Гра престолів

Бран

Мисливці виїхали на світанку. На вечір король хотів уполювати дикого вепра. Королевич Джофрі супроводжував батька, тому Робу теж дозволили приєднатися до мисливців. Дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, сер Родрик, навіть маленький кумедний брат королеви — усі поїхали з ними. Зрештою, це було останнє полювання. Завтра вони вирушають на південь.

Брана залишили вдома з дівчатами й маленьким Риконом. Але ж Рикон — зовсім малюк, а дівчата — це всього-на-всього дівчата, а Джона з його вовком ніде не було видно. Бран не шукав його надто наполегливо. Йому здавалося, що Джон на нього гнівається. Останнім часом Джон, схоже, на всіх гнівався. Бран не розумів чому. Джон мав разом з дядьком Беном повернутися на Стіну та приєднатися до Нічної варти. Це анітрохи не гірше, ніж поїхати з королем на південь. Це Роб лишається вдома, а не Джон.

Уже кілька днів Бран не міг дочекатися, коли він вирушить на південь. Він їхатиме королівським гостинцем на власному коні — не на поні, а на справжньому коні. Батько стане правицею короля, а житимуть вони в червоному замку на Королівському Причалі,— цей замок збудували ще повелителі драконів. Стара Нан каже, там живуть привиди, а ще там є підземелля, де коїлися жахливі речі, а на стінах висять драконові голови. Від таких оповідок Брана проймав морозець, але страшно йому не було. Звідки взятися страху? З Браном буде не тільки батько, а й король з усіма лицарями і присяжними мечами.

Одного дня Бран і сам стане лицарем і належатиме до королівської варти. Стара Нан каже, їхні мечі — найвправніші в усьому королівстві. У варті усього семеро гвардійців, вони носять білі обладунки й не мають ні жінок, ні дітей, бо життя їхнє присвячене служінню королю. Бран знав усі легенди. Імена королевих вартових звучали для нього, як музика. Сервин Дзеркальний Щит. Ріям Редвин. Королевич Еймон Лицар-Дракон. Близнюки сер Ерик і сер Арик, які сотні років тому загинули від меча одне одного, коли брат повстав проти сестри у війні, оспіваній як Танок драконів. Герольд Гайтавер на прізвисько Білий Бик. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. Баристан Безстрашний.

Двоє з королівської варти приїхали на північ разом з королем Робертом. Бран у захваті роздивлявся їх, не наважуючись заговорити. Сер Борос був лисанем з подвійним підборіддям, а сер Мірин мав очі з навислими повіками й бороду барви іржі. Сер Джеймі Ланістер був більше схожий на лицарів з легенд і теж належав до королівської варти, але Роб сказав, що він убив старого короля, тож тепер не рахується. Найвидатнішим сучасним лицарем був сер Баристан Селмі, Баристан Безстрашний, лорд-командувач королівської варти. Батько обіцяв, що на Королівському Причалі їх зустрічатиме сер Баристан, тож Бран на стіні позначав дні до від’їзду — не міг дочекатися, коли ж нарешті побачить світ, про який міг тільки мріяти, і почне життя, якого навіть уявити не міг.

Але сьогодні, коли прийшов останній день, Бран зненацька відчув розгубленість. Він не знав іншої домівки, крім Вічнозиму. Батько сказав, що сьогодні Бран має з усіма попрощатися, тож він спробував це зробити. Коли поїхали мисливці, він пішов блукати замком у супроводі свого вовченяти, щоб побачитися з тими, хто залишається: зі старою Нан і кухарем Гейджем, з ковалем Мікеном і конюшим Годором, який всякчас усміхався, піклувався про Бранового поні й ніколи нічого не говорив, крім «Годор», а також з доглядачем оранжереї, який завжди пригощав Брана ожиною...

Але з цього нічого не вийшло. Спершу Бран пішов у стайню й побачив у стійлі свого поні, але ж поні більше не буде — Бранові дадуть справжнього коня, а поні залишиться вдома, і раптом Бранові захотілося просто сісти на землю й заплакати. Поки Годор та інші конюші не побачили сліз у його очах, він розвернувся і втік. На цьому прощання закінчилося. Натомість цілий ранок Бран провів самотиною у богопралісі, без жодного успіху намагаючись навчити свого вовка приносити дрючок. Вовченя було меткішим за всіх хортів у батьковій псарні, і Бран міг заприсягнутися, що воно розуміло кожне промовлене до нього слово, однак ганятися за дрючками не мало жодної охоти.

