Гра престолів

Бран

Внизу у дворі разом з вовками бігав Рикон.

Бран спостерігав за ними з підвіконня. Хай куди біг хлопчик, Сіровій уже був тут як тут, кидався йому навперейми, і Рикон, помітивши його, щасливо верещав і кидався в інший бік. Кошлай насідав йому на п’яти, кружляючи навколо та клацаючи зубами, коли наближалися інші вовки. Хутро в нього потемніло і зробилося геть чорним, а очі горіли зеленим вогнем. Останнім біг Бранів Літо. Він був сріблясто-димчастий, з очима жовто-золотими, які бачили все-все. Він був менший за Сіровія й обережніший. Бран вважав, що він з виводку найкмітливіший. Згори йому чути було хекання Рикона, який на своїх маленьких дитячих ніжках гасав утоптаною землею.

Очі в Брана пекло від сліз. Він теж хотів спуститися вниз, побігати й посміятися. Розлютившись на такі думки, він кісточками пальців стер сльози, поки ті не пролилися. Вже проминули його восьмі іменини. Він уже майже дорослий, йому не можна плакати.

— Це була просто омана,— гірко мовив він, пригадуючи ворона зі сну.— Я не можу літати. Не можу навіть бігати.

— Ворони всі брехуни,— погодилася стара Нан, яка сиділа в кріслі зі спицями в руках.— Я знаю казку про ворона...

— Не хочу я більше ніяких казок! — відтяв Бран з роздратуванням у голосі. Колись він любив казки старої Нан. До того. Але тепер усе змінилося. Тепер його залишали з нею на цілий день, щоб вона приглядала за ним, вмивала та скрашувала його самотність, але від цього йому було тільки гірше.— Ненавиджу твої дурні казки.

Старенька всміхнулася до нього беззубим ротом.

— Мої казки? Ні, мій маленький лорде, не мої. Ці казки були до мене й будуть після мене, і після тебе теж.

Бридка стара, презирливо подумав про неї Бран: суха й зморшкувата, майже сліпа, безсила — навіть сходи не здатна подужати, а на рожевому веснянкуватому черепі лишилося заледве кілька пасом білого волосся. Ніхто й не знає, скільки їй насправді років, але батько казав, її всі кликали старою Нан ще тоді, коли сам він був хлопчиком. Понад усякий сумнів, вона була старшою за всіх у Вічнозимі, а може, у всіх Сімох Королівствах. Нан з’явилася в замку як мамка для Брандона Старка, чия мати померла при пологах. А він був старшим братом лорда Рикарда, Бранового діда, а може, молодшим братом, або навіть братом Рикардового батька. Стара Нан казала то так, то так. Але в усіх її оповідках хлопчик помирав трирічним від літньої застуди, після чого Нан лишилась у Вічнозимі з власними дітьми. Обох синів вона втратила на війні, на якій король Роберт завоював престол, а онук загинув на мурах Пайку під час заколоту Балона Грейджоя. Дочки її давним-давно повиходили заміж, пороз’їжджалися й померли. Лишився тільки дурник Годор — велетень, який працює у стайнях, а стара Нан живе й живе, за шитвом оповідаючи свої казки.

— Мені байдуже, чиї це казки,— сказав Бран.— Я їх терпіти не можу.

Не хотів він більше казок і не хотів старої Нан. Він хотів маму й тата. Хотів бігати, і щоб поруч стрибав Літо. Хотів вилізти на зруйновану вежу й годувати зерном ворон. У товаристві братів проїхатися на своєму поні. Хотів, щоб усе стало, як було.

— Я знаю казку про хлопчика, який терпіти не міг казок,— сказала стара Нан з ледь помітною дурнуватою посмішкою, не припиняючи клацати спицями — цок-цок-цок, аж Бранові закортіло накричати на неї.

