Точка обману

113

Майкл Толланд здогадався, що Рейчел поранена, тільки коли затягнув її в укриття за батискафом «Тритон». З виразу її обличчя він зрозумів, що болю вона не відчуває. Так-сяк посадивши Рейчел, Толланд крутнувся подивитись, де ж Коркі. З переляканими очима астрофізик плентався до них через палубу.

«Треба знайти надійне укриття», — подумав Толланд, іще не повністю усвідомивши весь жах того, що трапилось. Інстинктивно він обнишпорив поглядом палубу. Сходи, що вели на капітанський місток, оглядалися зусібіч, а сам місток був із прозорого скла — чудова мішень для нападників згори. Іти туди дорівнювало самогубству, а це означало, що в них залишався тільки один напрямок для втечі.

На якусь мить океанограф зупинив погляд на батискафі — може, у ньому вдасться врятуватися від куль у воді?

Та ні, це абсурд. «Тритон» був розрахований на одну людину, а щоб опустити його лебідкою тридцять футів завдовжки крізь люк у воду, знадобиться аж десять хвилин. До того ж без як слід заряджених батарей та компресорів батискаф нерухомо бовтатиметься у воді.

— Вони повертаються! — верескнув Коркі, показуючи в небо.

Толланд навіть не обернувся. Він швидко показав рукою на сусідню прибудову, де алюмінієві сходні вели на нижні палуби. Коркі не треба було заохочувати. Увібравши голову в плечі, він кинувся до отвору і зник під палубою. Толланд міцно вхопив Рейчел за талію і кинувся слідом за астрофізиком. І якраз вчасно: щойно вони зникли під палубою, над судном знову загуркотів гелікоптер, поливаючи його кулями. Толланд допоміг Рейчел збігти решітчастими сходами на підвісну платформу внизу. Коли вони спустилися, він відчув, як усе тіло Рейчел раптом заціпеніло. Толланд крутнувся на п’ятах, злякавшись, чи не влучила в неї рикошетом куля.

Та, побачивши її обличчя, Толланд збагнув, що то не куля. Простеживши за її скам’янілим поглядом, він одразу все зрозумів.

Рейчел непорушно стояла на місці: ноги відмовлялися її слухати, а погляд зупинився на химерному світі, що відкрився перед нею.

Через особливості своєї конструкції «Гоя» мала не корпус, а радше опори і нагадувала гігантський катамаран. Утікачі зараз стояли на решітчастому вузенькому місточку, що висів над зяючою розщелиною, а під ними, на відстані тридцяти футів, шалено вирувало море. У цьому місці стояв оглушливий шум, посилюваний відлунням від внутрішніх стінок верхньої частини судна. Страх Рейчел збільшувала ще й та обставина, що увімкнені внутрішні ліхтарі кидали зеленкуватий відблиск на воду під її ногами. А у воді виднілося кілька темних примарних силуетів. То були гігантські акули-молоти; вони трималися проти течії, звиваючи свої гнучкі, немов гумові, тіла.

Раптом у її вухах залунав голос Толланда:

— Рейчел, усе нормально. Дивися лише поперед себе. Я позаду, відразу ж за тобою.

Він обережно простяг ззаду руки і почав потихеньку розгинати її пальці, що вчепилися в поруччя. Саме тоді Рейчел і побачила, як червона краплинка скотилася з її руки й упала у воду крізь решітчасту поверхню. Вона провела крапельку крові поглядом. Рейчел не помітила, як краплина торкнулася води, зате побачила, як на це жваво відреагували акули-молоти. Вони стрепенулися в унісон, вдарили потужними хвостами — і закрутились, розпочавши між собою бійки, мов собаки, ляскаючи зубами і розрізаючи плавцями воду.

Збільшений розмiр чуттєвої частки головного мозку…

Вони відчувають кров за милю…

— Дивися просто перед собою, — повторив Толланд рішуче і заспокійливо.

Тепер Рейчел відчула, як він узявся руками за її стегна, потихеньку підштовхуючи вперед. Викинувши зі свідомості провалля під ногами, Рейчел пішла по решітчастому містку. Вгорі знову почулося гуркотіння лопатей гелікоптера. Коркі вже встиг далеко відійти від них по місточку; охоплений панікою, він погойдувався, наче п’яний.

— Іди до найдальшої опори, Коркі! Не бійся, йди!

Тепер Рейчел побачила, куди вони прямували. Попереду вид­нілося кілька крутих сходів. А на рівні води на всю довжину судна тягнулася схожа на поличку палуба. З цієї палуби стирчали кілька невеличких плавучих пірсів, що робило її схожою на мініатюрний яхтовий причал під судном. Велика табличка пові­домляла:

ЗОНА ПІРНАННЯ

Плавці можуть виринути на поверхню зненацька

Човни мають проходити обережно

Рейчел дуже хотілося сподіватись, що Майкл не змушуватиме їх пірнати у воду. Її страх посилився, коли Майкл зупинився перед складськими блоками із сітчастого дроту, що витягнулися вздовж нижньої палуби. Він розчинив двері, і Рейчел побачила там плавальні костюми, трубки, ласти, рятувальні жилети та підводні рушниці. Не встигла вона заперечити, як він простягнув руку і схопив ракетницю.

