Гра престолів

Санса

На правицин турнір Санса разом із септою Мордейн і Джейн Пул приїхала у паланкіні з жовтими шовковими фіранками — тонкими, аж прозорими. Крізь них цілий світ здавався золотим. За міськими мурами поряд з річкою звели сотню шатер, і подивитися на змагання зібралися тисячі простолюду. Від блиску й пишноти у Санси перехопило подих: обладунки блищали, дужі бахмати красувалися в срібних і золотих опонах, натовп гомонів, на вітру хляпотіли прапори... А лицарі, які були лицарі!

— Краще, ніж у баладах,— прошепотіла Санса, коли вони знайшли обіцяні батьком місця поміж шляхетних лордів і леді. Того дня вона була чудово вбрана — у зелену сукню, яка відтіняла її золотисто-каштанове волосся, і бачила, як усі на неї дивляться й усміхаються.

У неї на очах виїздили герої сотень балад, один відоміший за іншого. Першими виїхали семеро лицарів королівської варти — усі, крім Джеймі Ланістера, вбрані в лускаті кольчуги молочного кольору й у плащі білі, як ранішній сніг. Сер Джеймі також був у білому плащі, однак попід ним він з голови до п’ят блищав золотом; на голові красувався шолом у формі лев’ячої голови, а при боці — золотий меч. Сер Грегор Кліган на прізвисько Гора-на-коні прогуркотів повз глядачів, як гірська лавина. Санса пам’ятала і лорда Йона Ройса, який гостював у Вічнозимі два роки тому.

— Лати в нього бронзові, викувані тисячі років тому, а на них викарбувані чарівні руни, які захищають його в бою,— прошепотіла вона до Джейн. Септа Мордейн указала на лорда Джейсона Малістера у темно-синіх обладунках, інкрустованих сріблом, і з орлиними крилами на шоломі. На Тризубі він зарубав трьох Рейгарових прапороносців. З войовничого жерця Тороса Мирського — голомозого, у розмаяній порфирі, дівчата посміялися, аж поки септа Мордейн не розповіла їм, як колись він видерся на мури Пайка з палаючим мечем у руці.

Інших вершників Санса не знала: лицарів-бурлак з Пальців, Небосаду і Дорнських гір, неоспіваних вільних вершників і новоспечених зброєносців, молодших синів заможних лордів і спадкоємців небагатих домів. То були юнаки, які ще нічим не уславилися, однак Санса з Джейн були цілком згодні, що одного дня їхні імена прогримлять на всі Сім Королівств. Сер Балон Свон. Лорд Брайс Карон з Дорнського Прикордоння. Спадкоємець Бронзового Нона сер Андар Ройс і його молодший брат сер Робар у посріблених сталевих латах, на яких філігранно нанесені бронзою такі самі стародавні руни, як і ті, що захищають їхнього батька. Близнюки сер Горас і сер Гобер, на чиїх синіх щитах красується бордове виноградне гроно — герб Редвинів. Патрек Малістер, син лорда Джейсона. Шестеро Фреїв з Переправи: сер Джаред, сер Гостін, сер Данвел, сер Емон, сер Тео і сер Первин — сини й онуки старого лорда Волдера Фрея, а ще його байстрюк Мартин Ріверз.

Джейн Пул зізналася, що її лякає вигляд Джалабара Ксо, королевича-вигнанця з Літніх островів, чия темна як ніч шкіра ховалася під плащем із зеленого й черленого пір’я, та щойно вона угледіла молодого лорда Берика Дондаріона, у якого волосся сяяло, мов червоне золото, а чорний щит розтинала блискавка, вона оголосила, що тут-таки вийшла б за нього заміж.

Гончак теж виїхав на арену, так само як і брат короля — вродливий Ренлі зі Штормокраю. Джорі, Алін і Гарвін виступали від Вічнозиму й Півночі загалом.

