Точка обману

129

А у кабіні «Тритона» Рейчел здалося, що її голову затиснули в якомусь середньовічному знарядді тортур. Скоцюрбившись біля сидіння, вона відчула, як на неї звідусіль насувається смерть. А у воді перед напівкруглим скляним куполом уже нікого не було. Тільки темрява. Гупання припинилося.

Толланд полишив її.

Сичання стисненого повітря, що надходило з отвору над головою, нагадало Рейчел оглушливе ревіння катабатичного вітру на льодовику Мілна. На підлозі вже набралося води з фут завглибшки. Випустіть мене звідси! Тисячі різних думок та спогадів пронеслися крізь її свідомість спалахами блакитного світла.

Раптом батискаф нахилився у темній воді, і Рейчел захиталася. Перечепившись через сидіння, вона впала уперед і сильно вдарилася об напівкругле скло. Її плече пронизав різкий біль. Коли вона вдарилася об купол, у неї з’явилося несподіване відчуття раптового зниження тиску довкола. Тиск на її вушні перетинки істотно зменшився, і вона навіть почула булькотіння повітря, що виходило з «Тритона».

Не минуло й секунди, як Рейчел здогадалася, що трапилося. Кола вона впала на скло, то якось зсунула його вперед і частина повітря вийшла крізь послаблене ущільнення. Тепер ясно: скляний купол зсунувся з місця! Раптом Рейчел здогадалася, що хотів зробити Толланд, нагнітаючи тиск у кабіні.

Він намагається витиснути скло!

А вгорі балон продовжував напомповувати стиснене повітря. І Рейчел відчула, як тиск знову посилився. Цього разу вона була майже рада цьому, хоча відчула, як задушлива хватка знову штовхає її до межі непритомності. Насилу підвівшись, Рейчел на­тиснула на скло. Але цього разу булькання не почулося. Скло не піддалося.

Вона знову кинулася всією вагою свого тіла на акриловий купол. І знову безрезультатно. Кульова рана на її руці розболілася, і вона поглянула на неї. Кров уже встигла засохнути. Рейчел хотіла спробувати ще раз, але не встигла. Раптом пошкоджений батискаф почав перекидатися — догори носом. Його важкий моторний відсік переважив баластні баки, і «Тритон» почав тонути.

Рейчел відлетіла і вдарилася спиною об задню стінку кабіни. Наполовину покрита водою, що просочилася в кабіну, вона лежала і дивилася на скляний купол, що нависав над нею, наче величезний прозорий люк. За склом була ніч… і тисячі тонн океанської води, що тиснули на нього.

Зусиллям волі Рейчел спробувала змусити себе підвестися, але тіло було важке й заціпеніле. І знову в її пам’яті зринули неприємні картини, коли вона борсалась у цупких пазурах крижаної води в замерзлій річці.

— Не здавайся, Рейчел! — кричала мати, простягаючи руку, щоб витягнути доньку з води. — Хапайся!

Рейчел заплющила очі. Я тону. Ковзани враз здалися свинцевими і тягнули її на дно. Вона бачила, як мати лежить на кризі, розкинувши руки для зменшення власного тиску на кригу, і намагається до неї дотягнутися.

— Рухай ногами, Рейчел, штовхайся!

І Рейчел щосили відштовхнулася ногами. Її тіло трохи піднялось угору в крижаній ополонці. З’явилася іскорка надії. І цієї миті матері вдалося схопити її.

— Є! — скрикнула мати. — Допоможи мені витягнути тебе! Штовхайся ногами!

Мати тягнула її догори, а Рейчел, зібравши докупи останні сили, відштовхнулася ногами, на яких висіли важучі ковзани. І мати вихопила її зі смертельних обіймів крижаної води. А потім, витягнувши промоклу дочку по льоду аж на засніжений берег річки, знесилено упала й розплакалася.

Рейчел, відчуваючи, як стає дедалі задушливіше, розплющила очі й побачила навколо себе темряву. Вона почула, як мати шепоче їй з того світу, і голос її звучить чітко і ясно в тісному просторі «Тритона», що потопав.

Штовхайся ногами.

Рейчел поглянула на купол угорі. Зібравши залишки сил та рішучості, вона влаштувалася на сидінні, яке зараз набуло майже горизонтального положення. Лежачи на спині, Рейчел зігнула коліна, підтягнула ноги скільки змогла, націлила і щосили випрямила вгору. З несамовитим криком відчаю і напруження вона вдарила ногами в центр купола. Нестерпний біль гострим лезом штрикнув її в литки і віддався аж у мозку, від чого вона мало не знепритомніла. Раптом у її вухах загуркотіло, і вона відчула, як тиск у кабіні зі свистом вирівнявся. Ущільнення з лівого боку купола зрушило з місця, і величезна скляна бульбашка частково змістилась і прочинилася, як двері.

