Гра престолів

Джон

— З тобою все гаразд, Сноу? — запитав лорд Мормонт, нахмурившись.

— Гаразд,— крякнув його крук,— гаразд.

— Так, мілорде,— збрехав Джон... гучніше, ніж треба, мов переконуючи себе, що це правда.— А з вами?

Мормонт насупив брови.

— Мене хотів убити мертвяк. То як зі мною може все бути гаразд? — пошкріб він себе під підборіддям. Його кошлата сива борода обгоріла у вогні, отож він обтяв її. А з білою щетиною, яка пробилася на щоках, він здавався старшим, не таким поважним і до того ж сердитим.— У тебе кепський вигляд. Як рука?

— Гоїться.

Джон зігнув забинтовані пальці, щоб показати: все добре. Кидаючи охоплені полум’ям портьєри, він не передбачав, що так сильно обгорить, і зараз права рука майже до ліктя була замотана шовковим бинтом. Тоді Джон не відчував нічого, біль прийшов згодом. З порепаної червоної шкіри сочилася рідина, між пальцями набрякли застрашливі криваві пухирі завбільшки з тарганів.

— Мейстер каже, лишаться шрами, а в цілому рука має слухатися, як і раніше.

— Шрами на руці — дурниці. На Стіні тобі здебільшого доведеться вдягати рукавиці.

— Ваша правда, мілорде.

Джона непокоїла не думка про шрами, а все інше. Мейстер Еймон поїв його маковим молочком, і все одно боліло жахливо. Спершу було таке відчуття, ніби рука й далі горить — день і ніч. Трохи легше ставало, тільки якщо занурити її в ночви зі снігом чи покришеним льодом. Джон дякував богам, що ніхто, крім Привида, не бачить, як він крутиться в ліжку, скиглячи від болю. А коли нарешті він поринав у сон, приходили кошмари, і це було навіть гірше. У сні труп, з яким він боровся, мав блакитні очі, чорні руки й батькове обличчя, але розповісти таке Мормонту Джон не наважувався.

— Вчора ввечері повернулися Дайвен і Гейк,— сказав Старий Ведмідь.— Не знайшли і сліду твого дядька, як і всі перед ними.

— Знаю.

Вчора Джон змусив себе вийти на вечерю в їдальню, і там усі тільки й розводилися про безуспішні пошуки.

— Ти знаєш,— буркнув Мормонт.— Звідки всі тут усе знають? — поцікавився він, не сподіваючись на відповідь.— Схоже, їх було тільки двоє, тих... тих істот, хай хто там вони, а людьми я їх точно назвати не можу. Дякувати богам! Якби їх виявилося більше... ні, думати про таке навіть не хочу. Але їх іще прибуде. Відчуваю це своїми старечими кістками, і мейстер Еймон згоден зі мною. Здіймаються зимні вітри, Літу кінець, і на підході зима, якої цей світ іще не бачив.

Зима на підходи Гасло Старків іще ніколи не звучало так похмуро та зловісно, як зараз.

— Мілорде,— вагаючись, запитав Джон,— подейкують, учора була пташка...

— Була. І що?

— Я сподівався дізнатися, як там мій батько.

— Батько,— почав дражнитися старий крук, хитаючи головою й походжаючи по плечах Мормонта.— Батько.

Лорд-командувач потягнувся, щоб стулити йому дзьоб, але крук перестрибнув йому на голову, ляпнув крилами й, перелетівши кімнату, всівся понад вікном.

— Біда й галас від того вороння,— пробурмотів Мормонт.— І чого я панькаюся з цим гидким птахом?.. Якби були новини від лорда Едарда, хіба б я по тебе не послав? Хай ти і байстрюк, але ж ти його рідна кров. Та лист стосувався сера Баристана Селмі. Схоже, його усунули з королівської варти. Його місце віддали отому чорному псові Клігану, а зараз Селмі в розшуку за зраду. Дурні послали по нього міську варту, але він зарубав двох і вислизнув,— пирхнув Мормонт, ясно засвідчуючи, що саме думає він про людей, які посилають золотих плащів проти такого видатного лицаря, як Баристан Безстрашний.— У наших лісах блукають білі тіні, залами тиняються невпокоєні мерці, а на Залізному троні сидить хлопчак,— з відразою зронив він.

Крук пронизливо зареготав.

— Хлопчак, хлопчак, хлопчак, хлопчак!