— На тлі інших Джорі здається жебраком,— пирхнула септа Мордейн, коли вони виїхали. Санса не могла не погодитися. На Джорі була синьо-сіра кіраса без візерунків і оздоб, а тонкий сірий плащ звисав з плечей, як брудна ганчірка. Однак показав він себе добре, в першому ж поєдинку скинувши з коня Гораса Редвина, а в другому — одного з Фреїв. У третьому поєдинку він тричі з’їжджався з вільним вершником на ім’я Лотор Брун, вбраним у таке саме дрантя, як і він сам. Обидва втрималися в сідлі, але Брун твердіше держав списа й удари його були влучніші, тож король віддав перемогу йому. Алін і Гарвін показали себе гірше: Гарвіна вже в першій сутичці скинув з коня сер Мірин з королівської варти, а Аліна переміг сер Балон Свон.

Поєдинки тривали цілий день і продовжилися навіть у сутінках; копита величезних бахматів по черзі топтали траву, аж поки не перетворили арену на спустошену й переорану землю. Не раз і не двічі Санса з Джейн одностайно скрикували, коли вершники стикалися, а їхні списи ламалися на цурпалки під схвальні вигуки простолюду. Щораз, як хтось падав з коня, Джейн затуляла очі, як маленька перелякана дівчинка, але Санса була зроблена з твердішого матеріалу. Шляхетна леді знає, як поводитися на турнірі. Навіть септа Мордейн звернула увагу на її витримку та схвально кивнула.

Царевбивця проїхав неперевершено. Він легко скинув сера Андара Ройса і лорда Брайса Карона з Прикордоння, так наче демонстрував виїждження, а тоді з великими труднощами переміг у поєдинку з сивочолим Баристаном Селмі, який у перших двох сутичках здолав юнаків, на тридцять і на сорок років молодших за нього.

Сандора Клігана і його здорованя-брата сера Грегора Гору теж, здавалося, ніхто не міг зупинити: вони нещадно скидали з коней одного суперника за іншим. Найстрашніший момент трапився під час другого поєдинку сера Грегора: Гора-на-коні поцілив юному лицарю з Видолу списом попід латний комір з такою силою, що протяв шию, вбивши юнака на місці. Юнак упав майже поруч з тим місцем, де сиділа Санса. Застрягши в шиї, гостряк списа сера Грегора відламався, і з рани слабкими поштовхами цебеніла кров, щораз повільніше. Обладунки в юнака були нові й блискучі; коли на крицю впав промінь, по відкинутій руці пробіг язик полум’я. А тоді сонце заховалося за хмару, і все згасло. Плащ у юнака був блакитний, як небо ясної літньої днини, з півмісяцями на облямівці, та коли він просякнув кров’ю, тканина потемніла, а місяці один по одному почервоніли.

Джейн Пул билася в істериці, тож септі Мордейн довелося вивести її, поки вона не заспокоїться, але Санса сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на цю сцену, мов зачарована. Вона ще в житті не бачила, як хтось помирає. Вона теж мала б розплакатися, подумала вона, але сліз не було. Мабуть, усі сльози пролилися за Леді й за Браном. Усе було би по-іншому, якби це сталося з Джорі, сером Родриком чи з батьком, сказала вона собі. Юний лицар у блакитному плащі був їй ніхто — якийсь чужинець із Видолу Аринів, чиє ім’я вона, почувши, одразу ж забула. А тепер і весь світ забуде його ім’я, збагнула Санса, і ніхто не співатиме про нього пісень. Як сумно!

Коли тіло прибрали, на поле вибіг хлопець з лопатою і швидко накидав на те місце, де впав лицар, землі, щоб не було видно крові. А тоді турнір продовжився.

