Гра престолів

Арія

Батько знову мав сутичку з радою. Це було написано в нього на обличчі, коли він сів за стіл із запізненням — як, власне, нерідко останнім часом. Коли Нед Старк широкими кроками зайшов у малу залу, першу страву — густий солодкий гарбузяний суп — уже забрали. Малу залу називали так, щоб відрізняти від великої, де на королівський бенкет могла зібратися тисяча запрошених, однак була це довжелезна кімната з високими склепінчастими стелями, де на лавках, поставлених уздовж двоногих столів, могло всістися дві сотні людей.

— Мілорде,— привітався Джорі, коли Нед увійшов. Він звівся на ноги, і з ним разом звелися й решта гвардійців. Усі вони були вдягнені в нові плащі — важкі, з сірої вовни з білою атласною облямівкою, застібнуті рукою з кованого срібла, яка позначала господарів плащів як вояків особистої варти правиці короля. Гвардійців було півсотні, тож здебільшого лавки стояли порожні.

— Прошу сідати,— мовив Едард Старк.— Дивлюся, ви почали без мене. Приємно бачити, що в місті лишилися ще притомні люди.

Жестом він звелів усім повертатися до їди. Слуги почали виносити тарелі зі смаженими реберцями, обкачаними в часнику і травах.

— При дворі кажуть, що буде турнір, мілорде,— зронив Джорі, сідаючи на місце.— Подейкують, з усього королівства з’їдуться лицарі — позмагатися й погуляти на честь вашого призначення правицею короля.

Арія бачила, що батька це не вельми радує.

— А не кажуть, що сам я цього хочу менше за все?

Очі Санси зробилися круглі, як блюдця.

— Турнір,— видихнула вона. Вона сиділа між септою Мордейн і Джейн Пул, подалі від Арії — наскільки можна було, щоб не викликати батькових докорів.— А нам дозволять піти на нього, батьку?

— Ти знаєш, що я з цього приводу думаю, Сансо. Схоже, в моє завдання входить влаштовувати Робертові ігри й заради нього вдавати, що я цим страшенно пошанований. Але це не означає, що я маю і дочок своїх примушувати дивитися на ці дурниці.

— Ну будь ласка,— мовила Санса.— Я хочу подивитися.

— Там буде королівна Мірселла, мілорде,— заговорила септа Мордейн,— а вона молодша за леді Сансу. Всі леді при дворі очікуються на такій бучній події, а оскільки турнір на вашу честь, якщо ваша родина не з’явиться, це буде дивно.

Батько скривився, як від болю.

— Мабуть, ваша правда. Гаразд, буде для тебе місце, Сансо,— сказав він і перевів погляд на Арію.— Для вас обох.

— Мені байдуже до того дурнуватого турніру,— озвалася Арія. Вона знала, що там буде королевич Джофрі, а королевича вона ненавиділа.

Санса підвела голову.

— Подія буде розкішна. Тобі там ніхто не зрадіє.

Батьковим обличчям пробіг гнів.

— Досить, Сансо. Ще слово — і я передумаю. Я до смерті втомився від вашої нескінченної війни. Ви сестри! І я очікую, що ви поводитиметеся, як сестри, зрозуміло?

Закусивши губу, Санса кивнула. Арія ж похилила голову й похмуро втупилась у тарілку. Очі їй пекло від сліз. Але плакати вона не збиралася, тож люто втерла сльози.

Деякий час було чути тільки подзвякування ножів і виделок.

— Перепрошую,— нарешті звернувся батько до присутніх за столом,— щось у мене сьогодні немає апетиту.

І залишив залу.

Щойно він вийшов, Санса почала збуджено шепотітися з Джейн Пул. Джорі в кінці столу засміявся на якийсь жарт, а Галлен завів мову про коней.

— Ось візьмімо бахмата — для поєдинку негодящий. Бо війна й поєдинок — то різні речі, повірте, зовсім різні.