Він усвідомлював, що так, як було, вже не стане ніколи. Ворон обдурив його, змусивши летіти, а коли Бран прокинувся, виявилося, що він каліка, а світ перемінився. Всі його покинули: і батько, і мати, і сестри, і навіть зведений брат Джон. Батько обіцяв, що Бран поїде на Королівський Причал на справжньому коні, але всі поїхали без нього. Мейстер Лувін послав лорду Едарду навздогін пташку з листом, і другу пташку до матері, і третю до Джона на Стіну, але відповіді не було нізвідки. «Часто птахи просто губляться, дитинко,— пояснив мейстер.— Звідси до Королівського Причалу чимало миль, і всюди чигають яструби, тож, може, ніхто не отримав листів». Але у Брана було таке відчуття, наче всі померли, поки він лежав без тями... або помер сам Бран, і всі про нього забули. Джорі з сером Родриком і Вейоном Пулом також поїхали, а ще Галлен, і Гарвін, і Товстун Том, і чверть варти.

Лишилися тільки Роб з малюком Риконом, але Роб змінився. Тепер це був не просто Роб, а лорд Роб, принаймні так він старався поводитися. Він носив при боці справжній меч і ніколи не усміхався. Цілісінькі дні він тренував гвардійців і вправлявся на мечі, від чого металево дзвенів увесь двір, а всіма покинутий Бран спостерігав за ним з вікна. Вечорами Роб замикався з мейстром Лувіном і вів довгі бесіди або перевіряв облікові книги. Іноді він кудись виїжджав з Галлісом Молленом і міг не повертатися по кілька днів, відвідуючи віддалені тверджі. Коли він їхав більш ніж на день, Рикон плакав і повсякчас питав Брана, чи Роб узагалі повернеться. Та навіть коли Роб бував удома у Вічнозимі, у лорда Роба, схоже, часу на Галліса Моллена і Теона Грейджоя завжди знаходилося більше, ніж на братів.

— Можу розповісти тобі легенду про Брандона Будівничого,— сказала стара Нан.— Ти завжди любив її більше за інші.

Тисячі й тисячі років тому Брандон Будівничий звів Вічнозим, а подейкували, і Стіну. Бран знав цю легенду, але ніколи не була вона його улюбленою. Може, хтось з інших Брандонів любив цю оповідь. Іноді стара Нан говорила до нього так, наче він — її Брандон, немовля, якого вона вигодувала багато років тому, а іноді плутала Брана з його дядьком Брандоном, який загинув від руки Божевільного Короля ще до Бранового народження. Мама якось сказала: Нан так довго живе, що в її голові всі Брандони Старки зліпилися в один образ.

— Ні, цієї я не любив,— мовив Бран.— Я любив страшні історії.

Почувши знизу якийсь рух, він знов обернувся до вікна. Рикон з вовками біг через двір до прибрамної, але з цього ракурсу Бранові з вежі не було видно, що там коїться. З розпуки він ляснув себе кулаком по стегну — й нічого не відчув.

— Мій любий літній хлопчику,— тихо зронила стара Нан,— що знати про страх тобі? Страх приходить узимку, мій маленький лорде, коли нападає сотня футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітає крижаний вітер. Страх приходить Довгої ночі, коли сонце ховається з неба на цілі роки, дітки народжуються, живуть і вмирають у темряві, сухоребрі деривовки голодують, а лісами вандрують білі блукальці.

— Маєш на увазі Чужих,— сварливо мовив Бран.

— Чужих,— погодилася стара Нан.— Тисячі й тисячі років тому, було, прийшла така холодна, важка й нескінченна зима, якої не пам’ятали люди. І прийшла ніч, яка тривала ціле покоління, а королі тремтіли й умирали у своїх замках так само, як свинопаси у своїх халупах. Жінки душили власних дітей, аби не бачити, як ті голодують і плачуть і як сльози замерзають у них на щоках...

Вона замовкла, і затихли її спиці, а тоді стара Нан підвела на Брана білясті туманні очі й запитала:

— Отож, дитинко, такі історії ти любиш?

— Так,— неохоче мовив Бран,— так, тільки...

Стара Нан кивнула.