Сер Балон Свон також поступився Грегору, а лорд Ренлі — Гончаку. Ренлі з такою силою скинули з сідла, що здалося, наче він просто злетів зі свого бахмата, розкинувши в повітрі ноги. Головою він гримнувся об землю з таким тріском, що глядачі затамували подих, але зламався тільки золотий ріг у нього на шоломі: хруснув один з відростків. Коли лорд Ренлі важко звівся на ноги, його шалено вітав простолюд, бо вродливий королівський брат був загальним улюбленцем. З граційним уклоном він вручив зламаний відросток рогу своєму переможцю. Але той, пирхнувши, пожбурив відламаний ріг у натовп, і там за шматок золота одразу почав битися й вовтузитися простолюд, аж поки туди не вийшов лорд Ренлі й не відновив мир. На той час уже повернулася септа Мордейн — сама. Джейн почувалася недобре, пояснила вона, тож септа провела її назад у замок. Санса вже й забула про Джейн!

За деякий час зганьбився лицар-бурлака у картатому плащі, убивши коня Берика Дондаріона, і був визнаний переможеним. Лорд Берик пересів на другого коня, але тут-таки його вибив із сідла Торос Мирський. Сер Арон Сантагар і Лотор Брун тричі заїжджалися, але безрезультатно; згодом сер Арон програв лорду Джейсону Малістеру, а Брун — молодшому сину Нона Ройса — Робару.

Нарешті лишилося тільки четверо: Гончак і його велетень-брат Грегор, Джеймі Ланістер на прізвисько Царевбивця і сер Лорас Тайлер — юнак, якого всі звали Лицарем Квітів.

Сер Лорас був наймолодшим сином Мейса Тайрела, лорда Небосаду й хранителя Півдня. В свої шістнадцять він був наймолодшим вершником на турнірі, однак того ранку в перших трьох поєдинках вибив із сідла трьох лицарів королівської варти. Санса такого вродливого лицаря ще не бачила. Кіраса в нього була емальована й оздоблена химерним візерунком — оберемком з тисячі різних квітів, а його білосніжний жеребець накритий був опоною, прикрашеною червоними й білими ружами. Після кожної перемоги сер Лорас скидав шолом і повільно об’їжджав уздовж паркана, а тоді зривав з опони одну білу ружу й кидав якій-небудь чарівній панні в натовпі.

Останнім його суперником сьогодні мав стати молодший Ройс. На жаль, родинні руни не захистили сера Робара, і сер Лорас розтрощив його щит, а самого вибив із сідла і з жахливим гуркотом скинув на землю. Робар лежав і стогнав, а переможець зробив звичне коло довкруж поля. Нарешті принесли ноші, й Робара, безтямного й нерухомого, віднесли в намет. Але Санса цього не бачила. Її очі прикипіли до сера Лораса. І коли білий жеребець зупинився просто навпроти неї, вона думала, що в неї розірветься серце.

Іншим дівчатам сер Лорас дарував білі ружі, але для неї зірвав з опони червону.

— Люба леді,— сказав він,— жодна перемога не зрівняється з вашою красою.

Санса боязко взяла ружу, вражена галантністю лицаря. Він мав густі каштанові кучері й очі як розплавлене золото. Санса вдихнула солодкі пахощі ружі й, коли сер Лорас поїхав геть, довго ще сиділа, затискаючи квітку в руці.

Коли Санса нарешті звела погляд, над нею стояв чоловік, роздивляючись її. Він був невисокий, з гострою борідкою і срібним пасмом у волоссі — майже такого самого віку, як її батько.

— Ти точно одна з її дочок,— мовив він. Вуста його усміхалися, а от сіро-зелені очі — ні.— Ти схожа на всіх Таллі.

— Я — Санса Старк,— ніяково сказала Санса. Чоловік був одягнений у важкий плащ із хутряним коміром, застібнутий на срібного пересмішника, й поводився невимушено, як високий лорд, однак Санса його не впізнавала.— Не маю честі знати вас, мілорде.

Септа Мордейн швидко взяла її за руку.

— Люба дитино, це лорд Пітир Бейліш, член малої королівської ради.

— Колись твоя мати була моєю королевою краси,— тихо зронив чоловік. У його подиху відчувалася м’ята.— У тебе її волосся.

І він ковзнув пальцями їй по щоці, погладивши золотисто-каштановий кучерик. А тоді швидко відвернувся й пішов геть.

