Точка обману

131

Ранок у столиці Сполучених Штатів був чистий і прозорий. Біля підніжжя монумента Вашингтона легенький вітерець кружляв маленькі вихорці сухого листя. Зазвичай найбільший у світі обеліск спокійно прокидався вранці і бачив у Дзеркальному озері своє відображення. Але сьогоднішній ранок почався з хао­тичної метушні репортерської братії, що зібралася біля підніжжя монумента.

Коли сенатор Седжвік Секстон вийшов зі свого лімузина і кроком лева-переможця рушив до майданчика преси біля обеліска, він почувався величнішим за самого Джорджа Вашингтона. Він запросив сюди представників десяти найбільших у країні мереж масової інформації і пообіцяв їм скандал десятиріччя.

«Ніщо так не приваблює стерв’ятників, як запах смерті», — подумав сенатор.

У руці Секстон стискав десять білих конвертів, кожен елегантно запечатаний печаткою з його монограмою. Якщо інформація — це зброя, то зараз сенатор тримав у руках ядерну боєголовку.

Підходячи, він відчув запаморочливе піднесення і з приємні­стю відзначив, що імпровізована сцена має дві «завіси слави» — великі пересувні перегородки, що виокремлювали його трибуну, наче дві темно-сині завіси. До такого прийому колись удавався Рональд Рейган, щоб добре вирізнятися на будь-якому тлі.

Секстон вийшов на сцену справа, вигулькнувши з-за завіси, наче актор. Репортери швидко повсідалися на розкладні крісла, поставлені перед трибуною.

На сході сонце тільки почало підніматися над куполом Капітолію, кидаючи на Секстона рожево-золотисті промені, неначе то було світло з раю.

Чудовий і доречний день, щоб стати наймогутнішою людиною у світі.

— Доброго ранку, пані та панове, — мовив Секстон, поклавши конверти на підставку перед собою. — Я волію зробити свій виступ якомога коротшим та настільки безболісним, наскільки можливо. Чесно кажучи, інформація, якою я хочу з вами поділитися, є доволі бентежною. У цих конвертах міститься доказ шахрайства в найвищих ешелонах влади. Мені соромно говорити про це, але пів години тому президент телефонував мені і благав — так-так, саме благав — не оприлюднювати ці докази.

Секстон зробив промовисту паузу і підняв угору конверти, немов спокушаючи журналістів, що сиділи перед трибуною. Їхні очі прикипіли до цих конвертів, і вони почали невідривно стежити за ними, наче собаки, що забачили ласий шматок.

Президент дійсно телефонував сенаторові пів години тому і все пояснив. Герні вже встиг поговорити з Рейчел, що — ціла й не­ушкоджена — перебувала на борту якогось літака. Хоч би як неймовірно це було, але виявилося, що НАСА та Білий дім стали безневинними співучасниками шахрайської змови, замисленої і виконаної Вільямом Пікерінгом.

«Зараз це не має значення, — подумав Секстон. — Заку Герні тепер не відкрутитися. Він приречений».

Секстон пошкодував, що він не муха на стіні Овального кабінету й не може бачити обличчя президента, коли той спостерігатиме за оприлюдненням цієї інформації. Сенатор погодився зустрітися з Герні просто зараз, щоб обговорити, як найкраще розповісти країні правду про метеорит. Мабуть, цієї миті шокований Герні стояв перед телевізором, усвідомлюючи, що Білий дім не в змозі зробити нічого, аби відвести руку самої Долі.

— Панове! — продовжив сенатор, обводячи поглядом натовп. — Я довго зважувався на цей крок, і це було непросте рішення. Я міркував над тим, щоб піти назустріч бажанню президента зберегти цю інформацію в секреті, але мушу чинити так, як велить мені серце. — Секстон зітхнув і опустив голову, немов людина, якій випала важка історична місія. — Але правда є правда. Я не претендую на те, щоб якось впливати на вашу інтерпретацію цих фактів. Я просто надам вам інформацію такою, як вона є.