Всі вже чули це багато разів, тож Дезмонд, Джекс і Галленів син Гарвін одностайно зашикали на нього, а Портер попросив іще вина.

З Арією ніхто не розмовляв. А їй це і подобалося. Якби їй дозволили, вона б і їла на самоті у своїй спальні. Іноді їй це і дозволяли: коли батько обідав з королем, або з яким-небудь лордом, або з посланцем з того краю чи з того. А так вони обідали втрьох у його світлиці — батько, Арія і Санса. Отоді-то Арія понад усе сумувала за своїми братами, їй хотілося дражнити Брана, гратися з малюком Риконом, бачити Робову усмішку. І щоб Джон куйовдив їй волосся й називав сестричкою і в один голос із нею закінчував речення. Але нікого з них поряд не було. Не лишилося нікого, тільки Санса, але Санса з нею навіть не розмовляла — хіба що з батькового примусу.

У Вічнозимі вони обідали у великій залі мало не через день. Батько часто казав, що лорд, якщо сподівається втримати своїх підлеглих, має їсти разом з ними. Одного разу Арія чула, як він казав Робові: «Знай своїх підлеглих, і нехай вони знають тебе. Не очікуй, що вони помиратимуть за незнайомця». У Вічнозимі він завжди мав за своїм столом одне вільне місце і щоразу запрошував на нього когось нового. Сьогодні це міг бути Вейон Пул, і розмова велась би про гроші, запаси хліба і про слуг. А завтра це міг бути Мікен, і тоді батько слухав би, як той розводиться про обладунки й мечі і про те, яким гарячим має бути горно і як найкраще гартувати крицю. А позавтра це міг бути Галлен, який не втомлювався теревенити про коней, або септон Чейл з бібліотеки, або Джорі, або сер Родрик, або навіть стара Нан зі своїми казками.

Понад усе Арія любила сидіти за батьковим столом і дослухатися до таких розмов. А ще вона любила розмови на лавках: слухала грубих як шкура вільних вершників, і придворних лицарів, і юних зброєносців, і старих сивих кіннотників. Вона кидалася в них сніжками та крала для них пироги на кухні. Їхні жінки пригощали її ячмінними коржиками, а вона вигадувала прізвиська для їхніх дітлахів і гралася з ними в «красуню й чудовисько», і у «схований скарб», і у «приходь до мене в замок». Товстун Том називав її Арія-під-ногами, адже, казав він, вона завжди плутається під ногами. Це прізвисько їй подобалося значно більше, ніж Кобила.

Та це було у Вічнозимі, на тому кінці світу, а тепер усе змінилося. Сьогодні вони обідали разом з усіма вперше по приїзді на Королівський Причал. Арію це дратувало. Дратували і голоси, і сміх, і оповідки. Колись то були її друзі, поряд з ними вона почувалася в безпеці, от тільки тепер зрозуміла, що то все облуда. Вони дозволили королеві вбити Леді — вже це одне було жахливо, а потім Гончак розшукав Майку. Джейн Пул розповіла Арії, що хлопця покришили на кавалки й повернули різникові в мішку, аж спершу бідолашний чолов’яга подумав, що то вони закололи свиню. І ніхто ні писнув, ні меча не вихопив — нічого, навіть Гарвін, який завжди так нахвалявся, чи Ейлін, який збирався стати лицарем, чи Джорі, капітан замкової варти. Навіть батько.

— Він був моїм другом,— прошепотіла Арія до своєї тарілки зовсім тихо, щоб ніхто не почув. Реберця так і лежали перед нею неторкані, уже захололі, а під ними на тарілці застигла масна плівка. Поглянувши на них, Арія відчула нудоту. Вона відіпхнулася від столу.

— Скажіть на милість, юна леді, куди це ви зібралися? — поцікавилася септа Мордейн.

— Я не голодна,— Арія з великим зусиллям пригадала гарні манери.— З вашого дозволу, я піду,— вичавила вона завчену фразу.

