Гра престолів

Бран

Падав легкий сніжок. Бран відчував, як у нього на обличчі, торкаючись шкіри, тануть сніжинки, перетворюючись на ніжний дощик. Він випростався на своєму коні, спостерігаючи, як піднімаються залізні ґрати брами. Хай він і силкувався стримуватися, та серце калатало в грудях.

— Ти готовий? — запитав Роб.

Бран кивнув, стараючись не показувати страху. Він не був за межами Вічнозиму з самого падіння, але твердо вирішив сьогодні виїхати гордо, як лицар.

— Тоді поїхали,— пришпорив Роб великого сірого в яблуках мерина, і кінь пройшов попід ґратами.

— Вперед,— прошепотів Бран до своєї кобилки. Лагідно торкнувся її шиї, і гніда кобилка рушила. Бран назвав її Танцівницею. Їй було два роки, і Джозет казав, що вона мудріша, ніж належиться коневі. Її навчали особливим чином, щоб вона відзивалася і на повіддя, і на голос, і на дотик. Досі Бран їздив на ній лише у дворі. Спершу її водили Джозет і Годор, а Бран сидів, прив’язаний до величезного сідла, сконструйованого Куцем, але останні два тижні він уже виїжджав сам, по колу пускаючи кобилку ступою і з кожним колом набираючись хоробрості.

Вони проїхали попід прибрамною, тоді перетнули міст і опинилися за зовнішніми мурами. Літо і Сіровій, принюхуючись, бігли поряд. Позаду скакав Теон Грейджой з довгим луком і сагайдаком з мисливськими стрілами: він сказав, що не проти вполювати оленя. За ним простувало четверо гвардійців у кольчугах і шапках, і Джозет — худий як жердина конюший, якого Роб призначив стайничим на час відсутності Галлена. Замикав кавалькаду мейстер Лувін на віслюкові. Бран волів би поїхати з Робом удвох, але Галліс Моллен навіть і чути про це не хотів, і мейстер Лувін підтримав його. Мейстер був повний рішучості триматися поряд на той раз, якщо Бран упаде з коня й пораниться.

Позаду палацу розкинувся ринковий майдан; зараз його дерев’яні ятки стояли порожні. Загін рушив ґрунтовими вуличками села, проминаючи шереги маленьких охайних будиночків, збудованих з колод і необробленого каменю. Заледве один з п’ятьох будиночків мав мешканців — з коминів піднімалися тонкі цівки диму. Решта почнуть поступово заселятися з настанням холодів. Коли падає сніг і з півночі, завиваючи, налітають крижані вітри, казала стара Нан, селяни полишають замерзлі лани й віддалені тверджі, пакують свої вози — і тоді зимове поселення оживає. Бран іще ніколи цього не бачив, але мейстер Лувін казав, що цей день невпинно наближається. Кінець довгого літа не за горами. Зима на підході.

Поодинокі мешканці села стурбовано витріщалися на деривовків, які супроводжували вершників, а якийсь чоловік навіть кинув дрова й перелякано відскочив, хоча здебільшого місцеві вже звикли до цього видовища. Побачивши хлопців, селяни схиляли коліна, і Роб кожного вітав панським кивком.

Оскільки Бран не міг ухопитися ногами за боки коня, спершу від кінського погойдування важко було тримати рівновагу, однак величезне сідло з широкою передньою лукою і високою спинкою виявилося зручним для сидіння, а ремені, які опоясували груди й стегна, не дозволяли впасти. За деякий час Бран призвичаївся до ритму. Тривога відступила, і на вуста наповзла несмілива усмішка.

Попід вивіскою «Курного поліна» — місцевої пивниці — стояли дві прислужниці. Коли їх гукнув Теон Грейджой, молодша почервоніла й затулила обличчя. Пришпоривши коня, Теон порівнявся з Робом.

