Гра престолів

Пролог

— Час повертатися,— переконував Гаред, бо в лісі западали сутінки.— Дикуни мертві.

— Мерців боїшся? — поцікавився сер Веймар Ройс із ледь помітним натяком на посмішку.

Гаред не зловився на гачок. Він був уже старий — за п’ятдесят, і на своєму віку перебачив чимало лордійчуків.

— Мерці мертві,— мовив він.— І нам немає до мертвих діла.

— А вони мертві? — стиха запитав Ройс.— Які в нас докази?

— Їх бачив Вілл,— відгукнувся Гаред.— І якщо каже, що вони мертві, для мене це найкращий доказ.

Вілл усвідомлював, що рано чи пізно його таки втягнуть у суперечку. Та ліпше б усе-таки це сталося пізніше...

— Мати завжди казала: мерці пісень не співають,— мовив він.

— Моя мамка говорила так само, Віллє,— озвався Ройс.— Та не можна вірити словам, почутим біля жіночих грудей. Навіть мерці здатні чимало розповісти,— підвищив він голос, і в сутінковому лісі прокотилася луна.

— Попереду довга дорога,— зауважив Гаред.— Вісім днів, а може, й дев’ять. Та й ніч насувається.

Сер Веймар кинув на небо байдужий погляд.

— Вона щодоби насувається приблизно в цей самий час. Чи в темряві ти втрачаєш мужність, Гареде?

Вілл бачив, як у Гареда стиснулися щелепи, а в очах, що ховалися під цупким чорним каптуром плаща, майнула ледве потамована лють. Гаред уже сорок років належав до Нічної варти, тут він виріс і змужнів, тож не звик, щоб до нього ставилися так зневажливо. Але й не це головне. Вілл відчував: уражений гонор тут ні до чого. Знервованість старого занадто сильно нагадувала страх.

Вілл теж почувався не в своїй тарілці. На Стіні він провів чотири роки. Коли його вперше послали за Стіну, йому вмить пригадалися всі давні перекази, і в нього просто душа впала у п’яти. Згодом він підсміювався з себе. Зараз його вже можна було вважати ветераном — він здійснив із сотню рейдів, і нескінченні темні хащі, що їх південці називають примарним лісом, більше його не лякали.

До сьогоднішнього вечора. Сьогодні все було не так. У цій темряві вчувалося щось таке, від чого у Вілла волосся ставало сторч. Уже дев’ять днів гнали вони коней на північ, тоді на північний захід, потім знову на північ, далі й далі від Стіни, насідаючи на п’яти ватазі дикунських нальотчиків. День у день ставало гірше. А сьогодні було найгірше. З півночі повіяв холодний вітер, і дерева зашурхотіли як живі. Всенький день Віллові ввижалося, що за ним спостерігає щось незворушне, невблаганне і позбавлене співчуття. Гаред теж це відчував. Понад усе Віллові кортіло на злам голови чкурнути назад до безпечної Стіни, але про такі бажання командувачу ліпше й не здогадуватися.

Особливо такому, як оцей.

Сер Веймар Ройс був найменшим пагоном старовинного роду, занадто щедрого на спадкоємців. Сидячи на величезному вороному коні-дестрієрі, вродливий вісімнадцятирічний юнак із сірими очима, зграбний і стрункий як ніж, вивищувався над Віллом і Гаредом, які їхали поряд на низькорослих гаронах. Узутий він був у чорні шкіряні черевики, вдягнений у чорні вовняні штани, чорні молескінові рукавички й чорну блискучу кольчугу — гнучку, тонкої роботи,— накинуту на кілька шарів чорної вовни й дубленої шкіри. Не минуло й півроку, як сер Веймар став побратимом Нічної варти, але ніхто не сумнівався, що він готовий до свого призначення. Принаймні щодо вбрання.

Вінцем його слави був плащ: соболевий, чорний і пухнастий, і м’який як гріх. «Точно вам кажу, він сам їх усіх уполював,— сказав якось Гаред своїм товаришам по касарні за кубком вина,— поскручував їм голівки, наш мужній вояк». Касарня дружно вибухнула реготом.

