Точка обману

60

Переїзд кожного нового президента до Білого дому включає таємне турне чотирма коморами, які надзвичайно ретельно охороняються. У цих коморах містяться безцінні колекції меб­лів колишніх мешканців Білого дому: робочі столи, срібний столовий посуд, шафи, ліжка та інші предмети, що викори­стовувалися попередніми президентами Сполучених Штатів починаючи з Джорджа Вашингтона. Під час цього турне новообраному президенту пропонують вибрати ту з реліквій, яку б він хотів узяти до себе в Білий дім, щоб користуватися нею під час свого перебування на посаді. Лише ліжко у Спальні Лінкольна є таким, що не підлягає повторному використанню. Але іронія полягає в тому, що президент Лінкольн ніколи в тому ліжку не спав.

Стіл, за яким зараз сидів в Овальному кабінеті Зак Герні, належав колись його ідолу — Гаррі Трумену. Цей стіл, хоч і маленький за сучасними стандартами, щодня нагадував чинному президентові, що його кумир на прізвисько Хвалько і справді колись бував у цьому кабінеті і що тепер він, Зак Герні, несе повну відповідальність за промахи своєї адміністрації. Цю відповідальність Герні вважав за честь і робив усе від нього залежне, щоб мотивувати підлеглих виконувати свої обов’язки якнайкраще і будь-що.

— Пане президенте? — гукнула його секретарка, зазирнувши до кабінету. — Вам щойно зателефонували.

— Дякую, — махнув рукою Герні.

І потягнувся до телефона. Йому хотілося б відповісти на цей дзвінок у приватній обстановці, але він знав напевне, що такої можливості найближчим часом не випаде. Довкола нього пурхали візажисти, причепурюючи його обличчя та волосся. Просто перед його робочим столом телевізійники встановлювали своє устаткування, а кабінетом сновигав цілий сонм радників та піарників, які обговорювали стратегію й тактику.

Лишилося менше години…

Герні натиснув освітлену кнопку на своєму особистому президентському телефоні.

— Лоуренсе, це ти?

— Так, я. — Голос директора НАСА звучав віддалено і глухо.

— У вас там усе гаразд?

— Насувається шторм, але мої люди кажуть, що супутниковий зв’язок не постраждає. Ми вже повністю готові. Ведемо відлік часу, що лишився.

— Чудово. Сподіваюся, настрій у вас бадьорий.

— Так, надзвичайно бадьорий та оптимістичний. Ми навіть трохи пива випили.

Герні розсміявся.

— Приємно чути. Слухай, я просто хотів подякувати тобі, перш ніж усе це почнеться. Сьогоднішня ніч стане особ­ливою.

Керівник НАСА на мить замовк, а потім заговорив якось невпевнено, що було для нього зовсім не характерно.

— Так, сер, неодмінно стане. Ми довго чекали цього моменту.

Герні завагався, відчувши: щось не так.

— У тебе голос зморений.

— Та… сонця бракує, і не завадило б добряче виспатися.

— Потерпи ще годину. Усміхайся в об’єктиви камер, радій моменту, а потім ми пошлемо по тебе літак, і ти повернешся сюди, до Вашингтона.

— Чекаю не дочекаюсь. — І Екстром знову замовк.

Як досвідчений перемовник, Герні добре навчився слухати і розрізняти нюанси, розуміти те, що говорилося поміж рядками, у паузах. Щось у голосі директора було не так.

— Ти впевнений, що у вас там усе гаразд?

— Цілком і повністю. Всі системи функціонують бездоганно. — Відчувалося, що Екстром хоче змінити тему. — Ви бачили останній варіант документального фільму, знятого Майклом Толландом?

— Щойно проглянув, — відповів Герні. — Він виконав свою роботу просто фантастично.

— Так. Ви добре зробили, що запросили його сюди.

— Ти й досі скаженієш через те, що я залучив цивільних фахівців?

— Узагалі-то так, — добродушно розсміявся Екстром, і у його голосі знову відчулася звична сила і впевненість.

Підозри, що почали закрадатися в душу Герні, умить зник­ли. З керівником НАСА все гаразд, подумав він. Просто трохи втомився.

— Ну, добре. Побачимося за годину через супутник. Представникам мас-медіа буде про що поговорити.

— Та отож.

— Слухай, Лоуренсе, — Герні стишив голос і заговорив серйозно: — Ти збіса гарно впорався зі своєю роботою. Я цього ніколи не забуду.

А неподалік житлосфери Дельта-Три, відчайдушно борючись зі скаженим вітром, намагався зібрати і знову запакувати на санчатах розкидане приладдя Нори Менгор. Насилу впоравшись, він натягнув зверху вініловий чохол, потім кинув на нього тіло Нори Менгор і прив’язав. Коли він уже зібрався тягнути сани, його наздогнали двоє напарників, під’їхавши на лижах по льодовику.

— План міняється! — вигукнув Дельта-Один, перекрикуючи вітер. — Решта троє перелетіли через край.

Дельта-Три не здивувався. Він також знав, що це означало. План, який вони мали втілити, полягав у розміщенні трупів на льоду так, щоб ті, хто їх знайде, подумали, ніби стався нещасний випадок. Тепер цей план відпав як непотрібний. А залишити одне тіло означало, що виникне більше запитань, аніж з'явиться відповідей.

— Повна зачистка? — спитав Дельта-Три.

Дельта-Один кивнув.

— Я позабираю ракети, а ви удвох позбудьтеся саней.

Поки Дельта-Один пройшовся маршрутом науковців, ретельно замітаючи всі сліди їхньої присутності, Дельта-Три зі своїм напарником рушив униз льодовиком, тягнучи навантажені сани. Насилу перебравшись через снігові пагорби, вони нарешті вийшли на майданчик біля урвища, яким закінчувався льодовиковий шельф Мілна. Вони напружилися, штовхнули — і сани з тілом Нори Менгор нечутно ковзнули через край і полетіли у Північний Льодовитий океан.

«Чиста перемога!» — подумав Дельта-Три.

Коли вони поверталися на базу, він із приємністю відзначив, що вітер швидко замітає сліди, залишені їхніми лижами.