— Солоденька Кіра,— сказав він, сміючись.— У ліжку пищить, як ласка, та заговори до неї на вулиці — і вона червоніє, як незайманка. Я тобі не розповідав, як одної ночі вони з Бесою...

— Не при братові, Теоне,— застеріг його Роб, кинувши погляд на Брана.

Відвернувшись, Бран удав, що нічого не чує, але відчував на собі очі Грейджоя. Без сумніву, той посміхався. Він узагалі багато посміхався, наче світ — це якийсь прихований жарт, що його тільки він має клепку зрозуміти. Схоже, Роб захоплювався Теоном і радів його товариству, але Бран ніколи не мав особливої приязні до батькового годованця.

Роб під’їхав до брата.

— У тебе добре виходить, Бране.

— Хотілося б трохи швидше,— озвався Бран.

— Як скажеш,— усміхнувся Роб і послав свого мерина клусом. За ним помчали вовки. Бран різко хльоснув повіддям, і Танцівниця прискорила ходу. Позаду долинув оклик Теона Грейджоя і стукіт копит.

Бранів плащ тріпотів і надимався на вітру, а сніг, здавалося, кидається в обличчя. Роб уже їхав далеко попереду, час до часу озираючись через плече, аби пересвідчитися, що Бран з компанією не відстають. Бран знову хльоснув повіддям. Гладенько, як шовк, танцівниця пішла учвал. Відстань скоротилася. Коли Бран нарешті наздогнав Роба на межі вовчого лісу, за дві милі від зимового поселення, решта загону добряче відстала.

— Я скачу! — закричав Бран, широко усміхаючись. Їхати верхи було майже так само приємно, як літати.

— Я би позмагався з тобою наввипередки, але, боюся, ти переможеш,— кинув Роб безжурно й жартівливо, однак Бран бачив, що за братовою усмішкою ховаються турботи.

— Я не хочу наввипередки,— мовив Бран, озираючись на деривовків. Обидва зникли в лісі.— Ти чув, як уночі вив Літо?

— І Сіровій поводився неспокійно,— погодився Роб. Золотисто-каштанове його волосся відросло й мало неохайний вигляд, а на підборідді проступила рудувата щетина, від чого брат здавався старшим за свої п’ятнадцять років.— Іноді мені здається, вони дещо знають... дещо відчувають...— зітхнув Роб.— Мені завжди важко вирішити, що тобі можна вже казати, Бране, а що ні. Був би ти трохи старший!

— Мені вже вісім! — сказав Бран.— У вісім я ненабагато молодший, ніж ти у свої п’ятнадцять, і після тебе я — спадкоємець Вічнозиму.

— Твоя правда,— мовив Роб сумно й навіть трохи боязко.— Бране, я маю тобі дещо сказати. Вчора вночі прилетів птах. З Королівського Причалу. Мейстер Лувін збудив мене.

Бран зненацька перелякався. «Чорні слова на чорних крилах», завжди казала стара Нан, і останнім часом поштові ворони тільки підтверджували цю приказку. Коли Роб написав лорду-командувачу Нічної варти, птах приніс у відповідь звістку, що дядько Бенджен так і не повернувся. А тоді прибув лист із Гнізда, від матері, й теж не з гарними новинами. Мати не казала, коли планує повернутися, а лише повідомила, що полонила Куця. Бранові коротун навіть, можна сказати, подобався, але від прізвища «Ланістер» йому мов приском за спину сипало. Щось було таке стосовно Ланістерів, що слід було пам’ятати, та коли він намагався пригадати, у нього починало паморочитись у голові, а в животі ставало тяжко, мов туди каміння накидали. Той день Роб провів, замкнувшись із мейстром Лувіном, Теоном Грейджоєм і Галлісом Молленом. А потім із замку вислали вершників на прудких конях, які мали рознести по всій Півночі наказ Роба. Бран чув розмови про Кейлінський Рів — старовинну кріпость, яку перші люди збудували на підході до Перешийка. Ніхто не казав Бранові, що відбувається, але він розумів, що нічого доброго.