Джон пригадав: Старий Ведмідь найбільші надії покладав на сера Баристана, а якщо той зараз у немилості, чи є надія на те, що хтось зважить на Мормонтового листа? Він стиснув кулак. Обпечені пальці прошив біль.

— А що з моїми сестрами?

— У повідомленні не йдеться ні про лорда Едарда, ні про дівчат,— роздратовано здвигнув Мормонт плечима.— Мабуть, мого листа так і не отримали. Еймон послав два примірники з найкращими пташками, але хто знає? Хоча більше схоже на те, що Пайсел просто не зволив відповісти. І це вже не вперше — і не востаннє. Боюся, нас на Королівському Причалі за ніщо мають. Нам кажуть лише те, що нам слід знати, а цього небагато.

«А ви кажете мені лише те, що слід знати мені, а це ще менше»,— ображено подумав Джон. Брат Роб скликав прапори й вирушив на південь на війну, а йому про це ніхто й словом не прохопився... крім Семвела Тарлі, який читав листа мейстру Еймону й уночі по секрету переповів зміст Джонові, раз у раз повторюючи, що не слід йому цього робити. Без сумніву, всі вважали, що братова війна Джона не стосується. Але ситуація страшенно гнітила його. Роб поїхав на війну, а він не може. Хай скільки разів Джон повторював собі, що тепер його місце тут, на Стіні, з новими побратимами, він усе одно почувався боягузом.

— Зерна,— закричав крук.— Зерна, зерна!

— Ой, замовкни,— кинув йому Старий Ведмідь.— Сноу, коли, каже мейстер Еймон, ти знову зможеш користуватися рукою?

— Скоро,— відповів Джон.

— Добре,— мовив лорд Мормонт, кладучи на стіл між ними великий меч у чорних металевих піхвах, облямованих сріблом.— Ось. На той час будеш до нього готовий.

Злетівши, крук приземлився на стіл і, з цікавістю схиливши голову набік, поважно підійшов до меча. Джон вагався. Він гадки не мав, що це все означає.

— Мілорде?

— Вогонь розплавив срібло на головці руків’я, а саме руків’я і хрестовину спалив. А чого ж ти чекав від пересохлої шкіри й старого дерева? А от клинок... потрібне полум’я у сто разів гарячіше, щоб пошкодити такий клинок,— Мормонт штовхнув піхви по шорстких дубових дошках стільниці.— Решту я звелів зробити наново. Бери.

— Бери,— відлунням повторив крук, чистячи пір’ячко.— Бери, бери.

Джон ніяково взяв меча в руку. В ліву руку, адже забинтована попечена права й досі лишалася надто незграбною. Обережно витягнув меча з піхов і підніс до очей.

Головка була зроблена з уламка світлого каменя, налитого свинцем, щоб урівноважити довгий клинок. Вирізьбили її у формі вищиреної вовчої пащі, а замість очей вставили шматочки гранату. Руків’я було обтягнуте новенькою шкірою, м’якою і чорною, поки що не заплямованою ні потом, ні кров’ю. Сам клинок виявився на добрячі півфута довший за ті, до яких Джон звик, і звужувався так, щоб можна було і колоти, і рубати; в металі виднілися три глибокі жолобки. Якщо Лід був справжнім дворучним мечем, то цей був півторак, які ще іноді називають «байстрюками». Однак на вагу вовчий меч здавався легшим за ті, з якими вправлявся Джон. Коли він повернув його плазом, то побачив темні сталеві брижі — там, де ковалі багато разів зім’яли й зігнули метал.

— Це валірійська криця, мілорде,— здивовано мовив Джон. Батько часто давав йому повправлятися з Льодом, тож хлопець дуже добре знав і вигляд такої криці, і відчуття.

— Так і є,— підтвердив Старий Ведмідь.— Цей меч належав моєму батькові, а перед тим — його батькові. Мормонти передають цей меч з покоління в покоління уже п’ять століть. Свого часу його отримав я, а коли вбрався в чорне, передав синові.

«Він віддає мені синів меч». Джон не міг у це повірити. Клинок був чудово врівноважений. Ловлячи світло, краї легенько зблискували.

— А ваш син...