— У цій темряві вперше прийшли Чужі,— сказала вона, і спиці знову застукотіли: цок-цок-цок.— Холодні й мертві, вони терпіти не могли заліза, вогню і дотику сонця, і всього живого, у чиїх жилах біжить гаряча кров. Вони змітали на своєму шляху тверджі, і міста, і королівства, рубали звитяжців і цілі армії сотнями, і на своїх блідих мертвих конях вели в бій війська загиблих. Жодні людські мечі не могли їх спинити, а вони не жаліли ні жінок, ні немовлят. У крижаних лісах вони ганялися за дівчатами, а своїм мертвим прислужникам згодовували дитяче м’ясо.

Говорила вона зовсім тихо, майже пошепки, і Бран несамохіть нахилився вперед, дослухаючись.

— То було ще до приходу андалів і задовго до того, як вузьке море перепливли жінки-втікачки з міст Ройну; тисячі королівств на цих землях тоді належали першим людям, які відібрали їх у дітей пралісу. Але де-не-де в лісовій гущавині ще жили діти пралісу у своїх лісових містах і порожнистих пагорбах, а на сторожі стояли лики на деревах. І коли холод і смерть наповнили землю, останній звитяжець вирушив на пошуки дітей пралісу в надії, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що втратили армії людей. З собою у мертві землі він узяв меч, коня, собаку й дюжину товаришів. Багато років тривали пошуки, аж поки звитяжець не втратив надію відшукати дітей пралісу в їхніх таємних містах. Один по одному померли його друзі, потім здох кінь, і нарешті навіть собака, а меч його так замерз, що лезо просто зламалося, коли він спробував ним скористатися. А Чужі занюхали його гарячу кров і безшумно вийшли на його слід, цькуючи його зграями білястих павуків завбільшки з хорта...

Знагла з гуркотом відчинилися двері, й у Брана від страху серце мало не вискочило з грудей, проте виявилося, що на порозі стоїть усього-на-всього мейстер Лувін, а за ним на сходах височіє Годор.

— Годор! — як завжди, оголосив конюший, усміхаючись до всіх широчезною усмішкою.

Але мейстер Лувін не всміхався.

— У нас гості,— сповістив він,— і вимагається твоя присутність, Бране.

— Але я ще не дослухав легенду,— поскаржився Бран.

— Легенди зачекають, мій маленький лорде, і нікуди не подінуться, поки тебе не буде,— сказала стара Нан.— А от відвідувачі не такі терплячі, та й іноді їм теж є що розповісти.

— Хто там? — запитав Бран у мейстра Лувіна.

— Тиріон Ланістер з кимось із Нічної варти, вони привезли новини від твого брата Джона. Зараз їх приймає Роб. Годоре, допоможеш Брану спуститися в залу?

— Годор! — погодився щасливий Годор. І пригнувся, аби пролізла у двері його велика розкучмана голова. На зріст Годор був понад два метри. Важко було повірити, що вони зі старою Нан — кровні родичі. Цікаво, подумав Бран, а на старість він теж зсохнеться і стане такий маленький, як його пра-прабабуся? Навряд чи, навіть якщо він доживе до тисячі років.

Годор підняв Брана без зусиль, як оберемок сіна, і притулив до грудей. Від нього завжди трішки пахло кіньми, однак цей запах не був неприємним. М’язисті Годорові руки поросли каштановим волоссям.

— Годор,— повторив він. Теон Грейджой якось зауважив, що Годор, може, знає і небагато, однак ніхто не заперечуватиме, що своє ім’я він вивчив дуже добре. Коли Бран розповів це старій Нан, вона заквоктала, як курка, і зізналася, що насправді Годора звати Волдер. Ніхто й гадки не має, звідки взялося оте «Годор», сказала вона, та коли він почав уживати це слово, усі стали його так і кликати. Він знає це єдине слово.

Стару Нан вони залишили у вежі сам-на-сам з її плетінням і спогадами. Годор, несучи Брана сходами вниз і потім галереєю, щось собі немелодійно мугикав, а мейстер Лувін ішов позаду, намагаючись підлаштуватися під широкі кроки конюшого.