А тепер прилетів іще один ворон з новим листом. Бран чіплявся за останню надію.

— Птах був від мами? Вона повертається?

— Лист був від Аліна з Королівського Причалу. Джорі Кассель помер. А ще Віл і Г’юард. Їх замордував Царевбивця,— підставив Роб обличчя снігу, і сніжинки, падаючи, танули в нього на щоках.— Хай боги упокоять їх з миром.

Бран не знав, що й сказати. Було відчуття, наче його вдарили. Джорі служив капітаном замкової варти стільки, скільки Бран себе пам’ятав.

— Убили Джорі?

Він пригадав, як Джорі ганявся за ним по дахах. Уявляв, як капітан перетинає двір у своїй кольчузі й кірасі, або сидить на звичному місці на лавці у великій залі, їсть собі й жартує.

— Навіщо комусь убивати Джорі?

Роб з болем в очах безпорадно похитав головою.

— Не знаю, і... Бране, це ще не все. У бійці батько упав разом з конем. Алін пише, що в нього поламана нога, і... мейстер Пайсел напоїв його маковим молочком, і вони не певні, коли він... коли він...

Зачувши стукіт копит на дорозі, він озирнувся: наближався Теон Грейджой з рештою загону.

— ...коли він отямиться,— закінчив Роб. Поклавши долоню на руків’я меча, він знову заговорив, і тепер це був голос лорда Роба.— Бране, присягаюся, хай що станеться, я цього забути не дозволю.

Від його тону Бранові стало ще страшніше.

— А що ти зробиш? — запитав він, коли з ними порівнявся Теон Грейджой.

— Теон гадає, що мені слід скликати прапори,— відповів Роб.

— Кров за кров,— мовив Грейджой, цього разу без усмішки. Його худе смагляве обличчя мало голодний вираз, а на очі впав чорний чуб.

— Тільки лорд може скликати прапори,— мовив Бран під акомпанемент снігу, який падав навколо.

— Якщо ваш батько помре,— сказав Теон,— Роб стане лордом Вічнозиму.

— Він не помре! — заверещав Бран.

Роб узяв його за руку.

— Він не помре, тільки не батько,— сказав він спокійно.— Але... честь Півночі зараз у моїх руках. Коли лорд-батько їхав від нас, він велів мені заради тебе й Рикона бути мужнім. Я майже дорослий, Бране.

Бран затремтів.

— Якби мама повернулася! — нещасним голосом мовив він і озирнувся на мейстра Лувіна; мейстрів віслюк виднівся вдалині — він саме видерся на пагорб.— А мейстер Лувін теж радить скликати прапори?

— Мейстер полохливий, як стара баба,— кинув Теон.

— Батько завжди дослухався до його порад,— нагадав Бран братові.— І мама теж.

— Я теж дослухаюся,— сказав Роб.— До всіх порад.

Радість, що її Бран відчував на початку подорожі, розтанула, як сніжинки на обличчі. Ще недавно думка про те, що Роб скличе прапори й поїде на війну, збуджувала його, а тепер тільки лякала.

— Можна нам уже повертатися? — запитав він.— Я змерз.

Роб роззирнувся.

— Слід пошукати вовків. Потерпиш іще трохи?

— Скільки зможу.

Мейстер Лувін попереджав, що йому не можна виїжджати надовго, щоб не натерти ноги сідлом, але Бран перед братом не міг зізнатися в своїй слабкості. Його вже нудило від того, як усі квоктали над ним, раз у раз питаючи, як він почувається.

— Тоді їдьмо полювати на мисливців,— мовив Роб. І вони пліч-о-пліч з’їхали з королівського гостинцю й занурились у вовчий ліс. Теон, відставши, їхав позаду, перемовляючись і жартуючи з гвардійцями.

