Точка обману

125

«Усе, кінець», — подумала Рейчел.

Вони з Толландом сиділи пліч-о-пліч на палубі, вдивляючись у дуло автомата, який націлив на них військовик підрозділу «Дельта». На жаль, тепер Пікерінг знав, куди Рейчел надіслала факс — до офісу сенатора Секстона.

Рейчел сумнівалася, що її батько коли-небудь отримає повідом­лення, яке щойно записав Пікерінг. Швидше за все, директор військово-космічної розвідки проникне до офісу сенатора рано-вранці, коли той ще спатиме, випередивши всіх. Якщо Пікерінг зможе туди дістатися, тихцем забрати факс і стерти телефонне послання, відпаде потреба завдавати шкоди сенаторові. Вільям Пікерінг був одним із небагатьох людей у Вашингтоні, хто міг обманним шляхом і без особливого шуму проникнути до офісу будь-якого сенатора Сполучених Штатів. Рейчел завжди дивувалась, як багато огидного можна зробити, прикриваючись «національною безпекою».

«Якщо такий варіант не пройде, — подумала вона, — Пікерінг може просто пролетіти повз офісну будівлю і ненароком випустити ракету “хелфаєр” у вікно, щоб знищити факс». Але внутрішній голос підказував їй, що до цього справа не дійде.

І зараз, сидячи поруч із Толландом, Рейчел з подивом відчула, як його рука лагідно торкнулася її долоні. У тому дотикові відчувалася ніжна сила, і їхні пальці переплелися так природно, що Рейчел здалося, ніби вони знайомі вже давно-давно і робили це багато-багато разів. Усе, чого їй зараз хотілося, — це лежати в його обіймах і відчувати себе захищеною від гнітючого ревіння нічного океану, що крутився довкола них спіральними течіями.

«Ніколи, — збагнула вона. — Цьому ніколи не судилося бути».

Майкл Толланд почувався як людина, якій усміхнулася надія на шляху до шибениці.

Життя просто кепкує з мене.

Упродовж років після смерті Селії Толландові часто доводилося переживати ночі, коли йому хотілося померти, години болю та самотності, яких, здавалося, можна було позбутися разом із самим життям. І сьогодні він, уперше за весь час, почав розуміти те, що завжди казали йому друзі.

Майкле, на самоті у тебе нічого не вийде. Знайди собі нове кохання.

Тримаючи руку Рейчел у своїй, Толланд відчував злу іронію теперішньої ситуації, з якою було важко змиритися. Часто доля вкрай жорстоко розташовує події в часі. З його серця ніби спала товста броня. На мить на цій потертій палубі «Гої» Толланд відчув, як над ним витає дух Селії, як це часто бувало раніше. Її голос чувся в шумі бурхливої води.

— Тобі жити далі, — прошепотів голос. — Обіцяй, що знайдеш нове кохання.

— Я ніколи не захочу іншого кохання, — відповів їй тоді Толланд.

Селія всміхнулася мудрою усмішкою.

— Ти мусиш.

І зараз, сидячи на палубі «Гої», Толланд відчув, як у його душі раптом піднялася хвиля глибокого й сильного почуття. Він здогадався, що то щастя.

І разом з цим почуттям прийшло непереборне бажання жити.

Пікерінга охопила дивна байдужість, коли він ішов до двох полонених. Він зупинився перед Рейчел, трохи здивований тим, як легко це йому дається.

— Інколи, — сказав він, — ситуація змушує до жахливого вибору.

Погляд Рейчел був твердий і рішучий.

— Ви самі створили цю ситуацію.

— Війни без жертв не буває, — вже жорсткіше відрізав Пікерінг. Спитай Діану Пікерінг та будь-кого з тих, хто загинув, захищаючи нашу країну. — Кому, як не вам, Рейчел, це розуміти? — Він зосередив на ній погляд. — Iactura paucorum serva multos.

Пікерінг побачив, що вона пригадала це прислів’я — воно часто вживалось у відомствах, що займалися національною безпекою. «Пожертвуй кількома, щоб урятувати багатьох».

Рейчел поглянула на шефа з неприхованою огидою.

— То нам із Майком «пощастило» потрапити до отих ваших «кількох»?

Пікерінг замислився. Іншого виходу не було. Він обернувся до Дельти-Один.

— Визволяйте вашого напарника, час завершувати операцію.

Дельта-Один кивнув.

Пікерінг востаннє надовго затримав погляд на Рейчел, а потім підійшов до поруччя з лівого борту і задивився на океан, що вирував унизу. Цієї картини він волів не бачити.

