Гра престолів

Данерис

Крила отіняли її гарячкові сни.

«Ти ж не хочеш збудити дракона, правда?»

Вона прямувала довгою залою попід високим мурованим склепінням. Озиратися не можна, озиратися не вільно. Попереду виднілися двері, які здалеку здавалися крихітними, але навіть з такої відстані вона бачила, що вони червоні. Вона пришвидшила крок, і босі ноги лишали на камінні криваві сліди.

«Ти ж не хочеш збудити дракона, правда?»

Сонце падало на Дотрацьке море — на живу рівнину, насичену духом землі та смерті. Трави гойдав вітер, і вони бралися брижами, як вода. Тримаючи Дані в міцних руках, Дрого погладив її між ногами, і розвів їх, і збудив солодку вологу, призначену для нього одного, а згори до них усміхалися зорі — зорі на денному небі. «Додому»,— прошепотіла вона, коли він, увійшовши, наповнив її своїм сіменем, та зненацька зорі зникли, а блакитне небо затулили величезні крила, й світ поглинуло полум’я.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

У сера Джори було змарніле й засмучене обличчя. «Рейгар був останнім з драконів»,— сказав він, гріючи прозорі руки над розпеченою жаровнею, де пашіли червоні, мов жарини, кам’яні яйця. Ось іще мить тому він був тут — а ось він уже тане, тіло втрачає барви, стає невагомішим за вітер. «Останнім з драконів»,— прошепотіла вона ледве чутно, і він зник. Навколо запанувала темрява, а червоні двері, здалося, віддалились.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Перед нею постав Вісерис. «Дракони не просять милості, шльондро. Не смій веліти дракону! Я дракон, і мене коронують». Його обличчям, як розтоплений віск, текло розплавлене золото, випалюючи в шкірі глибокі борозни. «Я дракон, і мене коронують!» — вереснув він, і долоні його метнулися, як зміїні пащі, вчепилися їй у пипки, щипаючи і викручуючи, в той час як очі його луснули й, наче драглі, потекли попеченими й почорнілими щоками.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Червоні двері виднілися далеко попереду, а ззаду, відчувала вона, її наздоганяв крижаний подих. Якщо він огорне її, то вона помре смертю, гіршою за смерть, і вічно витиме самотиною в темряві. Вона побігла.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Нутро наповнював жар, у лоні жахливо палало. Перед очима стояв високий і гордий син: мідна шкіра, як у Дрого, сріблясто-золоте волосся, як у неї, і фіалкові очі-мигдалини. Усміхнувшись, він потягнувся до неї рукою, та коли він розтулив вуста, з них вихопилося полум’я. Вона бачила, як палає у нього в грудях серце, а за мить він згорів, перетворившись на попіл, як од свічки згоряє метелик. І вона заплакала за своїм малюком, за тими вустами, які так і не торкнулися її грудей, але сльози, падаючи на шкіру, випаровувалися.

«...хочеш збудити дракона...»

У коридорі вишикувалися привиди, вбрані у вицвілі королівські шати. В руках вони тримали ясні полум’яні мечі. Волосся у них було срібне, і золоте, і платиново-біле, а очі — опал і аметист, нефрит і турмалін. «Хутчіш! — кричали вони.— Хутчіш, хутчіш!» Вона бігла, і де підошви торкалися підлоги, камінь плавився. «Хутчіш!» — одностайно кричали привиди, і вона, заверещавши, стрибнула вперед. У спину їй величезним ножем уп’явся біль, і вона відчула, як лускає шкіра і як пахне, закипаючи, кров, і побачила тінь крил. І тоді Данерис Таргарієн злетіла.

«...збудити дракона...»

Попереду маячіли двері, червоні двері, зовсім близько, зовсім близько, коридор навколо здавався розмитим, а холод лишався позаду. Але зник камінь, і вона злетіла над Дотрацьким морем, вище й вище, під нею брижилася зелень, а всі живі істоти з жахом тікали від тіні її крил. Вона відчувала запах домівки, бачила її — отам, зовсім близько, за дверима — зелені луки й великі кам’яниці й руки, які зігріють її... Вона розчахнула двері.

«...дракона...»