Під деревами було приємно. Бран пустив Танцівницю ступою, легко тримаючи повіддя й дорогою роззираючись навсібіч. Він добре знав ці ліси, але він так довго був замкнений у Вічнозимі, що з’явилося таке відчуття, наче він бачить їх уперше. Ніздрі переповнювали різні запахи: свіжий гострий аромат соснової глиці, земляний дух гнилого листя, ледь вловимий мускусний пах звірини й далекі запахи багать, на яких варилося їсти. Бран помітив чорну білку, яка стрибала по вкритій снігом дубовій гілці й зупинилася на мить, аби роздивитися сріблясте павутиння імператорського павука.

Теон з гвардійцями дедалі більше відставали, і згодом до Брана вже не долітали навіть їхні голоси. Попереду чувся легенький плюскіт води. Він усе наростав, і нарешті вони з Робом під’їхали до струмка. Бранові на очі навернулися сльози.

— Бране! — мовив Роб.— Що сталося?

Бран похитав головою.

— Просто згадав,— пояснив він,— як одного разу нас сюди приводив Джорі ловити пструга. Тебе, мене і Джона. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю,— озвався Роб тихо й печально.

— Я нічого не впіймав,— мовив Бран,— але дорогою до Вічнозиму Джон віддав свою рибу мені. Ми ще колись побачимося з Джоном?

— Коли в гості приїздив король, до нас навідався дядько Бенджен,— зауважив Роб.— От побачиш, Джон теж приїде нас відвідати.

Вода у струмку була висока й стрімка. Спішившись, Роб повів свого мерина через брід. У найглибшому місці вода сягала середини стегна. На тому боці Роб прив’язав коня до дерева й повернувся по Брана й Танцівницю. Навколо каміння й коріння пінилася течія, і коли Роб повів Брана через струмок, хлопчик відчув бризки в себе на обличчі. На якусь мить він знову був сильним і цілісним. Задивляючись на верхівки дерев, він мріяв, як видереться на саму гору — і тоді під ним простелиться всенький ліс.

Уже на тому боці вони вчули виття — тривале скигління, яке дедалі посилювалося, котилося між дерев, мов холодний вітер. Закинувши голову, Бран дослухався.

— Літо,— мовив він. Не встиг він договорити, як до першого голосу приєднався другий.

— Когось уполювали,— сказав Роб, знову сідаючи на коня.— Поїду приведу їх назад. Почекай тут, зараз під’їде Теон і решта.

— Я хочу з тобою,— попросив Бран.

— Сам я швидше їх розшукаю,— пришпорив Роб мерина та зник поміж дерев.

Щойно він поїхав, ліс, здавалося, зімкнувся навколо Брана. Сніг посилився. На землі він зразу танув, але все каміння навколо, все коріння й гілля було встелене тоненькою білою ковдрою. Чекати на брата Бранові було незатишно. Він не відчував ніг, які безвільно висіли у стременах, а от ремені на грудях тиснули й терли, і підталий сніг намочив рукавиці й холодив руки. Бран не міг зрозуміти, чому затримуються Теон, мейстер Лувін, Джозет та інші.

Почувши шурхотіння листя, він смикнув повіддя, змушуючи Танцівницю розвернутися; він очікував побачити друзів, але на березі струмка з’явилися якісь незнайомі голодранці.

— Доброго вам дня,— нервово привітався Бран. Досить було одного погляду, аби зрозуміти, що це ані лісовики, ані селюки. Зненацька він усвідомив, як пишно він вбраний. Сюрко на ньому було новеньке, з темно-сірої вовни, зі срібними ґудзиками, а облямований хутром плащ на плечах застібався на масивну срібну шпильку. І чоботи, і рукавиці в нього теж мали хутряну облямівку.

— Ти сам, так? — запитав найкремезніший з незнайомців — голомозий чоловік з обвітреним обличчям.— Загубився у вовчому лісі, бідолаха.

