— Згори,— гукнув Сиріо Форел, замахуючись, щоб ударити Арію по голові. Дерев’яні мечі стукнулися — Арія відбила удар.
— Ліворуч,— крикнув він і зі свистом махнув клинком. Її меч метнувся навперейми. Зачувши стук дерева об дерево, Сиріо цокнув язиком.
«Праворуч», казав він, «знизу», «ліворуч», і знов «ліворуч», швидше й швидше, нападаючи. Арія відступала, відбиваючи всі удари.
— Спереду,— попередив він, а коли кинувся на неї, вона відступила вбік і відбила його клинок, а тоді рубонула його мечем по плечу. Вона майже його торкнулася, майже — вона була так близько від цілі, що аж усміхнулася. На очі їй впало мокре від поту пасмо волосся. Зворотом долоні вона відкинула його з чола.
— Ліворуч,— співав Сиріо.— Знизу.
Його меч миготів перед очима, й у малій залі відлунювало «клац-клац-клац».
— Ліворуч. Ліворуч. Згори. Ліворуч. Праворуч. Ліворуч. Знизу. Ліворуч!
Дерев’яне лезо врізалося їй у груди — вжалило зненацька, й особливо боляче було через те, що удар був не з того боку.
— Ай! — скрикнула Арія. Коли прийде час лягати в ліжко, десь уже в морі, в неї буде свіженький синець. «Синець — це урок,— сказала вона собі,— а з кожним уроком ти чомусь учишся».
Сиріо відступив.
— Ти мертва.
Арія скривилася.
— Ви обманули,— гаряче заговорила вона.— Сказали — ліворуч, а ударили справа!
— Атож. І ти зараз мертва.
— Але ж ви збрехали!
— Слова збрехали. Але рука й очі казали тобі: праворуч, а ти не бачила.
— Я бачила,— заперечила Арія,— я дивилася на вас весь час.
— Дивитися й бачити — не одне й те саме, мертва дівчинко. Водяний танцюрист бачить. Опускай меча, час слухати.
Вона рушила за ним до стіни, де він усівся на лавку.
— Сиріо Форел був першим мечником володаря моря з Браавоса, і знаєш, як це сталося?
— Ви були найвправнішим мечником у місті.
— Атож, але чому? Інші вояки були дужчі, прудкіші, молодші, то чому Сиріо був найкращим? Зараз я тобі розповім,— він легенько торкнувся мізинцем повіки.— Головне — це бачити, по-справжньому бачити.
Слухай мене. Кораблі Браавоса пливуть у далекі краї, куди тільки вітер долітає, у землі дивні й чарівні, а коли повертаються, капітани привозять чудернацьких тварин у звіринець володаря моря. Таких звірів ти ніколи не бачила — смугастих коней, великих плямистих істот з довгими, як диби, носами, волохатих мишесвинок завбільшки з корів, жалючих мантикор, тигрів, які носять своїх тигренят у сумках, жахливих ходячих ящірок з кігтями гострими, як коси. Сиріо Форел багато чого бачив.
Того дня, про який я кажу, перший меч мало не помер, і володар моря послав по мене. Багато бравів приходило до нього, і всіх він відіслав геть, і ніхто не міг сказати чому. Коли я з’явився йому на очі, він сидів, а на колінах у нього лежав товстий рудий кіт. Він сказав, що тварину йому привіз один з його капітанів з острова ген за обрієм, де сходить сонце. «Бачив ти таку, як вона?» — запитав він мене.
І я відповів йому: «Щоночі в завулках Браавоса я бачу тисячі таких, як він». І володар моря засміявся, і того дня мене призначили першим мечем.
— Не розумію,— скривилася Арія.
Сиріо цокнув язиком.
— То був звичайний кіт, нічого особливого. Інші очікували побачити чудернацького звіра, тому й бачили його в цьому коті. Казали: який він великий! Але він був не більший за інших котів, просто тлустий від ледарювання, бо ж володар моря годував його з власного столу. А ще казали: які цікаві маленькі вушка. Але вуха йому повідгризали в котячих бійках. І ясно було, що це кіт, але володар моря сказав на нього «вона», тож усі так і вважали. Ти слухаєш?