І тоді вона побачила брата Рейгара на вороному жеребці — чорному, як його обладунки. У вузькому прорізі для очей мерехтіло червоне полум’я. «Останній з драконів,— ледь чутно прошепотів голос сера Джори.— Останній, останній». Дані підняла чорне блискуче забороло. І побачила всередині власне обличчя.

А після цього довгий час вона не відчувала нічого, крім болю, і вогню в нутрі, і перешіптування зірок.

Отямилася вона від присмаку попелу.

— Ні,— застогнала вона,— ні, будь ласка...

— Халесі? — схилилася над нею Джикі, як перелякана олениця.

Намет потопав у темряві, непорушній і щільній. З жаровні підіймався попіл, і Дані проводжала його очима до димового отвору. «Летіла,— думала вона.— Я мала крила, я летіла». Та це було уві сні.

— Допоможіть,— прошепотіла вона, силкуючись підвестися.— Принесіть...

Голос не слухався, і горло пекло, як жива рана, а Дані не могла пригадати, чого хоче. Чому все так болить? Так наче тіло подерли на клоччя, а тоді знову зліпили докупи.

— Я хочу...

— Так, халесі.

І вмить Джикі вибігла з намету, гукаючи до когось. Дані хотіла... чогось... когось... чого? Це дуже важливо, усвідомлювала вона. В усьому світі важило тільки це. Перекотившись на бік, вона зіперлася на лікоть, силкуючись відкинути покривало, в якому плуталися ноги. Рухатися було неймовірно важко. Світ кружляв і гойдався. «Мені треба...»

Її знайшли на килимі: вона повзла до драконових яєць. Узявши її на руки, сер Джора Мормонт відніс її назад на постіль, а вона слабко опиралася. За плечем у нього вона побачила трьох своїх служниць, і Джого з ледь наміченими вусами, і пласке широке обличчя Міррі Маз-Дуур.

— Я мушу,— силкувалася пояснити вона,— мені треба...

— ...поспати, королівно,— закінчив за неї сер Джора.

— Ні,— заперечила Дані.— Будь ласка. Будь ласка!

— Так,— укрив він її шовками, хоча вона палала.— Спіть і набирайтеся сили, халесі. Й повертайтеся до нас.

А тоді поруч виникла Міррі Маз-Дуур, мейгі, та приклала їй до вуст кухлик. Дані відчула смак кислого молока і чогось іще — густого й гіркого. Підборіддям потекла тепла рідина. Не знаючи як, Дані ковтнула. Намет став нечітким, і її знову огорнув сон. Цього разу їй нічого не снилося. Вона тихо й мирно пливла чорним морем, яке не мало берегів.

Минув якийсь час — ніч, день, рік, вона не могла сказати,— і вона знову прокинулася. У наметі було темно, а шовкові стіни ляпали на вітру, наче крила. Цього разу Дані не робила спроби підвестися.

— Іррі,— покликала вона,— Джикі, Дореє...

Вони вмить з’явилися поряд.

— Горло пересохло,— сказала вона,— страшенно пересохло.

І тоді їй принесли води. Вода була тепла й несмачна, однак Дані пожадливо випила її і послала Джикі принести ще. Змочивши хустинку, Іррі обтерла їй чоло.

— Я хворіла,— мовила Дані. Дотрачка кивнула.— Довго?

Хустинка приємно холодила, але Іррі здавалася такою засмученою, що Дані злякалася.

— Довго,— прошепотіла вона.

Коли повернулася Джикі з водою, з нею прийшла Міррі Маз-Дуур з заспаними очима.

— Випийте,— сказала вона, піднімаючи їй голову й підносячи кухоль, але цього разу то було просто вино. Дуже солодке вино. Дані випила та знову відкинулася на постіль, дослухаючись до власного ледь чутного дихання. У всіх членах вона відчувала важкість, а до неї знову підкрадався сон.

— Принесіть мені...— пробурмотіла вона нерозбірливо й сонно.— Принесіть... Я хочу потримати...

— Так? — перепитала мейгі.— Чого бажаєте, халесі?

— Принесіть мені... яйце... драконове яйце... будь ласка...

Повіки налилися свинцем, а вона була така виснажена, що не мала сили їх розліпити.