— Я не загубився! — Бранові не сподобалося, як вони його роздивляються. Він нарахував чотирьох незнайомців, та коли озирнувся, позаду побачив іще двох.— Брат від’їхав секунду тому, а скоро під’їде моя варта.

— Твоя варта, еге ж? — мовив інший чоловік. Його худе обличчя поросло сивою щетиною.— І що ж вона вартує? Оце там у тебе на плащі не срібна шпилька?

— Гарна,— почувся жіночий голос. Але жінка мало була схожа на жінку: сама довготелеса й худорлява, з таким самим грубим обличчям, як і в решти, а волосся ховалося попід круглим, як горщик, напівшоломом. У руках вона тримала чорний дубовий спис завдовжки вісім футів, з іржавим гостряком.

— Дай-но поглянути,— зронив голомозий здоровань.

Бран схвильовано дивився на нього. Одяг на ньому був брудний і подертий мало не клапті, весь у латках — де коричневих, де синіх, де темно-зелених; плащ, колись чорний, вицвів і посірів. Чоловік із сивою щетиною теж був одягнений у чорне, зненацька збагнув Бран. І тут-таки йому пригадався клятвопорушник, якого скарав на горло батько того дня, коли вони знайшли вовченят; той чоловік теж був у чорному, і батько сказав, що він — дезертир з Нічної варти. «Такі люди найнебезпечніші,— сказав тоді лорд Едард.— Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого».

— Шпильку, хлопче,— сказав здоровань, простягаючи руку.

— Коня ми теж заберемо,— сказала інша жінка — нижча за Роба, вона мала широке пласке обличчя й прилизане жовтувате волосся.— Злазь, бігом.

З її рукава вислизнув ніж із зазубленим, як пилка, лезом.

— Ні,— пробурмотів Бран,— я не можу...

Не встиг він і подумати, що слід розвернутися й тікати геть, як здоровань схопив Танцівницю за повіддя.

— Можеш, лорденя... і злізеш, якщо тобі життя дороге.

— Стіве, глянь-но — він прив’язаний,— довготелеса жінка тицьнула списом.— Може, він і правду казав.

— Ремені, еге ж? — мовив Стів. І витягнув з піхов на поясі кинджал.— З ременями можна впоратися.

— Ти що — калічка? — запитала коротуха.

Бран спалахнув.

— Я — Брандон Старк із Вічнозиму, і ліпше вам відпустити мого коня, бо вас усіх стратять.

Кощавий чолов’яга з сірою щетиною на обличчі розреготався.

— Хлопчак зі Старків, так і є. Тільки Старки такі дурні, що починають залякувати, коли мудріші вже благають.

— Одріж йому його прутик і запхни до рота,— підказала коротуха.— Щоб мовчав.

— Гейлі, ти дурніша, ніж потворніша,— зронила довготелеса жіночка.— З мертвого хлопця зиску не буде, а от з живого... прокляття на богів, тільки подумайте, скільки дасть Манс за те, щоб отримати в заручники рідну кров самого Бенджена Старка!

— Прокляття на Манса,— вилаявся здоровань.— Хочеш знову туди, Ошо? Ну ти й дурепа! Думаєш, білим блукальцям не байдуже, що ти везеш заручника?

Повернувшись до Брана, він розтяв ремінь у нього на стегні. Дублена шкіра зі свистом луснула.

Удар, швидкий і недбалий, глибоко розсік одяг. Опустивши погляд, Бран побачив у тому місці, де розійшлися штани, власну бліду шкіру. А тоді зацебеніла кров. Відчуваючи запаморочення, він мовби здалеку спостерігав за тим, як росте червона пляма: не було ні болю, ні натяку на відчуття. Здоровань здивовано забуркотів.

— Опусти зброю, і я обіцяю тобі швидку й безболісну смерть,— здаля гукнув Роб.

Бран з відчайдушною надією підвів голову — і побачив брата. Голос у Роба був напружений, і тому слова прозвучали не надто владно. Брат сидів на коні, рука в рукавиці стискала меч, а за спиною в нього лежав закривавлений лось.