Раптом Секстон почув удалині гуркіт лопатей важкого гелікоптера. На мить йому здалося, що то сюди поспішає з Білого дому сам президент, аби зупинити пресконференцію. «Це тільки покращить ситуацію! — задоволено подумав сенатор. — Якщо Герні це зробить, то виглядатиме ще виннішим!»

— Те, що я зараз збираюся зробити, я робитиму з важким серцем, — продовжив Секстон, відчувши, як вдало обрав момент. — Але я вважаю своїм обов’язком повідомити американському народу, що йому збрехали.

Машина, оглушливо гуркочучи, приземлилася праворуч на Еспланаді. Коли сенатор підвів на неї погляд, то з подивом побачив, що то не президентський гелікоптер, а літак «оспрей» з регульованими пропелерами.

На фюзеляжі виднівся напис: БЕРЕГОВА ОХОРОНА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ.

Спантеличений Секстон побачив, як двері салону відчинились і в них з’явилася жінка. На ній була помаранчева куртка берегової охорони. Жінка мала скуйовджений та зморений вигляд, наче щойно повернулася із зони бойових дій. Упевненим кроком рушила вона до майданчика преси. Якусь мить сенатор не міг її упізнати, а потім його немов блискавкою вразило.

Рейчел? У нього від потрясіння аж щелепа відвисла: «Якого біса вона тут забула?»

У натовпі почувся шепіт розгубленості і здивування.

Швидко приклеївши до обличчя широку фальшиву усмішку, Секстон обернувся до преси і, немов вибачаючись, підняв угору палець.

— Вибачте, можна я на хвильку відлучуся? Мені дуже шкода, що я змушую вас чекати. — І він зітхнув, зобразивши втомлену добродушну усмішку. — Родина на першому місці.

Кілька репортерів розсміялися.

Секстон, побачивши, як із правого боку до нього наближається Рейчел, швидко дійшов висновку, що довгоочікуване примирення доньки з батьком краще проводити у приватній обстановці. Але саме приватності наразі й бракувало. Секстон стрельнув очима на велику завісу, що стояла праворуч.

Не припиняючи приязно усміхатися, Секстон привітно помахав рукою доньці й відійшов від мікрофона. Рушивши під кутом їй навперейми, він пішов так, щоб Рейчел довелося зайти за завісу, аби з ним зустрітися. Опинившись поза очима та вухами преси, він вигукнув, усміхаючись і розкриваючи обійми:

— Доню! Яка несподіванка!

Рейчел мовчки підійшла до нього і заліпила йому гучного ляпаса.

Опинившись сам на сам із батьком за ширмою, Рейчел поглянула на нього з невимовною огидою. Вона сильно ударила його по обличчю, але він навіть не змигнув.

Проявивши моторошне самовладання, сенатор швидко прибрав з лиця фальшиву усмішку і змінив її на докірливу недобру гримасу.

— Чого ти сюди приперлася? Ти не мала тут бути! — пере­йшов він на лиховісний шепіт.

Рейчел побачила лють у його очах, але вперше в житті не злякалася.

— Я звернулася до тебе по допомогу, а ти мене продав! Мене ледь не вбили!

— Щось не схоже, як на тебе поглянути! — кинув він майже розчаровано.

— У НАСА не знали про це шахрайство, і президент тобі це сказав! — Нетривалий переліт Рейчел до Вашингтона був позначений метушливим обміном телефонними дзвінками між нею, Білим домом, батьком та навіть Габріеллю Еш. — Ти ж пообіцяв Заку Герні, що поїдеш до Білого дому!

— А я й поїду туди. Після перемоги на виборах.

Рейчел огидно було усвідомлювати, що цей чоловік — її батько.

— Те, що ти збираєшся зробити, — безумство.

— Та невже? — хихикнув Секстон. Він повернувся і змахнув рукою, показуючи на трибуну, що виднілася з-за завіси позаду нього. На ній очікувально лежав стос білих конвертів. — У конвертах інформація, яку ти мені надіслала, Рейчел. Ти. Тому кров президента і на твоїх руках.

