Гра престолів

Тиріон

На розвідку вирушила Челла, дочка Чейка з клану чорних вух, і саме вона принесла звістку про те, що на роздоріжжі стоїть військо.

— Судячи з кількості багать, їх тисяч двадцять,— сказала вона.— Прапори червоні з золотим левом.

— Це твій батько? — запитав Брон.

— Або брат Джеймі,— озвався Тиріон.— Скоро дізнаємося.

Він оглянув свій пошарпаний загін розбійників: близько трьохсот кам’яних воронів, місячних братів, чорних вух і обпечених, а це ж лише насіння, з якого він сподівається виростити цілу армію. Гантор, син Гурна, просто зараз збирає інші клани. Цікаво, подумав Тиріон, а як батько поставиться до вояків у звіриних шкурах і з краденою зброєю? Якщо по щирості, він і сам не знав, як до них ставитися. Хто він для них — очільник чи бранець? Переважно йому здавалося, що і те, і те.

— Краще буде, якщо я поїду сам,— мовив Тиріон.

— Краще для Тиріона, сина Тайвіна,— мовив Альф од імені місячних братів.

Шага кинув такий сердитий погляд, що стало страшно.

— Шазі, сину Дольфа, це не подобається. Шаґа поїде з малюком, і якщо малюк бреше, Шаґа відріже йому чоловіче багатство...

— ...і згодує козам, атож,— знесилено закінчив за нього Тиріон.— Шаґо, даю тобі слово Ланістера, я повернуся.

— А чи можна вірити твоєму слову? — мовила Челла, маленька сувора жіночка, пласка як хлопець, і зовсім не дурна.— Низинні лорди всякчас брешуть кланам.

— Ти мене ображаєш, Челло,— сказав Тиріон.— Мені здавалося, ми стали друзями! Але як хочете. Тоді зі мною поїдеш ти, і Шаґа, і Кон від кам’яних воронів, і Альф од місячних братів, і Тимет, син Тимета з клану обпечених.

Горяни, яких він назвав, обмінялися сторожкими поглядами.

— Решта хай чекають тут, поки я по них не пошлю. І поки мене не буде, постарайтеся не повбивати й не покалічити одне одного.

Пришпоривши коня, він рушив уперед, не лишаючи їм вибору: або їдьте, або лишайтеся. Йому було байдуже, що вони оберуть, тільки б не сидіти тут, день і ніч ведучи нескінченні балачки. Ось у чому була біда з тими кланами: вони дотримувалися абсурдного правила, що на раді слід вислухати кожного, тож повсякчас сперечалися про все, і цьому не було кінця-краю. Навіть жінкам дозволялося висловлюватися. Нічого дивного, що вже кількасот років вони для Видолу не становлять жодної загрози — а вчиняти наважуються хіба поодинокі наскоки. Тиріон збирався цю практику поламати.

Брон поїхав з ним. А позаду — хіба трохи побуркотівши — рушили п’ятеро горян на своїх низькорослих гаронах — кощавих шкапах, більше схожих на поні, які скакали по горах, мов кози.

Кам’яні ворони трималися разом, так само і Челла з Альфом, оскільки місячні брати й чорні вуха підтримують тісні зв’язки. Тимет, син Тимета, їхав сам. Усі клани Місячних гір бояться обпечених, які самохіть палять себе вогнем, аби довести власну мужність, а ще (як подейкують) на бенкетах засмажують немовлят. Та навіть самі обпечені бояться Тимета, який, досягнувши повноліття, сам собі вийняв ліве око розжареним до білого ножем. Тиріон уже знав, що у хлопців перед повноліттям більше заведено спалити собі пипку, або палець, або (якщо вже хлопець реально хоробрий чи реально божевільний) вухо. Обпечені були в такому захваті від того, як учинив Тимет, що миттю оголосили його «червоною рукою», що, здається, означало якогось військового очільника.

