Точка обману

53

Розум Рейчел Секстон повністю втратив здатність до логічного мислення. Не залишилося в її голові думок ані про метеорит, ані про загадкову роздруківку, що лежала в її кишені, ані про Міна, ані про жахливий напад, вчинений на них на льодовику. Залишилася одна-єдина поточна справа.

Порятунок.

Унизу мелькала крига, схожа на нескінченне гладеньке шосе. Рейчел не розуміла, що відбувається з її тілом: чи то воно заніміло від страху, чи то його захищає щільний костюм? Болю вона не відчувала. Не відчувала нічого.

Одначе…

Пристебнута біля пояса до Толланда, Рейчел на мить опинилася з ним лицем до лиця, з’єднавшись у ніякових обіймах. Десь попереду, наповнений вітром, мчав балон кулі, більше нагадуючи гальмівний парашут перегонового автомобіля. Коркі летів услід, шалено обертаючись, немов валун, що котиться з гори. Слабке світло, що позначало те місце, де їм довелося пережити страшний напад, майже зникло з очей.

Вони мчали дедалі швидше, а тертя нейлонових костюмів об лід ставало дедалі сильнішим, видаючи сичання, що переходило у свист. Важко було точно визначити, з якою швидкістю вони рухаються. Гладка поверхня під ними з кожною секундою проносилася все швидше і швидше. Незнищенна повітряна куля не збиралася ані рватися, ані сповільнювати політ, ані відпускати від себе «пасажирів».

«Треба відчіплятися», — подумала Рейчел. Адже вони мчали в напрямку від однієї смертельної небезпеки до іншої. Напевне, до океану вже миля — не більше! Сама лише думка про крижану воду сколихнула страшні спогади.

Пориви вітру ставали дедалі різкішими, а з ними збільшувалася і швидкість. Десь позаду верещав від страху Коркі. Рейчел розуміла, що вже за кілька хвилин усі троє стрімко перелетять через крижане урвище й опиняться у владі вбивчої океанської стихії.

Толланд, очевидно, думав про те саме — він намагався відстебнути кріплення.

— Не можу розчепити! — прокричав він. — Натяг дуже великий!

Рейчел сподівалася, що хвилинне послаблення вітру допоможе Майклу, але безжальний вітер дув з неослабною завзятістю. Намагаючись допомогти, вона зігнулася і з силою увіткнула в лід підошви зі шпичаками. Через це в повітря здійнявся цілий вихор крижаних та снігових бризок, дуже схожий на півнячий хвіст. Швидкість руху трохи ослабла.

— Давай! — прокричала Рейчел, трохи піднявши ногу.

В результаті канат метеозонда на мить ослабнув. Толланд потягнув кріплення, намагаючись відстебнутися. Нічого не вийшло — навіть близько.

— Ще раз! — прокричав він.

Цього разу обидва зігнулися одночасно й уперлися в лід шипами, здійнявши в повітря ще більший фонтан льоду і снігу. В результаті їхній рух сповільнився вже помітніше.

— Ще раз!

І за командою Толланда обоє висмикнули шпичаки з льоду. Куля рвонула вперед. Натяг ослаб, і Майкл засунув палець під карабін, смикаючи гачок і намагаючись розстебнути замок кріп­лення. Цього разу він виявився ближчим до мети, але натяг і досі залишався дуже сильним. Нора не випадково хвалилася, що кріплення на її поясах найвищої якості — надміцні, зі спеціальним додатковим отвором у металі й особливими замками безпеки для того, щоб вони могли витримати будь-який натяг.

«Загинемо через супернадійність замків безпеки», — подумала Рейчел, і від цієї іронії їй було зовсім не смішно.

— Спробуймо ще раз! — скрикнув Толланд.

Зібравши всю свою енергію і силу, Рейчел відчайдушно зігнулася і встромила в лід обидва шиповані черевики. Вигнувши спину, вона спробувала натиснути на шипи всією своєю вагою. Толланд зробив те саме. Тепер вони попливли на животах, утворюючи тілами гострий кут. При цьому кріплення на їхніх поясах іще сильніше натягнуло сполучну линву. Толланд сильніше уперся ногами в лід, а Рейчел вигнулася дугою. Тертя об лід ледь не ламало їй ноги. Їй здалося, що щиколотки не витримають.

— Нумо… нумо… — Толланд напружився щосили, намагаючись звільнити замок, поки їхня швидкість сповільнювалася. — Вже майже…

Раптово на черевиках Рейчел клацнули шипи. Металеві клеми відірвалися, і шиповані підошви полетіли назад, у ніч, проскочивши просто над Марлінсоном. Повітряна куля відразу ж рвонула вперед, а Рейчел і Толланда занесло вбік — і Майкл випустив із рук замок.

— Чорт!

