Точка обману

127

«Тритон» упав…

Майкл Толланд, похитуючись, зіп’явся на ноги. Залишок троса, на якому колись висів «Тритон», усе ще розгойдувався. Різко крутнувшись до корми, океанограф почав вдивлятись у воду й побачив, як батискаф щойно винесло течією з-під корми. З полегшенням завваживши, що батискаф непошкоджений, Толланд прикипів поглядом до люка, очікуючи, що він ось-ось відчиниться і звідти з’явиться Рейчел — ціла й неушкоджена. Та люк залишався закритим. Толланд подумав, що, можливо, Рейчел знепритомніла від різкого удару об воду.

Навіть із палуби Майклу було видно, що «Тритон» сидить у воді незвичайно низько — значно нижче нормальної ватерлінії на початку занурення. Батискаф тоне. Толланд не міг збагнути чому, але причина зараз не мала значення.

Я мушу витягнути Рейчел з батискафа. Негайно.

Толланд хотів кинутися до краю палуби, як над ним заторохтіла автоматна черга і кулі вдарили в якірний барабан, викресавши з нього сніп іскор. Майкл швидко присів. От зараза! Визирнувши, він побачив на верхній палубі Пікерінга, який цілився у нього з автомата. Поспіхом залізаючи до гелікоптера, спецназівець випустив автомат, який і знайшов Пікерінг. І зав­дяки цьому одержав величезну перевагу.

Не маючи можливості вибратися з-за барабана, Толланд у відчаї поглянув на «Тритон». «Ну ж бо, Рейчел, вибирайся!» — подумки благав він. Та люк не відчинявся. Зиркнувши на палубу «Гої», Майкл зміряв на око відкриту ділянку між своїм укриттям та поруччям на кормі. Приблизно двадцять футів. Надто багато, щоб подолати таку відстань без будь-якого прикриття.

Толланд увібрав повні легені повітря і вирішив. Зірвавши з себе сорочку, він шпурнув її праворуч на відкриту палубу. І поки Пікерінг дірявив її, Толланд кинувся вліво похилою палубою в напрямку корми. Шаленим стрибком він перенісся через поруччя, відштовхнувшись від корми. Описуючи високо у повітрі дугу, Толланд почув, як засвистіли повз нього кулі, і збагнув, що одна-єдина подряпина вмить зробить його сніданком для ненаситних тварюк із молотоподібними головами.

Рейчел Секстон почувалась як дика тварина у клітці. Вона знову і знову намагалася вибити люк, та все марно. Їй було чути, що десь під нею в резервуар набирається вода, за рахунок якої батискаф занурювався все нижче. Темні води океану, немов чорна завіса, піднімалися дедалі вище по прозорому скляному куполу.

Крізь нижню частину скла Рейчел бачила океанську порожнечу, що притягувала до себе, як темна гробниця. Безмежна порожнеча загрожувала поглинути її. Рейчел знову вхопилася за механізм люка, але він не піддавався. Їй стиснуло легені, й сирий сморід двоокису вуглецю почав пощипувати ніздрі. Єдина думка невідступно переслідувала її.

Я загину під водою.

Рейчел швидко обдивилася панель керування батискафа, але всі індикатори були темні. Це означало, що глибоководний апарат знеструмлений. Вона опинилася замкнутою в глухому сталевому склепі, який поволі опускався на дно океану.

Здавалося, булькотіння в резервуарі посилилось, а вода піднялася ще вище по склу, залишивши незатопленими лише кілька футів. А далеко на обрії, за безкраїм пласким обширом, з’явилася тоненька рожева стрічка. Починався ранок. Рейчел злякалася, що це може бути останній ранок у її житті. Щоб не думати про неминучу страшну розв’язку, жінка заплющила очі — і в її свідомість хлинули жахливі спогади дитинства.

Вона провалюється крізь кригу. І сповзає під воду.

Їй нічим дихати. Вона не може піднятися догори. Вона тоне.

Матір гукає її: «Рейчел, Рейчел!»

Щось гепнуло об корпус «Тритона» і рвучко вихопило Рейчел зі стану марення. Вона різко розплющила очі.

— Рейчел! — гукав її приглушений голос.

У склі з’явилося чиєсь примарне обличчя з розпатланими чорними кучерями. Вона ледь упізнала його в темряві.

— Майкле!

Толланд випірнув на поверхню і полегшено зітхнув, побачивши, що Рейчел ворушиться всередині кабіни. Слава Богу, вона жива. Кількома потужними гребками він підплив до задньої частини «Тритона» і видряпався на занурений у воду плаский майданчик на кожусі двигуна. Відчуваючи тепло течії, що омивала його, Толланд розташувався якомога зручніше, щоб ухопитися за круглу ручку люка. Аби не стати легкою мішенню, Майкл намагався не надто підніматися над водою, хоча сподівався, що вже перебуває поза межами досяжності автомата Пікерінга.

Корпус «Тритона» майже повністю пішов під воду, і Толланд розумів, що коли він хоче відкрити люк і визволити Рейчел, то йому доведеться поспішати. Батискаф виступав над поверхнею води всього на кілька дюймів, і ця відстань швидко зникала під водою. Якщо відкрити люк після занурення, то в батискаф хлине потік води, який не дасть Рейчел вибратися, а сам апарат каменем піде на дно.

— Зараз або ніколи, — видихнув Толланд, ухопив коліща люка і крутнув його проти годинникової стрілки.

Марно. Він спробував ще раз, вклавши в цей рух усю свою силу. І знову коліща вперто залишилося на місці.

Він почув, як унизу, потойбіч люка, рухається Рейчел. У її голосі прозвучали відчай і страх.

— Я вже пробувала! — вигукнула вона. — Але не змогла його повернути!

А вода вже хлюпала біля самого люка.

— Спробуймо повернути разом! — крикнув їй Толланд. — Тобі треба крутити за годинниковою стрілкою! — Він знав, що на коліщаті з протилежного боку є чіткі позначки. — Раз, два, три!

Толланд уперся в баластний резервуар і щосили крутнув коліща. І почув, як Рейчел зробила те саме. Коліща крутнулося на пів дюйма, скреготнуло — і зупинилося.

Раптом Толланд побачив, у чому річ. Люк сидів у отворі нерівно. Його заклинило — як кришку в банці, яку вставили з перекосом і закрутили. Хоча гумова прокладка сиділа нормально, люкові задрайки зігнулись, а це означало, що люк можна було відкрити лише за допомогою автогену.

Цієї миті люк накрило водою, і Толланда раптом охопив неймовірний всепоглинальний жах. Рейчел Секстон не зможе вибратися з «Тритона».

А на глибині дві тисячі футів під ними зім’ятий фюзеляж гелікоптера «кайова», заповнений боєприпасами та ракетами, швидко ішов на дно, потрапивши в полон до сили земного тяжіння та глибоководного виру. У його кабіні лежав труп Дельти-Один, жахливо спотворений до невпізнанності страшним глибоководним тиском.

І поки вертоліт з навісними ракетами «хелфаєр» спускався кругами, купол магми на океанському дні, що сяяв у темряві, чекав на нього, немов розжарений посадковий майданчик. Під його триметровою корою булькала і сичала лава, розігріта до тисячі градусів за Цельсієм. Вона дедалі сильніше тиснула, і це означало, що підводний вулкан неминуче вибухне.