— Ні, не підеш,— сказала септа.— Ти взагалі не торкнулася їжі. Отож зараз ти сядеш і з’їси все, що на тарілці.

— Самі їжте!

Ніхто не встиг її зупинити: поки чоловіки сміялися, Арія кинулася до дверей, а септа Мордейн верещала їй навздогін, і голос її ставав дедалі пронизливіший.

Товстун Том стояв на чатах: вартував двері до Вежі правиці. Побачивши Арію, яка мчала до нього, й почувши крики септи, він закліпав.

— Гей, маленька, стривай-но,— почав був він, однак Арія прослизнула в нього між ногами і погнала нагору виткими сходами; її підошви стукотіли по камінню, а позаду пихтів і сапав Товстун Том.

На Королівському Причалі було єдине місце, яке Арія любила: її спальня, і найбільше їй подобалися двері — масивна плита з темного дуба, окута чавуном. Якщо вона захрясне такі двері й опустить засув, ніхто не зможе зайти до неї в кімнату — ні септа Мордейн, ні Товстун Том, ні Санса, ні Джорі, ні Гончак — ніхто! Отож вона захряснула двері.

Опустивши засув, Арія нарешті відчула, що тепер може спокійно розплакатися.

Підійшовши до вікна, вона всілася на підвіконня, хлюпаючи носом і всіх ненавидячи, а передусім себе. В усьому, що сталося, винна вона. Так каже Санса, і так каже Джейн.

У двері стукав Товстун Том.

— Аріє, дівчинко, що трапилося? — погукав він.— Ти тут?

— Ні! — крикнула Арія. Стукіт припинився. За мить Том пішов геть. Його завжди легко було надурити.

Арія підійшла до скрині, яка стояла в ногах ліжка. Біля скрині вона стала навколішки, відкинула віко й почала обіруч витягати свої речі, набираючи повні жмені шовків, і атласів, і оксамитів, і вовни та жбурляючи їх на підлогу. Те, що було їй потрібно, ховалося на самому споді скрині. Обережно діставши це, Арія витягнула з піхов витончений клинок.

Голка.

Арія знову згадала Майку — й на очі їй набігли сльози. Це вона винна, винна, винна! Ліпше б вона не просила його погратися з нею, наче вони б’ються на мечах...

У двері затарабанили — гучніше, ніж першого разу.

— Аріє Старк, негайно відчини двері, ти мене чуєш?

Арія, стискаючи Голку, рвучко розвернулася.

— Вам ліпше сюди не заходити! — попередила вона. І запекло розтяла мечем повітря.

— Я все розповім правиці! — лютувала септа Мордейн.

— Мені байдуже,— заверещала Арія.— Забирайтеся.

— Ти ще пошкодуєш про таку зухвалу поведінку, юна леді, я тобі обіцяю.

Арія довго дослухалася, що коїться за дверима, поки не почула, як кроки септи віддаляються.

Тоді вона повернулася до вікна, і досі стискаючи Голку, й визирнула у двір. Якби вона вміла так лазити, як Бран, подумала вона, то вилізла би з вікна й спустилася з вежі, втекла з цього жахливого місця — від Санси, і септи Мордейн, і королевича Джофрі, від усіх. У кухні вона би поцупила трохи харчів, взяла би з собою меч, вдягла теплий плащ і гарні чоботи. У диколіссі біля Тризуба Арія б розшукала Наймірію, і вдвох вони повернулися б у Вічнозим, або ж утекли до Джона на Стіну. Арії хотілося, щоб зараз поряд з нею був Джон. Тоді, може, вона б не почувалася такою самотньою.

Від вікна і від мрій Арію відірвав тихий стукіт у двері.

— Аріє,— почувся батьків голос,— відчини двері. Нам слід побалакати.

Перетнувши кімнату, Арія підняла засув. Батько був сам. Здається, більше засмучений, ніж сердитий. Від цього Арії зробилося тільки гірше.

— Можна мені увійти?

