Точка обману

117

Зазвичай о такій годині в Західному крилі Білого дому було тихо, але поява там президента в халаті та капцях швидко підняла радників з імпровізованих ліжок і повитягувала черговий персонал з кімнат відпочинку.

— Я не можу знайти її, пане президенте, — повідомив молодий помічник, поспішаючи за главою держави до Овального кабінету. — Я скрізь її шукав, але міс Тенч не відповідає на дзвінки.

Президент здивовано поглянув на нього.

— А ви дивилися в…

— Вона залишила будинок, сер, — заявив іще один помічник, кваплячись до них. — Позначку в журналі зроблено приблизно годину тому. Ваша радниця, найпевніше, поїхала до управління військово-космічної розвідки. Одна з телефоністок каже, що міс Тенч сьогодні увечері мала розмову з Вільямом Пікерінгом.

— З Пікерінгом?! — ошелешено перепитав президент. Та вони терпіти не можуть одне одного! — А ви йому телефонували?

— Він також не відповідає, сер. Комутатор управління військово- космічної розвідки не може вийти з ним на зв’язок. Кажуть, що телефон Пікерінга навіть не дзвонить. Він наче зник.

Герні кілька секунд простояв непорушно, мовчки дивлячись на своїх помічників. А потім пішов до бару і налив собі бурбону. Коли він підніс шкалик до губ, у кімнату вбіг агент спецслужби.

— Пане президенте! Я не хотів вас будити, але ви мусите знати про те, що сьогодні вночі на Меморіалі Рузвельта вибухнула бомба, закладена в автомобіль.

— Що?! — Герні ледь не випустив шкалик. — Коли?

— Годину тому. І ФБР щойно ідентифікувало жертву… — додав спецагент з похмурим виразом обличчя.

118

Нога Дельти-Три нестерпно боліла. Його свідомість тьмарилася. Це що, смерть? Він спробував поворухнутися, але відчув, що не може, наче його паралізувало, до того ж він ледь міг дихати. Перед собою він бачив лише нечіткі обриси. Коліщата його пам’яті покотилися назад, і він пригадав вибух на катері, несамовиту лють в очах Толланда, коли той стояв над ним, притиснувши палицю з дробовиком йому до горла.

Швидше за все, він мене таки вбив…

Однак пронизливий нестерпний біль у правій нозі свідчив, що агент все ж таки живий, хоча й поранений. І тут Дельта-Три нарешті пригадав, як усе було. Зачувши вибух моторного човна, Толланд несамовито й люто закричав, збагнувши, що втратив друга. А потім повернувся до супротивника і замахнувся палицею, наче збираючись пробити йому горло. Але раптом завагався, немов думка про власну загибель стримала його. Розлючений Толланд різко відкинув убік палицю і щосили заїхав черевиком по ушкодженій нозі Дельти-Три.

Останнє, що агент запам’ятав, — це те, що від страшного болю він почав блювати, а потім занурився в чорну непритомність. А тепер поволі повертався до тями, не знаючи, скільки він пролежав непритомний. Військовик відчув, що його руки зв’язані за спиною дуже міцно, такий вузол міг зробити лише моряк. Ноги теж були зв’язані, а потім загнуті назад і прив’язані до кистей рук. У результаті він був повністю знерухомлений і лежав непорушно, вигнувшись дугою. В його роті стирчав кляп.

Дельта-Три ніяк не міг второпати, що відбувається. Раптом він відчув легенький вітерець і побачив яскраві вогні. І збагнув, що перебуває на основній палубі «Гої». Він вигнувся, дивлячись, чи не йде хтось йому на допомогу, і погляд уперся у страшну картину — власне віддзеркалення, перекривлене й опукле, у плексигласовій бульбашці глибоководного батискафа. Агрегат висів просто перед ним, і Дельта-Три здогадався, що лежить на палубі на величезній ляді. Але це налякало його набагато менше, аніж запитання, яке напрошувалося саме собою.

Якщо я тут, на палубі… то де ж у біса Дельта-Два?

А Дельта-Два почав непокоїтися.

Попри те що його напарник заявив по рації, що з ним усе гаразд, той єдиний постріл не був схожий на постріл з автомата. Вочевидь, Толланд і Рейчел Секстон з чогось вистрелили. Дельта-Два обережно підійшов до сходів, де зник його напарник, і побачив на них кров.

З автоматом він спустився і пішов по кривавому сліду, що тягнувся по місточку аж до носа корабля. І цей слід привів його до інших сходів і вивів назад, на головну палубу. На ній нікого не було. З дедалі більшою тривогою Дельта-Два пройшов по довгому сліду розмазаної крові вздовж борту назад, до кормової частини судна, де проминув отвір, у який щойно спускався.

Що за чортівня тут коїться? Здавалося, кривавий слід рухався по гігантському колу.

Виставивши попереду автомат, він обережно проминув вхід до тієї частини судна, де розташовувалася лабораторія. Слід ішов далі — на корму. Різко відхилившись убік, Дельта-Два визирнув з-за рогу, стежачи за кривавим слідом.

І раптом усе побачив.

Господи милосердний!

Неподалік від нього лежав Дельта-Три — зв’язаний і з кляпом у роті. Його безцеремонно запхали під носову частину батискафа. Навіть на відстані Дельта-Два побачив, що його напарнику бракує добрячої частини правої ноги.