Дельта-Один відчув, як до нього повернулося почуття власної могутності і значущості. Він міцніше стиснув автомат і кинув погляд на свого напарника, який гойдався в механічних «руках» батискафа. Усе, що залишалося, — це зачинити люк під ногами Дельти-Два, вивільнити його із залізних пазурів, а потім ліквідувати Рейчел Секстон та Майкла Толланда. Дельта-Один встиг звернути увагу на складність панелі керування, розташованої біля люка, — то була ціла низка непозначених важелів та цифрових шкал, призначених для керування люком, лебідкою, а також для виконання інших функцій. Він не збирався натиснути неправильну кнопку чи посунути не той важіль, ризикуючи життям напарника.

Необхідно усунути будь-який ризик. Ніколи не поспішай.

Він вирішив змусити Толланда виконати операцію зі звільнення напарника. Щоб убезпечити себе від несподіванки, Дельта-Один вдався до перестраховки, відомої в його роботі під назвою «біологічна застава».

Використовуй своїх ворогів одне проти одного. Дельта-Один крутнувся і націлив автомат на обличчя Рейчел, зупинивши його за кілька дюймів від її лоба. Рейчел заплющила очі, і Дельта-Один помітив, як стиснувся кулак Толланда від безсилої люті.

— Міс Секстон, піднімайтеся, — скомандував Дельта-Один.

Вона підвелася.

Міцно притиснувши автомат до її спини, Дельта-Один скерував Рейчел до переносного алюмінієвого трапа, що вів нагору «Тритона» з його задньої частини.

— Піднімайтеся і ставайте нагорі батискафа.

На обличчі Рейчел з’явився переляканий і розгублений вираз.

— Робіть, що вам сказали, — скомандував спецназівець.

Коли Рейчел піднімалась алюмінієвим трапом на «Тритон», їй здавалося, що навколо неї коїться якесь жахіття. Вона зупинилася на вершечку трапа, не маючи бажання переступати через прірву, яка відділяла її від підвішеного батискафа.

— Залізайте на батискаф, — наказав їй військовик, повернувшись до Толланда і націливши на нього автомат.

Перед Рейчел у пазурах «Тритона» висів військовик; він поглянув на неї і завовтузився, скривившись від болю і, вочевидь, передчуваючи момент, коли його звільнять. Рейчел поглянула на Толланда, якому Дельта-Один тепер приставив автомат до голови. Залазьте на батискаф. Вона не мала вибору.

Почуваючись, немов підходить до краю каньйону, Рейчел ступила на кожух двигуна — маленький плаский майданчик позаду куполоподібного вікна. Сам батискаф висів над лядою. Підвішений на лебідці дев’ятитонний батискаф ледве зреагував на прихід Рейчел. Гойднувшись на якихось кілька міліметрів, він знову завмер, відновивши рівновагу.

— А тепер до справи, — скомандував спецназівець Толланду. — Підійдіть до панелі й зачиніть люк.

Толланд, супроводжуваний військовиком, почав наближатися до панелі керування. Трохи сповільнивши крок, він пронизливо поглянув на Рейчел, і їй здалося, що він хоче передати якесь таємне повідомлення. Толланд глянув просто на неї, а потім униз, на відчинений люк у горішній частині підводного апарата.

Рейчел поглянула вниз, куди показував очима Толланд. Люк у неї під ногами був відкритий, і крізь круглий отвір виднілась одномісна кабіна. Він хоче, щоб я стрибнула туди? Побоюючись, що вона неправильно його зрозуміла, Рейчел знову перевела погляд на Толланда, який уже майже дійшов до панелі керування. Толланд зустрівся з нею очима. Цього разу він сказав самими губами: «Стрибай усередину! Негайно!»

Краєм ока Дельта-Один побачив, як поворухнулася Рейчел, і, крутнувшись на п’ятах, інстинктивно відкрив вогонь, та Рейчел уже опинилася всередині, ледь уникнувши зграї куль, що просвистіли у неї над головою. Кулі, викресавши іскри з кришки люка, штовхнули її донизу, і вона гучно зачинилася за Рейчел.

Толланд, щойно відчув, що автомат більше не впирається йому в спину, вирішив діяти. Він пірнув ліворуч, убік від ляди під батискафом, упав на палубу й кілька разів перекрутився, тимчасом як військовик рвучко обернувся до нього і полосонув чергою з автомата. Кулі вдарили позаду Толланда, який устиг сховатися на кормі за якірний барабан — величезний, оснащений двигуном циліндр, на який намотувалися кілька тисяч футів сталевого ланцюга, що до нього кріпився якір.

