Точка обману

102

Таксі, у якому сиділа Габріель Еш, і досі стояло, бо рух було перекрито.

Вона дивилась, як у район Меморіалу Рузвельта з’їжджаються автомобілі «швидкої», і їй раптом здалося, що на місто опустилася сюрреалістична завіса щільного туману. По радіо репортери наввипередки сповіщали про те, що у підірваному автомобілі міг перебувати урядовий чиновник високого рангу.

Витягнувши свій мобільний, Габріель набрала номер сенатора. Він, мабуть, уже почав турбуватися, чому її так довго немає.

Номер був зайнятий.

Габріель поглянула на лічильник таксі і спохмурніла. Деякі авто, що стояли поруч, почали виїжджати на бордюр, розвертатись і рушати геть у пошуках об’їзної дороги.

Водій знову глянув через плече.

— Хочете й далі чекати? Бо лічильник клацає.

Габріель побачила, що на місце пригоди під’їхало ще більше урядових авто.

— Та ні. Поїхали в об’їзд.

Водій щось ствердно буркнув і почав незграбно розвертатися в кілька прийомів. Поки вони стрибали через бордюри, Габ­ріель знову набрала сенатора.

І знову його номер був зайнятий.

За кілька хвилин, зробивши велике коло, авто виїхало на С-стрит. Габріель помітила, що попереду замаячив офісний комплекс імені Філіпа А. Гарта. Вона мала намір поїхати просто в апартаменти сенатора, але зараз, коли її офіс був так близько…

— Зупиніться, — різко кинула вона водієві. — Так, просто тут. Дякую. — І вона показала, де треба зупинитися.

Таксі загальмувало і зупинилося.

Заплативши водієві за лічильником, Габріель додала десять доларів.

— Зможете почекати десять хвилин?

Водій поглянув на гроші, а потім на годинник.

— Так, але ні хвилини довше.

Габріель квапливо вибралася з машини. Я й за п’ять встигну.

О такій пізній годині в мармурових коридорах офісної будівлі Габріель почувалась як у гробниці. Коли вона проходила крізь шеренгу суворих статуй біля входу на третій поверх, її м’язи інстинктивно напружились. Їй здалося, що кам’яні очі фігур невідступно стежать за нею. Як мовчазні вартові.

Зупинившись перед входом до п’ятикімнатного офісу сенатора Секстона, Габріель скористалася своєю карткою-ключем і увійшла всередину. Вестибюль секретарки був тьмяно освітлений. Перетнувши його, вона пішла коридором до свого офісу. Увійшовши всередину, увімкнула флуоресцентні світильники і рушила просто до шаф із теками.

Там вона мала цілу теку матеріалів про бюджетне фінансування насівської ССЗ, а також багато інформації про супутник-сканер. Секстон, безперечно, захоче мати напохваті вичерпні відомості, коли вона розповість йому про Гарпера.

НАСА збрехала про супутник.

Коли Габріель нишпорила у своїх теках, задзвонив телефон.

— Сенаторе, ви? — озвалася вона.

— Ні, Габі, це я, Йоланда. — У голосі подруги відчувалася якась дивна інтонація. — Ти й досі в НАСА?

— Ні, я у себе в офісі.

— Ти навіть гадки не маєш, про що я дізналася.

Габріель розуміла, що не можна нічого розповідати Йоланді, поки вона не поговорить з сенатором. А потім він уже сам придумає, як розпорядитись отриманою інформацією.

— Я все розповім тоді, коли поговорю з сенатором. Зараз їду до нього.

Йоланда помовчала.

— Габі, пам’ятаєш, ти казала мені про те, що Секстон бере гроші на свою кампанію у фонду «Космічний кордон»?

— Я сказала тобі, що помилилась і…

— Я щойно дізналася, що двоє наших репортерів, які висвітлюють тему приватних космічних компаній, якраз займалися цим питанням.

— Що ти хочеш сказати? — здивовано запитала Габріель.

— Поки що нічого. Але цим хлопцям можна довіряти, і, схоже, вони ні на частку секунди не сумніваються, що Секстон приймає майбутні «відкати» від фонду «Космічний кордон». Тому я й зателефонувала тобі. Знаю, я сама казала, що ця ідея абсурдна. Марджорі Тенч як джерело інформації має вигляд украй сумнівний, але наші хлопці… Не знаю, але, можливо, ти захочеш поговорити з ними перед тим, як зустрінешся з сенатором?

— Якщо вони такі переконані, то чому не оприлюднили цю інформацію? — спитала Габріель навіть агресивніше, аніж збиралася.

— Вони не мають стовідсоткових доказів. Вочевидь, сенатор добре вміє замітати сліди.

«І не лише він, а й багато інших політиків», — подумки додала Габріель.