Роб сидів на батьковому престолі, вдягнений у кольчугу й дублені шкіри і з суворим виразом лорда Роба на обличчі. Позаду нього стояли Теон Грейджой і Галліс Моллен. Попід високими вузькими вікнами вздовж сірих стін вишикувалася дюжина гвардійців. А в центрі кімнати стояв карлик зі своїми слугами та ще чотири незнайомці в чорному вбранні Нічної варти. Ще не встиг Годор занести Брана через поріг, як хлопець відчув важку атмосферу, яка повисла в залі.

— Вічнозим гостинно прийме будь-кого з Нічної варти, хай скільки той захоче лишатися,— говорив Роб голосом лорда Роба. У нього на колінах, мов напоказ цілому світу, лежав оголений меч. Навіть Бран знав, що це означає — зустріти гостя оголеним мечем.

— Будь-хто з Нічної варти,— повторив карлик,— але не я, правильно я тебе зрозумів, хлопче?

Роб звівся й тицьнув у коротуна мечем.

— Я тут лорд, поки мати й батько у від’їзді, Ланістере. Я вам не хлопчик.

— А якщо ти лорд, то навчися манер справжнього лорда,— відгукнувся коротун, не звертаючи уваги на лезо, націлене йому в обличчя.— Схоже, манери вашого батька успадкував твій брат-байстрюк.

— Джон! — видихнув Бран з Годорових рук.

Карлик обернувся до нього.

— Отож це правда, хлопець вижив. Не можу повірити! Вас, Старків, важко знищити.

— А вам, Ланістерам, краще добре це затямити,— мовив Роб, опускаючи меча.— Годоре, принеси мого брата сюди.

— Годор,— мовив Годор, з усмішкою протупав уперед і всадовив Брана на престол Старків, на якому сиділи лорди Вічнозиму ще в ті часи, коли вони називалися королями на Півночі. То було холодне кам’яне крісло, відполіроване незчисленними сідницями; з кінців масивних підлокітників щирилися різьблені деривовчі голови. Щойно Брана всадовили, він учепився в підлокітники, а його неслухняні ноги повисли. У такому величезному кріслі він почувався малюком.

Роб поклав руку йому на плече.

— Ви сказали, у вас справа до Брана. Що ж, ось він, Ланістере.

Бран почувався незатишно від звернених до нього очей Тиріона Ланістера. Одне око в того було зелене, а друге чорне, й обидва втупилися в нього, прискіпливо вивчаючи, оцінюючи.

— Кажуть, ти лазив дуже вправно, Бране,— нарешті заговорив коротун.— Скажи мені, як так сталося, що того дня ти впав?

— Я не впав,— заперечив Бран. Він ніколи, ніколи, ніколи не падав.

— Хлопчик нічого не пам’ятає ні про падіння, ні про саму вилазку,— лагідно втрутився мейстер Лувін.

— Цікаво,— зронив Тиріон Ланістер.

— Мій брат тут не для того, щоб відповідати на ваші запитання, Ланістере,— кинув Роб.— Кажіть, з чим прийшли, і рушайте далі.

— У мене для тебе подарунок,— мовив карлик до Брана.— Ти любиш їздити верхи, хлопче?

Наперед виступив мейстер Лувін.

— Мілорде, у хлопця відняло ноги. Він не може сидіти на коні.

— Нісенітниці,— відтяв Ланістер.— З нормальним конем у нормальному сідлі здатен їздити навіть каліка.

Останнє слово, як ножем, штрикнуло Бранове серце. Він відчув, як на очі нестримно накочуються сльози.

— Я не каліка!

— А я тоді не карлик,— скривившися, зронив карлик.— Мій батько возрадується на таку новину.

Грейджой зареготав.

— Про якого коня і яке сідло мова? — запитав мейстер Лувін.

— Мова про маленького коня,— озвався Ланістер.— Оскільки хлопець не здатен понукати коня ногами, кінь має підлаштуватися під вершника: його слід навчити реагувати на дотики повіддя, на голос. Я би почав з необ’їждженого однолітка, невченого, щоб не довелося переучувати,— з-за пояса він витягнув сувій паперу.— Віддайте це лимарю. Далі він упорається сам.