«Цікаво, що спалив собі їхній король»,— сказав Тиріон до Брона, вперше почувши цю історію. Розплившись у посмішці, перекупний меч поклав руку собі між ноги... але в присутності Тимета навіть Брон тримав язика на припоні. Якщо цей божевільний здатен вийняти око собі, навряд чи церемонитиметься з ворогами.

Кавалькада рухалася передгір’ям, а за нею здалеку спостерігали дозорці, які ховалися на вежах, збудованих з нескріпленого розчином каміння; одного разу Тиріон побачив, що з вежі вилетіла ворона. Там, де дорога петляла між двох кам’янистих оголень породи, виявилося перше укріплення. Дорога впиралась у невисокий — чотири фути заввишки — земляний вал, який стерегла дюжина арбалетників. На безпечній відстані від валу Тиріон зупинив своє товариство й далі поїхав сам.

— Хто тут старший? — гукнув він нагору.

Швидко з’явився капітан, а коли впізнав сина свого лорда, ще швидше дав йому супровід. Далі вони рушили повз чорні ниви та спалені тверджі в напрямку приріччя, до Зеленого Зубця річки Тризуб. Мертвих тіл Тиріон не бачив, але в небі кружляло повно ворон і круків: тут відбувся бій, і то зовсім нещодавно.

За півльє від роздоріжжя зведена була заслона з гострих паль, за якою ховалися пікінери й лучники. А позаду розкинувся величезний табір. Від сотень багать піднімалися тонкі цівки диму, попід деревами сиділи, нагострюючи зброю, вояки в кольчугах, а на ратищах, застромлених у багнисту землю, майоріли знайомі прапори.

Коли кавалькада наблизилася до заслони, їй назустріч виїхав гурт вершників. Лицар на чолі мав на собі срібні обладунки, оздоблені аметистами, й пурпурово-срібний смугастий плащ. На щиті в нього красувався єдиноріг, а з шолома у формі конячої голови стримів довжелезний спіральний ріг. Тиріон під’їхав до лицаря привітатися.

— Сер Флемент!

Сер Флемент Бракс підняв забороло.

— Тиріоне,— вражено зронив він.— Мілорде, я боявся, ви вже мертві чи...— він невпевнено поглянув на горян.— Ці... ваші товариші...

— Любі друзі й вірні піддані,— мовив Тиріон.— Де мені шукати лорда-батька?

— Він облаштував собі штаб у заїзді на роздоріжжі.

Тиріон розсміявся. Заїзд на роздоріжжі! А боги все-таки справедливі.

— Маю з ним негайно побачитися.

— Як скажете, мілорде,— розвернув сер Флемент коня й гукнув наказ. Із землі витягнули три ряди паль, і в заслоні з’явився прохід. Тиріон повів своє товариство в табір.

А табір лорда Тайвіна розкинувся на кілька льє. Коли Челла казала про двадцять тисяч вояків, вона не надто помилялася. Простолюд отаборився просто неба, проте лицарі поставили намети, а кілька шляхетних лордів навіть облаштували собі шатра завбільшки з будинки. Тиріон помітив і червоного бика Престерів, і плямистого кабана лорда Крейкгола, і вогненне дерево Марбрандів, і борсука Ліденів. Коли він проїжджав повз, його окликали лицарі, а солдати вражено роззявляли рота, побачивши горян.

Шага теж роззявляв рота: понад усякий сумнів, він зроду ще не бачив стільки людей, коней і зброї. Решта горян-розбійників трохи стримували свої емоції, але Тиріон не мав сумнівів, що вони приголомшені не менше. Це й на краще. Що більше їх вразить міць Ланістерів, то легше ними буде керувати.

І заїзд, і стайня не змінилися, однак від села зосталося хіба що потрощене каміння й почорнілі фундаменти будинків. У дворі спорудили шибеницю; тіло, яке на ній висіло, обсіли круки. Коли під’їхав Тиріон, вони знялися в повітря, крякаючи й ляпаючи чорними крилами. Злізши з коня, він підняв очі на рештки людини на шибениці. Птахи видзьобали їй губи й — майже цілковито — щоки, оголюючи моторошну червонозубу посмішку.