Метеозонд, немов розсердившись, що на якийсь час його сповільнили, знову помчав уперед під могутніми поривами вітру. Тепер він нісся льодовиком ще швидше, ніби відчувши близькість океану. Рейчел розуміла, що вони стрімко наближаються до урвища і до падіння у Північний Льодовитий океан з висоти ста футів. Проте їх чекала ще одна страшна небезпека: дорогу перегороджували три величезні снігові «дамби». Навіть маючи захист у вигляді м’яких термокомбінезонів, Рейчел жахалася від перспективи перельоту через ці снігові пагорби.

Відчайдушно намагаючись упоратися зі сполучною линвою, Рейчел намагалася знайти спосіб відстебнути повітряну кулю. Раптово вона почула ритмічне постукування по льоду — швидке стакато, звук зіткнення металу з голим льодом.

Льодоруб!

Від страху вона зовсім забула, що до її пояса міцно прикріп­лений льодоруб. Легкий алюмінієвий інструмент підстрибував на ремені. Рейчел поглянула на мотузку, що тягнулася від повітряної кулі. Товстий плетений нейлоновий шнур. Простягнувши руку, вона намацала льодоруб. Ухопивши за руків’я, сильно смикнула його до себе, натягуючи еластичний шнур. Лежачи на боці, Рейчел підняла руки вгору, за голову, приставивши зазуб­лене лезо сокирки до товстого, туго натягнутого шнура. І почала незграбно його пиляти.

— Так! — зрадів Толланд, намацуючи рукою свій льодоруб.

Ковзаючи вниз льодовиком, витягнувшись із піднятими над головою руками, Рейчел щосили пиляла туго натягнутий шнур. Синтетичний, дуже міцний, він усе-таки поволі піддавався її зусиллям. Толланд теж зігнувся, наскільки було можливо, підняв руки і почав пиляти в тому ж місці, але знизу. Немов дроворуби, вони синхронно запрацювали двома сокирками. Іноді леза стикалися, і тоді лунав пронизливий металевий звук.

Поволі шнур почав тоншати.

«У нас усе вийде! — подумала Рейчел. — Зараз ця штука трісне!»

Несподівано срібляста поліетиленова куля стрімко рвонула догори, немов потрапивши у вертикальний повітряний потік. Перелякавшись, Рейчел зрозуміла, що метеозонд просто відтворює контур земної поверхні.

Приїхали.

Зараз почнуться пагорби.

Біла снігова стіна перегородила шлях лише на мить, а наступної хвилі вони вже опинилися на ній. Від удару, який відчула Рейчел, гепнувшись об крутий схил, аж дух забило. Льодоруб вибило з рук. Як той водний лижник, що безладно перекотився через трамплін, бо заплутався у «віжках», Рейчел відчула, як їх із Толландом потягло угору і швиргонуло вперед, наче з катапульти. Низина між пагорбами пролягла далеко під ними. Наполовину перерізаний канат тримав їх міцно, тягнучи догори й несучи до наступного пагорба. На мить перед очима Рейчел виник пейзаж, що простягався попереду. Ще дві «дамби», за ними невелике плато, а там — обрив до океану.

Раптом до німого жаху, що охопив Рейчел, додався високий відчайдушний крик Коркі Марлінсона. Десь ззаду він щойно перелетів через перший пагорб. Усі троє злетіли в повітря, а куля тягнула їх уперед, видряпуючись угору, немов дика тварина, що намагалася порвати ланцюг, на якому її тримав поневолювач.

Несподівано над головою пролунав гучний, схожий на постріл звук. Зіпсований канат усе ж таки не витримав. Його кінець влучив Рейчел просто в обличчя. Раптом вона збагнула, що стрімко падає. А десь угорі куля, нарешті опинившись на волі, хутко понеслася до океану.

Заплутавшись у мотузках та кріпленнях, Рейчел із Толландом полетіли вниз. Коли під ними враз виросла вершина другого пагорба, Рейчел зіщулилася, очікуючи удару. Ледве проминувши вершину другого пагорба, вони приземлилися на його протилежному боці, причому комбінезони значно пом’якшили удар. Світ перетворився на плутанину рук, ніг та льоду. Рейчел відчула, що її стрімко винесло вниз схилом на центральну низину. Інстинктивно вона розкинула руки й ноги, намагаючись відтермінувати зустріч з наступною горою. Рух сповільнився, але не сильно, і вже за кілька секунд вони з Толландом злетіли вгору схилом. На самісінькій вершині вони знову пережили момент невагомості — і перескочили найвищу точку. А тоді Рейчел з жахом збагнула, що вони обоє почали завершальний смертельний спуск схилом пагорба на плато, що межує з океаном… останні вісімдесят футів льодовика Мілна.

Вони мчали до урвища, і тієї миті Рейчел згадала, що їх трохи гальмує Коркі, сполучений з ними страхувальною линвою. Їхній рух сповільнився. На жаль, це сталося надто пізно. Обрив льодовика стрімко наближався. Рейчел безпорадно закричала.

І сталося найжахливіше.

Край поверхні льодовика легко вислизнув з-під їхніх тіл. Останнім, що запам’ятала Рейчел, було падіння.