Бран і досі не міг вирішити, яке йому дати ім’я. Роб назвав своє вовченя Сіровієм — за неймовірну прудкість. Санса назвала своє Леді, Арія — на честь якоїсь князівни-відьми з балад, а маленький Рикон своє назвав Кошлай (Бран вважав, що для деривовка таке ім’я геть негодяще). Джонів білий вовк називався Привид. Бран шкодував, що йому самому не спало таке на думку, хай його вовк і не був білим. За останні два тижні він перепробував сотню імен, і жодне не підійшло.

Нарешті йому набридло кидати дрючок, тож він вирішив полазити по мурах. Уже кілька тижнів він не навідувався нагору в зруйновану вежу, адже навколо стільки всього відбувалося, тож сьогодні в нього буде останній шанс.

Він побіг через ліс, обравши довшу дорогу, щоб уникнути ставка, біля якого росло серце-дерево. Його завжди лякало серце-дерево: у дерев не має бути очей, думав Бран, не має бути листя, схожого на долоні. Вовк насідав йому на п’яти.

— Ти лишайся тут,— звелів йому Бран біля чатового дерева неподалік мурів зброярні.— Лежати. Отак. Лишайся тут.

Вовк послухався. Бран почухав його за вухом, а тоді, розвернувшись, підстрибнув, ухопився за найнижчу гілку й підтягнувся. Він уже доліз до половини дерева, легко перескакуючи з гілки на гілку, коли вовк зіп’явся на ноги й завив.

Бран поглянув униз. Вовк замовк, тільки витріщався на нього вузькими жовтими очима. Брана прошив дивний холод. Він знову подерся нагору. І вдруге вовк завив.

— Тихо,— гукнув до нього Бран.— Сісти. Сиди там. Ти гірший за маму.

Виття переслідувало його до самого вершечка дерева, аж поки він не стрибнув на дах зброярні й не зник з очей.

Дахи Вічнозиму були для Брана другою домівкою. Мама часто казала, що лазити Бран навчився раніше, ніж ходити. Бран не міг пригадати, коли він навчився ходити, але так само не міг пригадати, коли навчився лазити, тож це цілком могло бути правдою.

В очах хлопчика Вічнозим являв собою сірий лабіринт мурів, і веж, і дворів, і ходів, які розбігалися вусібіч. У старій частині замку зали так перехнябилися, що неможливо було сказати, на якому ти поверсі. За століття замок розрісся, як величезне камінне дерево, одного разу сказав мейстер Лувін, і гілки його були сучкуваті, товсті й покручені, а коріння проникало глибоко під землю.

Вибравшись із-поміж каміння й піднявшись до самого неба, Бран одним поглядом міг окинути весь Вічнозим. Йому подобалося, як замок розстилається під ним, а над головою тільки крутяться пташки, бо життя замку протікає далеко внизу. Бран годинами міг стирчати серед безформних, побитих дощем химер, які замислено схилилися над Першою фортецею, спостерігаючи за тим, як у дворі чоловіки вправляються на дерев’яних і сталевих мечах, кухарі піклуються про овочі в оранжереї, у псарні туди-сюди нетерпляче ганяють собаки, мовчить богопраліс, а поряд зі струмком, у якому перуть білизну, пліткують дівчата. Від цього Бран почувався справжнім лордом Вічнозиму, яким ніколи не стати Робу.

Тут він дізнавався таємниці Вічнозиму. Будівничі навіть не рівняли землю, тож усередині мурів Вічнозиму були пагорби і долини. Критий міст з’єднував четвертий поверх дзвіниці з другим поверхом гайвороннику. Бран це знав. А ще він знав, що можна крізь південну браму зайти за внутрішню стіну, піднятись на три поверхи, подолати вузький хід у мурі навколо всього Вічнозиму — і вийти на рівні землі біля північної брами, де над головою нависатиме стіна з сотню футів заввишки. Бран був певен, що цього не знає навіть мейстер Лувін.

Мати боялася до смерті, що одного дня Бран зірветься з муру і вб’ється. Бран запевняв, що не зірветься, але не переконав її. Одного разу вона змусила його пообіцяти, що він не лазитиме по мурах, а ходитиме по землі. Він витримав майже два тижні, щодня почуваючись нещасним, аж одного вечора втік через вікно спальні, поки спали брати.