На той час місяць уже викотився високо на небо, й натовп добряче стомився, тож король постановив, що останні три поєдинки проведуть наступного ранку перед рукопашною. Простолюд пішки вирушив по домівках, обговорюючи сьогоднішні поєдинки і завтрашні двобої, а двір зібрався на березі ріки на бенкет. Уже кілька годин смажилися шість величезних турів, повільно обертаючись на дерев’яних рожнах, а кухарчуки мастили їх маслом з травами, поки м’ясо не починало репатися і бризкати соком. Неподалік шатер, повних солодцю, суниці та свіжоспеченого хліба, поставили столи й лавки.

Сансі й септі Мордейн дісталися почесні місця ліворуч від високого помосту, на якому сиділи самі король з королевою. Коли праворуч од Санси сів королевич Джофрі, вона відчула, як у неї стиснулося горло. Після того страшного випадку він іще й слова до неї не промовив, та й вона не наважувалася до нього заговорити. Спершу їй здавалося, що вона зненавиділа його за те, що зробили з Леді, але згодом, виплакавшись, вона сказала собі, що Джофрі в цьому не винен, принаймні не зовсім. Це все королева, і ненавидіти треба її, а ще Арію. Якби не Арія, нічого поганого не сталося б.

Сьогодні ж Санса не могла ненавидіти Джофрі. Він був занадто вродливий. Вдягнений у темно-синій камзол, усіяний подвійним рядом лев’ячих голів, на голові він мав тоненький золотий вінець із сапфірами. Волосся в королевича сяяло, як метал. Поглянувши на нього, Санса затрепетала, боячись, що він не звертатиме на неї уваги або, ще гірше, знову розлютиться й вижене її в сльозах з-за столу.

Натомість Джофрі, вродливий і галантний, як королевич із казки, всміхнувся, поцілував їй руку й мовив:

— Сер Лорас має гостре око на вроду, люба леді.

— Він був надто добрий,— заперечила вона, стараючись триматися скромно й спокійно, хоча серце в неї співало.— Сер Лорас — справжній лицар. Ви гадаєте, він завтра переможе, мілорде?

— Ні,— мовив Джофрі.— Його скине з сідла мій пес, а може, дядько Джеймі. А за кілька років, коли я виросту, то їх усіх на арені переможу я.

Підкинувши руку, він покликав слугу з крижаною карафою літнього вина й налив їй келих. Санса збентежено поглянула на септу Мордейн, і тоді Джофрі нахилився й налив і септі, тож та чемно подякувала й більше не зронила ні слова.

Слуги весь вечір наповнювали келихи, однак Санса не пригадувала, щоб навіть пригубила вино. Та їй це було і непотрібно. Її п’янили чари ночі, у голові паморочилося від романтики й краси, про яку вона мріяла все життя, але не сподівалася колись пізнати. Перед королівським шатром сиділи співці, наповнюючи присмерк музикою. Жонглер крутив у повітрі цілий каскад смолоскипів. Королівський блазень, кругловидий дурник на прізвисько Сновида, у строкатому блазенському костюмі танцював на дибах, глузуючи з усіх з такою витонченою жорстокістю, що Санса не була певна, чи такий він уже дурник насправді. Навіть септа Мордейн перед ним не встояла: коли він заспівав пісеньку про верховного септона, вона так реготала, що розхляпала на себе вино.

А Джофрі був утіленням чемності. Весь вечір він розмовляв із Сансою, засипаючи її компліментами, смішачи, ділячись придворними плітками, пояснюючи Сновидині жарти. Санса була так захоплена, що забула всі свої гарні манери й геть не звертала уваги на септу Мордейн, яка сиділа ліворуч од неї.