Арія кивнула й засоромлено опустила очі. Батько зачинив двері.

— Чий це меч?

— Мій.

Арія вже й забула, що тримає в руці Голку.

— Дай мені.

Арія неохоче віддала меч, не певна, що колись іще знову візьме його в руки. Батько повернув його до світла, щоб роздивитися обидва боки леза. Помацав кінчик пальцем.

— Бравський клинок,— сказав він.— Але мені здається, що тавро коваля мені знайоме. Це Мікенова робота.

Арія не могла йому брехати. Вона опустила погляд.

Лорд Едард зітхнув.

— Моя дев’ятирічна донька озброєна мечем з моєї кузні, а я нічого про це не знаю. Правиця короля має правити Сімома Королівствами, а я, схоже, не можу впоратися навіть із власними домашніми. Як так сталося, що в тебе з’явився меч, Аріє? Де ти його взяла?

Закусивши губу, Арія промовчала. Джона вона не зрадить, навіть батькові.

За деякий час батько мовив:

— Мабуть, це й не має значення,— він серйозно подивився на меч у своїх руках.— Це не дитяча іграшка, тим паче для дівчинки. Що сказала би септа Мордейн, якби дізналася, що ти граєшся з мечем?

— Я не граюся,— заперечила Арія.— І я терпіти не можу септу Мордейн.

— Досить,— коротко й твердо кинув батько.— Септа просто виконує свої обов’язки, але, на бога, ти влаштувала бідолашній жінці серйозне випробування. Ми з твоєю матір’ю дали їй нездійсненне завдання — зробити з тебе леді.

— Я не хочу бути леді! — спалахнула Арія.

— Мені б зараз просто поламати цю іграшку об коліно та припинити це безглуздя.

— Голка не зламається,— виклично кинула Арія, але голос зрадив їй.

— У меча навіть ім’я є? — зітхнув батько.— Ох, Аріє! В тобі є щось дикунське, дитинко. «Вовча кров», як казав мій батько. У Ліанні теж була краплина, а у Брандоні більш ніж краплина. І ця кров їх обох рано звела в могилу.

В його голосі Арія чула сум; він нечасто згадував про свого батька, чи про брата, чи про сестру, які померли ще до її народження.

— Якби мій лорд-батько дозволив, Ліанна б точно носила при боці меч. Ти навіть схожа на неї.

— Ліанна була красуня,— збентежено мовила Арія. Усі так казали. А про неї, про Арію, ніхто й ніколи так не казав.

— Так, була,— погодився Едард Старк,— норовлива красуня, яка рано померла,— підніс він меча до очей.— Аріє, що ти збираєшся робити з цією... Голкою? Кого ти сподіваєшся нахромити на вістря? Сестру? Септу Мордейн? Ти знаєш головне правило бою на мечах?

Їй на думку не спадало нічого, крім Джонового уроку.

— Штрикай гострим кінцем,— бовкнула вона.

Батько заледве придушив сміх.

— У цьому вся сіль, це точно.

Понад усе Арії хотілося все пояснити, щоб він нарешті зрозумів.

— Я хотіла навчитися, але...— очі її наповнилися сльозами.— Я попросила Майку потренуватися зі мною. Це я його попросила,— на неї водномить накотила туга, і вона заплакала.— Це я винна, це все я...

Зненацька її обійняли батькові руки. Обернувшись, вона, плачучи, тицьнулася носом йому в груди, а він ніжно її пригорнув.

— Ні, люба,— пробурмотів він,— оплакуй друга, але не звинувачуй себе. Це не ти вбила різникового хлопця. Це вбивство лежить на сумлінні Гончака — на ньому, і на жорстокій жінці, якій він служить.

— Я їх ненавиджу,— зізналася червона від плачу Арія, хлюпаючи носом.— Гончака, і королеву, і короля, і королевича Джофрі. Всіх ненавиджу. Джофрі збрехав, усе було не так, як він сказав. І я ненавиджу Сансу. Вона добре все пам’ятала, але збрехала, щоб сподобатися Джофрі.