Наступного дня, у нападі докорів сумління, він зізнався у своєму злочині. Лорд Едард звелів йому піти в богопраліс очиститися. Навколо нього виставили вартових, щоб він посидів цілу ніч там і подумав про свій непослух. Наступного ранку Брана ніде не було. Коли його нарешті знайшли, виявилося, що він міцно спить на верхніх гілках найвищого чатового дерева в лісі.

Батько, хай який розлючений, не зміг стримати сміху. «Ти не мій син,— сказав він Брану, коли того зняли додолу,— ти білченя. Що ж, так і буде. Якщо не можеш не лазити по верхотурах, лазь, тільки постарайся не потрапляти на очі матері».

Бран старався щосили, хоча й розумів, що навряд чи йому вдалося обдурити матір. Оскільки батько не заборонив йому лазити, мати звернулася по допомогу до інших. Стара Нан розповіла йому казку про поганого хлопчика, який видерся високо нагору — і його вдарило блискавкою, а тоді ворони повидзьобували йому очі. Брана це не вразило. Нагорі зруйнованої вежі, де не бував ніхто, крім Брана, гніздилися ворони, й іноді він набивав собі кишені зерном, перш ніж видертися на вежу, і тоді птахи їли просто в нього з рук. І жодна з ворон не виявила найменшої охоти повидзьобувати йому очі.

Трохи згодом мейстер Лувін зліпив глиняного хлопчика і вбрав його в Бранів одяг, а тоді скинув зі стіни вниз у двір — показати, що станеться з Браном, якщо він упаде. Весело було, а по всьому Бран поглянув на мейстра й мовив: «Я не з глини. Та й узагалі я не можу впасти».

Потім деякий час гвардійці ганяли його по дахах, намагаючись стягнути вниз. Ото були веселощі! Це було як гратися з братами, от тільки перемагав завжди Бран. Жоден з гвардійців не вмів так спритно лазити, як Бран, навіть Джорі. Та здебільшого вони його й не помічали. Люди не дивляться вгору. Це Бранові теж подобалося: він, вважай, був невидимий.

Любив він і відчуття, коли камінь по каменю видирався муром, міцно чіпляючись пальцями на руках і ногах за тріщини й виступи. Перш ніж лізти нагору, він завжди скидав черевики — так він почувався, наче в нього чотири руки замість двох. Любив він і глибокий приємний біль у м’язах. І смак повітря нагорі — солодкий і холодний, як зимові персики. Любив і пташок: ворон у зруйнованій вежі, горобчиків, які гніздилися у щілинах поміж каміння, древню сову, яка спала на порохнявому горищі над зброярнею. Бран усіх їх знав.

А найбільше він любив бувати там, де ніхто не буває, бачити сірий розсип Вічнозиму, як ніхто не бачить. Так цілий замок ставав Брановим секретним місцем.

Найбільше йому подобалося на зруйнованій вежі. Колись це була сторожова башта — найвища у Вічнозимі. Але давно-давно, ще за сто років до того, як народився його батько, в неї влучила блискавка, й почалася пожежа. Верхня третина вежі завалилася всередину, і її вирішили не відбудовувати. Іноді батько посилав у вежу щуроловів, щоб ті повибирали гнізда, які завжди знаходили поміж каміння, а також обгорілі й зотлілі балки. Але ніхто ніколи не піднімався нагору на вежу — крім Брана й ворон.

Потрапити туди можна було двома шляхами. Можна було видертися збоку по стіні самої вежі, але каміння там ледве трималося: вапняний розчин, який скріплював його, давно розсипався на порох, тож Бран не любив спиратися на це каміння всією своєю вагою.

Найкраще було почати з богопралісу: видертися нагору чатовим деревом, перетнути зброярню й вартівню, босоніж перестрибуючи з даху на дах, щоб чатові не почули, що хтось є в них над головою. Так він опинявся на безвіконній стіні Першої фортеці — найстарішої частини замку,— приземкуватого квадратного укріплення, яке здавалося нижчим, ніж було насправді. Зараз фортецю населяли хіба щури й павуки, але старими мурами лазити було дуже зручно. Можна було видертися просто до кам’яних химер, які сліпими очима роздивлялися безмежну порожнечу, а тоді, переставляючи руки й перелітаючи з химери на химеру, обігнути північний бік. Звідси, якщо добре напружитися, можна було дотягнутися до зруйнованої вежі, де вона прилягала найближче. Наостанок треба було видертися почорнілим камінням до пташиних гнізд (якихось десять футів, не більше), і тоді Брана обступали ворони — подивитися, чи не приніс він зерна.