— Мій син зганьбив дім Мормонтів, та коли тікав, принаймні не опустився остаточно й меча залишив. Сестра повернула його мені, але сам погляд на нього нагадує мені про Джорине безчестя, отож я відклав його й довго не згадував, аж поки не знайшов серед попелу в спальні. Раніше срібна головка мала форму ведмежої голови, але так зносилася, що вже нічого не можна було розрізнити. А тобі, подумав я, більше личитиме білий вовк. Один з наших будівничих виявився майстерним різьбярем.

Коли Джонові було стільки, скільки зараз Бранові, він, як і всі хлопці, мріяв здійснити великі звитяги. У мріях подробиці мінялися, але досить часто він уявляв, як рятує батькові життя. Після чого лорд Едард оголошує, що Джон показав себе справжнім Старком, і вкладає йому в руку Лід. Навіть тоді Джон усвідомлював, що все це дітвацтво: байстрюк ніколи не отримає батькового меча. Йому було соромно на саму згадку про такі мрії. Якою ницою має бути людина, яка мріє відібрати у брата те, що тому належить по праву? «І на цей меч я не маю права,— подумав Джон,— не більш як на Лід». Він стиснув обпечені пальці, відчуваючи під шкірою укол болю.

— Мілорде, це велика честь, але...

— Не хочу слухати ніяких «але», хлопче,— урвав його Мормонт.— Я б тут зараз не сидів, якби не ти й не той твій звір. Ти сміливо бився... а що важливіше, виявив кмітливість. Вогонь! Так, чорт забирай! Ми мали б самі здогадатися. Ми мали би пам’ятати! Це не перша Довга ніч в історії. Вісім тисяч років — неабиякий строк, можеш не сумніватися... та якщо не пам’ятає навіть Нічна варта, кому ж пам’ятати?

— Кому,— заспівав балакучий крук,— кому!

Мабуть, боги почули тої ночі Джонові молитви: на мерцеві миттю спалахнула одіж, і вогонь зжер його, так наче тіло його було з воску, а кістки — зі старого сухого дерева. Джонові досить було склепити повіки, щоб перед очима постала картина: блідавець дибає через світлицю, натикаючись на меблі й намагаючись збити з себе полум’я. Та найбільше переслідувало Джона обличчя, оточене вогненним німбом: волосся палає, як солома, а мертва шкіра плавиться та сповзає з черепа, оголюючи блискуче кістя.

Хай яка демонічна сила вселилася в Отора, а вогонь прогнав її, бо серед попелу знайшли хіба залишки покруча — горіле м’ясо й обвуглені кістки. Але в нічних кошмарах Джон знов і знов опинявся з ним віч-на-віч... і цього разу в обгорілого трупа було обличчя лорда Едарда. Це батькова шкіра лускала й чорніла, це батькові очі текли по щоках, як драглисті сльози. Джон не розумів, чому йому таке сниться й що це може означати, але це невимовно його лякало.

— Меч — невисока плата за життя,— підвів риску Мормонт.— Бери, нічого більше не хочу слухати, тобі ясно?

— Так, мілорде.

Під Джоновими пальцями м’яка шкіра подавалася, так наче меч уже звикав до його руки. Джон розумів, що йому зробили честь, і так і почувався, але...

«Він мені не батько,— зненацька вигулькнула непрохана думка.— Мій батько — лорд Едард Старк. І я його не забуду, хай скільки ще мечів мені подарують». Однак навряд чи він міг сказати лорду Мормонтові, що мріє зовсім про інший меч...

— І мені байдуже до правил етикету,— провадив Мормонт,— тож не треба мені дякувати. Шануй крицю ділами, а не словами.

Джон кивнув.

— А в нього є ім’я, мілорде?

— Колись було. Його звали Довгопазур.

— Пазур,— крякнув крук.— Пазур!

— Довгопазур йому пасує,— замахнувся Джон. Лівою рукою він рубав незграбно, але й так, здавалося, криця розтинає повітря мовби з власної волі.— У вовків пазурі не гірші за ведмежі.

Схоже, Старому Ведмедю було приємно це чути.

— Згоден. Думаю, найкраще носити його через плече. Поки не підростеш, носити його при боці тобі буде незручно. І треба потренуватися рубати обіруч. Коли опіки загояться, сер Ендрю зможе показати тобі кілька прийомів.

— Сер Ендрю? — Джон вперше чув це ім’я.

— Сер Ендрю Тарт, гідний чоловік. Він їде до нас із Тінявої вежі, щоб обійняти посаду військового інструктора. Сер Алісер Торн учора зранку поїхав на Східну-варту-на-морі.

Джон опустив меч.