— Я переслала тобі ту інформацію, бо потребувала твоєї допомоги! Коли вважала, що президент і НАСА теж винні!

— Зважаючи на ці свідчення, складається враження, що НАСА дійсно винна.

— Але це не так! Вони заслуговують на шанс усе пояснити! Ти вже й так виграв ці вибори. Заку Герні кінець. Тож дай цьому чоловікові зберегти хоч трохи гідності.

Сенатор досадливо простогнав.

— Ти така наївна. Головне не перемога на виборах, Рейчел, головне — це влада. Головне — переконлива перемога, величні діяння, придушення опозиції та контроль над політичними силами у Вашингтоні, щоб можна було здійснити реальні зміни у цій країні.

— Такою ціною?

— Не будь аж надто доброчесною. Я просто надам докази. А люди нехай самі вирішують, хто винен, а хто — ні.

— Ти ж знаєш, який вигляд усе це матиме.

Секстон знизав плечима.

— Що ж, мабуть, просто для НАСА настав час відійти в минуле.

Сенатор відчув, як у представників преси за перегородкою зростає нетерпіння, і він більше не збирався стояти тут і читати лекції власній дочці. На нього чекав момент слави.

— Нам більше немає про що говорити, — сказав він. — У мене пресконференція.

— Я тебе прохаю як донька, — благально сказала Рейчел. — Не роби цього. Лишень подумай про наслідки. Є кращий шлях.

— Але не для мене.

Раптом з гучномовців на сцені почулося виття. То якась спізніла репортерка нахилилася над трибуною, чіпляючи свій мікрофон до одного з тримачів у вигляді «гусячої шиї».

«Ця ідіотка не могла прийти завчасно?» — подумав Секстон, закипаючи від люті.

Поспішаючи зайняти місце серед представників преси, репортерка мимоволі зіштовхнула з трибуни стос приготованих сенатором конвертів.

Чорт забирай! Секстон широким кроком підійшов до трибуни, подумки клянучи дочку за те, що вона його відволікла. Коли він підійшов, жінка якраз стояла навколішках, збираючи розсипані конверти. Секстон не бачив її обличчя, але то вочевидь була представниця великої медіамережі: у кашеміровому пальті до п’ят, зі стильним, під колір пальта, кашне та в низько насунутому мохеровому береті з прикріпленим бейджиком «Ей-бі-сі».

«От дурепа чортова!» — подумав Секстон.

— Давайте все сюди, — жорстко кинув він і простягнув руку.

Підібравши останній, жінка подала конверти сенаторові, навіть не повернувшись до нього.

— Вибачте… — знічено промимрила вона.

І, похнюпившись від сорому, швидко розчинилася в натовпі репортерів.

Секстон швидко порахував конверти. Десять. От і добре. Ніхто сьогодні не вкраде у нього цю нищівну зброю. Випроставшись, він поправив мікрофони і жартівливо всміхнувся репортерам.

— Гадаю, краще роздати вам усе це зараз, поки комусь не стало зле!

Зголодніла до сенсацій репортерська братія розреготалася.

Секстон відчув присутність Рейчел. Його донька стояла за завісою неподалік.

— Не роби цього, — сказала вона. — Ти пошкодуєш.

Та Секстон проігнорував її.

— Благаю, повір мені, — знову мовила вона, вже гучніше. — Ти робиш величезну помилку.

Та Секстон підняв конверти і розгладив їх краї.

— Татку, — з притиском благально сказала Рейчел. — Це твій останній шанс вчинити правильно.

Вчинити правильно? Накривши мікрофон рукою, Секстон обернувся — наче для того, щоб прокашлятись. Уважно поглянувши на доньку, він кинув:

— Ти така ж, як і твоя мати, — ідеалістична й дріб’язково-­нетямуща.

А коли Седжвік Секстон обернувся назад до нетерплячих репортерів, то вже забув про дочку. Високо підвівши голову, він походжав біля трибуни, роздаючи конверти в руки спраглих медійників. А потім постояв, спостерігаючи, як ці конверти швидко розійшлися серед натовпу.