Арія поміркувала.
— Ви побачили те, що було насправді перед вашими очима.
— Атож. Потрібно просто розплющити очі. Серце бреше, голова грає з нами жарти, але очі бачать правду. Бач очима. Чуй вухами. Куштуй ротом. Нюхай носом. Відчувай шкірою. А тоді вже приходить думка, опісля, а з нею і знання правди.
— Атож,— широко всміхнулася Арія.
Сиріо Форел дозволив собі всміхнутися.
— Думаю, коли ми досягнемо отого твого Вічнозиму, буде вже час укласти тобі в руку оту твою голку.
— Так! — радо вигукнула Арія.— Чекайте, от я покажу Джонові...
Позаду неї з гуркотом розчахнулися великі дерев’яні двері до малої зали. Арія рвучко розвернулася.
В арці дверей стояв лицар королівської варти, а позаду нього вишикувалося п’ятеро гвардійців Ланістерів. Він був при повному озброєнні, але забороло на шоломі було підняте. Арія пам’ятала його очі з навислими повіками й вуса кольору іржі: це був Мірин Трант, він приїжджав у Вічнозим разом з королем. Червоні плащі мали кольчуги поверх дублених шкір, а на голові — сталеві шапки з левом на гербі.
— Аріє Старк,— промовив лицар,— ходи з нами, дитино.
Арія невпевнено закусила губу.
— Що вам потрібно?
— Батько хоче тебе бачити.
Арія зробила крок уперед, але Сиріо Форел притримав її за руку.
— І чому це лорд Едард посилає гвардійців Ланістерів замість власних? Дуже цікаво.
— Не забувайте, де ваше місце, учителю танців,— сказав сер Мірин.— Це не ваша справа.
— Батько не послав би вас,— мовила Арія. І підхопила свій дерев’яний меч. Ланістери зареготали.
— Опусти паличку, дівчинко,— сказав сер Мірин.— Я побратим королівської варти — Білих мечів.
— Так само, як був Царевбивця, коли вбив старого короля,— мовила Арія.— Я не маю з вами іти, якщо не хочу.
Серу Мірину урвався терпець.
— Взяти її,— кинув він гвардійцям. І опустив забороло на шоломі.
Троє гвардійців рушили вперед, і з кожним кроком їхні кольчуги тихо брязкали. Знагла Арія злякалася. «Страх ранить глибше за меч»,— сказала вона собі, щоб стишити калатання серця.
Сиріо Форел заступив її собою, легенько постукуючи дерев’яним мечем по чоботу.
— Ви зупинитеся отут. Ви люди чи собаки, що погрожуєте дитині?
— З дороги, старий,— сказав один із плащів.
Палиця Сиріо, свиснувши, дзвінко вдарила його по шолому.
— Я Сиріо Форел, і ти розмовлятимеш зі мною з повагою.
— Голомозий гад,— гвардієць вихопив меча. Палиця знову метнулася — так швидко, що ніхто й не встиг помітити. До Арії долинув гучний стукіт — і меч заторохтів по підлозі.— Рука! — вискнув гвардієць, тулячи до грудей зламані пальці.
— Як на учителя танців, ти надто меткий,— зронив сер Мірин.
— Як на лицаря, ти надто неповороткий,— відповів Сиріо.
— Убийте браавосянина та приведіть мені дівчину,— звелів лицар у білих обладунках.
Четверо гвардійців Ланістерів витягли мечі з піхов. П’ятий, з поламаними пальцями, сплюнув і лівою рукою дістав кинджал.
Сиріо Форел цокнув язиком, плавно стаючи в стійку водяного танцюриста, тільки одним боком повертаючись до ворога.
— Аріє, дитино,— гукнув він, не озираючись і не спускаючи очей з Ланістерів,— на сьогодні урок закінчено. Тобі ліпше поквапитися. Біжи до батька.
Арії не хотілося залишати його, але вона добре вивчила, що його слід слухатися. «Прудка як олень»,— прошепотіла вона.
