Точка обману

55

Дельта-Три залишився, щоб забрати тіло Нори Менгор, а двоє інших військовиків кинулися льодовиком за своєю здобиччю.

На ногах у них були спеціальні лижі з електричним приводом. Сконструйовані за зразком звичайних лиж, призначених для вільного продажу, ці лижі мали щось на кшталт прикріплених до них маленьких танкових гусениць. Це робило їх схожими на снігоходи з гусеницями позаду та лижами спереду, тільки ці снігоходи надягалися на ноги. Швидкість регулювалася притисканням вказівного та великого пальців у правій рукавичці, де під цими пальцями містилися спеціальні пластинки. Потужна гелієва батарея кріпилася до ноги як велика шкарпетка. Це дозволяло збільшити теплозахист і забезпечити безшумність пересування. Завдяки кмітливості винахідників кінетична енергія, що вироблялася під час спуску лижника схилом, викори­стовувалася для заряджання батареї.

Дельта-Один мчав, низько нагнувшись, до океану й оглядав кригу. Вітер підганяв його в спину. Його прилад нічного бачення чимось нагадував модель «Патріот», якою користувалися морські піхотинці. Дельта-Один споглядав місцевість через шести­компонентні лінзи 40×90 мм з подвоювачем збільшення та інфрачервоною системою, що покривала дуже велику відстань. Зовнішній світ у цих окулярах виглядав у світло-блакитних холодних тонах — таке забарвлення спеціально придумали для арктичної місцевості, із властивим їй високим рівнем відбиття світла від снігової та льодової поверхні.

Наблизившись до першого пагорба, Дельта-Один помітив крізь свої окуляри дві яскраво позначені смуги нещодавно проораного снігу, які піднімалися схилом, наче стріла, що сяяла в ночі. Вочевидь, троє втікачів або не здогадалися відстебнутися від свого імпровізованого вітрила, або не спромоглися цього зробити. Хоч так, хоч сяк, але якщо вони не встигли відстебнутися перед останнім пагорбом, то, напевне, вже бовталися десь у крижаних хвилях океану. Дельта-Один знав, що теплі комбінезони подовжать життя жертвам, але безжальні прибережні течії затягнуть їх на глибину і смерть буде неминучою.

Однак попри свою впевненість Дельта-Один був навчений, що треба не припускати, а знати напевне. Він мав побачити трупи. Низько пригнувшись, він стиснув вказівний та великий пальці і поїхав угору по схилу першого пагорба.

Майкл Толланд лежав, не ворушачись і оцінюючи, чи важко він забився під час падіння. Так, досить важко, але він відчував, що кістки цілі. Учений анітрохи не сумнівався, що саме м’який комбінезон урятував його від серйозних травм. Толланд розплющив очі, і думки його поволі й неохоче сконцентрувалися. Там, де він опинився, усе здавалося м’якшим… тихішим… вітер і досі завивав, але не з такою люттю.

Ми ж, здається, перелетіли через край?

Придивившись, Толланд помітив, що лежить на льоду, накривши собою Рейчел Секстон майже під прямим кутом, хрест-навхрест. Їхні зчеплені карабіни та мотузки переплуталися. Він відчував під собою її подих, але не бачив обличчя. М’язи майже не слухалися його, і Толланд насилу скотився з Рейчел.

— Рейчел? Рейчел! Ти як? — спитав Толланд, не впевнений, що його губи видають хоч якийсь звук.

Толландові пригадалися останні секунди їхнього відчайдушного польоту. Метеозонд рвонув угору, шнур лопнув, вони впали на дальній схил пагорба, скотилися, потім їх понесло кригою, яка швидко скінчилася. Толланд і Рейчел упали вниз, але падіння було навдивовижу нетривалим. Замість упасти в океан вони пролетіли якихось десять футів, ударилися об іще один масив льоду і зупинилися, бо їх, наче якорем, втримало тіло Коркі, що тягнулося позаду.

Підвівши голову, Толланд поглянув у бік океану. Недалеко від них лід закінчувався стрімким урвищем, за яким чувся гуркіт океанських хвиль. Повернувши голову назад до льодовика, Толланд уважно вдивився в нічну темряву. На відстані двадцяти ярдів від того місця, де вони зараз лежали, його погляд уперся в круту крижану стіну, яка, здавалося, нависала над ними. І цієї миті він збагнув, що трапилося. Якось їм удалося неушкодженими зісковзнути з основного масиву льодовика на нижню льодову терасу. Ця ділянка була пласкою, завбільшки з хокейне поле і вже частково відкололася, приготувавшись будь-якої миті зсунутися в океан.

«Ага, утворення айсбергів», — подумав Толланд, оглядаючи непевну крижану платформу, на якій він зараз лежав. Це був широкий квадратний брус льоду, що звисав з льодовика, немов балкон, із трьох його боків виднілися уступи, що вели до океану. Цей гігантський балкон тримався за льодовик тільки своєю задньою частиною, і Толланд не міг не бачити, що це з’єднання було аж ніяк не надійним. Межею, де нижня тераса примкнулася до льодовика, пройшла зяюча розщелина футів з чотири зав­ширшки. Невдовзі сила тяжіння мала перемогти.

А ще більше за цю розщелину налякав Толланда вид непорушного тіла Коркі Марлінсона, що лежало, скоцюрбившись, на льоду. Астрофізик був за десять ярдів від них, наприкінці страхувальної мотузки.