Над майданчиком запала тиша.

Секстон відчув, що визначальний момент його політичної кар’є­ри настав.

Метеорит — це фальсифікація. І я той чоловік, який цю фальсифікацію викрив.

Секстон знав, що репортерам знадобиться кілька секунд для того, аби усвідомити вміст конвертів: зображення потаємної шахти у кризі, через яку ввели метеорит; фото сучасної істоти з океану, аналогічної тій, яку знайшли скам’янілою в метеориті; свідчення про те, що хондри можуть утворюватися і на Землі. І все це вело до одного приголомшливого висновку.

— Сер! — озвався, затинаючись, якийсь журналіст, зніяковіло поглянувши на конверт у своїх руках. — Усе це справжнє?

Секстон похмуро зітхнув.

— Так, боюсь, що справжнє.

Ніякове бурмотіння хвилею прокотилося натовпом.

— Я почекаю: нехай кожен встигне проглянути ці сторінки, — сказав Секстон. — А потім я відповім на запитання і спробую кинути світло на те, що ви зараз тримаєте в руках.

— Сенаторе! — спантеличено звернувся до нього ще один репортер. — Ці зображення справжні?.. Несфальсифіковані?

— На сто відсотків — ні, — твердо заявив Секстон. — Інакше я б їх вам не надав.

Сум’яття і розгубленість у натовпі зросли ще більше, і Секстону навіть почувся сміх — зовсім не така реакція, на яку він сподівався. Він почав побоюватися, що переоцінив здатність представників мас-медіа робити висновки з очевидного.

— Е-е-е… сенаторе, — озвався хтось із дивними іронічними нотками в голосі. — Ви повністю ручаєтеся за справжність цих фото?

Секстон почав злитися.

— Друзі мої, кажу вам востаннє: свідчення, які ви тримаєте в руках, на сто відсотків правдиві. І якщо хтось доведе мені, що це не так, то я готовий з’їсти власного капелюха.

Секстон сподівався, що ця його ремарка викличе сміх, але він його так і не почув.

Запала мертва тиша. Репортери втупилися в нього поглядами, що виражали цiлковите нерозумiння.

Хлопець, який щойно ставив запитання сенаторові, підійшов до нього, тасуючи на ходу фотокопії.

— Сенаторе, ви маєте рацію. Це надзвичайно скандальна інформація. — Репортер помовчав і почухав потилицю. — Тому ми й розгубилися, чому ви вирішили нею поділитися, якщо раніше заповзято це спростовували.

Секстон не розумів, про що той говорить. Репортер подав йому фотокопії. Секстон поглянув на аркуші — і на мить його свідомість згасла.

Він стояв, не в змозі вимовити ані слова.

Сенатор втупився у фотографії, яких раніше ніколи не бачив. Чорно-білі фотографії. На них — двоє людей. Голих. Руки й ноги переплетені. Кілька секунд він не міг второпати, що бачить. А потім збагнув. І це було як снаряд, що влучив йому нижче пояса.

Охоплений жахом, Секстон рвучко підвів голову і поглянув у натовп. Там почали сміятися. Половина присутніх уже телефонували до своїх редакцій, сповіщаючи про нову сенсаційну історію.

Сенатор відчув, як хтось легенько поплескав його по плечу.

Очманілий, він крутнувся на п’ятах.

Ззаду нього стояла Рейчел.

— Ми намагалися зупинити тебе, — сказала вона. — Ми дали тобі шанс.

Тремтячи від люті й жаху, Секстон перевів погляд на жінку, яка стояла біля Рейчел. То була репортерка в кашеміровому пальті та мохеровому береті.

Це вона збила на підлогу його конверти. Секстон побачив її обличчя — і кров похолола в його жилах.

Пронизавши його пекучим поглядом, Габріель простягнула руку, розкрила пальто і показала акуратний стос конвертів, який тримала під другою рукою.