Важко коритися наказам людини, яку ти напідпитку висміюєш,— міркував Вілл, тремтячи од холоду верхи на своєму гароні. Мабуть, Гаред зараз почувається так само.

— Мормонт звелів нам їх вистежити — і ми вистежили,— мовив Гаред.— Вони мертві. І більше не завдадуть нам клопоту. Попереду ще важка дорога. І погода мені не подобається. Якщо впаде сніг, можемо й за два тижні не дістатися Стіни, а сніг — це ще не найгірше, що може статися. Ви ніколи не потрапляли під крижаний дощ, мілорде?

Лордійчук, здавалося, не чув його. Зі звичною маскою нудьги й роздратування на обличчі він вдивлявся в сутінки. Вілл уже стільки миль здолав разом із лицарем, що добре затямив: у такі хвилини його ліпше не чіпати.

— Ще раз повтори мені, Віллє, що ти бачив. Усе до дрібниць. Нічого не проґав.

До того як приєднатися до Нічної варти, Вілл був мисливцем. Браконьєром, якщо по правді. Перекупні мечі дому Малістерів упіймали його на гарячому в Малістерівських-таки лісах — він саме патрав Малістерівського оленя, тож перед ним постав вибір: убратися в чорне чи втратити руку. Ніхто не вмів скрадатися лісом тихо, як Вілл, і чорні брати дуже швидко відкрили цю його здатність.

— За дві милі звідси, он за тим гребенем, біля струмка, їхній табір,— почав Вілл.— Я підійшов близько, як зміг. Там їх восьмеро; є і жінки, і чоловіки. Дітей немає, наскільки я бачив. Під горою вони збудували хатину. Зараз сніг уже добряче її замів, але я дещо роздивився. Багаття згасло, але кострище навіть іще снігом не засипало. Ніхто не ворушився. Я довго дивився. Живі не здатні лежати так непорушно.

— Кров бачив?

— Е-е-е... ні,— визнав Вілл.

— А зброю?

— Кілька мечів, пару луків. У одного чоловіка був топір. Важкий, двосічний — небезпечна залізяка. Валявся на землі поряд з тілом, просто біля руки.

— А ти звернув увагу, в яких позах були тіла?

— Кількоро сиділи, прихилившись до валуна,— знизав плечима Вілл.— А решта лежали на землі. Так наче попадали.

— Або заснули,— підказав Ройс.

— Ні, попадали,— не здавався Вілл.— Одна жінка видерлася на залізодрево й сиділа між гілля. З розширеними очима,— слабко всміхнувся він.— Я скрадався, щоб вона не зауважила мене. Та коли наблизився, виявив, що вона теж не ворушиться.

Він несамохіть поїжився.

— Змерз? — запитав Ройс.

— Трішки,— пробурмотів Вілл.— Це через вітер, мілорде.

Юний лицар знов обернувся до сивих вояків. На землю майже безшелесно злітало побите морозом листя, і дестрієр Ройса нетерпляче танцював.

— Як гадаєш, Гареде, від чого ці люди могли померти? — невинно запитав сер Веймар. І поправив фалди соболевого плаща.

— Від холоду,— з залізною певністю відгукнувся Гаред.— Бачив я замерзлих минулої зими, і позаминулої теж, ще як був хлопчаком. Усі бояться глибокого снігу, який замітає вище голови, і крижаного вітру, який завиваючи прилітає з півночі, та справжній ворог — це холод. Він підкрадається тихше, ніж Вілл, і спершу ти починаєш тремтіти, і стукотіти зубами, і тупати ногами, і мріяти про глінтвейн і розпалений коминок... Холод пече тебе. Ніщо так не пече, як холод. Але недовго. А тоді він проникає в нутро й затоплює тебе, і за деякий час ти вже не в силі йому опиратися. Легше просто сісти й заснути. Подейкують, холоду під кінець уже й не відчуваєш. Просто слабшаєш, тебе тягне на сон, світ починає танути перед очима, а ти наче занурюєшся в море теплого молока. Приходить умиротворення.