Коли ж вона прокинулась утретє, крізь димовий отвір у наметі вливалося золоте сонячне проміння, а в руках Дані тримала драконове яйце. Біле, з лускою кольору вершків, з крученими золотими та бронзовими прожилками, й Дані відчувала його жар. Вона лежала під шовками, і гола шкіра вкрилася потом. «Драконяча роса»,— подумала вона. Пальці блукали поверхнею шкаралупи, намацуючи золоті прожилки, а в глибині каменю Дані відчувала, як у відповідь щось ворушиться й випростується. Але її це не лякало. Всі її страхи зникли, перегоріли.

Дані торкнулася чола. Волога від поту шкіра була прохолодною на дотик, гарячка минула. Вона змусила себе сісти. На мить у неї запаморочилось у голові, а між ніг заболіло. Однак вона відчувала, що сили повернулися. Почувши її голос, прибігли служниці.

— Води,— попросила вона,— і знайдіть найхолоднішу карафу вина. І, думаю, принесіть фруктів. Фініків.

— Як зволите, халесі.

— Хочу побачити сера Джору,— сказала вона, підводячись. Джикі принесла халат з пісочного шовку й накинула їй на плечі.— І ще мені потрібна тепла купіль, і Міррі Маз-Дуур, і...

Раптом до неї повернулася пам’ять, і вона затнулася.

— Хал Дрого,— вичавила вона, з острахом вдивляючись в обличчя,— він?..

— Він живий,— тихо озвалася Іррі... але в очах її, коли вона вимовляла ці слова, майнула тінь, і служниця, не чекаючи, помчала по воду.

Дані обернулася до Дореї.

— Розповідай.

— Я... я приведу сера Джору,— мовила лісянка, вклоняючись і тікаючи з намету.

Джикі теж утекла б, але Дані ухопила її за зап’ясток.

— Що сталося? Я маю знати. Дрого... і дитина...— (Чому вона досі не згадала про дитину?) — Мій син... Рейго... де він? Принесіть його.

Служниця опустила очі.

— Хлопчик... він не вижив, халесі,— перелякано прошепотіла вона.

Дані відпустила її зап’ясток. «Мій син мертвий»,— подумала вона, коли Джикі кинулася з намету. Вона здогадувалася. Здогадувалася ще відтоді, як уперше прокинулася під плач Джикі. Ні, знала ще до пробудження. Зненацька в пам’яті ясно сплив сон: полум’я пожирає рослявого чоловіка з мідною шкірою і сріблясто-золотим волоссям...

Вона знала, що мала б заплакати, але очі були сухі як попіл. Вона вже плакала уві сні, і тоді її сльози випаровувалися, торкаючись щік. «Горе моє перегоріло»,— сказала вона собі. Їй було сумно, а проте... вона відчувала, як віддаляється Рейго, наче його ніколи й не існувало.

За кілька секунд увійшли сер Джора й Міррі Маз-Дуур і побачили, що Дані застигла над двома іншими яйцями, які й досі лежать у скрині, їй здавалося, що вони такі самі гарячі, як те, яке вона притискала уві сні, і це було вельми дивно.

— Пане Джоро, підійдіть,— попросила вона. Узявши його за руку, вона поклала його долоню на чорне яйце з черленими завитками.— Що ви відчуваєте?

— Тверду як камінь шкаралупу,— обережно озвався лицар.— Луску.

— А жар?

— Ні. Камінь холодний,— забрав він руку.— Королівно, ви добре почуваєтеся? Ви ще слабка, вам не слід було підводитися з постелі.

— Слабка? Я сильна, Джоро.

Але, щоб догодити йому, вона відкинулася на подушки.

— Розкажіть мені, як помер мій малюк.

— Він і не жив, королівно. Жінки кажуть...

Він затнувся, і Дані зауважила, як обвисла на ньому шкіра, як він накульгує при ходьбі.

— Розповідайте. Розповідайте, що кажуть жінки.

Він одвернувся. В очах застигла тривога.

— Вони кажуть, то був...

Вона чекала, та сер Джора не міг вимовити цього вголос. Обличчя його потемніло від сорому. Він сам здавався напівмертвим.

