Гра престолів

Кетлін

З усіх палат Великої фортеці Вічнозиму в спальні Кетлін було найгарячіше. Рідко навіть коли доводилося вогонь розпалювати. Замок був збудований над природними гарячими джерелами, й окріп шумував стінами й кімнатами, наче кров людським тілом, виганяючи холод з кам’яних зал, наповнюючи оранжереї вологим теплом, не дозволяючи землі замерзнути. У дюжині маленьких двориків вдень і вночі парували відкриті водойми. Влітку — невелике діло; взимку — різниця між життям і смертю.

Купіль Кетлін завжди парувала, а стіни були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй Річкорин, нагадувало сонячні дні з Лайсою та Едмуром, а от Нед терпіти не міг спеки. Старки створені для холоду, повторював він їй, а вона у відповідь сміялася й казала: тоді замок збудований не в тому місці...

Кінчивши, Нед перекотився на бік і зліз із ліжка Кетлін, як робив це вже тисячу разів. Перетнувши кімнату, він розсунув важкі гобелени й одне по одному відчинив високі вузькі вікна, пускаючи в спальню нічне повітря.

Він стояв, утупившись у темряву, голий, опустивши порожні руки, а навколо нього кружляв вітер. Натягнувши хутра до самого підборіддя, Кетлін роздивлялася його. Зараз він здавався наче меншим і вразливішим, схожим на того юнака, з яким вона взяла шлюб у септі в Річкорині п’ятнадцять довгих років тому. У неї і досі боліло лоно від його палкого кохання. Це був приємний біль. Вона відчувала в нутрі чоловікове сім’я. І молилася, щоб з цього сімені народилося життя. Рикону вже три роки. А вона ще не стара. Вона може народити чоловікові ще одного сина.

— Я відмовлю йому,— мовив нарешті Нед, обертаючись до неї. Очі в нього були тривожні, а голос — хрипкий від сумнівів.

Кетлін сіла в ліжку.

— Ти не можеш. Ти не повинен.

— У мене є певні обов’язки на півночі. Я не хочу бути правицею Роберта.

— Він не зрозуміє. Він тепер король, а королі не такі, як прості люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він здивується та зрештою запідозрить, що ти маєш щось проти нього. Невже ти не розумієш, на яку небезпеку це нас наразить?

Нед похитав головою, відмовляючись вірити.

— Роберт ніколи не скривдить ні мене, ні моїх рідних. Він любить мене. Якщо я відмовлюся, він репетуватиме, лаятиметься й погрожуватиме, а за тиждень ми вже з ним разом сміятимемося з цього. Я його добре знаю!

— Ти знав Роберта,— заперечила Кетлін,— а з королем ти заледве знайомий.

Вона згадала вовчицю в снігу й уламок оленячого рогу в неї у шиї. Кетлін мала переконати чоловіка.

— Для короля головне — гонор, мілорде. Роберт здолав такий шлях, щоб приїхати до тебе й запропонувати тобі таку велику честь, тож ти не можеш просто відкинути її.

— Честь? — гірко розсміявся Нед.

— У його очах — так,— сказала вона.

— А в твоїх?

— І в моїх теж,— розсердившись, спалахнула вона. Невже він не розуміє? — Він пропонує одружити свого сина з нашою дочкою, то як іще це назвати? Одного дня Санса може стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до самих Дорнських гір. Що в цьому поганого?

— Боже, Кетлін, Сансі всього одинадцять! — вигукнув Нед.— А цей Джофрі... цей Джофрі...

— ...королевич-наступник, спадкоємець Залізного трону,— закінчила вона за нього.— До речі, мені було всього дванадцять, коли в мене з волі батька з’явився суджений — твій брат Брандон.

— Брандон,— гірко скривився Нед.— Так. Хто-хто, а Брандон знав би, як учинити. Він завжди все знав. Усе це призначалося Брандону. І ти, і Вічнозим — усе. Він був народжений, щоб стати правицею короля і батьком королеви. А я цієї чаші не просив.

— Не просив,— озвалася Кетлін,— однак Брандон мертвий, тож тебе ця чаша не оминула, й ти мусиш хоч-не-хоч пити з неї.

Нед відвернувся й знову задивився в ніч. Утупившись у темряву, він, мабуть, роздивлявся місяць і зорі, а може, чатових на стіні.