А тим часом страви забирали й приносили нові. Густий суп з ячменю й оленини. Салати з солодцю, шпинату й слив, посилані тертими горіхами. Равлики з медом і часником. Санса в житті не куштувала равликів, тож Джофрі показав їй, як дістати м’ясо з черепашки, і перший солодкий шматок дав їй сам. Далі подавали пструга — свіжого, щойно з ріки, запеченого в глині; королевич допоміг Сансі розбити тверду шкаралупу, під якою ховалася шарувата біла риба. А коли принесли м’ясо, він сам обслужив Сансу, зрізавши з кісток королівську порцію і з усмішкою поклавши їй на тарілку. З того, як він рухався, було видно, що рука й досі йому болить, однак він і словом не поскаржився.

Згодом принесли солодкі булочки, голубиний пиріг, печені яблука з цинамоном і лимонні тістечка з цукровою глазур’ю, які вона так любила. Вона саме міркувала, чи не взяти собі третє тістечко, коли знагла почав репетувати король.

З кожною новою поданою стравою король поводився дедалі голосніше. Час до часу Санса чула крізь музику та брязкіт посуду, як він регоче або викрикує накази, однак сиділи вони задалеко, тож слів вона не розрізняла.

Але зараз чути було все.

— Ні,— прогуркотів король голосом, у якому потонули всі інші звуки. Санса вражено побачила, що червоний з обличчя король, хитаючись, стоїть на ногах. У руці він мав келих вина і був цілком п’яний.— Ти мені не казатимеш, що мені робити, жінко,— горлав він на королеву Серсі.— Я тут король, ясно? Я тут правлю, і якщо я кажу, що завтра я змагатимуся, то завтра я змагатимуся!

Усі втупилися в нього. Санса бачила сера Баристана, і королевого брата Ренлі, і коротуна, який так дивно розмовляв з Сансою й торкнувся її волосся, але ніхто й не ворухнувся, щоб утрутитися. Обличчя королеви було непорушне, як маска: від нього відхлинула вся кров, і здавалося, воно виліплене зі снігу. Підвівшись, королева підхопила спідниці й мовчки вилетіла з-за столу, а за нею помчали слуги.

Джеймі Ланістер поклав королю на плече руку, однак король грубо його відштовхнув. Заточившись, Ланістер упав. Король гоготнув.

— Великий лицар! Та я досі здатен штовхнути тебе в болото. Пам’ятай про це, Царевбивце,— він ляснув себе по грудях коштовним келихом, заливши вином всю свою атласну сорочку.— Дайте мені келеп, і жоден чоловік у королівстві не встоїть проти мене!

Зіп’явшись на ноги, Джеймі Ланістер обтрусився.

— Як скажете, ваша світлосте.

Голос у нього був напружений.

Підійшов усміхнений лорд Ренлі.

— Ти розлив вино, Роберте. Дай-но я принесу тобі ще один келих.

Санса здригнулася: королевич Джофрі поклав долоню їй на руку.

— Пізно вже,— сказав він. У нього був дивний вираз обличчя, наче він узагалі її не бачить.— Вас провести назад у замок?

— Ні...— почала була Санса. Але, поглянувши на септу Мордейн, приголомшено виявила, що та лежить головою на столі, тихо й по-жіночому похропуючи.— Я хотіла сказати... так, дякую, це буде мило з вашого боку. Я втомилася, а надворі темно. Я буду рада захисникові.

— Псе! — гукнув Джофрі.

Сандор Кліган з’явився так нагло, наче вистрибнув просто з ночі. Обладунки він поміняв на червону вовняну сорочку, на якій спереду була нашита шкіряна собача голова. У світлі смолоскипів його попечене обличчя світилося червоним.

— Так, ваша високосте? — мовив він.

— Відведи мою суджену в замок, і дивись, аби з нею нічого не сталося,— кинув йому королевич. А тоді, не попрощавшись, Джофрі пішов геть.

Санса відчувала, що Гончак роздивляється її.

— А ти гадала, Джоф сам тебе проведе? — засміявся він. Сміх у нього був схожий на гавкіт пса з вовчої ями.— Оце вже навряд чи,— потягнув її він, і Санса, не опираючись, звелася на ноги.— Ходімо, не тобі одній час спати. Сьогодні я випив зайвого, а завтра мені, можливо, доведеться вбити брата,— знову засміявся він.