Бран з легкістю, яка приходить з практикою, саме перелітав з химери на химеру, аж тут почув голоси. Це його заскочило зненацька, і він замалим не відпустив руки. Всеньке його життя в Першій фортеці було порожньо.

— Мені це не подобається,— казала жінка. Попід Браном був ряд вікон, і голос долинав з останнього вікна з цього боку.— Це ти мав стати правицею.

— Не дай Боже,— ліниво відповів чоловічий голос.— Такої честі мені не треба. Забагато роботи.

Дослухаючись, Бран завис, чомусь боячись рушити далі. Якщо він спробує перелетіти на наступну химеру, ці двоє можуть помітити його ноги.

— Ти не розумієш, як це для нас небезпечно? — мовила жінка.— Роберт любить цього чоловіка, як брата.

— Роберт терпіти не може своїх братів. І не дивно. Від одного Станіса у будь-кого почнуться кольки.

— Не клей дурня. Станіс і Ренлі — це одне, а Едард Старк — зовсім інше. До Старка Роберт дослухатиметься. Чорти б забрали їх обох! Я мала б наполягти, щоб він зробив правицею тебе, але я була певна, що Старк відмовиться.

— Вважай, що нам пощастило,— мовив чоловік.— Король з таким самим успіхом міг зробити правицею одного зі свої братів, або навіть Мізинчика, Боже збав. Нехай у мене ліпше будуть чесні вороги, ніж гонорові, і тоді я ночами краще спатиму.

Говорили вони про батька, збагнув Бран. І захотів почути більше. Ще кілька футів... Але якщо він гойднеться перед вікном, його побачать.

— Слід буде добре за ним дивитися,— мовила жінка.

— Я ліпше подивлюся за тобою,— озвався чоловік. Голос у нього був знудьгований.— Вертайся сюди.

— Лорд Едард ніколи не цікавився, що там відбувається на південь від Перешийка,— сказала жінка.— Ніколи. Кажу тобі, він збирається виступити проти нас. Чого б іще він полишав місце, де має владу?

— Є сотня підстав. З почуття обов’язку. За велінням честі. Він мріє вписати своє ім’я великими літерами в книгу історії, або втекти від дружини, або і те, і те. А може, бодай раз у житті він хоче погрітися.

— Його дружина — сестра леді Арин. Це дивина, що Лайса не чекала на нас тут зі своїми звинуваченнями.

Бран глянув униз. Попід вікном був вузенький виступ — завширшки всього кілька дюймів. Хлопчик спробував опуститися на нього. Ні, надто високо. Він не дотягнеться.

— Ти забагато хвилюєшся. Лайса Арин — налякана корова.

— Ця налякана корова ділила ложе з Джоном Арином.

— Якби вона про щось здогадувалася, то пішла б до Роберта, а не тікала з Королівського Причалу.

— Коли той усе владнав, щоб її хворобливого синочка взяли за годованця в Кичері Кастерлі? Вона знала, що її мовчання стане запорукою життя хлопчика. Але тепер, опинившись у безпеці на вершечку Гнізда, вона могла й трохи осміліти.

— Ох ці матері,— виплюнув чоловік останнє слово, як прокльон.— Напевно, під час пологів у вас у голові щось перемикає. Ви всі божевільні,— засміявся він. То був гіркий сміх.— Нехай леді Арин сміліє, скільки їй заманеться. Хай що вона знає, хай що вона гадає, ніби знає, доказів у неї нема,— сказав він і на мить помовчав.— Чи є?

— Гадаєш, королю потрібні будуть докази? — запитала жінка.— Кажу тобі, він мене не любить.

— І чия це провина, люба сестро?

Бран роздивлявся уступ. Можна стрибнути на нього. Стати на такому вузькому уступі буде важко, але якщо Бран, пролітаючи повз, зможе за нього зачепитися, а тоді підтягнутися... От тільки навряд чи це можна зробити безшумно, а це приверне увагу тих двох до вікна. Він не знав толком, що саме підслухав, але був певен, що для його вух це не призначалося.

— Ти такий самий сліпий, як і Роберт,— казала тим часом жінка.

— Якщо ти маєш на увазі, що я бачу те саме, що і він, тоді так,— відгукнувся чоловік.— А я бачу чоловіка, який радше помре, ніж зрадить свого короля.