Відчувши його біль, Кетлін пом’якшилася. Едард Старк одружився з нею замість брата, як диктував звичай, але тінь його мертвого брата і досі лежала між ними, точно як і інша тінь — жінки, що народила йому сина-байстрюка.

Кетлін хотіла була вже підійти до чоловіка, аж раптом хтось гучно постукав. Нахмурившись, Нед розвернувся.

— Хто там?

З-за дверей долинув голос Дезмонда.

— Мілорде, мейстер Лувін просить нагальної аудієнції у вас.

— Ти сказав йому, що я велів не турбувати мене?

— Так, мілорде. Але він наполягає.

— Добре. Запроси його.

Підійшовши до шафи, Нед накинув на себе важкий халат. Зненацька Кетлін відчула, як у кімнаті холодно. Сидячи в ліжку, вона підтягнула хутра до підборіддя.

— Може, зачинимо вікна? — запропонувала вона.

Нед неуважно кивнув. Мейстер Лувін уже був на порозі.

Мейстер був маленьким сіреньким чоловіком. Очі в нього теж були сірі, але меткі й гострі. Волосся, де залишилося, сиве. Вовняна мантія також була сіра, облямована білим хутром,— у кольорах Старків. Усередині широких рукавів були кишеньки. Лувін повсякчас щось ховав у них або діставав: книжки, записки, дивні предмети, дитячі іграшки. В рукавах його таїлося стільки всього, що Кетлін дивувалася, як мейстер Лувін здатен підносити руки.

Дочекавшись, коли зачиняться двері, мейстер заговорив.

— Мілорде,— звернувся він до Неда,— вибачте, що урвав ваш відпочинок. Мені залишили повідомлення.

— Залишили? — роздратовано перепитав Нед.— Хто? Був посланець? Мені нічого не казали.

— Посланців не було, мілорде. Але поки я дрімав, у обсерваторії на столі хтось поставив різьблену дерев’яну скриньку. Слуги нікого не бачили, але, швидше за все, повідомлення залишив хтось із почту короля. З півдня більше ніяких гостей не було.

— Різьблену скриньку, ви кажете? — перепитала Кетлін.

— У ній лежало кілька чудових оптичних скелець для обсерваторії, схоже, привезених з Мира. Мирським оптикам немає рівних.

Нед нахмурився. Кетлін знала: на такі розмови в нього ніколи не ставало терпіння.

— Оптичні скельця? — зронив він.— І який стосунок це має до мене?

— Я запитав себе те саме,— мовив мейстер Лувін.— І стало ясно, що йдеться про щось більше, ніж здається.

— Оптичне скло — знаряддя, яке дозволяє краще бачити,— поїжилася Кетлін попід важкими хутрами.

— Атож,— погодився мейстер, запустивши палець під знак свого ордену: до шиї попід мантією тісно прилягав важкий ланцюг, усі ланки якого були викувані з різного металу.

Кетлін відчула, як її знову прошив страх.

— То що ж нам слід краще роздивитися?

— Саме це я себе й запитав,— мовив мейстер Лувін, витягаючи з рукава туго скручений аркуш паперу.— Справжнє повідомлення ховалося у подвійному дні; я знайшов його, коли розібрав скриньку, в якій принесли оптичне скло, але ця записка не для моїх очей.

— Тоді дайте її мені,— простягнув руку Нед.

Лувін не поворухнувся.

— Перепрошую, мілорде. Це повідомлення і не для вас. Тут написано: особисто для леді Кетлін. Можна мені підійти?

Кетлін кивнула, боячись заговорити, щоб голос не зрадив її. Мейстер поклав аркуш на столик поряд з ліжком. Запечатано лист було краплею блакитного воску. Вклонившись, Лувін позадкував.

— Залишіться,— звелів йому Нед. Голос у нього був суворий. Він перевів погляд на Кетлін.— Що там? Міледі, ви тремтите!

— Мені лячно,— зізналася Кетлін. Дрижачою рукою вона потягнулася до столу й узяла аркуш. Забуті хутра впали, оголюючи тіло. На блакитному воску виднілася печатка дому Аринів — сокіл на тлі місяця-повні.— Це від Лайси,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Навряд чи лист нас порадує. Він сповнений горя, Неде, я це відчуваю.

— Розпечатуй,— потемнівши з обличчя, нахмурився Нед.

Кетлін зламала печатку.

Очі її пробігли по рядках. Спершу вона нічого не могла зрозуміти. А тоді згадала.