— Чому? — тупо перепитав він.

Мормонт пирхнув.

— Бо я його туди послав, а ти як гадав? Він узяв з собою руку, яку твій Привид відірвав від зап’ястя Джафера Флаверса. Я наказав йому плисти на Королівський Причал і піднести цю руку тому малолітньому королю. Може, бодай це приверне увагу Джофрі... а сер Алісер лицар, він шляхетного походження, помазаний, у нього є давні друзі при дворі, тож його трохи важче ігнорувати — він не просто поштовий ворон.

— Ворон! — крякнув крук. Джонові здалося, що у голосі його майнуло обурення.

— Крім того,— провадив лорд-командувач, не звернувши на птаха уваги,— так вас із ним розділятиме тисяча льє — і при цьому це начебто не схоже на покарання,— мовив він і тицьнув пальцем Джонові в обличчя.— Але не думай, що я схвалюю оту безглузду сутичку в їдальні. Доблесть ніколи не обходиться без краплини дурощів, але ти вже не хлопчик, хай тобі й небагато років. У тебе в руках чоловічий меч, і володіти ним має справжній чоловік. Тож відсьогодні я очікую, що ти поводитимешся відповідно.

— Так, мілорде,— Джон уклав меч назад в облямовані сріблом піхви. Може, це був і не омріяний клинок, та все ж великодушний подарунок, а звільнення від злоби Алісера Торна було ще великодушнішим даром.

Старий Ведмідь почухав підборіддя.

— Я вже й забув, як свербить борода, коли тільки починає відростати,— мовив він.— Що ж, нічого не поробиш. Рука в тебе як — уже загоїлася? Можеш повертатися до своїх обов’язків?

— Так, мілорде.

— Добре. Ніч буде холодною, хочу глінтвейну. Пошукай карафу червоного, не надто кислого, і не економ на прянощах. І скажи Гобу, якщо знову подасть мені варену баранину, я його самого зварю. Те м’ясо, що він подав мені минулого разу, було геть сіре. Навіть птах не схотів його їсти,— великим пальцем він погладив крука по голові, й той задоволено курликнув.— Ну все, йди. Мені ще треба працювати.

Коли Джон спускався крутими сходами, здоровою рукою тримаючи меча, зі своїх закапелків до нього всміхалися вартові.

— Гарна криця,— сказав один з них.

— Ти заслужив її, Сноу,— мовив інший. Джон змусив себе усміхнутись у відповідь, але без серця. Він розумів, що мав би відчувати приємність, але чомусь не відчував. Рука боліла, а в роті стояв присмак гніву, хоча Джон не міг напевне сказати, хто чи що є його причиною.

Коли він вийшов з Королівської вежі, куди переселився лорд-командувач Мормонт, надворі тинялося з півдюжини його друзів. На двері зерносховища вони повісили мішень, мовби вправляються в стрільбі, але Джон дуже добре умів відрізняти, коли хлопці б’ють байдики. Щойно він з’явився з дверей, його гукнув Пип:

— Ану ходи сюди, дай-но глянути!

— На що? — поцікавився Джон.

До нього боком наблизився Жаба.

— На твою рожеву дупцю, звісна річ!

— Меч! — гукнув Грен.— Хочемо побачити меч!

Джон окинув їх звинувачувальним поглядом.

— То ви все знали!

— Не всі ж ми,— посміхнувся Пип,— такі тупі, як Грен.

— Ти такий,— кинув Грен.— Ти навіть тупіший.

Гальдер вибачливо знизав плечима.

— Я допомагав Пейту різьбити камінь на головку,— сказав будівничий,— а твій друг Сем у Кротівці купив гранати.

— Але ми знали ще й раніше,— мовив Грен.— Радж допомагав Доналу Ною на кузні. І був там саме тоді, коли Старий Ведмідь приніс обгорілий клинок.

— Меч! — вимогливо крикнув Мат. І решта співуче підхопили: — Меч, меч, меч!

Витягнувши Довгопазура з піхов, Джон показав його, повертаючи так і сяк, щоб хлопці мали змогу помилуватися. Байстрючий клинок сяйнув у блідому сонячному світлі тьмяно та смертоносно.

— Валірійська криця,— урочисто оголосив Джон, стараючись укласти в голос радість і гордість, які мав би зараз відчувати.

— Мені розповідали, як один чоловік замовив собі з валірійської криці лезо,— заявив Жаба,— то він, коли почав голитися, голову собі відрізав.