— Атож,— мовив Сиріо Форел, коли Ланістери наблизилися.
Арія відступила, міцно стискаючи в руці свій дерев’яний меч. Спостерігаючи зараз за Сиріо, вона збагнула, що, б’ючись із нею, він тільки грався. До нього з трьох боків підступили червоні плащі з крицею в руках. Груди й руки їм захищали кольчуги, а в штани спереду вшиті були сталеві пластини, тільки ноги лишалися в самих дублених шкірах. Мечі вони тримали голими долонями, а сталеві шапки, хай і мали наносники, були без заборол.
Сиріо не чекав, поки вони наблизяться, а натомість крутнувся ліворуч. Арія в житті не бачила, щоб людина так швидко рухалася. Один меч він відбив своєю палицею, а від другого ухилився. Втративши рівновагу, другий гвардієць налетів на першого. Сиріо штовхнув його чоботом, і обидва червоні плащі полетіли на землю. На водяного танцюриста стрибнув третій, націлившись у голову. Пірнувши під клинок, Сиріо завдав удару знизу вгору. Заверещавши, гвардієць упав, а з дірки, де колись було його ліве око, линула кров.
Двоє, які впали, вже піднімалися. Буцнувши одного ногою в обличчя, Сиріо зірвав з його голови сталеву шапку. На нього кинувся гвардієць з кинджалом. Сиріо відбив удар шоломом, а тоді палицею розбив йому колінну чашечку. Останній червоний плащ гучно вилаявся й кинувся вперед, обіруч опускаючи меч. Сиріо перекотився праворуч, і удар прийшовся просто на шию вояка, який залишився без шолома й зараз намагався звестися навколішки. Довгий меч пробив кольчугу, дублені шкіри й м’ясо. Чоловік навколішках вереснув. Поки убивця не вивільнив свій меч, Сиріо різко ударив його в борлак. Хапнувши ротом повітря, гвардієць позадкував, тримаючись за горло, а обличчя його почорніло.
Поки Арія добігла до дверей, які вели на кухню, на підлозі вже лежало п’ятеро — хто мертвий, хто помирав. Мірин Трант вилаявся.
— Кляті телепні,— кинув він, витягаючи з піхов довгого меча.
Сиріо Форел знову став у стійку й цокнув язиком.
— Аріє, дитинко,— гукнув він, не дивлячись,— бігом.
«Бач очима»,— казав він. І вона побачила: лицар у білих обладунках з голови до п’ят, ноги, шия й руки закуті в метал, очі ховаються за високим білим шоломом, у руці жахлива криця. А проти нього Сиріо в шкіряній безрукавці, з дерев’яним мечем у руці.
— Сиріо, тікайте! — заверещала вона.
— Перший меч Браавоса не тікає,— проспівав він, а сер Мірин у цей час кинувся на нього. Сиріо танцюючи відхилився; палиця миготіла в його руці. В одну мить він обсипав лицаря ударами — поцілив у скроню, в лікоть, у горло, і від стукотіння дерева об шолом, латну рукавицю, латний комір метал гугонів. Арія закам’яніла. Сер Мірин наближався, Сиріо відступав. Він відбив перший удар, ухилився від другого, змінив траєкторію третього.
Але четвертий удар розтяв його палицю навпіл, розтрощивши дерево й розбивши свинцеву серцевину.
Схлипуючи, Арія розвернулася й побігла.
Сліпа від паніки, вона промчала крізь кухню й комору, прослизаючи між кухарів і кухарчуків. На дорозі їй стала помічниця пекаря, тримаючи в руках дерев’яну тацю. Арія збила її з ніг, і по підлозі покотилися ароматні свіжовипечені хлібини. Огинаючи дебелого різника, що застиг, роззявивши рота, з різницьким ножем у руках і по лікоть у крові, вона почула позаду крики.