— Ми всі брешемо,— сказав батько.— Чи ти гадала, я повірив, що Наймірія справді втекла?

Арія присоромлено спалахнула.

— Джорі обіцяв нікому не казати.

— Джорі стримав своє слово,— мовив батько з усмішкою.— Але є речі, які мені й не потрібно казати. Навіть сліпий бачив, що з власної волі вовчиця тебе не покинула б.

— Нам довелося кидати в неї камінням,— пояснила нещасна Арія.— Я звеліла їй бігти геть, на свободу, сказала, що вона більше не потрібна. Що в лісі є інші вовки, з якими вона зможе гратися, ми чули, як вони виють ночами, а Джорі сказав, що там повно дичини, що вона зможе полювати на оленів. Але вона все одно йшла за нами, і тоді нам довелося жбурляти в неї камінням. Я двічі в неї влучила. Вона заскиглила й так глянула на мене, що я відчула страшенний сором, але ж я вчинила правильно, так? Бо королева б її убила.

— Так, правильно,— мовив батько.— І у твоїй брехні навіть була... шляхетність.

Коли він пригорнув Арію, то відклав Голку вбік. Зараз же він знову взяв клинок і підійшов до вікна, і там на мить завмер, визираючи у двір. Коли він розвернувся, очі в нього були замислені. Він усівся на підвіконня й поклав Голку собі на коліна.

— Аріє, сядь. Я спробую тобі дещо пояснити.

Вона схвильовано притулилася на краєчку ліжка.

— Ти ще замала, щоб обтяжувати тебе всіма моїми клопотами,— заговорив батько,— але ж ти зі Старків з Вічнозиму. Ти знаєш наше гасло.

— Зима на підході,— прошепотіла Арія.

— Важкі люті часи,— сказав батько.— Ми відчули їхнє наближення на собі на Тризубі, і коли Бран упав. Ти народилася під час довгого літа, люба, ти нічого іншого й не знала, але зараз і справді на підході зима. Згадай герб нашого дому, Аріє.

— Деривовк,— мовила вона, думаючи про Наймірію. І, знагла злякавшись, притулила коліна до грудей і обхопила їх руками.

— Я розповім тобі дещо про вовків, дитинко. Коли падає сніг і гуляє метелиця, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Сваритися можна влітку. А взимку потрібно захищати одне одного, гріти, ділитися силою. Тож якщо хочеш когось ненавидіти, ненавидь тих, хто справді здатен заподіяти нам шкоду. Септа Мордейн гарна жінка, а Санса... Санса — твоя сестра. Ви можете бути різні, як сонце й місяць, але у ваших серцях тече одна кров. Санса потрібна тобі так само, як ти потрібна їй... а мені, боги поможіть, потрібні ви обидві.

Голос у нього був такий утомлений, що Арія засмутилася.

— Я не ненавиджу Сансу,— сказала вона.— Не по-справжньому.

Збрехала вона тільки наполовину.

— Я не хочу тебе лякати, але й обманювати тебе теж не волію. Ми опинилися в темному небезпечному місці, дитинко. Це не Вічнозим. Тут навколо вороги, які зичать нам зла. Тож ми не можемо воювати між собою. Ця твоя норовливість, і втечі, і злі слова, і непослух... Вдома то були просто літні дитячі ігри. А тут і зараз, коли зима стоїть на порозі, усе по-іншому. Час дорослішати.

— Я подорослішаю,— пообіцяла Арія. Ще ніколи вона так не любила батька, як у цю мить.— І я вмію бути сильною. Такою ж сильною, як Роб.

Батько вручив їй Голку — руків’ям уперед.

— Ось.

Вона зачудовано поглянула на меч. Якусь мить вона боялася його торкнутися, боялася: щойно вона по нього потягнеться, батько його відсмикне, але батько сказав:

— Бери, це твоє.