— Лайса вирішила не ризикувати. Коли ми з нею були маленькі, то вигадали собі секретну мову.

— То ти змогла прочитати?

— Так,— кивнула Кетлін.

— Тоді перекажи нам.

— Мені ліпше піти,— сказав мейстер Лувін.

— Ні, не треба,— заперечила Кетлін.— Нам знадобиться ваша порада.

Відкинувши хутра, вона злізла з ліжка. Коли вона перетинала кімнату, їй здалося, що нічне повітря холодить оголену шкіру, як могильний протяг.

Мейстер Лувін відвів очі. Нед мав шокований вигляд.

— Що ти робиш? — запитав він.

— Запалюю вогонь,— пояснила Кетлін. Відшукавши сукню, вона натягнула її, а тоді опустилася навколішки перед холодним коминком.

— Мейстер Лувін...— почав був Нед.

— Мейстер Лувін прийняв усіх моїх дітей,— перебила його Кетлін.— Зараз не час для удаваної скромності.

Запхавши аркуш поміж трісок, вона причавила його згори дровами.

Перетнувши кімнату, Нед узяв її за руку й підняв на ноги. Наблизив до неї обличчя.

— Міледі, кажіть! Що було в записці?

Кетлін напружилася.

— Попередження,— неголосно сказала вона.— Якщо у нас є голова на плечах, ми його послухаємося.

— Продовжуй,— вдивлявся Нед їй в обличчя.

— Лайса пише, що Джона Арина вбили.

— Хто? — дужче стиснув їй руку Нед.

— Ланістери,— сказала вона.— Королева.

Нед відпустив її руку. На шкірі лишилися глибокі червоні відмітки.

— Боги,— прошепотів він хрипко.— Твоя сестра хвора від горя. Вона не відає, що каже.

— Відає,— заперечила Кетлін.— Лайса імпульсивна, це правда, але цього листа вона добре продумала й мудро сховала. Вона усвідомлювала: якщо він потрапить у чужі руки, для неї це означатиме смерть. Коли вона так ризикнула, значить, має докази, не самі підозри,— поглянула Кетлін на чоловіка.— Отепер у нас точно не лишилося вибору. Тобі доведеться стати правицею короля. Доведеться їхати з ним на південь, щоб дізнатися правду.

Вона миттю побачила, що Нед дійшов геть іншого висновку.

— Моя правда тут. Південь — гадюче кубло, в яке мені ліпше не потикатися.

Лувін смикнув ланцюг, який натирав м’яку шкіру на шиї.

— Правиця короля має велику владу, мілорде. Владу дізнатися правду про смерть лорда Арина й поставити його вбивць перед королівським судом. Владу захистити леді Арин і її сина, якщо справдяться найгірші підозри.

Нед безпомічно роззирнувся спальнею. Кетлін усім серцем тягнулася до нього, але розуміла, що зараз не найкраща мить обійняти його. Спершу вона має виграти цей двобій — заради дітей.

— Ти кажеш, що любиш Роберта як брата. Лишив би ти свого брата в оточенні Ланістерів?

— Забрали б вас обох Чужі,— похмуро пробурмотів Нед. Відвернувшись, він підійшов до вікна.

Кетлін мовчала, мовчав і мейстер. Вони тихо чекали, поки Едард Старк мовчки прощався з любою домівкою. Коли нарешті він відвернувся од вікна, голос у нього був утомлений і зажурений, а в кутиках очей ледь-ледь просвічувалася волога.

— Одного разу на поклик короля на південь вирушив мій батько. Додому він уже не повернувся.

— Інші часи,— сказав мейстер Лувін.— Інший король.

— Так,— похмуро мовив Нед, сідаючи в крісло біля коминка.— Кетлін, тобі ліпше залишитися тут, у Вічнозимі.

Його слова пронизали її серце холодом.

— Ні,— заперечила вона, зненацька злякавшись. Це що, кара? Не бачити більше його обличчя, не відчувати на собі його долонь?

— Так,— мовив Нед таким тоном, що ясно було: сперечатися немає сенсу.— Поки я буду в Роберта на побігеньках, тобі замість мене доведеться правити Північчю. У Вічнозимі завжди має лишатися хтось зі Старків. Робу вже чотирнадцять. Скоро він стане по-справжньому дорослим. Йому слід навчитися правити своїми землями, а мене, щоб учити його, тут не буде. Візьмеш його до себе в раду. Коли прийде його час, він має бути готовий.