В голові в неї пролетіло все, чого вчив її Сиріо Форел. «Прудка як олень. Тиха як тінь. Страх ранить глибше за меч. Швидка як змія. Спокійна як стояча вода. Страх ранить глибше за меч. Дужа як ведмідь. Люта як росомаха. Страх ранить глибше за меч. Людина, яка боїться поразки, вже програла. Страх ранить глибше за меч. Страх ранить глибше за меч. Страх ранить глибше за меч». Руків’я дерев’яного меча було слизьке від поту, і коли Арія досягла баштових сходів, вона геть засапалася. На мить вона застигла. Вгору чи вниз? Нагору — це до критого переходу, який з’єднує малий двір з Вежею правиці, але саме цього, безперечно, від неї й очікуватимуть. «Ніколи не чини очікувано»,— сказав якось Сиріо. Арія кинулася вниз, по колу, по колу, перестрибуючи по дві-три сходинки за раз. Випірнула вона у схожому на печеру підвалі зі склепінчастою стелею, на двадцять футів угору заставленому по периметру діжками з елем. Світло пробивалось у вузькі похилі вікна високо в мурах.
Підвал завів у глухий кут. Вийти з нього можна було тільки тим самим шляхом, що й потрапити сюди. Арія не наважувалася рушити сходами вгору, але й лишатися тут не могла також. Вона мала розшукати батька й розповісти йому, що сталося. Батько захистить її.
Застромивши дерев’яний меч собі за пояс, Арія полізла нагору, перестрибуючи з діжки на діжку, поки не досягла вікна. Ухопившись за камінь обіруч, вона підважилася. Мур був три фути завтовшки, а вікно схоже на тунель з похилою стелею. Арія, звиваючись, поповзла до світла. Досягнувши рівня землі, вона визирнула у двір Вежі правиці.
Масивні дерев’яні двері висіли на завісах побиті й потрощені, наче їх рубали сокирою. На сходах долілиць розкинувся вояк у пожмаканому плащі, кольчуга на спині вся просякла кров’ю. Плащ на мертвому був сірий, з білою атласною облямівкою, зненацька нажахано усвідомила Арія. Вона не могла сказати, хто це.
— Ні,— прошепотіла вона. Що відбувається? Де батько? Чому по неї прийшли червоні плащі? Вона пригадала, що казав жовтобородий того дня, коли Арія натрапила в підземеллі на чудовиськ: «Якщо міг померти один правиця, чому не може і другий?» Арія відчула, як на очі їй накочуються сльози. Затамувавши подих, вона дослухалася. Почулися звуки бійки, крики, зойки, брязкіт металу — вони линули з вікон Вежі правиці.
Арія не могла повернутися. Батько...
Арія заплющила очі. Якусь мить вона боялася поворухнутися. Вони повбивали Джорі, Віла й Г’юарда, і того гвардійця на сходах, хто там він такий. Можуть убити і батька, і її, якщо впіймають.
— Страх ранить глибше за меч,— промовила вона вголос, але годі було вдавати з себе водяну танцівницю: Сиріо був справжнім водяним танцюристом, але білий лицар, напевно, убив його, а вона ж бо просто маленька дівчинка з дерев’яною паличкою, самотня й налякана.
Вона, звиваючись, виповзла у двір і, сторожко роззирнувшись, звелася на ноги. Замок, здається, знелюднів. Але ж Червона фортеця ніколи не буває безлюдною! Мабуть, усі люди ховаються вдома, забарикадувавши двері. Арія тоскно поглянула на вікна своєї спальні, а тоді рушила геть від Вежі правиці, тримаючись ближче до стіни й прослизаючи з тіні в тінь. Вона вдавала, що ганяється за котами... хіба що зараз сама була кицькою, і якщо її піймають, то уб’ють.
Рухаючись між будівель і перелазячи через стіни, спиною — де можливо — притискаючись до мурів, щоб ніхто не зміг заскочити її зненацька, Арія майже без пригод дісталася стайні. Коли вона збиралася перетнути внутрішній двір, повз неї пробігла дюжина золотих плащів у кольчугах і кірасах, та оскільки вона не мала певності, на чиєму вони боці, то просто глибше сховалася в тінь і чекала, поки вони пройдуть.