Океанограф придумав план і мав діяти швидко. Коли спецназівець кинувся до Толланда, він швидко вхопився обома руками за фіксатор якоря і різко смикнув його донизу. Тієї ж миті циліндр почав розмотувати сталевий ланцюг, і «Гоя» смикнулася у сильній течії. Від різкого ривка все на палубі гойднулося вбік. Судно ще раз сіпнулося, вирівнюючись за течією, а барабан розмотував ланцюг дедалі швидше.

«Ну ж бо, крихітко, ну ж бо!» — підбадьорював його Толланд.

Спецназівець відновив рівновагу і знову кинувся до вченого. Почекавши, коли той опиниться максимально близько до нього, Майкл напружився і щосили рвонув важіль назад, угору, заблокувавши механізм. Ланцюг аж забринів від сильного натягу; корабель різко зупинивсь і затремтів усім корпусом. Усе на палубі полетіло догори ногами. Військовик біля Толланда заточився і впав навколішки. Пікерінга відірвало від поруччя і кинуло на палубу. А «Тритон» гойднувся, наче маятник, на своєму тросі.

З-під палуби почулося скреготіння металу, судно здригнулось — і пошкоджена опора врешті-решт не витримала. Правий кормовий бік «Гої» почав осідати під власною вагою. Судно похилилося по діагоналі, наче стіл, який утратив одну зі своїх ніжок. Шум, що доносився з-під палуби, був оглушливий: то вищав і скреготів метал, перекриваючи гуркіт бурхливої течії.

Вчепившись у ручки так, що аж пальці побіліли, Рейчел заціпеніла від жаху в кабіні «Тритона», а дев’ятитонний батискаф гойдався, як маятник, над отвором у палубі, що круто нахилилася. Крізь скляну долівку батискафа вона бачила внизу розбурханий океан. А коли Рейчел підвела очі, шукаючи поглядом Толланда, то стала свідком химерної драми, що розігралася буквально за кілька секунд. За якийсь ярд від неї затиснутий пазурами «Тритона» спецназівець завивав від болю, розгойдуючись у різні боки, як ганчір’яна лялька. Толланд щосили вчепився у важіль якірного барабана, намагаючись не ковзнути вниз, у воду. Коли Рейчел побачила, як біля Толланда підвівся військовик із автоматом, намагаючись відновити рівновагу, вона несамовито закричала:

— Майкле, стережись!

Та Дельта-Один, здавалося, зовсім забув про океанографа. Він, аж роззявивши рота від жаху, дивився на вертоліт, що працював на холостих обертах. Штурмовий гелікоптер «кайова», лопаті якого повільно оберталися, почав сповзати з нахиленої палуби. Його довгі металеві опори перетворились тепер на лижі на крутому схилі. І саме тоді Рейчел здогадалася, що великий гелікоптер сповзає просто на батискаф.

Видряпавшись похилою палубою до гелікоптера, що сповзав, Дельта-Один заліз до кабіни. Він не збирався дозволити їхньому єдиному засобу втечі впасти в океан. Заскочивши на сидіння, спецназівець різко смикнув на себе штурвал. Підйом, чорт забирай! Над головою оглушливо завив двигун, загуркотіли лопаті, натужно намагаючись відірвати від палуби важко озброєний вертоліт. Піднімайся, бісова штуко! Гелікоптер ковзав просто на «Тритон», і Дельта-Один несамовито потягнув штурвал на себе, аж повиснувши на ньому.

Нарешті відірвавшись від палуби, «кайова» через свій виступаючий ніс та довгі лопаті рвонула не стільки вгору, скільки вперед, прямуючи з прискоренням до батискафа, немов гігантський шершень.

— Злітай! — несамовито волав Дельта-Один, повиснувши на штурвалі і шкодуючи, що не скинув раніше в океан пів тонни ракет «хелфаєр», які тягнули машину донизу.

Лопаті мало не зачепили голову Дельти-Два і вершечок батискафа, але гелікоптер рухався надто швидко. І ніяк не міг оминути трос, на якому висів «Тритон».

Коли сталеві лопаті «кайови», що крутилися зі швидкістю 300 обертів на хвилину, вдарили об сталевий трос лебідки, здатний витримувати вагу 15 тонн, ніч вибухнула верескливим скреготом металу об метал. Цей звук міг викликати в уяві стороннього спостерігача картини епічних битв. Із броньованої кабіни вертольота Дельта-Один побачив, що лопаті наскочили на трос глибоководного апарата, ніби газонокосарка, яка натрапила на невидиму в траві залізяку. Вибухнув сліпучий сніп іскор — і уламки лопатей розлетілися навсібіч. Дельта-Один відчув, як вертоліт гепнувся вниз, сильно вдарившись лижами об палубу. Він спробував хоч якось втримати машину під контролем, але, втративши лопаті, такої можливості вже не мав. Гелікоптер двічі підстрибнув похилою палубою, потім ковзнув і вдарився об поруччя. На якусь мить спецназівцю здалося, що поруччя витримає.