Пип розтягнув губи в посмішці.

— Нічній варті вже тисяча років,— мовив він,— але можу закластися, що лорд Сноу — перший побратим, якого пошанували за те, що спалив Вежу командувача.

Усі зареготали, і навіть Джонові довелося всміхнутися. В полум’ї, яке він розпалив, величезна мурована вежа насправді не згоріла, але умеблювання двох верхніх поверхів, де мешкав Старий Ведмідь, вогонь таки зжер. Але всім, схоже, було на це начхати, адже полум’я знищило й Оторів кровожерливий труп.

Другого ж блідавця, однорукого, що колись був розвідником на ім’я Джафер Флаверс, теж знищили — щоб його порубати на шматки, знадобилася мало не дюжина мечів... а перед тим він убив сера Джеремі Рикера й іще чотирьох побратимів. Сер Джеремі докінчив справу, відтявши істоті голову, але й сам помер, коли безголовий труп висмикнув з піхов кинджал і застромив йому в живіт. Сила й мужність мало важать проти ворога, який не падає, хоча давно вже мертвий, а зброя й лати слабко від нього захищають.

Ця похмура думка зіпсувала Джонові й так непевний настрій.

— Маю сходити до Гоба щодо обіду для Старого Ведмедя,— різко кинув він, ховаючи Довгопазура в піхви. Друзі хотіли як краще, але вони нічогісінько не розуміли. Вони, звісно, не винні: вони ж бо не стояли віч-на-віч з Отором, не бачили блідого сяйва мертвих блакитних очей, не відчували холоду мертвих чорних пальців. Не знали вони й про війну в приріччі. Тож як їм зрозуміти? Квапливо розвернувшись, він похмуро пішов геть. Пип крикнув щось навздогін, але Джон не звернув уваги.

Після пожежі його перевели назад у келію у напівзруйнованій Гардиновій вежі, й саме туди він і попрямував. Під дверима, скрутившись, спав Привид, але зачувши стукіт Джонових чобіт, він підвів голову. Деривовчі червоні очі були темніші за рубіни й мудріші за людей. Опустившись навколішки, Джон почухав Привида за вухом і показав головку руків’я меча.

— Дивися. Це ти.

Нюхнувши свого різьбленого кам’яного двійника, Привид спробував його ще й лизнути. Джон усміхнувся.

— Ось ти точно заслужив цю честь,— сказав він до вовка... і зненацька пригадав, як знайшов його того дня в снігу пізнього літа. Забравши вовченят, усі вже поїхали, а Джон почув якийсь звук і озирнувся — і побачив біле хутро, яке майже зливалося зі сніговими заметами. «Він був зовсім сам,— подумав Джон,— сидів окремо від решти виводку. Він був не такий, от вони його й вигнали».

— Джоне!

Він звів очі. Над ним стояв Семвел Тарлі, нервово розгойдуючись на п’ятах. Щоки в нього розчервонілися, а сам він горнувся у важку шубу, яка робила його схожим на ведмедя, що підготувався до сплячки.

— Семе! — підвівся Джон.— Що таке? Хочеш глянути на меч?

Якщо знали всі хлопці, то Сем, без сумніву, також.

Товстун похитав головою.

— Колись я мав успадкувати батьків клинок,— зажурено мовив він.— Серцезгуб. Лорд Рендил кілька разів давав його мені потримати, але меч завжди мене лякав. Тепер він дістанеться Дикону,— Сем витер спітнілі долоні об плащ.— Я... е-е-е... тебе викликає мейстер Еймон.

Ще не час було міняти пов’язки. Джон підозріливо нахмурився.

— Навіщо? — поцікавився він. Сем мав жалюгідний вигляд. І такої безмовної відповіді виявилося достатньо.— Ти сказав йому, так? — сердито запитав він.— Сказав йому, що сказав мені.

— Я... він... Джоне, я не хотів... він запитав... тобто він уже, здається, й сам знав, він бачить речі, яких більше ніхто не бачить...

— Він сліпий! — з притиском мовив обурений Джон.— Я сам знайду дорогу.

З цими словами він покинув Сема, який так і лишився стояти, де стояв, розтуливши рота й тремтячи.

Мейстра Еймона він розшукав нагорі в гайвороннику: той годував круків. З ним був Клайдас — носив від клітки до клітки відро рубаного м’яса.