Мейстер Лувін з цікавістю маленької сірої білки узяв папір з карликових рук. Розгорнув і довго вивчав.

— Зрозуміло. З вас чудовий кресляр, мілорде. Так, це має спрацювати. Я мав би сам до такого дотумкати.

— Мені було легше, мейстре. Цей проект не вельми відрізняється від мого власного сідла.

— І я справді зможу їздити верхи? — запитав Бран. Йому хотілося вірити, але було лячно. Мабуть, то ще одна омана. Ворон-бо обіцяв, що він полетить.

— Зможеш,— запевнив його карлик.— І присягаюся тобі, хлопче, на коні ти будеш не нижчий за інших.

Роб Старк мав збентежений вигляд.

— Це якась пастка, Ланістере? Хто вам Бран? Навіщо вам йому допомагати?

— Бо мене попросив ваш брат Джон. А я маю слабкість до калік, байстрюків і різних бідолах,— поклавши руку на серце, Тиріон Ланістер посміхнувся.

Рвучко відчинилися двері у двір. У залу полилося сонячне світло й убіг задиханий Рикон. З ним були деривовки. Хлопчик, розширивши очі, зупинився біля дверей, але вовки побігли далі. Вони побачили Ланістера, а може, занюхали його запах. Першим заричав Літо. До нього долучився Сіровій. Праворуч і ліворуч вони оточили коротуна.

— Вовкам не подобається ваш запах, Ланістере,— зауважив Теон Грейджой.

— Мабуть, мені час іти,— сказав Тиріон. Він на крок відступив — і з темряви позаду нього з гарчанням випірнув Кошлай. Ланістер відскочив, і з другого боку на нього налетів Літо. Заледве тримаючись на ногах, карлик відсахнувся, і Сіровій учепився йому в руку, зубами рвонувши рукав і видерши шмат тканини.

— Ні! — скрикнув Бран зі свого престолу, коли Ланістер потягнувся до меча.— Літо, сюди! Літо, до мене!

Почувши голос, деривовк глипнув на Брана, а тоді знову на Ланістера. І на півзігнутих лапах позадкував геть від коротуна, щоб усістися біля Бранових немічних ніг.

Роб, який затамував подих, нарешті видихнув і гукнув:

— Сіровію!

Вовк нагло й нечутно опинився біля нього. Тепер на коротуна гарчав тільки Кошлай, і очі в нього палали зеленим вогнем.

— Риконе, поклич його! — заволав Бран до свого братика, і Рикон, спам’ятавшись, заверещав:

— До мене, Кошлаю, до мене!

Чорний вовк востаннє рикнув на Ланістера й стрибнув до Рикона, який одразу ж міцно обійняв його за шию.

Знявши шарф, Тиріон Ланістер витер чоло і спокійним голосом зронив:

— Як цікаво.

— З вами все гаразд, мілорде? — запитав один з його слуг, тримаючи меча напоготові. Питаючи це, він нервово поглядав на деривовків.

— Рукав подертий, та й штанці я обмочив, але, якщо не брати до уваги мій уражений гонор, усе гаразд.

Навіть Роб мав схарапуджений вигляд.

— Вовки... Не знаю, чому вони так...

— Безсумнівно, переплутали мене з обідом,— Ланістер легенько вклонився Бранові.— Дякую, що відкликали їх, юний сер. Запевняю, мене б вони навряд чи змогли перетравити. А тепер мені і справді час іти.

— Хвилинку, мілорде,— сказав мейстер Лувін. Він наблизився до Роба, і вони, тісно схилившись одне до одного, про щось пошепотілися. Бран силкувався щось уловити, але голоси звучали надто тихо.

Нарешті Роб Старк заклав меч у піхви.

— Я... Мабуть, я погарячкував,— мовив він.— Ви зробили Бранові ласку, і... ну...— Роб зусиллям волі взяв себе в руки.— Ласкаво просимо до Вічнозиму, Ланістере.