— Кімнату, поїсти й карафу вина — більшого я не просив,— нагадав Тиріон мертвій жінці, докірливо зітхнувши.

Зі стайні невпевнено з’явилися хлопці, щоб подбати про коней. Шага свого коня віддавати не волів.

— Хлопець не вкраде твою кобилу,— запевнив його Тиріон.— Тільки дасть їй трохи вівса й води, а тоді почистить.

Самого Шагу теж непогано було би почистити, але таке казати нетактовно.

— Слово даю, кобилі нічого не станеться.

Сердитий Шага відпустив нарешті повіддя.

— Це кобила Шаги, сина Дольфа,— заричав він на конюшого.

— Якщо він її не поверне, відріжеш йому чоловіче багатство та згодуєш козам,— запевнив його Тиріон.— Якщо, звісно, знайдеш тут кіз.

Попід вивіскою заїзду, обабіч дверей, стояло двійко гвардійців у малинових плащах і шоломах з левом на гербі. Тиріон упізнав капітана.

— Де батько?

— У їдальні, мілорде.

— Розпорядіться, щоб мій супровід отримав мед і м’ясо,— сказав йому Тиріон. Увійшовши до заїзду, він побачив батька.

Тайвіну Ланістеру, лорду Кичери Кастерлі й хранителю Заходу, було добре за п’ятдесят, однак міцний він був, як двадцятирічний. Навіть сидячи він здавався високим, мав довгі ноги, широкі плечі та плаский живіт. Руки в нього були худі й жилаві. Коли почала рідіти колись густа золота чуприна, він звелів цирульнику поголити голову: лорд Тайвін не вірив у півзаходи. Вуса й бороду він теж голив, лишав тільки бакенбарди — дві густі доріжки жорсткого золотого волосся, яке майже повністю затуляло щоки від вух до підборіддя. Очі в нього були світло-зелені з золотими крапочками. Якось один блазень, дурніший за інших, пожартував, що й гівно у лорда Тайвіна з золотими вкрапленнями. Подейкують, блазень і досі живе десь у підземних нутрощах Кичери Кастерлі.

Коли Тиріон увійшов, лорд Тайвін саме ділив карафу елю з сером Кеваном Ланістером, єдиним досі живущим братом Тиріонового батька. Дядько був дебелий лисань з коротко підстриженою жовтуватою борідкою, яка підкреслювала важку щелепу. Сер Кеван першим побачив племінника.

— Тиріоне! — здивовано вигукнув він.

— Дядьку,— уклонився Тиріон.— І лорде-батьку! Яка приємність!

Лорд Тайвін навіть не ворухнувся в кріслі, однак кинув на сина довгий оцінювальний погляд.

— Бачу, чутки про твою кончину не мали під собою ґрунту.

— Вибач, що розчарував, батьку,— мовив Тиріон.— Не варто підскакувати й обіймати мене, не хочу завдавати тобі клопоту.

Перетнувши кімнату, він наблизився до столу, гостро усвідомлюючи, як з кожним кроком погойдується на своїх коротеньких ніжках. Під батьковим поглядом він завжди ніяковів, пам’ятаючи про своє каліцтво.

— Як люб’язно з твого боку розпочати заради мене війну,— сказав він, залазячи в крісло й наливаючи собі кухоль батькового елю.

— Як на мене, то це ти все розпочав,— відповів лорд Тайвін.— Твій брат Джеймі не віддався б смиренно жінці в руки.

— Це не єдине, в чому ми з Джеймі відрізняємося. Можливо, ти помітив, що він і вищий за мене.

Батько пропустив дотеп повз вуха.

— На кону честь нашого дому. Вибору в мене не було, довелося виступити. Нікому не дозволено безкарно проливати кров Ланістерів.