— Нічого конкретного там немає, Йоландо. Я ж казала тобі: сенатор зізнався, що брав гроші, але ці суми в межах дозволеного.

— Я знаю, що він сказав це тобі, і я не збираюся стверджувати, що розрізняю, де тут правда, а де — брехня. Я просто визнала за обов’язок зателефонувати тобі, бо раніше сказала, що Тенч не можна довіряти. Але тепер виявилося, що не тільки Тенч вважає, ніби сенатор незаконно бере гроші. Оце й усе.

— А хто ці репортери? — спитала Габріель і відчула, як у ній несподівано закипає гнів.

— Не можу назвати їхні імена по телефону. Але можу організувати зустріч. Це кмітливі хлопці. Добре знаються на законодавстві, в частині, що регулює фінансування виборчих кампаній. — Йоланда на мить завагалася, а потім продовжила: — Знаєш, вони навіть вважають, що сенаторові конче потрібна готівка, бо він… він фактично банкрут.

І в тиші офісу Габріелі почулося відлуння хрипкого голосу Тенч. Після смерті Кетрін він розтринькав велику частину її спадку на невдалі інвестиції, предмети розкоші та на забезпечення своєї перемоги на попередніх партійних виборах. Пів року тому ваш кандидат був банкрутом.

— Наші хлопці хотіли б із тобою поговорити, — сказала Йоланда.

«Ще б пак», — подумала помічниця сенатора.

— Я зателефоную тобі пізніше.

— У тебе такий голос, наче ти на когось зла.

— На тебе ніколи, Йоландо. Ніколи.

І Габріель натиснула на кнопку.

Охоронець, який дрімав у кріслі біля входу до апартаментів сенатора в житловому комплексі Вестбрук, аж підскочив, розбуджений дзвінком свого мобільного телефона. Протерши очі, він видобув телефон із куртки.

— Слухаю.

— Оуене, ти? Це Габріель.

— А, привіт, — сказав він, упізнавши її голос.

— Мені треба негайно поговорити з сенатором. Ти не міг би постукати йому у двері? Бо його номер і досі зайнятий.

— Та вже ж начебто й пізно…

— Він не спить. Я це точно знаю, — мовила Габріель занепокоєно. — Справа надзвичайно термінова.

— Як? Іще одна?

— Та ні. Та сама. Просто скажи, хай відповість на мій дзвінок, Оуене. Є дещо, про що мені терміново потрібно в нього спитати.

Охоронець зітхнув і підвівся.

— Ну гаразд, гаразд. Я постукаю у двері. — Він потягнувся і рушив до апартаментів сенатора. — Але я роблю це лише тому, що він похвалив мене за те, що я тебе впустив до нього минулого разу. — І охоронець підняв стиснутий кулак, щоб гепнути у двері.

— Що ти сказав? — ошелешено спитала Габріель.

Кулак охоронця зупинився на півдорозі.

— Сенатор похвалив мене за те, що я впустив тебе до нього минулого разу. Ти мала рацію. З цим не виникло проблем.

— Ви з сенатором про це говорили? — здивовано запитала Габріель.

— Так. А що тут такого?

— Та нічого, просто я подумала…

— Утім, це мало якийсь дивний вигляд. Сенатор не відразу пригадав, що ти заходила. Напевне, хильнув трохи зайвого з хлопцями.

— А коли ви розмовляли, Оуене?

— Одразу як ти пішла. Щось не так?

Габріель на мить замовкла.

— Та ні… ні, все нормально. Знаєш, я подумала, може, і справді не треба турбувати зараз сенатора. Я спробую додзвонитися до нього по стаціонарному телефону, а якщо не вийде, то я знову тобі зателефоную і ти постукаєш у двері.

Охоронець закотив очі.

— Як скажете, міс Еш.

— Дякую, Оуене. Вибач, що потурбувала.

— Та які проблеми. — Охоронець вимкнув телефоні і, гепнувшись у крісло, знову захропів.

А Габріель стояла мовчки у своєму офісі, не вимикаючи телефона. Секстон знає, що я заходила, але нічого мені не каже.

Сюрреалістична загадковість сьогоднішньої ночі дедалі згущувалася. Габріель умить пригадала дзвінок сенатора, коли вона була у студії Ей-бі-сі. Сенатор ошелешив її несподіваним зізнан­ням у тому, що зустрічався з представниками космічних компаній і брав у них гроші. Його чесність повернула її до нього. Їй навіть стало трохи соромно. Але тепер виявилось, що то була зовсім не шляхетність з боку сенатора.

«Чисті гроші, — сказав Секстон. — Абсолютно легальні».

Раптом усі підозри і лиховісні передчуття стосовно сенатора сколихнулись і знову піднялися на поверхню.

А біля будинку несамовито сигналило таксі.