— Ходімо.

І вони знову пішли.

А попереду Коркі вже встиг наполовину спуститися крутими сходами.

— Я бачу його! — скрикнув він майже радісно, долаючи шум нуртiвн води.

«Що він там помітив?» — подумала Рейчел, дивлячись, як Коркі побіг по вузенькому місточку. Бо вона тільки й бачила що акул та океанські хвилі, які хлюпали небезпечно близько біля її ніг. Толланд легенько підштовхнув її вперед, і вона нарешті угледіла, чого так зрадів Коркі. У дальньому кінці мініпричалу був при­швартований маленький моторний човен.

Коркі кинувся до нього.

Рейчел отетеріло дивилася на астрофізика. Як?! Намагатися перегнати гелікоптер на моторному човні?

— Там є радіо, — пояснив Толланд. — І якщо ми зможемо заплисти достатньо далеко від зони глушіння, створюваної гелікоптером, то…

Але Рейчел уже не чула, що він сказав. Бо помітила дещо, від чого її кров захолола в жилах.

— Надто пізно, — видушила вона з себе надтріснутим голосом, простягнувши тремку руку. — Нам кінець…

Толланд різко обернувся й побачив, що це дійсно так.

У дальньому кінці судна у проміжок між кораблем та водою вдивлявся гелікоптер — немов дракон, що зазирає в печеру. На мить Толландові здалося: зараз машина рвоне просто до них під палубою судна. Але гелікоптер почав трохи повертати вбік, щоб зайняти зручну для стрільби позицію.

Толланд простежив напрям стволів кулемета. Ні!

Коркі, який скоцюрбився біля моторного човна, відв’язуючи його, підвів голову якраз тієї миті, коли гримнули постріли. Він хитнувся й різко смикнувся — схоже, у нього влучила куля. Несамовитим ривком учений перескочив через борт і кинувся на дно човна, рятуючись від обстрілу. Кулемет замовк. Толланд побачив, як Коркі заповзає далі. Нижня частина його правої ноги закривавилася. Скрутившись під панеллю керування, Коркі простягнув руку і став мацати її, аж поки не знайшов ключ. Двигун моторного човна ожив і заревів.

За мить з носа гелікоптера, що завис над палубою, з’явився лазерний промінь і почав намацувати моторний човен, щоб вразити його керованою ракетою.

Толланд зреагував радше інстинктивно, аніж обдумано, і націлив на гелікоптер ту єдину зброю, яку мав.

Океанограф натиснув на гачок, ракетниця в його руці засичала, і просто на гелікоптер гайнула сліпучо-біла стрічка. Та навіть у цю мить Толланд побачив, що запізнився. Ракета ось-ось мала вдарити в переднє скло кабіни, а пускова установка під черевом машини вже випустила свій спалах світла. Водночас гелікоптер різко взяв угору, ухиляючись від ракети, що на нього мчала.

— Стережись! — заволав Толланд, смикнувши Рейчел униз на місток.

Ракета збилася з курсу. Мало не зачепивши Коркі, вона пролетіла вздовж «Гої» та вдарила в основу опори на тридцять футів нижче від того рівня, на якому перебували Толланд і Рейчел.

Звук вибуху був апокаліптичним. Під ними здійнявся вир води і вогню. Шматочки погнутого металу злетіли в повітря. Скреготнув метал об метал — то судно трохи нахилилося, шукаючи нову точку рівноваги.

Коли розвіявся дим, Толланд побачив, що одну з головних опор «Гої» значно пошкоджено. Потужні течії шарпали поплавець, загрожуючи відірвати. Спіральні сходи, що вели донизу, схоже, висіли на волосинці.

— Мерщій! — заволав Толланд, підштовхуючи Рейчел до цих сходів. — Нам треба спуститися вниз!

Але було запізно. Сходи подалися, тріснули, відірвалися від пошкодженої опори і шубовснули у воду.

А над судном Дельта-Один намацав вимикачі та важелі і нарешті впорався з керуванням. На мить засліплений ракетою, що на нього летіла, він інстинктивно рвонув машину вгору, і тому ракета не влучила в ціль. Він вилаявся, завис над носом судна і приготувався знизитися, щоб закінчити роботу.

Знищити всіх пасажирів. Наказ контролера був чіткий і зрозумілий.

— Чорт забирай! Ти диви! — заволав Дельта-Два із заднього сидіння, показуючи у вікно. — Моторний човен!

Дельта-Один крутнувся і побачив зрешечений кулями мотор­ний човен «крестлайнер», що нісся від «Гої» в передранкову темряву.

Керівникові групи належало прийняти рішення.