— Брат,— зронив чолов’яга з сивою щетиною.

— Який грізний,— глузливо мовила коротуха, яка називалася Гейлі.— Ти збираєшся з нами битися, хлопчику?

— Не будь дурним, хлопче. Ти один проти шістьох,— підняла спис довготелеса жінка.— Стрибай на землю й кидай меч. Ми тобі щиро подякуємо за коня й за лосятину, і тоді можете з братом забиратися.

Роб свиснув. Долинув легкий тупіт м’яких лап по вологому листю. Підлісок розступився, з низько навислих гілок посипався сніг, і з-поміж зелені вигулькнули Сіровій і Літо. Понюхавши повітря, Літо загарчав.

— Вовки,— видихнула Гейлі.

— Деривовки,— виправив Бран. Недоростки вже стали завбільшки з вовків, яких Бранові траплялося бачити, але відмінності легко було зауважити, якщо знати, де шукати. Мейстер Лувін і псар Фарлен навчили Брана. У деривовка голова більша, ноги вищі, а тонкий писок — довший. Стоячи попід лагідним снігом, худоребрі деривовки справляли жахливе враження. У Сіровія писок був вимащений свіжою кров’ю.

— Песики,— презирливо кинув голомозий здоровань.— Хоча подейкують, що вночі нічого не гріє так, як плащ із вовчого хутра,— він зробив різкий жест.— Вбийте їх.

— Вічнозим! — крикнув Роб, пришпорюючи коня. Мерин помчав узбережжям, а назустріч виступили голодранці. Бездумно рвонув уперед, щось вигукуючи, якийсь чолов’яга з сокирою. Робів меч поцілив йому просто в обличчя; почувся нудотний хрускіт, і бризнула кров. Кощавий з сивою щетиною потягнувся до повіддя й на мить його навіть схопив... аж тут на нього наскочив Сіровій і потягнув на землю. Зойкнувши, кощавий з плюскотом гримнувся навзнак у струмок і пішов з головою під воду, шалено розмахуючи ножем. За ним у воду стрибнув деривовк, і де вони вдвох зникли, біла від шуму вода забарвилася в червоне.

Посеред струмка схрестили зброю Роб з Ошею. Її довгий спис здавався змією зі сталевою головою: він цілив Робу в груди — раз, двічі, тричі, але всі удари Роб відбивав мечем. На четвертому чи п’ятому ударі жінка надто подалася вперед і на мить втратила рівновагу. Рвонувши їй назустріч, Роб збив її з ніг.

За кілька кроків од нього Літо, клацаючи зубами, кинувся на Гейлі. Ніж зачепив йому бік. Літо ковзнув геть, загарчавши, а тоді знову напав. Цього разу зуби його зімкнулися в жінки на литці. Стиснувши ножа обіруч, коротуха завдала удару згори вниз, але деривовк, здавалося, передбачив його. На мить він відпустив її — в зубах залишилася подерта шкіра, клапті тканини й криваве м’ясо. Щойно Гейлі, заточившись, упала, Літо знову наскочив на неї, відкидаючи на спину та вгризаючись у живіт.

Шостий чолов’яга вирішив утекти від бійні... але недалеко. Він уже дерся протилежним берегом струмка, коли на поверхню випірнув мокрий Сіровій. Обтрусившись від води, він погнався за чолов’ягою й одним укусом підрізав йому жили під коліном, а щойно чоловік ковзнув назад у воду, вчепився йому в горло.

На той час не лишилося вже нікого, крім здорованя Стіва. Розтявши ремені в Брана на грудях, він схопив хлопця за руку і смикнув. Зненацька Бран відчув, що падає. Він простягся на землі, розкинувши ноги, й одна ступня опинилась у струмку. Бран не відчував холодної води, але відчув крицю, коли Стів притис йому кинджал до горла.