— Виродок,— закінчила за нього Міррі Маз-Дуур. Лицар був незламним чоловіком, але тої миті Дані збагнула, що мейгі сильніша за нього, і жорстокіша, і безмежно небезпечніша.— Покруч. Я власноруч витягнула його. Він був лускатий, наче ящірка, сліпий, з коротеньким хвостиком і маленькими крильцями, як у кажана. Щойно я торкнулася його, шкіра почала злазити з кісток, а в нутрі копошилися смердючі могильні черви. Він був мертвий уже багато років.

«Темрява»,— подумала Дані. Жахлива темрява, яка насувалася ззаду, намагаючись поглинути її. Якщо вона озирнеться — пропаде...

— Коли сер Джора заніс мене в намет, мій син був живий і дужий,— сказала вона.— Я відчувала, як він б’ється, як хоче на волю.

— Може, так і було,— відповіла Міррі Маз-Дуур,— але істота, яка вилізла з вашого лона, була такою, як я кажу. В наметі панувала смерть, халесі.

— Просто тіні,— хрипко мовив сер Джора, але Дані відчула вагання в його голосі.— Я бачив, мейгі. Я бачив тільки вас, і ви танцювали з тінями.

— Могила відкидає довгі тіні, залізний лорде,— сказала Міррі.— Довгі й темні, тож зрештою їх не здатне прогнати жодне світло.

Дані розуміла: це сер Джора убив її сина. Він зробив це з любові й відданості, але це він заніс її туди, куди не можна було потикатися смертному, і згодував її малюка темряві. Він теж це усвідомлював: про це свідчило і сіре обличчя, і запалі очі, і кульгавість.

— Вас тіні теж торкнулися, пане Джоро,— сказала йому Дані. Лицар не озвався. Дані обернулася до богосудженої.— Ти застерігала мене, що плата за життя — смерть. Я думала, йшлося про коня.

— Ні,— сказала Міррі Маз-Дуур.— Ви самі себе впевнили в цьому. Ви знали ціну.

Знала? Знала? «Якщо я озирнуся — пропаду».

— Ціна сплачена,— мовила Дані.— Кінь, мій малюк, Кваро і Кото, Гаґо і Коголо. Ціна сплачена багатократно,— звелася вона з подушок.— Де хал Дрого? Проведи його до мене, богосуджена, мейгі, кровошептійка — хай хто ти там є. Покажи мені хала Дрого. Покажи мені, що я купила ціною життя власного сина.

— Як скажете, халесі,— сказала стара.— Ходіть, я проведу вас до нього.

Дані була слабшою, ніж гадала. Серу Джорі довелося обійняти її за пояс і підтримувати.

— Ще буде для цього час, королівно,— тихо зронив він.

— Ні, я побачуся з ним просто зараз, пане Джоро.

Після півтемряви намету світ здавався сліпуче-яскравим. Сонце сяяло, як розплавлене золото, а земля була суха й гола. Служниці чекали з приготованими фруктами, вином і водою, і Джого кинувся вперед — допомогти серу Джорі підтримати її. Далі стояли Аґо й Рахаро. Сонце відблискувало від піску, заважаючи бачити, й Дані приставила руку дашком до очей. І побачила перегоріле багаття, і кільканадцять коней, які спроквола кружляли навколо в пошуках трави, і розсип наметів і циновок. Зібрався невеличкий гурт жінок і дітей — повитріщатися на неї, а трохи далі вона помітила жінок за роботою, і зморщених старих, які стомленими очима втупились у пласке блакитне небо, мляво відганяючи кривавих мух. Якщо порахувати, лишилася сотня людей, не більше. Де колись стояло табором сорок тисяч, тепер гуляли тільки вітер і курява.

— Халасар Дрого пішов,— зронила Дані.

— Хал, не здатний їхати верхи, більше не хал,— мовив Джого.

— Дотраки тримаються лише сильних очільників,— сказав сер Джора.— Мені шкода, королівно. Втримати їх було неможливо. Першим поїхав ко Поно, оголосивши себе халом Поно, і чимало вояків поїхало з ним. Незабаром так само вчинив Джако. Щоночі тікали решта — меншими чи більшими гуртами. Тепер у Дотрацькому морі, де колись був один халасар Дрого, з’явилася дюжина нових халасарів.

— Лишаються тільки старі,— сказав Аґо,— налякані, хворі й немічні. І ми, бо ми дали обітницю. Ми лишаємося.