Галлен, який служив стайничим у Вічнозимі, скільки Арія себе пам’ятала, лежав на землі біля дверей у стайню. Йому завдали стільки ударів мечем, що здавалося, наче його сорочка розцвіла черленими квітами. Арія була певна, що він мертвий, та коли підкралася ближче, він раптом розплющив очі.
— Аріє-під-ногами,— прошепотів він.— Біжи... попередь свого... свого лорда-батька...
У нього в роті зашумувала червона слина. Знову заплющивши очі, стайничий більше не вимовив ані слова.
В стайні тіл було більше: грум, з яким вона гралася, і ще троє батькових гвардійців. Біля дверей стояв покинутий фургон, навантажений ящиками та скринями. Мабуть, убиті саме вантажили його, щоб відіслати в док, коли на них напали. Арія підкралася ближче. Одним з убитих був Дезмонд, який показував їй свого меча й обіцяв захищати батька. Він лежав горічерева, сліпо витріщаючись на стелю, а на очах у нього повзали мухи. Поряд з ним лежав чоловік у червоному плащі й шоломі з гербом Ланістерів. Однак тільки один. «Кожен північанин вартий десятка цих південних мечників»,— сказав якось Дезмонд.
— Брехун! — вигукнула Арія, зненацька люто буцнувши ногою його тіло.
У стійлах хвилювалися тварини, іржали й пирхали на запах крові. Арія мала один план: осідлати коня й утекти геть з міста. Досить просто триматися королівського гостинцю, і він виведе її до Вічнозиму. Вона зняла зі стіни вуздечку та збрую.
Коли вона проходила повз фургон, її око зачепилося за упалу скриню. Або скинули під час бійки, або сама гримнулася, коли вантажили. Дерево тріснуло, віко відкинулося, і весь уміст випав на землю. Арія впізнала шовки, атласи й оксамити, що їх ніколи не вбирала. Мабуть, на королівському гостинці їй знадобляться теплі речі... й окрім того...
Арія стала навколішки поміж розсипаного одягу. Знайшла цупкий вовняний плащ, оксамитову спідницю, шовкову сорочку, якусь білизну, і сукню, яку для неї вигаптувала мама, і срібний дитячий браслет, який можна продати. Відкинувши геть поламане віко, вона полізла в скриню в пошуках Голки. Арія сховала її на самому дні, попід усіма речами, але ж усе переплуталося, коли скриня впала. На якусь мить Арія злякалася, що хтось знайшов її меч і вкрав. І тут пальці намацали під шовковою сукнею твердий метал.
— Ось вона,— зовсім близько просичав якийсь голос.
Здригнувшись, Арія рвучко розвернулася. Позаду неї, посміхаючись, стояв конюший, з-під коротенької брудної шкірянки стирчала засмальцьована біла сорочка. Чоботи в нього були всі в кінському гною, а в руці він тримав вила.
— Ти хто? — запитала Арія.
— Вона не знає мене,— озвався той,— але я знаю її, так-так. Дівчинка з вовчицею.
— Допоможи мені осідлати коня,— попросила Арія, потягнувшись у скриню по Голку.— Мій батько — правиця короля, він винагородить тебе.
— Батько мертвий,— сказав хлопець. І почовгав до неї.— Мене винагородить королева. Іди сюди, дівчинко.
— Не підходь!
Пальці її стисли руків’я Голки.
— Я сказав, іди сюди,— він щосили ухопив її за руку.
Вмент усе, чого вчив її Сиріо Форел, вивітрилося в неї з голови. В цю мить наглого переляку Арія змогла пригадати єдиний урок, який дав їй Джон,— найперший свій урок.
І штрикнула гострим кінцем, з шаленою, істеричною силою спрямовуючи клинок угору.
Прохромивши шкіряну курточку й білу шкіру в хлопця на животі, Голка вистромилася з другого боку між лопаток. Впустивши вила, хлопець зронив якийсь тихий звук — щось середнє між зойком і зітханням. Долоні його стисли клинок.
— О боги,— застогнав він, а нижня сорочка почала швидко червоніти.— Витягни його.
Коли Арія витягнула, хлопець помер.