— Яка красномовність,— зронив сер Веймар.— Ніколи б не подумав про тебе такого.

— Я знаю, що таке холод, лордійчуку,— мовив Гаред, знімаючи каптур, щоб сер Веймар мав змогу роздивитися два обрубки, які лишилися від його вух.— Два вуха, три пальці на ногах і мізинець на лівій руці. Мені ще пощастило. А брат мій замерз на чатах, і ми знайшли його зі щасливою усмішкою на обличчі.

— Слід одягатися тепліше, Гареде,— здвигнув плечима сер Веймар.

Гаред кинув на лордійчука сердитий погляд, і обрубки його вух, відтятих мейстром Еймоном, почервоніли від гніву.

— Побачимо, як тепло вдягатиметеся ви, коли прийде зима,— пробурмотів він, натягуючи каптур і пригинаючись до шиї свого гарона, мовчазного й понурого.

— Якщо Гаред каже, що ті люди позамерзали...— почав був Вілл.

— Віллє, цього тижня ти стояв на варті?

— Так, мілорде.

Ще не було тижня, щоб Вілл не відстояв з дюжину клятих варт. До чого це сер хилить?

— І що скажеш про Стіну?

— Стіна плаче,— відказав Вілл, нахмурившись. Тепер, після натяку лордійчука, він і сам усе втямив.— Вони не могли замерзнути. Не тоді, коли Стіна плаче. Ще недосить холодно.

— Кмітливий хлопець,— кивнув Ройс.— Цього тижня було кілька приморозків, раз у раз зривався сніжок, але вже точно не було такого лютого холоду, щоб одразу замерзло восьмеро дорослих людей. Людей, одягнутих у шкіри й хутро, нагадаю вам, поряд з хатиною і підготовленим багаттям,— гордовито посміхнувся лицар.— Віллє, проведи нас туди. Хочу сам поглянути на мерців.

Тепер уже нічого не лишалося. Прозвучав наказ, і поняття честі примушувало вояків скоритися.

Вілл рушив попереду, і його маленький кудлатий гарон обережно подибав поміж чагарників. Минулої ночі нападало трохи снігу, і тепер під кіркою зачаїлося каміння, і коріння, і невидимі ямки, чатуючи на легковажних і необережних. Другим їхав сер Веймар Ройс, і його великий вороний дестрієр нетерпляче пирхав. Для рейдів бойовий кінь геть не годився, але як це втовкмачити лордійчуку? Гаред їхав останнім. Дорогою старий вояк щось бурмотів собі під ніс.

Сутінки згущувалися. Безхмарне небо спершу стало фіолетовим, як старий синець, а тоді почорніло. Висипали зірки. Вілл зрадів їхньому світлу.

— Тепер можна і швидше,— мовив Ройс, коли на небі засяяв місяць.

— Не з моїм конем,— відгукнувся Вілл. Страх додав йому зухвальства.— Може, ви поведете перед?

Сер Веймар Ройс не зволив відповісти.

Десь у лісі завив вовк.

Під’їхавши до старезного покрученого залізодрева, Вілл зліз із гарона.

— Ти чого спинився? — запитав сер Веймар.

— Далі краще йти пішки, мілорде. Це он там, за перевалом.

Ройс мить повагався, задумливо втупившись удалину. Між дерев шепотів холодний вітер. Широкий соболевий плащ ворушився, як живий.

— Щось тут не так,— пробурмотів Гаред.

— Та невже,— зневажливо посміхнувся до нього юний лицар.

— Хіба ви не відчуваєте? — здивувався Гаред.— Дослухайтесь до темряви.

Ось Вілл точно це відчував. За чотири роки в Нічній варті йому ще жодного разу не було так страшно. Що ж це таке?

— Вітер. Шурхіт дерев. Вовк. Який із цих звуків позбавляє тебе мужності, Гареде?