— Вони забрали всі халові табуни, халесі,— сказав Рахаро.— Зупинити їх ми не змогли — нас було замало. Право сильного — відбирати в слабкого. Також вони забрали чимало рабів — і халових, і ваших, але дещицю все-таки лишили.

— А Іроя тут? — запитала Дані, пригадавши перелякану дівчинку, яку вона врятувала під стінами міста ягнят.

— Її схопив Мато, він тепер кровний вершник хала Джако,— відповів Джого.— Осідлав її кілька разів, а тоді віддав своєму халові, а Джако віддав її своїм кровним вершникам. Їх було шестеро. Коли вони задовольнили жагу, то перерізали їй горло.

— Така була її доля, халесі,— мовив Аґо.

«Якщо я озирнуся — пропаду».

— Лиха доля,— озвалася Дані,— але не така жорстока, як очікує на Мато. Присягаю вам богами давніми й новими, богами ягнят і коней, і всіма відомими богами. Присягаюся Матір’ю гір і Лоном світу. Коли я задовольнятиму свою жагу, Маго й ко Джако благатимуть про милосердя, яке вони виявили до Ірої.

Дотраки обмінялися невпевненими поглядами.

— Халесі,— заговорила служниця Іррі, мов до дитини,— Джако став халом, у нього двадцять тисяч вершників.

Дані закинула підборіддя.

— А я — Данерис Штормороджена, Данерис із дому Таргарієнів, кров од крові Ейгона Завойовника, Мейгора Лютого і всієї давньої Валірії. Я дочка дракона, і я вам присягаюся: ці двоє вмиратимуть у муках. А тепер проведіть мене до хала Дрого.

Хал лежав на голій червоній землі, втупившись у сонце.

Тіло йому обсіла дюжина кривавих мух, але він, здається, не помічав цього. Відігнавши мух, Дані стала навколішки поруч з Дрого. Очі в хала були широко розплющені, але невидющі, й Дані зразу збагнула, що він сліпий. Коли ж вона прошепотіла його ім’я, він, схоже, не почув. На грудях зяяла незагоєна рана — сіро-червоний моторошний рубець.

— А чого він лежить просто неба сам-один, на сонці? — запитала Дані.

— Йому, схоже, подобається тепло, королівно,— пояснив сер Джора.— Очима він завжди проводжає сонце, хоч і не бачить. По-своєму він може ходити. Піде туди, куди його поведуть, але не далі. Їстиме, якщо вкласти йому їжу в рот, питиме, якщо лити воду йому на вуста.

Лагідно поцілувавши своє сонце-й-місяць у чоло, Дані підвелася й обернулася до Міррі Маз-Дуур.

— Дорогі твої чари, мейгі.

— Він живий,— відгукнулася Міррі Маз-Дуур.— Ви просили життя. Заплатили за життя.

— Це не життя для такого, як Дрого. Для нього життя — це сміх, і смажене на багатті м’ясо, і кінь між ногами. Арах у руці та брязкіт дзвіночків у волоссі, з яким він виїжджав проти ворога. Кровні вершники, і я, і син, якого я мала йому подарувати.

Міррі Маз-Дуур не озвалася.

— Коли він стане таким, як був? — суворо запитала Дані.

— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході,— відповіла Міррі Маз-Дуур.— Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні вашому знову розквітне життя й ви народите живу дитину. Тоді він стане таким, як був, не раніше.

— Залиште нас,— махнула Дані серу Джорі та решті.— Хочу побалакати з мейгі сам-на-сам.

І Мормонт, і дотраки відійшли.

— Ти знала,— заговорила Дані, коли вони пішли. Біль мучив її і зсередини, і ззовні, але лють додавала сил.— Ти добре знала, що я купую, ти знала ціну, але все одно дозволила мені її сплатити.

— Не слід було їм палити мій храм,— спокійно відповіла огрядна жінка з пласким носом.— Вони розсердили Великого Вівчаря.

— Це справа рук не бога,— холодно зронила Дані. «Якщо я озирнуся — пропаду».— Ти обдурила мене. Убила дитину в мене в лоні.

— Огир, який осідлає світ, не палитиме міст. І халасар не втопче в землю жодного народу.