— Одного він уже зрадив, хіба ти забув? — мовила жінка.— Так, я не заперечую, що він відданий Роберту, це очевидно. А що буде, коли Роберт помре і Джофрі посяде престол? І що швидше це станеться, то безпечніше для нас. День у день чоловік стає невгамовніший. А коли поряд з ним опиниться Старк, буде тільки гірше. Він і досі кохає його сестру — оту сіреньку шістнадцятирічну небіжчицю. Скільки часу мине, поки він вирішить проміняти мене на якусь нову Ліанну?

Зненацька Бран перелякався. Понад усе йому зараз кортіло спуститися туди, звідки він прийшов, і розшукати братів. Та от тільки що він їм скаже? Слід підлізти поближче, збагнув він. Побачити, хто розмовляє.

Чоловік зітхнув.

— Поменше думай про майбутнє, а побільше про задоволення.

— Припини! — відтяла жінка. Бран вчув який виляск, наче шкірою об шкіру, а тоді чоловічий сміх.

Підтягнувшись, Бран видерся на химеру й заповз на дах. Це було легко. Перейшовши дахом до наступної химери, він опинився просто над вікном, де розмовляли двоє.

— Мені ці розмови починають набридати, сестро,— сказав чоловік.— Ходи сюди і замовкни.

Сівши верхи на химеру, Бран міцно обхопив її ногами й перекинувся догори дриґом. Висячи, зачепившись ногами, він помалу витягнув шию до вікна. Дивно було бачити світ перевернутим. Унизу запаморочливо гойдався двір, де-не-де каміння досі було мокрим від снігу.

Бран зазирнув у вікно.

У кімнаті боролися чоловік і жінка. Обоє були голі. Бран не міг сказати, хто вони. Чоловік стояв до нього спиною, затуляючи своїм тілом від очей жінку, яку притискав до стіни.

Долинули приглушені вологі звуки. Бран збагнув, що двоє цілуються. Затамувавши подих, він перелякано не міг відірвати розширених очей. Чоловік поклав руку жінці між ноги, мабуть, завдаючи їй болю, бо вона гортанно застогнала.

— Припини,— повторювала вона,— припини, припини. Ох, будь ласка...

Але голос її був тихий і слабкий, і вона не відштовхувала чоловіка. Її пальці зарилися йому у волосся, у розкуйовджене золоте волосся, й потягнули його обличчя собі до грудей.

І Бран побачив її обличчя. Очі в неї були заплющені, а вуста розтулені — вона стогнала. Голова її хиталася з боку в бік, і з боку в бік літало золоте волосся, але Бран упізнав королеву.

Мабуть, він видав якийсь звук. Зненацька жінка розплющила очі — і подивилася просто на нього. І скрикнула.

Далі все відбулося водночас. Жінка, скрикуючи й тицяючи пальцем, щосили штовхнула чоловіка геть. Бран, зігнувшись навпіл, спробував підтягнутися назад на химеру. Він занадто квапився. Рука шкрябнула гладенький камінь, ноги в паніці ковзнули, і знагла Бран відчув, що падає. На мить у нього запаморочилось у голові, й коли повз мигнуло вікно, його занудило. Він витягнув руку, хапаючись за уступ, але не втримався, тоді зачепився за нього другою рукою. Щосили гойднувся до стіни. Від удару з нього мало дух не вилетів. Розкачуючись, засапаний Бран повис на одній руці.

Понад ним у вікні з’явилися два обличчя.

Королева. А тепер Бран упізнав і чоловіка поряд з нею. Він був схожий на неї, як віддзеркалення.

— Він нас бачив,— пронизливо крикнула жінка.

— Так, бачив,— озвався чоловік.

Бран ледве тримався. Довелося схопитися за уступ другою рукою. Нігті уп’ялися у твердий неподатливий камінь. Чоловік потягнувся вниз.

— Давай руку,— сказав він.— А то впадеш.

Вчепившись йому в руку, Бран щосили стиснув її. Чоловік ривком поставив його на уступ.

— Що ти робиш? — гнівно запитала жінка.

Чоловік не звертав на неї уваги. Він був дужий. Легко поставив Брана на підвіконня.

— Скільки тобі років, хлопче?

— Сім,— відповів Бран, полегшено тремтячи. Його пальці лишили на шкірі чоловіка глибокі сліди. Бран засоромлено розтиснув долоні.

Чоловік озирнувся на жінку.

— Чого тільки не зробиш заради кохання,— сказав він з ненавистю. І штовхнув Брана.

Заверещавши, Бран вилетів з вікна. Зачепитися не було за що. Назустріч йому кинувся двір.

А десь удалині завивав вовк. Над зруйнованою вежею кружляли ворони, чекаючи зерна.