Гаред нічого не відповів, і Ройс граційно зіслизнув з сідла. Надійно припнув коня до низької гілки, подалі від обох гаронів, й витягнув меч із піхов. На руків’ї мигнуло коштовне каміння, а тоді місячне сяйво пробіглося блискучою крицею. Зброя була чудова, замкової роботи, з вигляду зовсім новенька. Вілл мав сумніви, що цей меч бодай раз заносили в гніві над головою.

— Тут дерева ростуть дуже густо,— застеріг Вілл.— Мілорде, меч плутатиметься в гіллі.

— Якщо мені потрібні будуть вказівки, я сам звернусь до тебе,— відтяв лордійчук.— Гареде, лишайся тут. Наглядай за кіньми.

Гаред зліз із поні.

— Слід розпалити багаття. Я про все подбаю.

— Ти здурів, старий? Якщо в лісі вороги, яке може бути багаття?

— Є вороги, яких тільки багаття й здатне відлякати,— мовив Гаред.— Як-от ведмедів, деривовків... та інших істот...

— Ніяких багать,— твердо стиснув вуста сер Веймар.

Гареду на обличчя падала тінь від каптура, але у погляді, яким старий вояк утупився в лицаря, Вілл розгледів грізний блиск. На якусь мить Вілл злякався, що старий вихопить клинок. Меч у нього був короткий і бридкий: руків’я поблякло від поту, краї зазублилися від тривалого використання, проте Вілл не дав би за життя лордійчука й ламаного залізняка, якби Гаред наважився витягнути зброю з піхов.

Але Гаред натомість опустив очі.

— Ніяких багать,— пробурмотів він собі під ніс.

Сприйнявши це за згоду, Ройс відвернувся.

— Веди,— скомандував він до Вілла.

І Вілл повів їх крізь хащі, тоді вгору аж до гребеня гори, до цього спостережного пункту під чатовим деревом. Земля попід тоненькою сніговою шкуринкою була вологою та грузькою, ковзкою, а камінці й підступне коріння так і чигали, щоб за них перечепилася нога. Вілл дерся нагору цілком беззвучно, а от позаду чути було м’яке металеве дзенькання лордійчукової кольчуги, шурхотіння листя, а ще приглушену лайку, коли навислі гілки чіплялися за лордів меч і дряпали чудовий соболевий плащ.

Величезне дерево було там, де й мало бути: на верхівці пагорба; нижні гілки мало не торкалися землі. Влігшись долілиць просто у присипане сніжком болото, Вілл ковзнув попід гілля й озирнув просіку, яка відкривалась унизу.

Серце зупинилося у нього в грудях. Якусь мить він не наважувався навіть дихати. Місячне світло осяяло просіку, залишки багаття, притрушену снігом хатину, величезний валун, напівзамерзлий струмок. Усе було начебто так само, як і кілька годин тому.

Окрім одного. Усі тіла зникли.

— Боже! — почулось у Вілла над вухом. У гілку уп’явся меч: це сер Веймар завойовував пагорб. У розмаяному вітром плащі він зупинився поряд з деревом, тримаючи в руці оголений меч; світло зірок чітко окреслювало цей благородний силует.

— Пригніться! — застережливо прошепотів Вілл.— Тут щось негаразд.

Але Ройс не ворухнувся. Поглянувши на безлюдну просіку, він розсміявся.

— Схоже, твої мерці, Віллє, кинули свій табір.

У Вілла відібрало мову. Він шукав слова, але слів не було. Це неможливо! Окинувши поглядом покинутий табір, він зупинив очі на топорі. Величезному двосічному бойовому топорі, який так і лежав у тому самому місці, де Вілл побачив його минулого разу. Така цінна зброя...

— Підйом, Віллє,— звелів сер Веймар.— Тут нікого немає. Не дозволю тобі ховатися по чагарниках.

Вілл неохоче скорився.

Сер Веймар зиркнув на нього, не приховуючи осуду.

— Не збираюсь я повертатись у Чорний замок, проваливши найперший свій рейд. Я таки розшукаю цих дикунів,— роззирнувся він навколо.— Лізь на дерево. Хутко. Шукай багаття.