— Облиш свою фальшиву ввічливість, хлопче. Я тобі не подобаюся, і ти зовсім не хочеш, аби я лишався. За мурами, у зимовому поселенні, я бачив заїзд. Там для мене знайдеться ліжко, і так нам з тобою обом спатиметься спокійніше. А за кілька мідяків, може, навіть нагодиться миленька дівка, яка нагріє мені простирадла.

Він обернувся до одного з чорних братів — старого горбаня з розкошланою бородою.

— Йорене, ми вирушаємо на південь на світанку. Наздоженете мене в дорозі.

З цими словами він розвернувся, на своїх коротеньких ногах важко перетнув залу і, проминувши Рикона, переступив поріг. За ним рушили слуги.

Четверо з Нічної варти залишилися. Роб невпевнено обернувся до них.

— Кімнати готові, і гарячої води вдосталь — змити дорожню куряву. Сподіваюся, ввечері ви пошануєте нас своєю присутністю за столом.

Він так ніяково вимовляв ці слова, що навіть Бран звернув увагу; то були завчені слова, вони не йшли з серця, але чорні брати все одно подякували.

Годор поніс Брана назад у ліжко, і за ними по сходах пострибав Літо. Нан заснула у своєму кріслі. Виголосивши: «Годор!» — Годор підхопив свою пра-прабабусю, яка й далі стиха похропувала, і поніс її геть, а Бран лежав і думав. Роб пообіцяв, що його запросять у велику залу на бенкет з Нічною вартою.

— Літо,— покликав він.

Вовк стрибнув на ліжко. Бран так міцно пригорнув Літо, що відчув на щоці його гарячий подих.

— Тепер я зможу їздити верхи,— прошепотів він до свого друга.— І скоро ми поїдемо в ліс на полювання, ось побачиш.

Незабаром він заснув.

Уві сні він знову дряпався вгору старовинною вежею без вікон, щосили пхаючи пальці поміж почорнілого каміння й шукаючи ногами опори. Він дерся вище й вище, крізь хмари аж у нічне небо, а вежа ніяк не закінчувалася. Коли він на мить зупинився глянути вниз, у нього закрутилось у голові, а пальці почали зісковзувати. Заплакавши, Бран учепився в мур, аби не вбитися. Земля лишилася за тисячу миль унизу, а літати він не вмів. Літати він не вмів! Дочекавшись, доки серце припинить калатати і він знову зможе нормально дихати, він поліз далі. Вибору не було: тільки вгору. Високо вгорі на тлі величезного блідого місяця, здавалося, видно обриси химер. Руки в Брана втомились і боліли, але він не наважувався перепочити. Він змусив себе прискорити рух. Химери спостерігали за його підйомом. Очі в них світилися червоним, як розпечене вугілля у жаровні. Колись це, певно, були леви, от тільки зараз перетворилися на недоладних покручів. Бран чув, як вони шепочуться тихими камінними голосами, жахливими для вуха. Не можна слухати, звелів собі Бран, не можна нічого чути; поки він нічого не чутиме, він у безпеці. Та коли химери зрушили з каміння й подибали муром униз — туди, де чіплявся Бран, він збагнув, що про безпеку не йдеться. «Я нічого не чув,— заплакав він, а вони підходили ближче й ближче.— Я не чув, не чув!..»

Прокинувшись, він, загублений у темряві, не міг відсапатися, а над ним нависала величезна тінь.

— Я нічого не чув,— прошепотів він, тремтячи від жаху, аж тут тінь сказала: «Годор!» — і запалила біля ліжка свічку, і Бран зітхнув з полегшенням.

Теплою вологою серветкою Годор змив піт з Бранового чола, а тоді спритними й лагідними руками вдягнув його. Коли прийшов час, він зніс його до великої зали, де біля вогню вже приготували довгий стіл на двох широких ногах. Місце лорда на чолі столу лишалося вільним, а Роб сів праворуч, Брана ж усадовили навпроти нього. Того вечора вони їли молочне порося, і голубиний пиріг, і просочену маслом ріпу, а на завершення кухар пообіцяв стільниковий мед. Літо потайки брав з Бранової руки об’їдки зі столу, а Сіровій з Кошлаєм у кутку гризлися за кістку. Тепер вічнозимські собаки й не підходили до великої зали. Спершу Бранові це було дивно, але згодом він звик.

