильніше покохав дружину. Майк довго гуляв з нею на Кінгмен-біч, готував їй дієтичні страви і розповідав про те, чим вони займуться, коли їй покращає.

Але цьому не судилося статись.

Минуло лише сім місяців — і ось уже Майкл Толланд сидів у шпитальній палаті біля дружини, що помирала. Він уже не впізнавав її обличчя. Жорстокість злоякісної пухлини можна було порівняти хіба що з не меншою жорстокістю хіміотерапії. Селія стала схожою на висохлий скелет. А останні години її життя були найважчими.

— Майку, — сказала вона хрипко. — Настав час припинити боротьбу. Нехай буде, що буде.

— Я не можу. — Очі Толланда налилися слізьми.

— Ти житимеш, — мовила Селія. — Мусиш жити. Обіцяй, що знайдеш собі нове кохання.

— Не потрібне мені нове кохання, — відказав Толланд, не крив­лячи душею.

— Тобі доведеться знову навчитися кохати.

Селія померла ясним червневим ранком у неділю. Майкл Толланд почувався кораблем, який відірвало від причалу і з розбитим компасом понесло у відкрите море. Тижнями він тинявся сам не свій. Друзі намагалися заспокоїти його, але гординя не дозволяла йому приймати їхнє співчуття.

«Ти маєш зробити вибір, — усвідомив він нарешті. — Працювати або померти».

Опанувавши себе, Толланд увесь віддався роботі, повернувшись до «Дивовижних морів». Ця програма в буквальному значенні врятувала йому життя. І впродовж наступних чотирьох років здобула велику популярність. Попри звідницькі зусилля друзів, він так і не завів собі супутницю життя. За ці роки у нього побувало лише кілька жінок, і нічого путнього з того не вийшло. Ці зустрічі закінчилися фіаско через взаємне розчарування. Толланд урешті кинув спроби й обмежив до мінімуму своє світське життя, посилаючись на напружений робочий графік. Звісно, його найкращі друзі знали, в чому справа: просто Майкл Толланд був неготовий.

Від болісних роздумів Майкла відвернула заповнена водою яма, що бовваніла перед ним зловісною дірою. Струсивши з себе рештки спогадів, що холодили душу, він підійшов до гігантської ополонки. У напівтемряві під куполом вона набула майже сюрреалістичної та магічної краси. Поверхня води мерехтіла, як ставок у місячному сяйві. Темно-зелені світні цятки, немов розкидані кимось по поверхні води, невідпорно притягували погляд Толланда. Він довго дивися на мерехтливе світіння.

Щось у цьому здалося йому незвичним.

Спершу він подумав, що вода просто відбиває світло телевізійних прожекторів, яке долітає до неї з пресцентру. Та відразу ж відкинув цю думку. Здавалося, сяйні цятки мали зеленуватий відтінок і пульсували в унісон — неначе вода в ополонці була живою і сама себе освітлювала зсередини.

Збентежений Толланд зайшов за обмежувальні стовпчики, щоб краще придивитися.

А з протилежного боку житлосфери Рейчел Секстон вийшла в темряву з пункту зв’язку. На мить вона зупинилася, втративши орієнтацію в затемненому склепінчастому просторі, що її оточував. Зараз житлосфера нагадувала зяючу печеру, освітлену лише далекими відблисками медійних прожекторів пресцентру біля північної стіни. Трохи злякавшись темряви, Рейчел інстинктивно рушила до освітленого пресмайданчика.

Вона почувалася задоволеною результатами брифінгу, який влаштувала співробітникам апарату Білого дому. Оговтавшись від несподіваного трюку президента, вона чітко й дохідливо розповіла все, що знала про метеорит. Коли вона говорила, то побачила, як вираз облич членів президентської команди змінився з початкового потрясіння на сповнену надії віру, а насамкінець — на повну і захоплену впевненість.

— Позаземне життя? — почула Рейчел чийсь вигук. — А ви знаєте, що це означає?

— Так, — відповів інший голос. — Це означає, що ми виграємо вибори.

Наближаючись до яскраво освітленого пресцентру, Рейчел уяви­ла собі неминуче офіційне оголошення і подумала: а чи справді батько заслужив, щоб його кампанія потрапила під безжальний президентський коток, який умить розтрощить його і знищить?

Відповідь була однозначною: так.

Як тільки Рейчел починала в чомусь співчувати своєму батькові, вона відразу ж пригадувала матір, Кетрін Секстон. Біль та сором, які Седжвік Секстон накликав на неї, заслуговували на суворе засудження: ледь не щодня повертався додому пізно, самовдоволений, видаючи аромат жіночих парфумів. І удавав з себе ревного християнина, увесь час брешучи та обманюючи, бо знав, що Кетрін ніколи його не кине.

«Так, — вирішила Рейчел. — Сенатор Секстон отримає те, що, безперечно, заслужив своєю негідною поведінкою».

А натовп біля пресцентру продовжував веселитися. Кожен тримав у руці бляшанку з пивом. Рейчел ішла крізь натовп, почуваючись як скромна першокурсниця на вечірці, влаштованій нащадками багатих батьків. «Куди ж подівся Майк Толланд?» — подумала вона.

Раптом поруч матеріалізувався Коркі Марлінсон.

— Шукаєте Майка?

Рейчел аж тіпнулася від несподіванки.

— Ну… власне, так. А може, й ні.

Коркі скрушно похитав головою.

— Я так і знав. Майк щойно пішов. Гадаю, він пішов до себе, щоб трохи подрімати. — Коркі примружився, вдивляючись у сутінки, що панували під куполом. — Проте ви ще зможете його наздо­гнати. — Він хитрувато всміхнувся і показав рукою. — Онде він. Майк завжди впадає в зачарований стан, коли бачить воду.

Рейчел поглянула в центр купола, куди показував випростаний палець Марлінсона, і помітила силует Майкла Толланда. Вчений стояв, замислено дивлячись на воду в метеоритній шахті.

— Що він там робить? — поцікавилася вона. — Взагалі-то там небезпечно.

Коркі весело вишкірився.

— Ходімо штовхнемо його у воду.

Рейчел та Коркі пішли крізь затемнений простір до велетенської ополонки. Підходячи до Толланда, Коркі вигукнув:

— Агов, чоловіче, ти часом свої плавки не забув?

Толланд обернувся. Навіть у напівтемряві Рейчел помітила, що вираз його обличчя був нехарактерно серйозним. Його лице було чимось химерно підсвічене, і це світло неначе виходило знизу.

— Майкле, з тобою все гаразд? — спитала Рейчел.

— Та ні, не зовсім. — І Толланд показав на воду.

Коркі зайшов за помаранчеві стовпчики і приєднався до Толланда на краю шахти. Коли Коркі поглянув на поверхню води, його веселість як вітром звіяло. Рейчел теж переступила через стовпчики і підійшла до них. Придивившись до отвору, вона з подивом помітила, що на його поверхні мерехтять маленькі зеленувато-блакитні вогники, неначе у воді плавають неонові часточки. Здавалося, вони в унісон пульсували. Ефект був приголомшливий.

Піднявши з долівки уламок льоду, Толланд кинув його у воду. В точці контакту вода спалахнула флуоресцентним відблиском, і її бризки раптом засвітилися зеленим вогнем.

— Майку, — збентежено мовив Коркі, — будь ласка, скажи мені, що ти знаєш, що це таке.

Толланд нахмурився.

— Я прекрасно знаю, що це таке. Питання в іншому: що воно в біса тут робить?