Вілл без жодного слова розвернувся. Сперечатися не мало сенсу. Здіймався вітер, пронизував наскрізь. Вілл рушив до височенного сіро-зеленого чатового дерева й подерся нагору. Дуже швидко долоні в нього зробилися липкими від живиці, а сам він загубився поміж глиці. Страх каменем лежав у животі, як нестравний обід. Прошепотівши молитву безіменним лісовим богам, Вілл витягнув з піхов чингал. І, щоб той не заважав дряпатися нагору, затис його зубами. Від смаку холодного заліза на язиці йому одразу стало затишніше.

— Хто тут? — зненацька гукнув унизу лордійчук. У викличному окрику майнула непевність. Вілл зупинився і, дослухаючись, роззирнувся.

У відповідь у лісі зашурхотіло листя, завирувала крижана вода у струмку, вдалині заухкала снігова сова.

А Чужі підступали беззвучно.

Краєм ока Вілл помітив рух: крізь ліс ковзали бліді примари. Обернувши голову, він у темряві зауважив білу тінь. За мить вона щезла. На вітру ніжно тріпотіли гілочки, дряпаючи одна одну дерев’яними пальцями. Вілл був уже розтулив рота — попередити, але слова застрягли у нього в горлі. Та ні, він помилився. То просто майнула пташка, чи зблиснув сніг, чи місячне світло зіграло злий жарт. Зрештою, що саме він бачив?

— Віллє, де ти? — задерши голову, загукав сер Веймар.— Ти щось бачиш?

Сторожко стискаючи меч у руці, лордійчук повільно розвертався навколо власної вісі. Мабуть, відчув їх, так само як і Вілл. Бо бачити не було чого.

— Відповідай! Чому стало так зимно?

І справді було зимно. Здригнувшись, Вілл міцніше вчепився в гілку, на якій завмер. Обличчям притиснувся до твердого стовбура. Щокою він відчував солодку беручку живицю.

З темряви лісу випірнула постать. Зупинилася перед Ройсом. Висока, суха, негнучка як старий кістяк, зі шкірою білою як молоко. Коли вона рухалася, барви її панцира мінилися: ось вони білі, як щойно випалий сніг, ось уже чорні як тінь, а ось пістрявіють, як сіро-зелені дерева. З кожним кроком візерунок переливався, наче місячне сяйво на воді.

Долинуло щось схоже на сичання: це серу Веймару Ройсу перехопило дух.

— Не підходь,— застеріг лордійчук. Голос у нього зірвався, як у хлопчиська. Щоб звільнити руки перед боєм, Ройс відкинув за плечі довгий соболевий плащ і стиснув меч обіруч. Вітер затих. Стало дуже холодно.

Тихою ступою Чужий ковзнув уперед. У руках він тримав меч — такого меча Вілл зроду не бачив. Це жало викували не з людського металу. Воно грало у місячному світлі, прозорилося: уламок кришталю настільки тоненький, що поверни його боком — і він щезне з очей. Клинок огортало слабеньке блакитне мерехтіння — химерне світло, що мінилося по краях, і чомусь Вілл не мав сумнівів, що меч гостріший за будь-який інший клинок.

— Що ж, потанцюй зі мною,— хоробро зустрів його сер Веймар і зухвало підніс власний меч високо над головою. Руки в лордійчука трусилися чи то від ваги меча, чи то від холоду. Але в цю мить Вілл подумав: перед ним уже не хлопчик, а воїн Нічної варти.

Чужий зупинився. Вілл побачив його блакитні очі — таких глибоких і таких блакитних очей у людей не буває: ця блакить іскрилася, як лід. Погляд застиг на мечі, який тремтів угорі, зблискуючи металом у холодному місячному сяйві. На єдину мить у Вілла прокинулася надія...

Але з темряви безшумно випірнули інші постаті, схожі на першу як викапані. Троє... четверо... п’ятеро... Мабуть, сер Веймар відчув холод, яким від них віяло, хоча й не бачив їх і не чув. Вілл мав би гукнути, застерегти. Це його обов’язок. І його смерть, якщо він так учинить. Затремтівши, він міцніше стиснув стовбур — і промовчав.