Серед чорних братів Йорен був найстарший, тож стюард усадовив його між Робом і мейстром Лувіном. Від старого смерділо кислятиною, так наче він довгий час не мився. Він дер м’ясо зубами, ламав кістки, щоб висмоктати з них мозок, а на згадку про Джона здвигнув плечима.

— Бич для сера Алісера,— пробурмотів він, і двійко його товаришів розсміялися, але Бран не втямив чому. Та коли Роб запитав про новини від дядька Бенджена, між чорних братів запала зловісна мовчанка.

— Що таке? — запитав Бран.

Йорен витер пальці об безрукавку.

— Новини погані, мілорди; жорстоко з нашого боку відплачувати вам отак за мед і м’ясо, але якщо чоловік ставить запитання, він має витримати і відповідь. Старка немає.

— Старий Ведмідь,— мовив інший брат,— вислав його на пошуки Веймара Ройса, і щось він довго не повертається, мілорде.

— Надто довго,— сказав Йорен.— Швидше за все, він загинув.

— Дядько не загинув,— голосно й сердито заперечив Роб Старк. Звівшись із лавки, він поклав долоню на руків’я меча.— Ви чуєте? Дядько не загинув!

Голос його луною відбився від кам’яних мурів, і Бран зненацька злякався.

Старий смердючий Йорен, зовсім не вражений, звів на Роба очі.

— Як скажете, мілорде,— мовив він. І спробував висмоктати шматочок м’яса, який застряг між зубів.

Наймолодший з чорних братів ніяково посовався в кріслі.

— На Стіні немає людини, яка знала би примарний ліс ліпше за Бенджена Старка. Він повернеться.

— Ну,— зронив Йорен,— може, так, а може, й ні. Чимало добрих хлопців ходили в ті ліси — і не поверталися.

Бранові пригадалася казка старої Нан про Чужих і про останнього звитяжця, якого у білих хащах цькували мертві воїни і павуки завбільшки з хорта. Якусь мить йому було дуже страшно — і тут він згадав, як ця казка закінчується.

— Йому допоможуть діти,— випалив він,— діти пралісу!

Теон Грейджой пирхнув, а мейстер Лувін сказав:

— Бране, діти пралісу вимерли тисячі років тому. Від них лишилися тільки лики на деревах.

— Може, в цих краях так і є, мейстре,— озвався Йорен,— але там, за Стіною... хтозна? Хто там мертвий, а хто живий, напевне не скажеш.

Того вечора, коли тарілки спорожніли, Роб сам відніс Брана в ліжко. Першим біг Сіровій, а Літо не відставав. Брат був дужий як на свій вік, та й Бран важив як згорток ганчір’я, однак сходи були круті й високі, тож поки вони видерлися нагору, Роб засапався.

Вклавши Брана в ліжко, він накрив його покривалами й задув свічку. І якийсь час сидів поряд у темряві. Бранові хотілося з ним поговорити, але він не знав, з чого почати.

— Ми знайдемо тобі коня,— нарешті прошепотів Роб.

— А бодай хтось із них повернеться? — запитав Бран.

— Так,— відповів Роб з такою надією в голосі, що Бран зрозумів: зараз промовляє просто Роб, а не лорд Роб.— Мама скоро буде вдома. Коли вона повертатиметься, можливо, ми вже зможемо виїхати їй назустріч. Уявляєш, як вона здивується, побачивши тебе верхи?

Навіть у неосвітленій кімнаті Бран відчував, що брат усміхається.

— А потім ми поїдемо на північ поглянути на Стіну. Ми не попереджатимемо Джона про приїзд, просто одного дня з’явимося там удвох — і все. Це буде справжня пригода.

— Пригода,— повторив Бран мрійливо. І почув, як брат схлипнув. У кімнаті було так темно, що він не міг розгледіти сліз на Робовому обличчі, отож потягнувся й узяв брата за руку. Їхні пальці переплелися.