— З божої волі, не прийде ще багато років,— промурмотів мейстер Лувін.

— Мейстре Лувіне, вам я довіряю, як рідному. Підказуйте моїй дружині в усіх справах — і великих, і малих. Учіть мого сина всього, що він мусить знати. Зима на підході.

Мейстер Лувін серйозно кивнув. Запала мовчанка, і лише за деякий час Кетлін знайшла в собі мужність запитати про те, чого вона найбільше боялася:

— А як буде з іншими дітьми?

Підвівшись, Нед пригорнув її і зблизька зазирнув їй в обличчя.

— Рикон зовсім маленький,— сказав він лагідно.— Він залишиться тут з тобою і Робом. Решту я візьму з собою.

— Я цього не витримаю,— затремтіла Кетлін.

— Ти повинна,— мовив він.— Санса має вийти заміж за Джофрі, тепер це ясно, нам не можна давати їм підстави сумніватися в нашій відданості. А Арії давно вже час навчитися манерам південного двору. За кілька років і вона буде дівка на виданні.

На півдні Санса засяє по-справжньому, подумала про себе Кетлін, та й, бачать боги, Арії не зашкодить трохи виховання. Хай і неохоче, але в душі вона згодилася їх відпустити. Але не Брана. Брана вона ніколи не відпустить.

— Так,— сказала вона,— але будь ласка, Неде, якщо ти кохаєш мене, дозволь Бранові лишитися у Вічнозимі. Йому ще й вісьмох років немає.

— Мені було вісім, коли батько відіслав мене за годованця в Гніздо,— мовив Нед.— Сер Родрик каже, що між Робом і королевичем Джофрі натягнуті стосунки. А це недобре. Бран може стати між ними містком. Він милий хлопчик, багато сміється, його легко полюбити. Нехай росте серед королівських нащадків, нехай стане їхнім другом, як Роберт став моїм. Так наш дім буде у більшій безпеці.

Він мав рацію, Кетлін це усвідомлювала. Але від цього біль не зменшувався. Вона втратить усіх чотирьох: Неда, обох дівчат і її любого й люблячого Брана. Їй залишаться тільки Роб і маленький Рикон. Вона вже почувалася самотньою. Вічнозим — величезний замок.

— Тоді не пускай його до мурів,— хоробро сказала вона.— Ти ж знаєш, як Бран любить лазити.

Сльози не встигли покотитися з її очей — Нед зцілував їх.

— Дякую, міледі,— прошепотів він.— Це важко, я знаю.

— А що буде з Джоном Сноу, мілорде? — запитав мейстер Лувін.

На саме його ім’я Кетлін напружилася. Відчувши, що в ній закипає лють, Нед відсунувся.

У багатьох чоловіків є байстрюки. Кетлін змалечку це знала. Тож у перший рік після заміжжя вона не здивувалася, дізнавшись, що у Неда народився син від якоїсь дівчини, що з нею він познайомився під час походу. Зрештою, у нього є чоловічі потреби, та й з дружиною він цілий рік не бачився: Нед пішов на південь на війну, а Кетлін у цей час залишалася в безпеці у Річкорині. Вона більше думала про Роба, немовля в неї біля грудей, ніж про чоловіка, якого до ладу і не знала. Тож вона була не проти, що він між битвами знаходить собі розраду. А якщо в нього раптом народиться дитина, вона вважала, йому слід про неї подбати.

Але він не просто подбав. Старки не такі, як інші. Нед забрав байстрюка з собою додому й на всю Північ оголосив, що це його син. Коли нарешті війна скінчилася й Кетлін вирушила до Вічнозиму, Джон із мамкою вже мешкали там.

Це її глибоко ранило. Про матір хлопчика Нед не сказав ані слова, але в замку секретів немає, і Кетлін чула, як покоївки переповідали одна одній плітки, які вони чули від солдатів чоловікового війська. Пошепки згадувалося ім’я сера Артура Дейна на прізвисько Ранковий Меч, найлютішого з сімох лицарів королівської варти Ейриса Таргарієна, якого лордійчук поклав у сутичці сам-на-сам. Переповідали, як потім Нед приніс меч сера Артура його прегарній юній сестрі, яка очікувала в замку під назвою Зорепад на узбережжі Літнього моря. Леді Ашра Дейн, висока і білошкіра, мала вабливі фіалкові очі... Два тижні Кетлін збирала всю свою мужність, аж ось одної ночі в ліжку попросила чоловіка розповісти правду — попросила прямо в обличчя.

