Точка обману

66

Чиїсь сильні руки підняли її.

Рейчел відчула, як могутні незнайомці витирають її насухо і загортають у ковдри. Ось її кладуть на якесь медичне ліжко й енергійно масажують її руки, ноги і ступні. Ще один укол у руку.

— Це адреналін, — сказав хтось.

Рейчел відчула, як препарат розтікся її венами, немов сила життя, повертаючи жвавість м’язам. Хоча в животі й досі відчувалась якась льодяна порожнеча, до кінцівок поволі поверталася кров.

Воскресіння з мертвих.

Вона знову спробувала зосередити погляд. Коркі й Толланд лежали поруч, тремтячи під ковдрами, а тим часом чоловіки зробили їм масаж і уколи. Рейчел не сумнівалася, що ця дивовижна група людей щойно врятувала їм життя. Багато хто з них був мокрий як хлющ, вочевидь від того, що вони так і не встигли роздягтися в душі, бо поспішали надати їм допомогу. Хто були ці люди і як вони так вчасно опинилися поруч із айсбергом, було поза межами її розуміння. Але зараз це не мало жодного значення. Головне, що вони живі.

— Де… ми? — вичавила з себе Рейчел, і від такої простої дії, як мовлення, у неї страшенно заболіла голова.

Чоловік, який її масажував, відповів:

— Зараз ви на медичній палубі військової…

— Струнко! — гукнув хтось.

Рейчел відчула біля себе метушню і спробувала сісти на ліжку. Хтось із чоловіків у блакитному допоміг їй і поправив на її плечах ковдри. Рейчел протерла очі й побачила, що до кімнати хтось увійшов.

Новоприбулий виявився кремезним афроамериканцем. Він був вродливий і випромінював владний авторитет. На ньому була уніформа кольору хакі.

— Вільно! — скомандував він, підійшов до Рейчел, став біля неї і зміряв гострим поглядом чорних очей. — Гарольд Браун, — відрекомендувався він низьким голосом з командними нотками. — Капітан корабля ВМС США «Шарлотта». А як звуть вас?

«Корабель ВМС США “Шарлотта”», — подумки повторила Рейчел. Ця назва здалася їй віддалено знайомою.

— Секстон… — відповіла вона. — Мене звуть Рейчел Секстон.

На обличчі капітана з’явився спантеличений вираз. Він підійшов ближче й уважніше придивився.

— Чорт забирай. Це й справді ви!

Рейчел розгубилася. Звідки він мене знає? Вона не сумнівалася, що бачить цього чоловіка вперше, хоча коли опустила погляд з обличчя на груди капітана, то побачила над кишенею знайому емблему — орла, що тримав у пазурах якір і був обрамлений словами «ВМС США».

Тепер Рейчел пригадала, звідки вона знала назву «Шарлотта».

— Ласкаво просимо на борт нашого судна, — сказав капітан. — Ви нещодавно аналізували наші розвідувальні звіти. Я знаю, хто ви.

— Але ж чим ви займаєтеся в цих водах? — розгублено спитала вона.

Обличчя афроамериканця трохи посуворішало.

— Якщо чесно, міс Секстон, я збирався поставити вам те саме запитання.

Раптом Рейчел помітила, як Толланд поволі сів на ліжку і вже розкрив рота, щоб пояснити. Але вона рішуче захитала головою: мовляв, замовкни. Не тут. І не зараз. Вона анітрохи не сумнівалася, що перше, про що заговорять Коркі й Толланд, буде метеорит і напад спецназівців, але це явно була не та тема, яку слід обговорювати у присутності команди підводного човна ВМС США. У розвідувальних колах допуск до секретів панував над усякими іншими міркуваннями — незалежно від критичності ситуації. А метеорит і пов’язані з ним обставини залишалися засекреченими.

— Мені треба поговорити з директором управління військово-­космічної розвідки Вільямом Пікерінгом, — сказала Рейчел капітану. — Приватно і негайно.

Капітан здивовано вигнув брови, вочевидь не звиклий отримувати накази на борту власного судна.

— Мені треба повідомити йому секретну інформацію.

Капітан довго вивчав її поглядом.

— Спочатку повернімо температуру вашого тіла до норми, а потім я зв’яжу вас із директором управління розвідки.

— Сер, це невідкладно. Я… — Рейчел замовкла.

Її очі щойно помітили годинник, який висів на стіні медичної рубки.

19:51.

Рейчел здивовано закліпала очима.

— А… цей годинник правильно йде?

— Пані, ви перебуваєте на кораблі. А корабельні годинники завжди йдуть точно.

— А це… східний час?

— Так, сьома п’ятдесят одна пополудні стандартного східного поясного часу. Ми вийшли з Норфолка.

«Боже милосердний! — спантеличено подумала Рейчел. — Зараз тільки сьома година п’ятдесят одна хвилина?» А в неї було таке враження, що відтоді, як вона знепритомнiла, минуло багато годин. А ще навіть немає восьмої! Президент іще не виступив з публічною заявою про метеорит! Я ще маю час зупинити його! Вона вмить зісковзнула з ліжка і закуталася в ковдри. Її ноги тремтіли.

— Мені треба поговорити з президентом. Негайно.

Капітан трохи розгубився.

— Президентом чого?

— Президентом Сполучених Штатів!

— А мені здалося, що ви збиралися поговорити з Вільямом Пікерінгом.

— Я вже не маю часу. Мені потрібен президент.

Капітан не поворухнувся; його велетенська фігура затуляла їй шлях.

— Наскільки мені відомо, президент невдовзі дасть дуже важливу пресконференцію в прямому ефірі. Сумніваюся, що зараз він приймає особисті телефонні дзвінки.

Рейчел випрямилася настільки, наскільки змогла на своїх і досі тремтливих ногах, і втупилася поглядом у капітана.

— Сер, ви не маєте необхідного допуску, щоб я пояснювала вам ситуацію, але невдовзі президент може зробити жахливу помилку. Я маю інформацію, яку йому конче потрібно знати. Негайно. Ви мусите мені повірити.

Капітан довго і невідривно дивився на неї. Насупившись, він звірився з годинником.

— Дев’ять хвилин? Я не зможу забезпечити вам надійний зв’язок за такий короткий час. До того ж нам доведеться вийти на глибину антени, а це займе певний…

— Так починайте! Негайно!