Але вже наступної хвилі він почув гучний тріск. Вертоліт перекинувся через край і полетів в океан.

А у «Тритоні» сиділа заціпеніла від страху Рейчел Секстон, втиснувшись спиною в сидіння. Батискаф шалено сіпнуло, коли лопаті гелікоптера зачепили трос і він намотався на них, але «Тритон» якось примудрився не впасти. Лопаті не торкнулися корпусу підводного апарата, але Рейчел знала, що трос сильно пошкоджено. Усе, про що вона думала цієї миті, — це якомога швидше вибратися з батискафа. Скривавлений військовик, затиснутий механічними «руками», і досі дивився на неї безумним поглядом. Його сильно поранили уламки лопатей. А позаду нього Рейчел побачила Пікерінга, який висів на похилій палубі, тримаючись за якусь планку.

А де ж Майкл? Його ніде не було видно. Та паніка тривала лише якусь мить, бо її витіснив новий жах: у неї над головою пошкоджений трос «Тритона» видав звук, схожий на удар батога, — то рвалося його плетиво. Раптом почувся гучний тріск, і Рейчел збагнула, що трос не витримав.

Батискаф полетів униз, і жінка на мить відчула стан невагомості: палуба зникла над головою, повз вікно пронеслися місточки нижньої частини судна. Військовик, стиснутий пазурами, побілів від страху, витріщившись на Рейчел безумними очима. Батискаф летів униз.

І це падіння здавалося безкінечним.

Коли «Тритон» шубовснув у воду під судном, Рейчел сильно ударилась об сидіння. Її хребет боляче стиснуло, а освітлений ліхтарями океан зімкнувся у неї над головою. У Рейчел аж памороки забило, коли глибоководний апарат спочатку сповільнився і зупинився під водою, а потім різко вискочив на поверхню і затанцював на хвилях, наче поплавець. Акули з’явилися миттєво. Заклякнувши зі страху, Рейчел влипла в сидіння і спостерігала жорстоке видовище, що розгорталося лише за кілька футів від неї.

Дельта-Два відчув, як довгаста голова акули довбонула його з неймовірною силою. Гострі, як лезо бритви, зуби впилися в його праву руку, прокусили плоть і вчепилися намертво в кістку. Нищівний спалах страшного болю пронизав мозок Дельти-Два, коли акула, несамовито звиваючись і мотаючи головою, вирвала його руку з суглоба. Потім на нього накинулися й решта акул. Їхні зуби-ножі рвали його на шматки, і військовик у воді не мав змоги кричати в нестерпній агонії. Останнє, що він побачив, — це схожий на півмісяць рот, що розкрився, погойдуючись із боку в бік, а потім зубаста паща зімкнулась у нього на голові.

І світ померкнув.

***

Нарешті гепання молотоподібних голів об скляний купол «Тритона» вщухло. Рейчел розплющила очі. Чоловік, який висів перед нею, зник. Вода, що омивала скло, була рожевою від крові.

Шокована Рейчел скоцюрбилася на сидінні, притиснувши коліна до грудей. Вона відчула, як рухається батискаф. Його несло течією, дряпаючи об нижню палубу «Гої». Жінка усвідомила також, що рухається ще в одному напрямку — униз.

Ззовні дедалі гучніше чулося булькотіння — то вода заповнювала баластні баки. Океан поволі, дюйм за дюймом, поглинав її.

Я тону!

Хвиля страху штовхнула Рейчел, і вона рвучко підхопилася. Простягнувши руки догори, жертва вчепилася в люк. Якщо вона зараз вибереться на спину «Тритона», то ще встигне перескочити на нижню палубу «Гої». Рейчел була від неї на відстані кількох футів.

Я мушу вибратися звідси!

На люкові були чіткі позначки — куди треба крутити, щоб відчинити його. Рейчел штовхнула люк. Та він не піддався. Вона спробувала знову — й знову нічого не вийшло. Вочевидь, його заклинило. Зігнуло і заклинило. Страх піднімався в її душі, як океан довкола неї. Рейчел востаннє штовхнула люк.

Ляда навіть не зрушила з місця.

«Тритон» опустився ще на кілька дюймів у воду, прощально стукнувся об «Гою» — і виплив з-під скаліченого корпусу судна у відкритий океан.