Побоюючись потрапити в засідку, Дельта-Два виставив автомат і рушив уперед. Дельта-Три раптом почав крутитися, намагаючись щось сказати. Іронія полягала в тому, що той спосіб, у який він був зв’язаний, — руки та ноги за спиною — зберігав йому життя, бо кровотеча з зігнутої в коліні ноги сповільнилася.

Коли Дельта-Два наближався до батискафа, то мав рідкісну в таких випадках розкіш бачити, що робиться у нього за спиною: майже вся палуба судна відбивалася в заокругленому склі куполоподібного підводного апарата. Нарешті Дельта-Два піді­йшов до свого змученого партнера. І надто пізно побачив у нього в очах попередження.

Сріблястий спалах вирвався наче нізвідки.

Один із трьох механічних маніпуляторів «Тритона» різко рвонув уперед і зі страшною силою затиснув у своїх чіпких пазурах ліву ногу спецназівця. Дельта-Два спробував вирватися, але пазурі впилися в ногу ще глибше. Він дико заверещав від болю, відчувши, як зламалася кістка, і стрельнув поглядом на кабіну батискафа. Крізь відображення палуби він побачив за склом чоловіка.

За важелями керування батискафа сидів не хто інший, як Майкл Толланд.

— Ти прогадав, хлопче, — зашипів від болю й люті Дельта-Два, приставив до плеча автомат і прицілився в лівий верхній кут грудей океанографа, які були за три фути від плексигласового скла підводного апарата.

Спецназівець натиснув на гачок — і автомат оглушливо заторохтів. Шаленіючи від люті через те, що його обдурили, Дельта-Два тиснув і тиснув на гачок, аж поки останні гільзи не впали на палубу судна. Автомат клацнув і замовк. Хапаючи ротом повітря, Дельта-Два випустив автомат і люто вирячився на потрощений купол поперед себе.

— Тобі кінець! — видушив із себе військовик, намагаючись вивільнити ногу з механічного маніпулятора. Він різко сіпнувся, пазурі розрізали шкіру, і на нозі відкрилася глибока рана. — Чорт! — вилаявся спецназівець і простягнув руку до рації, що висіла у нього на ремені. Та не встиг він піднести її до рота, як друга «рука» батискафа сіпнулася вперед і схопила його за правицю. Рація впала на палубу.

І цієї миті Дельта-Два побачив у вікні перед собою привид чоловіка, який уже мав бути мертвим. Блідий силует нахилився вбік і поглянув на нього крізь непошкоджену частину скла. Дельта-Два отетеріло придивився до центру купола і второпав, що кулі нізащо не могли пробити товстелезне акрилове скло. Вони лише видзьобали в ньому маленькі вм’ятини та залишили подряпини.

За секунду верхні дверцята батискафа відчинились, і вийшов Майкл Толланд. Він був стомлений, проте на ньому не було жодної подряпини. Зійшовши алюмінієвими сходами на палубу, океанограф оглянув вікно свого батискафа.

— Воно витримує тиск десять тисяч фунтів на квадратний дюйм, — зауважив він. — Треба було брати потужніший автомат.

А Рейчел, яка тієї миті сиділа в лабораторії, знала, що часу лишилося обмаль. Зачувши на палубі постріли, вона почала молити Бога, щоб усе сталося саме так, як запланував Толланд. Їй уже було абсолютно байдуже, хто організував шахрайство з метеоритом: директор НАСА, Марджорі Тенч чи сам президент. Усе це вже не мало жоднісінького значення.

Це їм не зійде з рук. Хоч би хто це був, правда все одно переможе.

Рана на її руці вже не кровоточила, і адреналін, що пульсував тепер у жилах, додавав Рейчел зосередженості, приглушуючи біль. Знайшовши олівець та ручку, вона нашкрябала повідомлення з двох рядків. Слова були прості й дещо незграбні, але вона не могла зараз дозволити собі таку розкіш, як елегантність стилю. Рейчел додала це повідомлення до стосу обвинувальних документів, які вже були в її розпорядженні: роздруківка результатів сканування льодовика, фотографії Bathynomous giganteus, статті про хондри океанічного походження та дані електронного мікроаналізатора. Метеорит був шахрайством, і вона мала докази цього шахрайства.

Рейчел вставила весь стос у факс у гідролабораторії. Знаючи напам’ять лише кілька номерів, вона мала обмежений вибір, але все одно вирішила надіслати це повідомлення та обвинувальні документи. Затамувавши подих, Рейчел ретельно й не поспішаючи набрала номер факсу.

Натиснувши кнопку «надіслати», вона подумки молила Бога, щоб усе вийшло.

Апарат писнув.

ПОМИЛКА: СИГНАЛ НАБОРУ ВІДСУТНІЙ

Рейчел була до цього готова. Отже, апаратуру зв’язку «Гої» і досі глушили. Вона стояла, втупившись у факс, чекаючи, що ось-ось він запрацює — як у неї вдома.

Ну ж бо!

Спливло п’ять секунд, і апарат знову пискнув.

ПОВТОРНИЙ НАБІР НОМЕРА…

Вийшло! Рейчел нетерпляче спостерігала, як машина увійшла в робочий режим.

ПОМИЛКА: СИГНАЛ НАБОРУ ВІДСУТНІЙ…

ПОВТОРНИЙ НАБІР…

ПОМИЛКА: СИГНАЛ НАБОРУ ВІДСУТНІЙ…

ПОВТОРНИЙ НАБІР…

Залишивши апарат у пошуках сигналу, Рейчел вискочила з гідролабораторії, бо почула, як угорі загуркотіли лопаті гелікоптера.