— «Чуйте мій рик»,— посміхнувся Тиріон. Гасло Ланістерів.— Якщо по щирості, мою кров ніхто не проливав, хоча раз чи двічі до цього мало не дійшло. Морек і Джик загинули.

— Я так розумію, тобі знадобиться новий супровід.

— Не турбуйся, батьку, я вже маю новий супровід,— ковтнув він елю, брунатного й пінного, і такого густого, що мало не жувати можна було. Але, правду кажучи, дуже доброго. Шкода, що батько повісив господиню заїзду.— То як просувається війна?

Відповів дядько.

— Поки що непогано. Сер Едмур розпорошив невеликі загони вздовж своїх кордонів, щоб зупинити наші наскоки, і нам з твоїм лордом-батьком вдалося майже всіх їх знешкодити одного по одному, поки вони не з’єдналися.

— Твій брат здобув собі славу,— мовив батько.— На Золотому Зубці розбив лордів Ванса й Пайпера, а тоді під мурами Річкорину зустрівся зі згуртованими силами Таллі. Лорди Тризуба розгромлені вщент. Сер Едмур Таллі з чималою кількістю лицарів і прапороносців опинився в полоні. Лордові Блеквуду вдалося вивести кількох уцілілих назад у Річкорин, і там Джеймі узяв їх в облогу. Решта повтікали по своїх кріпостях.

— Ми з твоїм батьком беремо ці кріпості по черзі,— мовив сер Кеван.— Без лорда Блеквуда зразу впало Крукодерево, а леді Вент змушена була здати Гаренхол, бо не було кому його захищати. Сер Грегор спалив Пайперів і Бракенів...

— І тепер вам нема з ким битися? — запитав Тиріон.

— Не зовсім,— відповів сер Кеван.— Малістери досі утримують Стражморе, а Волдер Фрей у своїх Близнючках збирає рекрутів.

— Але це байдуже,— сказав лорд Тайвін.— Фрей виходить на поле бою тоді, коли в повітрі запахне перемогою, а поки що пахне лише руйновищем. А Джейсон Малістер своїми силами битися не зможе. Коли Джеймі візьме Річкорин, вони обоє миттю схилять перед нами коліна. Якщо проти нас не виступлять Старки й Арини, можна вважати, що ми перемогли.

— На вашому місці через Аринів я б надто не переймався,— мовив Тиріон.— Старки — зовсім інша справа. Лорд Едард...

— ...наш заручник,— сказав батько.— Поки він гниє в підземеллях Червоної фортеці, армію він у бій повести не зможе.

— Не зможе,— погодився сер Кеван,— але його син скликав прапори та з великим військом засів у Кейлінському Рову.

— Тільки загартований меч — міцний,— оголосив лорд Тайвін.— А Старків хлопчина — ще дитина. Його, звісно, тішать військові сурми і розмаяні на вітрі прапори, але війна — це різанина. Навряд чи він це витримає.

«А справи дуже перемінилися, поки мене не було»,— подумав Тиріон.

— А що ж робить наш безстрашний монарх, поки кругом чиниться колотнеча? — поцікавився він.— Як моя мила й невідпорна сестра переконала Роберта ув’язнити його любого друга Неда?

— Роберт Баратеон помер,— сказав батько.— На Королівському Причалі править твій племінник.

Оце Тиріона приголомшило.

— Тобто моя сестра,— зробив він добрячий ковток елю. Королівство, яким правитиме Серсі замість свого чоловіка, зміниться до невпізнання.

— Якщо хочеш принести користь, можу дати тобі загін,— мовив до нього батько.— Марк Пайпер з Карилом Вансом час до часу перетинають Червоний Зубець у нас у тилу і чинять набіги на наші землі.

Тиріон поцикав крізь зуби.

— Яке безрозсудство — відбиватися! Іншим разом я б залюбки покарав їх за зухвальство, батьку, але, щиро кажучи, у мене є інші справи.