За всі роки їхнього спільного життя це був єдиний раз, коли Нед налякав її. «Ніколи не питайте мене про Джона,— сказав він крижаним голосом.— У його жилах тече моя кров, більше вам знати не потрібно. А я хочу дізнатися, від кого ви почули це ім’я, міледі». Вона присягалася коритися чоловіку, тому розповіла йому; відтоді всі плітки припинилися, й ім’я Ашри Дейн більше ніколи не звучало у Вічнозимі.

Хай хто була Джонова мати, а Нед, безперечно, палко її кохав, бо хоч які доводи наводила Кетлін, чоловік не погоджувався відіслати хлопця геть. Цього єдиного вона так і не змогла йому пробачити. З роками вона покохала чоловіка всім серцем, але так і не змогла полюбити Джона. Заради Неда вона б заплющила очі на дюжину байстрюків, хай тільки не потрапляють їй на очі. Але Джон завжди був на очах, і що доросліший він ставав, то більше був схожий на Неда — більше за всіх його законних синів. Від цього ставало чомусь тільки гірше.

— Джон має поїхати,— сказала Кетлін зараз.

— Вони з Робом дуже близькі, і я гадав...

— Він не може тут залишитися,— урвала його Кетлін.— Він твій син, а не мій. Я його не хочу.

Слова були різкі, вона це усвідомлювала, але ж це правда! Залишивши хлопця у Вічнозимі, Нед не зробить йому послуги.

— Ти ж розумієш, що я не можу взяти його з собою на південь,— з болем поглянув на неї Нед.— При дворі йому не буде місця. Хлопець з байстрючим прізвищем... Сама знаєш, як про нього казатимуть. Його всі цуратимуться.

Згнітивши серце, Кетлін проігнорувала безмовне благання у чоловікових очах.

— Подейкують, у твого друга Роберта в самого дюжина байстрюків.

— І жодного з них не бачили при дворі! — спалахнув Нед.— Ота Ланістерка про це потурбувалася. А як можеш бути такою жорстокою ти, Кетлін? Він іще хлопчик. Він...

Його охопила лють. Він би ще багато чого наговорив, і то гіршою, однак утрутився мейстер Лувін.

— Є інше рішення,— сказав він неголосно.— Кілька днів тому до мене підходив ваш брат Бенджен з приводу Джона. Схоже, хлопець бажає вбратися в чорне.

Нед мав шокований вигляд.

— Він хоче приєднатися до Нічної варти?

Кетлін нічого не сказала. Нехай Нед спершу сам про це поміркує — її слова зараз будуть недоречні. Водночас їй кортіло розцілувати мейстра Лувіна. Пропонований вихід був просто ідеальний. Бенджен Старк — побратим Нічної варти. Джон стане для нього сином, якого Бен ніколи не мав і не матиме. Одного дня хлопець теж прийме присягу. А значить, у нього теж ніколи не буде дітей, які б могли посперечатися з онуками Кетлін за Вічнозим.

— Служба на Стіні,— мовив мейстер Лувін,— це велика честь, мілорде.

— І навіть байстрюк може в Нічній варті досягнути висот,— зауважив Нед. Однак голос у нього і досі був стурбований.— Джон зовсім юний. Якби він попросив про це у дорослому віці, то одна справа, але чотирнадцятирічний хлопчик...

— Це важка жертва,— погодився мейстер Лувін.— Проте ми переживаємо важкі часи, мілорде. Його шлях буде не тяжчий за ваш чи вашої дружини.

Кетлін згадала трьох дітей, з якими їй доведеться попрощатися. Змовчати зараз було нелегко.

Нед мовчки відвернув довговиде обличчя й замислено визирнув у вікно. Але зрештою, зітхнувши, обернувся.

— Що ж, дуже добре,— мовив він до мейстра Лувіна.— Мабуть, це й на краще. Я побалакаю з Беном.

— Коли ми повідомимо Джона? — запитав мейстер.

— Коли далі не можна буде тягнути. Потрібно ще підготуватися. Раніше ніж за два тижні ми не будемо готові до від’їзду. Нехай Джон іще повеселиться останні кілька днів. Скоро літо промине, а з ним і дитинство. Коли прийде час, я сам йому скажу.