І вона взяла меч у руку.

— Я можу лишити Голку собі? — запитала вона.— Справді?

— Справді,— всміхнувся він.— Якби я її забрав, то, без сумніву, за два тижні знайшов би в тебе під подушкою моргенштерн. Але постарайся не заколоти сестру, хай як вона тебе дратуватиме.

— Не заколю. Обіцяю,— Арія міцно притисла Голку до грудей, а батько пішов геть.

Наступного ранку за сніданком вона перепросила септу Мордейн і вибачилася. Септа глянула на неї підозріливо, але батько кивнув.

За три дні, ополудні, батьків стюард Вейон Пул відіслав Арію в малу залу. Столи розібрали, а лавки відсунули попід стіни. Здавалося, в залі нікого немає, аж поки незнайомий голос не промовив:

— Ти запізнився, хлопче.

Худорлявий чоловік, голомозий і з великим гакуватим носом, виступив з тіні, тримаючи в руках два тонкі дерев’яні мечі.

— Завтра ти прийдеш ополудні.

Говорив він з акцентом, зі співочою інтонацією вільних міст — можливо, Браавоса чи Мира.

— Хто ви? — запитала Арія.

— Твій учитель танців,— кинув він їй дерев’яного меча. Вона метнулася його перехопити, але промахнулася й почула, як меч гримнувся на підлогу.— Завтра ти його зловиш. А зараз підніми.

Це була не просто палиця, а справжній дерев’яний меч з руків’ям, гардою і головкою. Піднявши його, Арія схвильовано стисла його обіруч, тримаючи перед собою. Він виявився тяжчим, ніж здавався на вигляд, і набагато важчим за Голку.

Голомозий цокнув язиком.

— Не так, хлопче. Це не довгий меч, не потрібно ним замахуватися обома руками. Візьми клинок однією рукою.

— Він занадто важкий,— мовила Арія.

— Важкий, щоб зростити твою міць, а ще для рівноваги. Канавка всередині налита свинцем, атож. Тобі знадобиться тільки одна рука.

Забравши з руків’я праву руку, вона обтерла спітнілу долоню об штани. Меч вона тримала в лівому кулаці. Чоловік, схоже, це схвалював.

— Ліва рука — це добре. Усі рухи навпаки, тож це додаткові незручності для ворога. Але стоїш ти неправильно. Обернися боком, отак. Бачу, стан у тебе тоненький, як ратище списа. Це теж добре: ціль менша. А тепер хватка. Дай-но погляну,— наблизився він і подивився на її долоню, а тоді розчепив їй пальці й перемістив.— Атож, отак. Не стискай надто міцно, хватка має бути легкою, делікатною.

— А що як я його впущу? — запитала Арія.

— Криця має стати продовженням твоєї руки,— сказав голомозий.— Ти можеш впустити руку? Ні. Дев’ять років Сиріо Форел був першим мечем володаря моря у Браавосі, тож він на цьому розуміється. Слухайся його, хлопче.

Уже втретє він назвав її хлопцем.

— Я дівчина,— заперечила Арія.

— Хлопець, дівчина,— зронив Сиріо Форел.— Ти меч, ось що важливо,— він цокнув язиком.— Атож, це хватка. Ти тримаєш не бойовий топір, а...

— ...голку, — з притиском закінчила за нього Арія.

— Атож. А тепер ходімо до танцю. Пам’ятай, дитино, ми розучуємо не залізний танок Вестеросу, не лицарський танок, не гехкання і гепання, ні. Це танок бравів, водяний танок, пливкий і прудкий. Усі люди зроблені з води, ти це знаєш? Якщо їх протяти, з них витікає вода, і вони помирають,— він на крок відступив і підніс угору свій дерев’яний меч.— А тепер спробуй ударити мене.

Арія спробувала. І пробувала чотири години поспіль, поки в неї не заболів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форел цокав язиком і пояснював їй, що саме потрібно робити.

А наступного дня почалося справжнє тренування.