Зненацька перелякавшись, Санса поторсала септу Мордейн за плече, сподіваючись розбудити, але та тільки захропла голосніше. Король Роберт, спотикаючись, зійшов з помосту, і зненацька виявилося, що половина лавок спорожніли. Бенкет закінчився, а з ним урвався і чарівний сон.

Гончак підхопив смолоскип, щоб освітлювати дорогу. Санса не відставала. Земля була кам’яниста й нерівна, а у миготливому світлі здавалося, що вона гойдається й рухається під ногами. Санса не підводила очей, дивлячись, куди ставить ноги. Йшли вони поміж шатер, над якими майоріли прапори і знадвору була вивішена зброя, і з кожним кроком тиша ставала дедалі тяжчою. Санса не могла дивитися на Гончака — так він її лякав, однак її змалечку вчили гарних манер. Справжня леді й не помітить, яке в чоловіка обличчя, сказала вона собі.

— Ви сьогодні доблесно билися, сер,— змусила вона себе сказати.

— Облиш свої компліменти, дівчинко,— гаркнув на неї Сандор Кліган,— і цих «серів» теж. Я не лицар. Плювати я хотів на них і на їхні обітниці. От мій брат лицар. Бачила, як він сьогодні виступив?

— Так,— прошепотіла Санса, затремтівши.— Він виступив...

— Доблесно? — закінчив за неї Гончак.

Він знущається, збагнула вона.

— Ніхто не міг його подолати,— нарешті вичавила вона, пишаючись собою. І не збрехала.

Несподівано Сандор Кліган зупинився посеред темного й порожнього поля. У Санси не було вибору, як зупинитися поряд.

— Якась септа добре тебе вишколила. Ти як ота пташечка з Літніх островів, правда ж? Маленька гарненька пташечка, яка вміє розмовляти й повторює гарні слівця, яких її навчили.

— Це непоштиво,— сказала Санса, відчуваючи, як у неї в грудях тріпоче серце.— Ви мене лякаєте. Тепер ходімо.

— «Ніхто не міг його подолати»,— процигикав Гончак.— Щира правда. Ніхто й ніколи не міг подолати Грегора. Отой хлопчина сьогодні, в другому поєдинку... як він з ним упорався! Ти бачила, правда ж? Дурне хлопчисько, не місце йому було в цьому товаристві. Ні грошей, ні зброєносця, ніхто не допоміг йому з обладунками. Латний комір був погано застібнутий. Гадаєш, Грегор цього не помітив? Гадаєш, спис сера Грегора випадково там опинився, так? Маленьке гарненьке дівчатко, якщо ти в це віриш, ти таки й справді пустоголова пташка. Грегор устромляє спис туди, куди схоче. Поглянь на мене. Поглянь на мене! — Сандор Кліган поклав величезне лаписько Сансі під підборіддя й змусив подивитися вгору. Присівши перед нею навпочіпки, він наблизив до обличчя смолоскип.— Ось тобі справжня краса. Добре її роздивися. Сама знаєш, тобі давно кортіло. Я всю дорогу на королівському гостинці бачив, як ти відверталася. Чхати на це. Дивися.

Пальці його тримали її щелепу міцно, як кліщі. Очі вп’ялися їй у зіниці. П’яні очі, похмурі від люті. Їй довелося дивитися на нього.

З правого боку обличчя в нього було худорляве: гостра вилиця й сіре око понад масивним чолом. Ніс великий і гакуватий, а волосся — ріденьке й темне. Відрощені темні пасма Гончак зачісував набік, бо на тому боці голови нічого не росло.

Замість лівої половини обличчя було руйновище. Вухо згоріло, лишилася сама дірка. Око вціліло, однак навколо зміїлися покручені шрами — гладка чорна плоть, тверда як дублена шкіра, побита западинами й порита глибокими тріщинами з червоним і вологим блиском. На щелепі прозирала кістка — в тому місці, де плоть прогоріла.