Коні голосно іржали. Арія стояла над тілом, непорушна й налякана перед обличчям смерті. Коли хлопець рухнув на землю, з рота в нього хляпнула кров, а ще більше крові натекло з дірки в нього у животі — попід тілом зібралася ціла калюжа. Ухопившись за лезо, хлопець порізав собі долоні. Арія повільно позадкувала, стискаючи в руці закривавлену Голку. Їй слід вибратися звідси, кудись подалі, геть від звинувачення у хлопцевих очах.
Знову підхопивши вуздечку та збрую, вона кинулася до своєї кобилиці, але, вже закидаючи сідло на круп, знагла з жахом усвідомила, що брама замку буде зачинена. Швидше за все, навіть потерна буде під вартою. Можливо, вартові й не упізнають Арію. Якщо подумають, що вона хлопець, може, й випустять... ні, в них наказ не випускати нікого, незалежно від того, впізнають вони її чи ні.
Але з замку є ще один вихід...
Сідло висковзнуло в Арії з пальців і з важким стуком упало на землю, здійнявши хмарку куряви. Чи зможе вона знову знайти підземелля з чудовиськами? Вона не була певна, але розуміла, що має спробувати.
Вона повернулася до своїх речей і накинула на себе плащ, сховавши Голку в його брижах. Решту речей скрутила у вузол. З вузлом під пахвою вона прокралася в дальній кінець стайні. Відімкнувши клямку, схвильовано визирнула надвір. Удалині дзвеніли мечі, а на тому кінці двору від болю вив якийсь чоловік, і від його крику мурашки бігли по тілу. Арії доведеться спуститися серпантином сходів, проминути маленьку кухню, потім свинарник, саме так вона йшла минулого разу, ганяючись за чорним котом... однак цей шлях приведе її до касарень золотих плащів. Ні, туди потикатися не можна. Арія поміркувала, як іще можна піти. Якщо вона дістанеться другого кінця замку, то може прокрастися вздовж муру понад рікою, а тоді перетнути маленький богопраліс... але спершу їй доведеться перейти двір на очах у вартових, які стоять на мурах.
Вона ще зроду не бачила стільки вояків на мурах. Здебільшого то були золоті плащі, озброєні списами. Дехто з них знав її в обличчя. Як вони вчинять, побачивши, що вона біжить через двір? Згори вона здаватиметься зовсім маленькою, чи зможуть вони її впізнати? Чи звернуть на неї увагу?
Час іти, сказала вона собі, та коли прийшла ця мить, їй страшно було навіть поворухнутися.
«Спокійна як стояча вода»,— прошепотів якийсь голос їй просто у вухо. Арія так злякалася, що мало не випустила згорток. Божевільно роззирнулась, але в стайнях не було нікого, крім неї, коней і мертвяків.
«Тиха як тінь»,— почула вона. Це її власний голос чи голос Сиріо? Вона не була певна, але дивним чином це прогнало страх.
Вона вийшла зі стайні.
Такого страху вона в житті не відчувала. Їй хотілося побігти й сховатися, але вона примусила себе повільно перетнути двір, переступаючи з ноги на ногу, ніби в неї все життя попереду й немає жодних підстав когось боятися. Їй здавалося, що вона відчуває на собі очі, які, мов комахи, попід одягом повзають по шкірі. Арія жодного разу не глянула вгору. Якби вона побачила, що на неї дивляться, вся мужність випарувалася б, і тоді — Арія знала — вона кине вузол з речами й побіжить, плачучи як дитина, і її схоплять. Арія не відривала погляду від землі. Заки опинилася в тіні королівського септу в дальньому кінці двору, вона вся була в холодному поту, однак ніхто не здійняв галасу.
Відчинений септ виявився порожнім. Усередині в ароматній тиші горіла сотня молитовних свічок. Арія вирішила, що боги не звернуть уваги, якщо дві свічки зникнуть. Запхнувши свічки в рукав, вона вистрибнула з вікна на задах церкви. Прослизнути тепер у провулок, де вона затисла одновухого кота, було легко, але тут вона загубилася. Вона залазила у вікна й вилазила з них, навпомацки скрадалася темними підвалами — тиха як тінь. Одного разу почула жіночий плач. Понад годину вона блукала, поки розшукала вузьке вікно, яке спускалося в підземелля, де зачаїлися чудовиська.