Толланд спробував підвестися, але він і досі був прикріплений до Рейчел. Помінявши позицію, він почав розчіпляти мотузки та карабіни.

Рейчел кволо спробувала сісти.

— А ми що, не перелетіли через край? — спитала вона ошелешено.

— Ми впали на нижній блок льоду, — пояснив Толланд, нарешті відв’язавшись від неї. — Треба допомогти Коркі.

Відчуваючи біль у всьому тілі, Майкл спробував підвестися, але ноги зрадницьки затремтіли й підігнулися. Ухопившись за страхувальну линву, він щосили смикнув її, і Коркі ковзнув до них по льоду. Толланд смикнув іще кілька разів — і Коркі опинився на кризі за кілька футів від них.

Коркі Марлінсону дісталося на горіхи. Він був увесь побитий. Його окуляри злетіли, щока була сильно порізана, а з носа текла кров. Побоювання Толланда, що Коркі загинув, швидко розвія­лися, коли астрофізик перевернувся на спину і злобно витріщився на них.

— Господи! — вигукнув він, затинаючись. — Оце покаталися!

Толланд полегшено зітхнув.

Рейчел сіла, скорчившись від болю. Потім озирнулася.

— Треба… треба звідси вшиватися. Схоже, що ця брила льоду ось-ось упаде.

Толландові не треба було двічі пояснювати. Залишалося єдине питання — як звідси вшитися.

Але часу на прийняття рішення в них уже не було. Над їхніми головами на льодовику почулося знайоме тонке дзижчання. Толланд різко поглянув угору і побачив дві постаті в білому, що легко, мов привиди, підкотилися до краю і разом зупинилися. Двоє чоловіків якусь мить постояли, придивляючись до своєї скаліченої здобичі і смакуючи перемогу, як шахіст перед останнім ходом, збираючись оголосити мат і кінець гри.

***

Дельта-Один здивувався, побачивши трьох утікачів живими. Утім, він знав, що це їхній тимчасовий стан. Вони впали на частину льодовика, що вже почала свій неминучий завершальний шлях до океану. Цю здобич можна було вбити в той самий спосіб, у який вони нейтралізували першу жертву, але на думку спецназівцю спало інше, значно краще і «чистіше» розв’язання проблеми. Яке гарантує, що тіл ніколи не знайдуть.

Дивлячись через край льодовика, Дельта-Один помітив розщелину, що вклинилася між льодовиком та цим хвостовим блоком льоду. І цей шматок криги вже небезпечно висів на волосинці, ось-ось маючи відокремитися… і впасти в океан.

А чому б йому не впасти туди просто зараз?

Льодовий шельф щоночі стрясали оглушливі вибухи — то від нього відколювалися шматки і падали у воду. І цього разу буде так само. І ніхто не помітить різниці.

Відчуваючи знайомий теплий приплив адреналіну, що супроводжував підготовку до вбивства, Дельта-Один заліз рукою до рюкзака з припасами і видобув звідти важкий, схожий на лимон предмет. То була стандартна наступальна граната, яка звалася шумовою. «Несмертельна» конструкція давала сліпучий спалах та оглушливу вибухову хвилю. Одначе керівник групи не сумнівався, що цього разу граната неодмінно стане «смертельною».

Зайнявши позицію біля краю льодовика, він придивився, на якій глибині закінчувався конус розщелини. Двадцять футів? Чи п’ятдесят? Та він знав, що це не має особливого значення. Глибина ви­явилася достатньою, аби його план спрацював бездоганно.

Зі спокоєм, виробленим під час численних убивств, Дельта-Один завів годинниковий механізм гранати на десятисекундну затримку, витягнув чеку і кинув гранату в розщелину. Вибуховий пристрій пірнув у темряву і щез.

Після цього Дельта-Один та його напарник швидко здерлися на вершину снігового пагорба й почали чекати. Видовище мало бути ефектним.

Навіть у своєму запамороченому стані Рейчел Секстон чудово зрозуміла, що нападники кинули до розщелини. Здогадувався про це Тол­ланд чи просто прочитав страх у її очах — було неясно, але вона побачила, як він зблід і кинув нажаханий погляд на великий шмат льоду, на якому вони опинилися. Майкл чітко усвідомив, що на них чекає.

Лід під Рейчел засвітився спалахом, наче грозова хмара від блискавки. Химерне білувате світло бризнуло в усіх напрямках. На сотню ярдів довкола них льодовик освітив білий спалах. Вибухова хвиля не змусила себе довго чекати. Вона прийшла не глухим гуркотом землетрусу, а оглушливою ударною хвилею, від якої аж кишки в животі перекрутилися. Рейчел відчула, як руйнівний удар передався через кригу її тілу.

Й одразу ж увесь навислий над океаном льодовий масив почав відокремлюватися з гучним тріском, наче між ним і льодовиком хтось великий та страшний увігнав гігантський клин. Сповнені жаху очі Рейчел зустрілися з очима Толланда і застигли, як у стоп-кадрі в кіно. Поруч із ними несамовито верескнув Коркі.

Під ними наче розкрилася безодня.

На якусь мить Рейчел відчула невагомість, зависнувши у повітрі над брилою криги вагою багато мільйонів фунтів. Іще одна мить — і вони полетіли разом із айсбергом у крижаний океан.