Точка обману

82

Зітри у своїй пам’яті все, що знаєш про цей уламок метеорита.

Майкл Толланд і раніше боровся зі своїми бентежними роздумами про метеорит, а тепер, коли Рейчел поставила йому проникливі запитання, його тривога зросла ще більше. Він похмуро поглянув на камінець, який тримав у руці.

Уяви, що хтось дав його тобі без жодних пояснень щодо походження і властивостей. Якого висновку ти дійдеш у результаті аналізу?

Толланд розумів, що запитання Рейчел має особливий підтекст, і все ж таки як аналітична вправа воно виявилося напрочуд корисним. Відкинувши всі дані, якими його забезпечили відразу ж після прибуття до житлосфери, Толланд був змушений визнати, що його аналіз скам’янілостей ґрунтувався на одному-єдиному припущенні, а саме: камінь, де містяться ці скам’янілості, є не чим іншим, як метеоритом.

А якби про метеорит ніхто нічого не говорив? Не в змозі поки що придумати інше пояснення, Майкл, однак, спробував подумки відкинути всі відомості. Результат виявився достатньо дивним і не дуже приємним. І ось тепер Толланд, Рейчел і заспаний Коркі Марлінсон обговорювали ідеї, які спали їм на думку.

— Отже, — повторила Рейчел напруженим голосом, — Майкле, ти стверджуєш, що, якби хто-небудь дав тобі цей камінь з відбитками без жодних пояснень, ти виснував би, що він із Землі.

— Безперечно, — підтвердив Толланд. — А який би ще висновок міг спасти мені на думку? Вирішити, що знайдено зразок позаземного життя, набагато складніше, ніж стверджувати, що знайдена скам’янілість належить до ще не описаного земного виду. Щороку вчені виявляють десятки нових земних організмів.

— Воша завдовжки два фути? — саркастично вигукнув Коркі. — Ти вважаєш, що комаха такого розміру може існувати на Землі?

— Можливо, колись існувала, — відповів Толланд. — Адже не обов’язково вона повинна існувати саме зараз. Ми маємо справу зі скам’янілістю. Їй сто дев’яносто мільйонів років. Вона з юрського періоду. Безліч доісторичних відбитків залишили істоти величезних розмірів, які просто шокують, — крилаті рептилії, динозаври, птахи.

— Не подумай, що я хизуюся фаховою підготовкою фізика, Майкле, але у твоїх міркуваннях є серйозна вада. Усі доісторичні істоти, яких ти щойно перелічив, — динозаври, рептилії, птахи — мали внутрішній скелет. І він дозволяв їм вирости до значних розмірів попри силу земного тяжіння. Але ці скам’янілості… — Коркі узяв зразок і підніс його ближче до очей. — Ці істоти мають лише зовнішній скелет. Це ж антроподи. Жуки. А ти сам казав, що жук такого розміру може з’явитися тільки за умови слабкої гравітації. Інакше його зовнішній скелет просто зруйнувався б.

— Так і є, — погодився Толланд. — Цей вид вимер би, якби потрапив на Землю.

Коркі роздратовано зсунув брови.

— Якщо тільки не припустити, що якийсь печерний мешканець завів у себе ферму з вирощування вошей в умовах невагомості, то я просто не розумію, як ти взагалі можеш дійти виснов­ку про земне походження жуків завбільшки два фути.

Майкл стримав усмішку.

— Існує ще одна можливість. — Він пильно поглянув на друга. — Коркі, ти ось звик весь час дивитися вгору. А зараз подивися вниз. Адже тут, на нашій планеті, існує величезне антигравітаційне середовище. Існує з доісторичних часів.

Коркі здивовано витріщився на Толланда:

— Про що ти в біса говориш?

Толланд показав за вікно, на залитий мерехтливим місячним світлом океан.

— Про океан.

— А й справді! — аж присвиснула від несподіваної здогадки Рейчел.

— Вода є низькогравітаційним середовищем, — пояснив Майкл. — Під водою все важить менше. Океан здатен підтримувати величезні крихкі структури, які на землі ніколи б не вижили: медуз, гігантських кальмарів, стрічкових вугрів.

Коркі погодився, але не здався:

— Чудово, проте в доісторичному океані ніколи не було гігантських жуків.

— У тім-то й річ, що були. І є дотепер. Люди їдять їх щодня. У більшості країн вони вважаються делікатесами.

— Майку, ну хто ж їсть морських жуків?!

— Кожен, хто любить омарів, крабів і креветок.

Коркі від несподіванки широко розкрив очі.

— Ракоподібні — це, по суті, гігантські морські жуки, — пояснив Толланд. — Вони є підрядом типу антроподів, до якого належать воші, павуки, комахи, коники, скорпіони, краби, омари. Вони споріднені між собою. Все це види, що мають зовнішній скелет.

Коркі засмутився.

— З точки зору класифікації вони, звичайно, дуже схожі на жуків, — продовжував Толланд. — Краби нагадують гігантських трилобітів. А клешні омара схожі на клешні великого скорпіона.

Коркі аж позеленів.

— Усе. Більше не з’їм жодного рака.

Рейчел, здавалося, сподобалась ідея.

— Отже, антроподи на Землі залишаються маленькими, тому що сила тяжіння не дає їм рости. Але у воді тіла втрачають вагу, тому там вони сягають великих розмірів.