— Назад,— попередив здоровань,— а то я хлопцеві глотку розітну.

Засапаний Роб різко зупинив коня. Лють зникла з його очей, а рука, яка тримала меч, упала.

За цю мить Бран побачив усе, що робилося навкруги. Літо шматував Гейлі, витягаючи в неї з нутра блакитних змій. Вона ж витріщалася в небо розширеними очима. Бран не знав, жива вона чи мертва. І чолов’яга з сивою щетиною, і той, що з сокирою, лежали не ворушачись, а от Оша стояла навколішках, тягнучись до свого списа, який валявся на землі. До неї біг мокрий Сіровій.

— Відклич його! — гукнув здоровань.— Відклич їх обох, бо калічка помре!

— Сіровію, Літо, до мене! — крикнув Роб.

Зупинившись, деривовки обернули голови. Сіровій пострибав назад до Роба. Але Літо не поворухнувся, не зводячи очей з Брана й чолов’яги поряд з ним. А тоді вовк загарчав. Писок у нього був мокрий і червоний, а очі горіли.

Зіпершись на спис, Оша звелася на ноги. З рани на руці, куди поцілив Роб, цебеніла кров. Бран бачив, що обличчям здорованя котиться піт. І збагнув, що Стів наляканий не менше за нього.

— Старки,— пробурмотів чолов’яга,— кляті Старки.

І вже гучніше крикнув:

— Ошо, убий вовків і забери в нього меч.

— Сам убивай,— озвалася та.— Я до тих чудовиськ не підійду.

На якусь мить Стів розгубився. Рука в нього затремтіла, і Бран відчув, як у тому місці, де лезо вгризалося в шию, потекла цівка крові. У ніздрі вдарив дух чолов’яги — запах страху.

— Ти,— гукнув Стів до Роба,— у тебе є ім’я?

— Я — Роб Старк, спадкоємець Вічнозиму.

— Це твій брат?

— Так.

— Якщо не хочеш, аби він помер, слухай сюди. Злазь із коня.

Роб на мить завагався. А тоді повільно й неквапливо зліз на землю й зупинився, не випускаючи меча з руки.

— А тепер убий вовків.

Роб не поворухнувся.

— Роби. Або вовки, або хлопець.

— Ні! — заверещав Бран. Якщо Роб зробить, як велить Стів, той усе одно уб’є їх обох — щойно деривовки будуть мертві.

Схопивши Брана за волосся вільною рукою, голомозий жорстоко закинув йому голову, і Бран схлипнув од болю.

— А ти стули пельку, калічко, чуєш мене? — він іще дужче вивернув йому голову.— Чуєш мене?!

Звідкись іззаду, з лісу, долинув тихий дзенькіт. Стів хапнув ротом повітря — з грудей у нього стриміла мисливська стріла з пласким гостряком. Стріла була яскраво-червона, мовби пофарбована кров’ю.

Кинджал упав геть від Бранового горла. Гойднувшись, здоровань долілиць грьопнувся в струмок. Під вагою тіла хруснула стріла. Бран бачив, як за водою витікає з чолов’яги життя.

З-за дерев з’явилися батькові гвардійці з мечами в руках, і Оша озирнулася.

— Помилуйте, мілорде,— гукнула вона до Роба.

Побачивши різанину, гвардійці дивно зблідли. Вони невпевнено поглядали на вовків, і коли Літо знову заходився патрати тіло Гейлі, Джозет, кинувши клинок і хапаючи ротом повітря, подибав у кущі. Навіть мейстер Лувін, який показався з-за дерева, мав шокований вигляд, але тільки на мить. Похитавши головою, він побрів через струмок до Брана.

— Ти поранений?

— Він мені ногу порізав,— озвався Бран,— але я нічого не відчуваю.

Мейстер став навколішки, оглядаючи рану, а Бран обернув голову. Поряд з чатовим деревом стояв Теон Грейджой з луком у руках. Він усміхався. Як завжди, усміхався. У нього біля ніг з землі стирчало з півдюжини стріл, але йому досить виявилося однієї.