— Та невже? — не надто зрадів лорд Тайвін.— А ще нам псує життя, загрожуючи нашим рейдерам, парочка запізнілих ідей Неда Старка. Це лорд Берик Дондаріон, юний лордійчук, який досі не позбувся ілюзій про доблесть, а з ним — ота товста пародія на жерця, що обожнює розмахувати підпаленим мечем. Як думаєш, дорогою не зможеш із ними швиденько впоратися? Не надто осоромившись?

Витерши вуста зворотом долоні, Тиріон посміхнувся.

— Батьку, в мене на серці стає тепліше, як подумаю, що ти згоден довірити мені... скільки? Двадцять вояків? П’ятдесят? Ти певен, що зможеш пожертвувати стількома? Але то таке. Якщо раптом наскочу на Тороса й лорда Берика, відшльопаю обох,— злізши з крісла, він подибав до шинквасу, на якому в оточенні фруктів лежало кружало білого сиру з блакитними прожилками.— Але спершу я маю виконати свої обіцянки,— мовив він, украявши собі трикутничок сиру.— Мені потрібно три тисячі шоломів і стільки ж кольчуг, плюс мечі, піки, сталеві гостряки, булави, бойові топори, латні рукавиці й коміри, поножі, нагрудники, а ще вози, щоб усе це доправити...

Позаду нього з хряскотом розчахнулися двері — з такою силою, що Тиріон мало не впустив сир. Сер Кеван з лайкою скочив на ноги: у кімнату влетів капітан гвардії і втелющився в коминок. Коли він, у перехнябленому лев’ячому шоломі, приземлився в холодну золу, Шага розламав його меч об товсте як стовбур стегно, пожбурив уламки на землю й увірвався в їдальню. Про його прихід повідомив сморід — міцніший за запах сиру та просто нестерпний у замкненому приміщенні.

— Ти, червоний плащику,— заричав горянин,— ще раз оголиш меча на Шаґу, сина Дольфа, і я відріжу тобі твоє чоловіче багатство й засмажу на вогні.

— А як же кози? — зронив Тиріон, відкушуючи від сиру.

За Шаґою у їдальню ввалилася й решта горян, а з ними Брон. Глянувши на Тиріона, перекупний меч жалібно знизав плечима.

— Ви хто такі? — холодним як сніг голосом запитав лорд Тайвін.

— Ці люди провели мене додому, батьку,— пояснив Тиріон.— Можна мені їх залишити? Багато вони не їдять.

Ніхто й не усміхнувся.

— За яким правом твої дикуни втручаються в нашу нараду? — поцікавився сер Кеван.

— Це ми дикуни, ти, низиннику? — вигукнув Кон. Якби його відмити, його б можна було і вродливим назвати.— Ми вільні люди, а вільні люди по праву сидять на всіх військових нарадах.

— Хто з вас лорд левів? — запитала Челла.

— Вони обидва старі,— оголосив Тимет, син Тимета, якому ще й двадцятьох не минуло.

Рука сера Кевана потягнулася до руків’я меча, але брат двома пальцями міцно стиснув йому зап’ястя. Лорд Тайвін здавався незворушним.

— Тиріоне, ти забув про гарні манери? Будь ласка, познайом нас із нашими... шановними гостями.

Тиріон облизав пальці.

— Залюбки,— озвався він.— Ця красна дівиця — Челла, дочка Чейка з клану чорних вух.

— Ніяка я не дівиця,— запротестувала Челла.— Мої сини уже повідрізали разом півсотні вух.

— Хай відріжуть вони ще півсотні,— мовив Тиріон, дибаючи геть від неї.— А це Кон, син Кората. Шаґа, син Дольфа,— це отой, схожий на Кичеру Кастерлі, тільки порослу волоссям. Ось Альф, син Юмара з клану місячних братів, і Тимет, син Тимета, червона рука клану обпечених. А це — Брон, перекупний меч, він сам по собі. За той недовгий час, що ми знайомі, він уже двічі перебігав на інший бік, тож ви з ним, батьку, маєте легко знайти спільну мову,— зронив він, а тоді повернувся до Брона й горян.— Дозвольте представити мого лорда-батька Тайвіна, сина Тайтоса з дому Ланістерів, лорда Кичери Кастерлі, хранителя Заходу, щита Ланіспорту, колишнього й майбутнього правиці короля.