— Саме так, — підтвердив Толланд. — Королівського краба з Аляски можна було б неправильно класифікувати як найбільшого на планеті павука, якби не було викопних свідчень, які суперечать такому твердженню.

Збудження Рейчел змінилося на тривогу.

— Добре, Майку, але тепер, виключивши тезу про метеорит, скажи: чи можливо, що скам’янілості, які ми бачили на льодовику Мілна, могли з’явитися з океану? Я маю на увазі, із земного океану.

Толланд помітив пильний погляд Рейчел і зрозумів справжній зміст її запитання.

— Гіпотетично — так, могли. На дні океану існують гірські системи, яким по двісті мільйонів років. Стільки ж, скільки і цим скам’янілостям. І теоретично океан може містити живі форми, подібні до цих.

— Не смішіть мене! — пирхнув Коркі. — Не можу повірити в те, що чую. Виключити тезу про метеорит? Але ж це неспростовно! Навіть якби дно океану мало однаковий із метеоритом вік, то все одно донні породи не мають кори плавлення, хондр та аномального вмісту нікелю. Ви хапаєтеся за соломинку.

Толланд знав, що Коркі має рацію. Та все ж, уявивши істот, що залишили ці відбитки, морськими жителями, він позбувся побожного захвату і страху перед ними. Тепер вони здавалися ледь не давніми знайомими.

— Майку, — запитала Рейчел, — чому ніхто з фахівців НАСА навіть не припустив, що відбитки могли залишити морські істоти? Нехай навіть в океані на іншій планеті?

— З двох причин. Пелагічні скам’янілі організми з океанського дна мають безліч видів. Усе, що існує в мільйонах кубічних футів океанської води, урешті-решт помирає й опускається на дно. А це означає, що дно перетворюється на могилу істот, що мешкають на різних глибинах, при різному тиску і температурі. Але камінь з льодовика Мілна містить скам’янілості одного-єдиного виду. І це більше схоже на те, що можна знайти в пустелі. Наприклад, на скупчення аналогічних істот, похованих піщаною бурею.

Рейчел кивнула, погоджуючись.

— Ну а друга причина?

Толланд знизав плечима.

— Інстинкт, інтуїція. Учені завжди вважали, що космос, якби він був заселений, був би заселений комахами. А за даними спостережень за космічним простором, там значно більше піску і каміння, аніж води.

Рейчел замисленово змовкла.

— Хоча… — додав Толланд. Тепер Рейчел змусила і його замислитися. — Існують глибинні океанічні зони, які океанологи називають мертвими. Ми їх ще недостатньо вивчили, але там майже немає істот. Лише кілька видів донних тварин, що живляться падлом. Проте з цього погляду існування скупчення скам’янілостей одного морського виду виключати теж не можна.

— Агов! — нагадав про себе Коркі. — А про кору плавлення ви забули? Про середній вміст нікелю? Про хондри?

Толланд нічого не відповів.

— Щодо вмісту нікелю… — Рейчел обернулася до Коркі. — Поясни мені ще раз. Здається, ти казав, що вміст нікелю в земних каменях або дуже низький, або дуже високий, а в метеоритах він перебуває в певних середніх межах?

Коркі кивнув:

— Саме так.

— А вміст нікелю в цьому зразку потрапляє саме в очікуваний діапазон значень?

— Так, дуже близько до них.

Рейчел здивовано завмерла.

— Стривай. Близько? Що ти маєш на увазі?

На обличчі Коркі з’явився роздратований вираз.

— Я вже пояснював, що мінералогічна будова метеоритів різна. Коли вчені знаходять нові зразки, ми оновлюємо наші дані стосовно того, що можемо вважати середнім співвідношенням елементів у метеориті.

Рейчел розгублено підняла зразок.

— Отже, цей метеорит примусив вас переглянути дані про середній вміст нікелю? А інакше його відсоток виходив за встановлені межі?

— Трішки, — невдоволено відповів Коркі.

— А чому ніхто про це нічого не сказав?

— Це не має значення. Астрофізика — динамічна наука, яка постійно накопичує дані.

— І навіть під час принципово важливого дослідження?

— Послухай, — важко зітхнувши, вимовив Коркі, — запевняю тебе, що вміст нікелю в цьому зразку є набагато ближчим до рівня метеоритів, аніж до рівня земних каменів.

Рейчел поглянула на Толланда:

— Ти знав про це?

Толланд неохоче кивнув.

— Тоді це не здавалося настільки суттєвим. Мені сказали, що у зразках вміст нікелю трохи вищий, аніж в інших метеоритах, і що фахівці НАСА на це не зважають.

— І недарма! — вигукнув Коркі. — Мінералогічний доказ полягає не в тому, що вміст нікелю перебуває на рівні метеорита, а в тому, що він зовсім не такий, як на Землі.

Рейчел похитала головою.

— Вибач, у моїй професії така логіка вважається хибною, оскільки призводить до загибелі людей. Сказати, що камінь не схожий на земний, ще не означає довести, що він є метеоритом. Це свідчить лише про те, що він однозначно не схожий на земний.

— А яка в біса різниця?

— Жодної, — погодилася Рейчел, — якщо ти особисто перевернув кожен камінь на Землі.

Коркі трохи помовчав.

— Ну гаразд, — нарешті мовив він, — забудьмо про вміст нікелю, якщо він тебе так нервує. Бо ми й досі маємо кору плавлення та хондри.

— Та отож, — напрочуд спокійно відповіла Рейчел. — Два з трьох не так уже й погано.