Санса заплакала. Тоді Гончак відпустив її і кинув смолоскип на землю.

— Для цього не знайшлося гарненьких слів, дівчинко? І жодних компліментів, яких навчила тебе септа?

Вона не відповіла, і він провадив:

— Усі гадають, що то наслідки якогось бою. Що в усьому винна облога, чи пожежа в башті, чи ворог зі смолоскипом. А один дурень навіть спитав, чи не дихнув на мене полум’ям дракон,— засміявся він — тихше, але так само гірко.— А я тобі розповім, дівчинко, що це було,— мовив Гончак, нахиляючись так близько, що вона відчула запах перегару.— Я був молодший за тебе — шість років, може, сім. У селі поблизу батькової фортеці відкрив крамничку різьбяр, і щоб задобрити нас, послав нам подарунки. Старий робив чудові іграшки. Не пам’ятаю, що саме призначалося мені, однак мені кортіло Грегорового подарунка. Розфарбованого дерев’яного лицаря, у якого згиналися всі суглоби, що кріпилися на ниточках, тож він міг битися. Грегор був на п’ять років старший за мене, його ця іграшка не цікавила, він уже став зброєносцем, метр вісімдесят на зріст і м’язистим, як бик. Отож я забрав його лицаря собі, однак радості від цього мені було мало, запевняю тебе. Я всякчас боявся, і Грегор, звісна річ, викрив мене. У кімнаті горіла жаровня. Грегор не сказав і слова: просто схопив мене попід пахву, застромив головою у розжарене вугілля й тримав так, а я верещав і верещав. Ти бачила, який він дужий. Уже тоді знадобилося троє чоловіків, щоб відтягти його від мене. Септони проповідують про сім кіл пекла. Та що вони знають! Тільки той, хто побував у вогні, по-справжньому знає, що таке пекло... Батько всім сказав, що в мене ліжко загорілося, а мейстер мастив мене мазями. Мазями! Грегору теж дісталася мазь. За чотири роки його помазали сімома єлеями, і він склав лицарську обітницю, а Рейгар Таргарієн постукав його мечем по плечу й оголосив: «Підведіться, сер».

Рипучий голос затих. Гончак мовчки сидів напочіпки перед Сансою — величезна чорна постать, оповита нічною темрявою, невидима очам. Санса чула, як уривчасто він дихає. І збагнула, що їй шкода його. Страх кудись подівся.

Мовчання тривало так довго, що Сансі знову стало страшно, але зараз вона боялася за Гончака, а не за себе. Навпомацки вона знайшла масивне плече.

— Він липовий лицар,— прошепотіла вона.

Закинувши голову назад, Гончак зареготав. Санса, спотикаючись, позадкувала, але він упіймав її за руку.

— Так,— проричав він до неї,— так, дівчинко, він липовий лицар.

Решту дороги до міста Сандор Кліган не зронив і слова. Він провів Сансу туди, де чекали вози, звелів візникові везти їх у Червону фортецю й заліз у повіз після неї. Мовчки вони вкотилися в Міську браму й проїхали освітленими смолоскипами вулицями міста. Відчинивши бічні двері в замок, Гончак, чиє попечене обличчя сіпалося, а в очах стояла задума, завів Сансу всередину і піднявся за нею у вежу, відстаючи хіба на одну сходинку. І провів її коридором до самих дверей спальні.

— Дякую, мілорде,— сказала Санса лагідно.

Схопивши її за руку, Гончак нахилився до неї.

— Те, що я тобі сьогодні розповів...— мовив він голосом ще хрипкішим, ніж зазвичай.— Якщо розкажеш Джофрі... сестрі... батькові... комусь із них...

— Не розкажу,— прошепотіла Санса,— обіцяю.

Але цього було недосить.

— Якщо розповіси бодай комусь,— закінчив він,— я тебе вб’ю.