Лорд Тайвін, величавий і ввічливий, підвівся.

— Навіть на заході нам добре відома майстерність войовничих кланів Місячних гір. Що привело вас зі своїх кріпостей сюди, мілорди?

— Коні,— відповів Шаґа.

— Обіцяні шовки і криця,— докинув Тимет, син Тимета.

Тиріон саме збирався розповісти лорду-батькові, як він пропонував спалити Видол, лишивши на його місці димну пустку, але не встиг. З гуркотом розчахнулися двері. Прибулий посланець кинув на Тиріонових горян короткий дивний погляд, а тоді опустився перед лордом Тайвіном на одне коліно.

— Мілорде,— заговорив він,— сер Адам просив переказати вам, що Старкове військо рухається гаткою.

Лорд Тайвін не усміхнувся. Лорд Тайвін узагалі ніколи не усміхався, але Тиріон навчився розпізнавати батькову втіху, і зараз у нього на обличчі був саме такий вираз.

— Отож вовченя вирішило вилізти з лігва й погратися з левами,— тихо й задоволено мовив він.— Чудово. Повертайся до сера Адама й перекажи йому наказ відходити. Нехай не вступає в бій з північанами, поки ми не підійдемо, але трохи пошарпає їх із флангів і заманить глибше на південь.

— Усе буде зроблено, як велите,— мовив посланець і вийшов.

— Тут у нас добра позиція,— зауважив сер Кеван.— Близько до броду, під захистом ровів і частоколу. Якщо вони йдуть на південь, то, як на мене, хай ідуть — і поламають об нас зуби.

— Побачивши, скільки нас, хлопець, може, злякається й відступить,— мовив лорд Тайвін.— Що швидше Старки зламаються, то швидше я звільнюся й займуся Станісом Баратеоном. Скажи барабанникам грати збір, а Джеймі пошли звістку, що я виступаю проти Роба Старка.

— Як скажеш,— озвався сер Кеван.

Тиріон з похмурим зачудуванням спостерігав, як лорд-батько заговорив до напівдиких горян.

— Кажуть, що чоловіки з гірських кланів не мають страху.

— Правду кажуть,— відповів Кон з клану кам’яних ворон.

— Не тільки чоловіки, а й жінки,— докинула Челла.

— То бийтеся зі мною проти моїх ворогів, і ви отримаєте все, що пообіцяв вам мій син, і не тільки,— мовив лорд Тайвін.

— Ти заплатиш нам нашою власною монетою? — мовив Альф, син Юмара.— Яка нам потреба у батькових обіцянках, якщо ми вже маємо синові?

— Я і словом не обмовився про потребу,— озвався лорд Тайвін.— Моя пропозиція — це просто данина ввічливості, не більше. Ви не мусите приєднуватися до нас. Вояки з зимових країв зроблені з криці та криги, і навіть найхоробріші мої лицарі бояться стрітися з ними віч-на-віч.

«Ловко»,— подумав Тиріон, посміхнувшись одним кутиком вуст.

— Обпечені не бояться нічого. Тимет, син Тимета, поїде з левами.

— Хай куди їдуть обпечені, кам’яні ворони опиняться там перші,— гаряче заявив Кон.— Ми теж їдемо.

— Шага, син Дольфа, повідрізає їм чоловіче багатство та згодує воронам.

— Ми поїдемо з тобою, лорде левів,— погодилася Челла, дочка Чейка,— та тільки в тому разі, якщо з нами поїде твій син-недоросток. Можливість дихати він купив обіцянками. Поки ми не отримаємо крицю, яку він обіцяв нам, його життя в наших руках.

Лорд Тайвін перевів на сина очі з золотими крапочками.

— Яка радість,— озвався Тиріон з покірливою усмішкою.