— Прегарне видовище — мертвий ворог,— оголосив він.

— Джон завжди казав, що ти бовдур, Грейджою,— голосно крикнув Роб.— Слід би тебе прип’яти на ланцюги у дворі й дати Бранові трохи постріляти в тебе.

— Ліпше подякував би за те, що я твоєму братові життя врятував.

— А якби ти промахнувся? — мовив Роб.— Якби тільки поранив? А якби в нього рука здригнулася, або ти натомість поцілив би у Брана? Звідки тобі було знати, що чолов’яга не має нагрудника, ти ж бачив лише його плащ зі спини. Що тоді сталося б з моїм братом? Про це ти не подумав, Грейджою?

Теон уже не усміхався. Похмуро стенувши плечима, він одну по одній почав висмикувати з землі свої стріли.

Роб кинув лютий погляд на гвардійців.

— А ви де були? — вимогливо запитав він.— Я був певен, що ви недалеко.

Вояки обмінялися нещасними поглядами.

— Ми їхали за вами, мілорде,— озвався наймолодший з гвардійців, Квент, у якого замість бороди ріс м’який каштановий пушок.— Тільки спочатку ми чекали на мейстра Лувіна з його віслюком, прошу нас вибачити, а тоді... ну... така справа...— глянувши на Теона, він соромливо відвів очі.

— Я побачив індичку,— мовив Теон, роздратований запитанням.— Звідки мені було знати, що ти лишиш хлопця самого?

Роб обернув голову, аби ще раз поглянути на Теона. Бран ніколи ще не бачив його таким сердитим, але брат нічого не сказав. Нарешті він опустився навколішки поряд з мейстром Лувіном.

— Рана у брата важка?

— Просто подряпина,— сказав мейстер. І намочив у струмку хусточку, щоб промити поріз.— Двоє з них у чорному,— сказав він Робові, займаючись раною.

Роб перевів погляд на Стіва, який розкинувшись лежав у струмку; його подертий чорний плащ ривками гойдався, підхоплений течією.

— Дезертири з Нічної варти,— похмуро мовив Роб.— От дурні — так близько підійшли до Вічнозиму.

— Дурість це чи розпач — часто важко розрізнити,— мовив мейстер Лувін.

— Може, поховаємо їх, мілорде? — запитав Квент.

— Вони б нас не ховали,— озвався Роб.— Відрубайте їм голови й відішліть на Стіну. А тіла лишіть воронам-трупоїдам.

— А що з цією? — тицьнув Квент великим пальцем в Ошу.

Роб підійшов до неї. Вона була на голову вища за нього, та щойно він наблизився, впала навколішки.

— Збережіть мені життя, лорде Старк, і я до ваших послуг.

— Ти? І що мені робити з клятвопорушницею?

— Я не порушувала клятви. Це Стів і Воллен утекли зі Стіни, а не я. Чорні ворони не приймають жінок.

Теон Грейджой розвальцем наблизився.

— Віддай її вовкам,— запропонував він Робу. Жінка метнула очі до того, що лишилося від Гейлі, та, здригнувшись, швидко відвела погляд. Навіть гвардійцям було незатишно.

— Вона жінка,— мовив Роб.

— Дикунка,— сказав Бран.— І пропонувала не вбивати мене, щоб віддати Мансу Рейдеру.

— У тебе є ім’я? — запитав Роб у жінки.

— Оша, якщо ваша ласка, мілорде,— кисло пробурмотіла та.

— Добре буде її допитати,— звівся на ноги мейстер Лувін.

Бран побачив полегшення на братовому обличчі.

— Як скажете, мейстре. Вейнс, зв’яжіть їй руки. Вона піде у Вічнозим з нами... а чи житиме, чи помре, залежатиме від того, чи казатиме правду.