— Сем сказав, ви мене викликали?

Мейстер кивнув.

— Так. Клайдасе, віддай відро Джонові. Може, він люб’язно згодиться допомогти мені.

Віддавши Джонові відро, горбатий червоноокий брат поквапився сходами донизу.

— Кидай м’ясо в клітки,— пояснив Еймон Джонові.— Далі птахи самі знають, що робити.

Переклавши відро в праву руку, Джон застромив ліву в криваве місиво. Круки, галасуючи, підлітали до ґрат і билися в метал чорними як ніч крилами. М’ясо було порубане на шматочки завбільшки з фалангу пальця. Набравши жменю, Джон жбурнув сирі червоні кавалки в клітку, і крякання й колотнеча посилилися. За один особливо привабливий шмат зчинилася бійка між двома крупними птахами, й полетіло пір’я. Джон швиденько набрав іще одну жменю м’яса й кинув услід за першою.

— А крук лорда Мормонта більше любить фрукти й зерно.

— Він особливий,— мовив мейстер.— Круки всі можуть їсти зерно, але надають перевагу м’ясу. Це додає їм сили, а ще, боюся, їм смакує кров. У цьому вони схожі на людей... але, як і люди, не всі круки однакові.

На це Джон не знав, що сказати. Просто кидав птахам м’ясо, міркуючи, навіщо його викликали. Звісно, старий усе йому скаже, коли прийде час. Мейстер Еймон не любив поспіху.

— Голубів і горлиць теж можна навчити носити листи,— провадив мейстер,— одначе круки довше літають, вони більші, сміливіші, набагато кмітливіші, та й здатні захиститися від хижих птахів... от тільки круки чорні та їдять падло, тому деякі благочестиві люди й відчувають до них відразу. А знаєш, що Бейлор Благословенний хотів усіх круків замінити голубами? — усміхнувшись, мейстер перевів на Джона свої білі очі.— Але нічна варта більше любить круків.

Джон занурив пальці у відро; долоня до самого зап’ястка вже була в крові.

— Дайвен каже, що дикуни називають нас воронами,— заговорив він невпевнено.

— Ворона — бідна родичка крука. І ті, і ті — старці в чорному, яких ненавидять і не розуміють.

Джон волів би зрозуміти, про що вони зараз розмовляють і навіщо. Що йому до ворон і голубів? Якщо старий хоче щось йому сказати, то чому не скаже прямо?

— Джоне, а ти ніколи не замислювався, чому вояки Нічної варти не одружуються й не мають дітей? — запитав мейстер Еймон.

— Ні,— знизав Джон плечима і розсипав нову порцію м’яса. Пальці на лівій руці стали слизькими від крові, а права від ваги відра пульсувала від болю.

— Щоб нікого не любити,— пояснив старий,— бо любов — згуба для честі та смерть для обов’язку.

З цими словами Джон погодитися не міг, але нічого не сказав. Мейстру вже сто років, він серед найвищих чинів Нічної варти, тож не Джонові сперечатися з ним.

Але старий, схоже, відчув його сумніви.

— Скажи мені, Джоне, якби прийшов день, коли твоєму батькові довелося б вибирати між своєю честю й своїми рідними, яких він любить, який вибір би він зробив?

Джон завагався. Хотілося сказати, що лорд Едард ніколи себе не збезчестить, навіть заради любові, однак у голові озвався тихий проникливий голосок: «У нього є син-байстрюк — де тоді була його честь? А твоя мати... невже він не має щодо неї жодних обов’язків? Він навіть не хоче називати її імені».

— Він би вчинив правильно,— скрикнув Джон... надто вже пронизливо, мовби хотів компенсувати своє вагання.— Хай там що.

— Тоді лорд Едард — десять тисяч разів чоловік. Але більшість людей не такі сильні. Що таке честь порівняно з жіночим коханням? Що таке обов’язок порівняно з відчуттям, коли в тебе на руках лежить первісток?.. чи зі спогадом про братову усмішку? Суховій і словеса. Суховій і словеса. Ми всього-на-всього люди, і боги створили нас для любові. Це наш найбільший тріумф і наша найбільша трагедія.

Вояки, які заснували Нічну варту, добре усвідомлювали, що лише їхня мужність захищає королівство від темряви, яка насувається з півночі. І знали, що не можна розпорошувати сили й ослаблювати власну рішучість. Отож і дали обітницю, що не матимуть ні дружин, ні дітей.