У кабіну хлинув стрімкий потік води і кинув Рейчел до задньої стінки. Океан увірвався всередину, завирував під її спиною, підняв Рейчел і закрутив, як шкарпетку в пральній машині. Вона сліпо намагалася намацати за що вхопитися, але надто вже швидко її обертало в усі боки. Коли кабіна заповнилася водою, Рейчел відчула, як батискаф почав вільне падіння на дно. Потік води вдарив її об скло вгорі й притиснув до нього. Довкруж вибухнула хмара бульбашок, і Рейчел знову потягнуло — тепер ліворуч і вгору. Вона сильно вдарилася стегном об скляний купол.

І врешті опинилася на свободі.

Перекручуючись і обертаючись у теплій водянистій темряві, Рейчел відчула, як починають боліти її легені, вимагаючи повіт­ря. Вибирайся на поверхню! Вона обдивилася довкола, шукаючи світла, але не побачила нічого. Її світ був однаковим у всіх напрямках. Чорна темрява. Відсутність тяжіння. Не зрозуміло, де верх, а де низ.

І цієї моторошної миті Рейчел усвідомила, що і гадки не має, куди пливти.

А за тисячу футів під нею гелікоптер «кайова», що тонув, зігнувся і зібгався під безжальним тиском води, як дитяча іграшка. П’ятнадцять потужних протитанкових ракет «хелфаєр» ще витримували страшну вагу, що на них тиснула, але довго так тривати не могло.

За сто футів над океанським дном потужний мегаплюм підхопив рештки вертольота, засмоктав їх униз і кинув на розжарену кору магматичного купола. Як у сірниковій коробці, де один сірник підпалює решту, ракети «хелфаєр» вибухнули і пробили в магматичному куполі зяючу діру.

Випливши на поверхню по ковткок повітря, а потім знову у відчаї пірнувши, Майкл Толланд завис на глибині п’ятнадцяти футів, вдивляючись у темну воду. І якраз тоді вибухнули ракети на гелікоптері. Сліпучо-білий спалах рвонув догори й освітив моторошну картину — цей стоп-кадр запам’ятався океанографу на все життя.

За десять футів під ним у товщі води бовталася Рейчел Секстон — як ганчір’яна лялька на ниточці. А під нею на дно каменем ішов «Тритон» з розчиненим люком. Акули, що перебували в цьому районі, враз кинулися навтьоки, відчувши неминучу катастрофу, яка ось-ось мала настати.

Побачивши Рейчел, Толланд зрадів, але радість швидко змінилася усвідомленням того, що невдовзі має статися. Запам’ятавши положення Рейчел перед тим, як спалах вибуху згас, він щосили пірнув униз, несамовито вгрібаючись руками у воду.

А на глибині багатьох тисяч футів розтрощена кора магматичного купола розлетілася навсібіч, і підводний вулкан вибухнув, викинувши в море стовп розжареної магми, температура якої сягала тисячі двохсот градусів за Цельсієм. Розпечена лава вмить випарувала всю воду довкола себе і кинула догори величезний стовп пари, який рвонув до поверхні вздовж центральної осі мегаплюму. Підкорюючись тим самим законам, що й торнадо, вертикальне переміщення енергії пари урівноважувалося спіраллю води, яка обкручувалася навколо цього парового стовпа, несучи енергію в протилежному напрямку.

Обертаючись униз по спіралі довкола цієї газоподібної колони, що піднімалася догори, океанічні течії пришвидшувалися і посилювались. Пара, що виривалася на поверхню, створювала у воді гігантську ділянку вакууму, який всмоктував униз мільйони літрів морської води, що входили в контакт із розпеченою магмою. Нова вода, торкнувшись дна, теж перетворювалася на пару й теж потребувала «маршруту втечі». У вигляді пари вона входила в газоподібну колону і мчала догори, втягуючи під себе нові й нові маси води. І що більше води всмоктувалося вниз, то потужнішим ставав вир. Коловорот ширився, видовжувався і щосекунди ставав дедалі сильнішим, а його верхній край невпинно наближався до поверхні.

Так утворилася океанська чорна діра.

Рейчел почувалася як дитина в утробі матері. Спекотна й волога темрява огортала її. Думки сплуталися. Вдихнути повітря. Але вона подолала дихальний рефлекс. Спалах світла, який вона щойно бачила, міг прийти тільки з поверхні, але ж він здавався таким далеким… Може, то оптичний обман. Вибирайся на поверхню! І Рейчел кволо попливла у тому напрямку, де побачила світло. Ось вона знову побачила його, цього разу — далеке й лячне червонувате світіння. Що то, рожеве світанкове сонце? Вона стала завзято гребти в його напрямку.

Чиясь рука схопила її за литку.

Рейчел скрикнула під водою — і випустила з легенів залишок повітря.

Рука потягнула її назад, потім обкрутила й показала у зворотному напрямку. Рейчел відчула на своїй руці вже знайому хватку. То був Майкл Толланд, він тягнув її разом із собою в протилежному напрямку.

Розум Рейчел казав їй, що Майкл тягне її донизу. Та серце підказувало: він знає, що робить.

Штовхайся ногами, знову почула вона голос матері.

І Рейчел щосили відштовхнулася.