І тут прозорий меч, затріпотівши, протяв повітря.

Сер Веймар зустрів його своїм сталевим клинком. Лезо ударилося об лезо, та не чути було брязкання металу — тільки високий пронизливий звук, заледве доступний людському вуху: наче звір завив од болю. Ройс відбив другий удар, і третій, а тоді змушений був на крок відступити. Знову шквал ударів — і знову Ройс відступив.

Позаду нього — праворуч, ліворуч, повсюди — терпляче стояли спостерігачі: безликі, безмовні; мінливий візерунок на їхніх панцирах робив їх невидимими на тлі дерев. Але вони наче й не думали втручатися.

Знов і знов стикалися мечі, й Віллові кортіло затулити вуха від цього страдницького вищання, з яким вони вдарялися. Сер Веймар уже засапався, у місячному світлі видно було, що з рота в нього вихоплюється пара. Клинок уже побілів од інею, а меч Чужого танцював, огорнений блідо-блакитним сяйвом.

І тут Ройс на мить забарився. Прозорий меч протяв кольчугу в нього попід пахвою. Від болю лордійчук зойкнув. Між кільцями кольчуги ринула кров. На холоді від рани зразу почала підніматися пара, а краплі, які падали на сніг, горіли червоним вогнем. Сер Веймар провів рукою по боці — і молескінова рукавиця одразу просякла червоним.

Чужий зронив щось невідомою мовою: голос його нагадував хрускіт льоду на зимовому озері, а в словах вчувалося глузування.

У сері Веймарі прокинулася лють.

— За Роберта! — заволав він і, загарчавши, кинувся вперед, обіруч підносячи вкритий памороззю меч і всім тілом замахуючись, щоб рубонути збоку. Чужий відбивав атаку якось навіть лінькувато.

Щойно клинки зіткнулися, криця не витримала.

Нічним лісом прокотився зойк, і Ройсів меч розлетівся на тисячу уламків, які посипалися навсібіч, мов голчаний дощ. Сам Ройс, вереснувши, упав навколішки й затулив очі долонями. Поміж пальців у нього зацебеніла кров.

І тоді всі спостерігачі одностайно рушили вперед, мовби їм дали знак. У мертвій тиші здіймалися й опускалися мечі. То була холоднокровна різанина. Прозорі клинки протинали кольчугу, як шовк. Вілл склепив повіки. Далеко внизу чулися голоси та сміх — колючі як бурульки.

Чимало часу минуло, поки Вілл наважився знову розплющити очі: пагорб унизу спорожнів.

Але Вілл так і сидів на дереві, намагаючись не дихати, а чорним небом повільно скрадався місяць. Усі м’язи судомило, пальці позатерпали від холоду, і Вілл нарешті поліз донизу.

Ройс долілиць лежав у снігу, відкинувши одну руку. На пухнастому соболевому плащі виднілося з десяток дірок. Смерть тільки більше підкреслила, який сер Веймар юний. Хлопчак.

За кілька кроків валялося те, що лишилося від меча: єдиний уламок, розщеплений і покручений, як дерево, що в нього влучила блискавка. Ставши навколішки, Вілл сторожко роззирнувся й ухопив його. Поламаний меч стане речовим доказом. Гаред знатиме, що це все означає, а якщо ні, то напевно знатимуть Старий Ведмідь Мормонт чи мейстер Еймон. Чи дочекається Вілла Гаред з кіньми? Слід поквапитися.

Вілл підвівся. Над ним стояв сер Веймар Ройс.

Вишукане вбрання перетворилося на лахміття, на обличчя неможливо було дивитися. Уламок меча уп’явся у білу зіницю лівого ока.

Але праве око було розплющене. Блакитним вогнем горіла зіниця. Видюща зіниця.

Віллові пальці безсило випустили уламок меча. Заплющивши очі, Вілл почав молитися. Щоки торкнулися довгі й пещені долоні — а тоді зімкнулися навколо горла. Ховалися ці долоні у м’яких молескінових рукавичках, липких від крові, але дотик був холодний як лід.