Однак у них були і брати, і сестри. І матері, які народили їх, і батьки, які дали їм імена. Вони походили з сотні сварливих князівств і розуміли, що часи можуть змінитися, але люди не зміняться. Тому вони дали слово, що Нічна варта не братиме участі у війнах держави, яку захищає.

І вони стримали своє слово. Коли Ейгон убив Гарена Чорного й захопив його королівство, Гаренів брат саме був лордом-командувачем на Стіні й мав під своєю орудою десять тисяч мечів. Він не пішов на Ейгона війною. В ті часи, коли Сім Королівств і справді були сімома незалежними королівствами, такого покоління не було, щоб за його життя троє-четверо з тих королівств не вступили у війну. Але Нічна варта не втручалася. Коли андали перетнули вузьке море та змели на своєму шляху королівства перших людей, сини полеглих королів не порушили даного слова й залишилися на своєму посту. Так було завжди — не порахувати, скільки років. Ось ціна честі.

Боягуз може бути хоробрим, як усі, коли нема чого боятися. І легко виконувати свій обов’язок, коли це нічого не варто. Тоді здається, що дорогою честі йти зовсім легко. Але рано чи пізно в житті людини приходить день, коли це стає нелегко, день, коли доводиться обирати...

Деякі круки ще не доїли, і з їхніх дзьобів звисали довгі нитки м’яса. Але решта, здавалося, спостерігали. Джон відчував на собі тягар крихітних чорних очей.

— І зараз такий день прийшов для мене... ви це хотіли сказати?

Обернувши голову, мейстер Еймон поглянув на нього своїми мертвими білими очима. Було таке враження, наче він зазирнув йому в самісіньке серце. Джон почувався голим і беззахисним. Схопивши відро обіруч, він пожбурив крізь штаби клітки рештки м’яса. Навсібіч полетіли м’ясні волокна й краплі крові, розігнавши круків. Пронизливо крякаючи, птахи злетіли в повітря. Прудкіші хапали шматки на льоту й жадібно їх глитали. Джон з брязкотом випустив спорожніле відро на підлогу.

Старий поклав висохлу, в старечих плямах руку Джонові на плече.

— Це боляче, хлопче,— неголосно мовив він.— Так-так. Обирати... завжди боляче. І завжди буде. Я знаю.

— Ви не знаєте,— гірко сказав Джон.— Ніхто не знає. Хай я і байстрюк, але ж він усе одно мій батько...

Мейстер Еймон зітхнув.

— Ти хіба не чув, що я тобі казав, Джоне? Невже гадаєш, що ти перший? — з невимовною втомою похитав він древньою головою.— Тричі боги випробовували мою обітницю. Першого разу — коли я був зовсім хлопчиськом, другого — у розквіті мого життя, а третього — коли я постарів. На той час сили полишили мене, очі затуманилися, однак третє випробування було таким самим жорстоким, як і перше. Ворони приносили мені звістки з півдня — слова чорніші за їхні крила: про занепад мого дому, про смерть родичів, про наругу й нищення. А що міг удіяти я — старий, сліпий, слабий? Я був безпорадний, як немовля, але й тоді я не міг без болю просто сидіти та спостерігати, як зарубали братового бідолашного онука, і його сина, і навіть дітлахів...

Помітивши в очах старого блиск сліз, Джон був вражений.

— Хто ви? — тихо й мало не перелякано запитав він.

На старечих губах затремтіла беззуба посмішка.

— Простий собі мейстер Цитаделі, покликаний служити Чорному замку й Нічній варті. Члени мого ордену, даючи обітницю та вдягаючи ланцюг,— старий торкнувся ланцюга, який бовтався на тонкій сухій шиї,— забувають свої прізвища. Батька мого звали Мейкар Перший, а мій брат Ейгон після нього успадкував престол замість мене. Дід назвав мене на честь Еймона Лицаря-Дракона, який був чи то його дядьком, чи то батьком — залежно якій легенді вірити. Отож він дав мені ім’я Еймон...

— Еймон... Таргарієн?! — Джон не міг у це повірити.

— Колись,— озвався старий.— Колись. Отож, як бачиш, Джоне, я таки знаю... а оскільки я знаю, то не диктуватиму тобі — лишатися чи йти. Ти сам маєш зробити свій вибір і жити з ним до кінця своїх днів. Як живу я,— мовив він уже пошепки.— Як живу я...