Закинувши усередину вузол, Арія збігала запалити свічку. Тут вона ризикувала: в коминку, який вона побачила дорогою, вогонь перегорів на вугілля, а поки вона роздмухувала жарини, почулися голоси. Затуляючи долонею мерехтливий вогник, вона вилізла у вікно в ту мить, коли люди заходили в двері, але так і не побачила, хто це.
Цього разу чудовиська не лякали її. Вони здалися мало не старими друзями. Арія піднесла свічку над головою. З кожним її кроком тіні ворушилися на стінах, так наче чудовиська обертались, аби провести її поглядом.
— Дракони,— прошепотіла Арія і витягнула Голку з-під плаща. Тонкий клинок здавався зовсім маленьким, а дракони дуже великими, проте з крицею в руці Арія почувалася краще.
В довгій залі без вікон, яка починалася за дверима, було чорним-чорно, як вона й пам’ятала. Тримаючи Голку в руці, в лівій руці, Арія правою рукою стисла свічку. На кісточки стікав гарячий віск. Отвір колодязя був ліворуч, тож вона повернула праворуч. Їй хотілося бігти, але вона боялася загасити свічку. Зачувши тоненький писк щурів, вона угледіла пару крихітних очей, які горіли там, де кінчалося світло, але щури не лякали її. Її лякали інші речі. Тут сховатися буде так само легко, як вона заховалася від чарівника й чоловіка з роздвоєною борідкою. Вона мало не навіч бачила конюшого: стояв під стіною, стиснувши кулаки, а між пальців, які розітнула Голка, збігали цівки крові. Може, він так і чекає, щоб ухопити Арію, коли вона проходитиме повз. Він здалеку побачить її свічку. Може, було б краще тут іти без світла...
«Страх ранить глибше за меч»,— прошепотів тихий голос у неї в голові. Зненацька Арії пригадалася крипта у Вічнозимі. Там було набагато страшніше, ніж тут, сказала собі Арія. Коли вона вперше побачила гробниці, то була ще зовсім маленька. Це Роб узяв їх з собою вниз — її, Сансу й маленького Брана, якому тоді було не більше, ніж зараз Рикону. У них на всіх була одна свічка, а коли Бран угледів королів Півночі з вовками біля ніг і з залізними мечами на колінах, очі в нього стали круглі, як два блюдця.
Роб повів їх у самий кінець, повз дідуся, і Брандона, і Ліанну, щоб показати їхні власні майбутні гробниці. Санса все поглядала на коротку свічечку, хвилюючись, що та згорить. Стара Нан сказала їй, що тут унизу водяться павуки, а щури тут завбільшки з собаку. Коли вона це розповіла, Роб посміхнувся. «Є гірші істоти, ніж павуки й собаки,— прошепотів він.— Тут блукають мерці». Саме тоді вони й зачули звук — низький і нутряний, від нього мурашки бігли по тілу. Маленький Бран учепився Арії в руку.
Коли з відчиненої гробниці вийшов привид, блідий і охочий крові, Санса заверещала й помчала до сходів, а Бран схопив Роба за ногу й заплакав. Арія ж не зрушила з місця, ще й зацідила привиду кулаком. Бо то був просто Джон, обсипаний борошном. «Дурень,— вилаяла вона його,— злякав малюка». Але Роб із Джоном усе реготали й не могли заспокоїтися, і зовсім скоро Бран з Арією сміялися разом з ними.
На згадку про це Арія всміхнулася, й опісля морок уже не лякав її. Конюший мертвий, вона убила його, а якщо раптом стрибне на неї, вона вб’є його вдруге. Вона повертається додому. Щойно вона знову опиниться вдома, в безпеці сірих гранітних мурів Вічнозиму, все піде на краще.
Тихе відлуння кроків полетіло вперед, випереджаючи Арію, яка пірнула глибше в темряву.