— Я заступилася за тебе,— страдницьки мовила Дані.— Врятувала тебе.

— Врятувала мене? — виплюнула лазарянка.— Мене мали троє комонників, і не як чоловік жінку, а ззаду, як пес вилазить на суку. Коли ти проїжджала повз, на мене уже виліз четвертий комонник. То як ти мене врятувала? В мене на очах спалили божий храм, у якому я зцілила без ліку добрих людей. Мою домівку вони теж спалили, а на вулиці я бачила цілі гори голів. Голову пекаря, який пік для мене хліб. І хлопчика, якого я врятувала від мертвоочної гарячки всього три місяці тому. Я чула, як плачуть діти, яких батогами розганяють вершники. То скажи-но мені, кого ти врятувала?

— Життя тобі врятувала.

Міррі Маз-Дуур розреготалася.

— Поглянь на свого хала — і подумай, чого варте життя, якщо відібрали все інше.

Гукнувши вояків свого хасу, Дані звеліла їм забрати Міррі Маз-Дуур і зв’язати по руках і ногах, але мейгі тільки посміхалася, коли її виводили, так наче в них з Дані є спільна таємниця. Одне слово — і мейгі відрубають голову... та що тоді отримає Дані? Голову? Якщо життя нічого не варте, то чого варта смерть?

Дані провели назад у намет, і вона звеліла приготувати купіль; цього разу крові у воді не було. Дані викупалася сама: змила з рук і грудей бруд і пил, обтерла обличчя м’якою хустиною, з милом вимила й довго вичісувала заплутане волосся, поки воно не заблищало, як раніше. Закінчила вона вже в сутінках, почуваючись виснаженою. Вирішила попити й перекусити, але змогла тільки з’їсти один інжир і зробити ковток води. Сон би їй зарадив, але вона й так останнім часом спала багато... навіть забагато, якщо по щирості. Ця ніч належить Дрого — за всі ночі, що були й що не збулися.

Пригадуючи їхній перший спільний виїзд верхи, Дані вивела хала в темряву, адже дотраки вірять, що всі найважливіші події в людському житті мають відбуватися просто неба. Вона запевняла себе, що на світі є сили, могутніші за ненависть, а чари — давніші й вірніші, ніж усе, чого навчилася мейгі в Ашаї. Ніч була чорна й безмісячна, але над головою горіли мільйони яскравих зірок. Дані сприйняла це за добрий знак.

Тут не було м’якої трав’яної постелі, тільки тверда курна земля, гола й кам’яниста. На вітру не шурхотіли дерева, й не дзюрчав поблизу струмок, який заспокоїв би її страхи ніжною музикою води. Дані запевнила себе, що зірок буде цілком достатньо.

— Пригадай, Дрого,— прошепотіла вона,— пригадай наш перший виїзд разом, наше весілля. Пригадай ту першу ніч, коли ми зачали Рейго: навколо зібрався весь халасар, а ти не відривав очей від мого обличчя. Пригадай, якою прохолодною і прозорою була вода в Лоні світу. Пригадай, мій сонце-й-місяцю! Пригадай — і повертайся до мене.

Після пологів лишилося забагато розривів, тож Дані не могла пустити його в своє лоно, як хотіла б, але Дорея навчила її інших способів. Дані пестила його руками, і вустами, і грудьми. Дряпала нігтями й обсипала поцілунками, вона шепотіла, благала й розповідала історії, а насамкінець вмила сльозами. Але Дрого нічого не відчував, не розмовляв і не ворушився.

І коли над порожнім обрієм заяснів блідий світанок, Дані збагнула, що втратила його назавжди.

— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході,— мовила вона печально.— Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні моєму знову розквітне життя і я народжу живу дитину. Тоді ти повернешся, мій сонце-й-місяцю, не раніше.

«Ніколи,— озвалася темрява,— ніколи, ніколи, ніколи».

У наметі Дані відшукала шовкову подушку, м’яко набиту пером. Повертаючись до Дрого, до свого сонця-й-місяця, вона тулила її до грудей. «Якщо я озирнуся — пропаду». Навіть іти було боляче, і хотілося спати — заснути сном без сновидінь.

Опустившись навколішки, вона поцілувала Дрого у вуста й притиснула подушку йому до обличчя.