Гра престолів

Кетлін

Кетлін ніколи не любила богопралісу.

Вона походила з дому Таллі й народилася далеко на півдні, в Річкорині, на притоці Червоний Зубець ріки Тризуб. Там богопраліс був мов садок, світлий і просторий, у якому високий червоний сандал кидає тіні на дзюркотливі струмки, у невидимих гніздах співають пташки, а повітря гостре від пахучих квітів.

Боги Вічнозиму любили зовсім інший ліс — темний і первісний: три акри пралісу, якого ніхто не торкався всі десять тисяч років, поки навколо нього виростав похмурий замок. Пахло тут вогкою землею і тліном. Тут не ріс червоний сандал. Це був ліс упертих чатових дерев, озброєних сіро-зеленою глицею, і могутніх дубів, і залізодерев — старих, як саме королівство. Тут товсті чорні стовбури тулилися один до одного, покручене віття спліталося над головою густим шатром, а вузлувате коріння боролося за місце під землею. Це було пристановище глибокої тиші й непривітних тіней, і жили тут безіменні боги.

Але Кетлін знала, що сьогодні чоловіка можна знайти саме тут. Коли він відбирав людське життя, то завжди шукав умиротворення в богопралісі.

Кетлін була помазана сімома єлеями й отримала ім’я в сяйві веселки, яка заливала септ Річкорину. Кетлін була в лоні Віри, так само як і її батько, і дід, і прадід. Її боги мали імена, а обличчя їхні були такі ж знайомі, як обличчя батьків. Молитва означала септона з кадилом, і запах ладану, і семигранний кристал, що світився мов живий, і натхненні співи. Таллі зберегли богопраліс, як і всі великі доми, але туди приходили хіба що прогулятися, почитати, полежати на сонечку. Молилися в септі.

Нед для дружини збудував невеличкий септ, де вона могла співати до сімох ликів богів, але в жилах Старків і досі вирувала кров перших людей, тож він молився до давніх безіменних і безликих богів зелених гаїв, як і діти пралісу.

На галяві в центрі богопралісу росло стародавнє віродерево, нависаючи над ставком з чорною й холодною водою. Нед називав його «серце-деревом». Кора у віродерева була біла як кістка, а листя черлене, мов тисячі поплямованих кров’ю долонь. На стовбурі великого дерева був викарбуваний лик — довговидий і сумний, з глибокими очима, червоними від застиглої живиці й на диво уважними. То були старі очі — старші за Вічнозим. Якщо не брешуть перекази, вони бачили, як Брандон Будівничий заклав тут перший камінь; вони дивилися, як навколо них ростуть гранітні стіни замку. Подейкують, що лики викарбували діти пралісу на Зорі віків, коли перші люди ще не перетнули вузьке море.

На півдні останні віродерева попалили й постинали тисячі років тому, лишилися вони тільки на острові Ликів, де ці зелені брати й досі несуть свою мовчазну варту. А тут усе було інакше. Тут кожен замок мав свій богопраліс, а в кожному богопралісі було своє серце-дерево, а кожне серце-дерево мало обличчя.

Кетлін розшукала чоловіка під віродеревом: він сидів на порослому мохом камені. Довгий меч на ім’я Лід лежав у нього на колінах, і Нед в отій воді, чорній як ніч, обмивав його лезо. Землю богопралісу вкривав тисячорічний шар чорнозему — він приглушував кроки, але за Кетлін, здавалося, ненастанно стежать червоні очі.

— Неде,— покликала вона неголосно.

Звівши голову, чоловік поглянув на неї.

— Кетлін? — мовив чужим і офіційним тоном.— А де діти?

Він завжди так питав.

— На кухні — сперечаються, як поназивати вовченят.

Розстеливши на землі плащ, вона присіла біля ставка спиною до віродерева. Потилицею вона відчувала погляд червоних очей, але старалася не зважати.

— Арія просто закохалася в них, мила Санса теж ними зачарована, а от Рикон іще не певен, як до них поставитися.

— Побоюється? — запитав Нед.

— Трішки,— визнала Кетлін.— Йому ж тільки три рочки.

— Доведеться йому навчитися дивитися власним страхам в обличчя,— насупився Нед.— Три роки — це ненадовго. Та й зима на підході.

— Так,— погодилася Кетлін. Від чоловікових слів її продер морозець, як завжди. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло. Фамільні девізи, взірці, молитви — всі вони служили, щоб піднести честь і славу роду, засвідчити вірність і щирість, присягтись у вірі й мужності. Всі, окрім гасла Старків. «Зима на підході» — ось яке було гасло Старків. Не вперше вже Кетлін замислилася, які дивні люди живуть на півночі.

— Дезертир добре прийняв смерть, у цьому йому не відмовиш,— мовив Нед. У руці він тримав обривок промащеної шкіри й легенько водив ним туди-сюди вздовж леза, натираючи метал, аж поки той тьмяно не засвітиться.— І ще я порадів за Брана. Ти б ним пишалася.

— Я завжди пишаюся Браном,— озвалася Кетлін, не відриваючи очей від меча. У глибинах булату ледве вгадувалися брижі — там, де ковалі тисячу разів нагорнули метал. Кетлін не любила мечів, але визнавала, що Лід по-своєму гарний. Викували його у Валірії ще в ті часи, коли Руїна не ступала на Вільні землі, коли знаряддями ковалів були не тільки молоти, а й чари. Чотириста років мав Лід, але гострий був, мов щойно викуваний. Однак ім’я його було ще старшим — корінням воно тягнулося в Добу героїв, коли Старки були королями на Півночі.

— Цього року це вже четвертий,— похмуро зронив Нед.— Бідолаха мов збожеволів. Щось так його налякало, що мої слова так і не змогли до нього пробитися,— зітхнув він.— Бен пише, що сили Нічної варти змаліли — зараз там менш як тисяча братів. І справа не лише в дезертирах. Люди зникають під час рейдів.

— Дикуни?

— А хто ще? — здійняв Нед свій Лід і окинув поглядом клинок до самого вістря.— І ставатиме тільки гірше. Мабуть, одного дня мені доведеться скликати прапори і виступити на північ, щоб нарешті покінчити з цим королем-за-Стіною.

— За Стіною? — здригнулася Кетлін. Нед зауважив страх у неї на обличчі.

— Нема нам чого боятися Манса Рейдера.

— За Стіною є й страшніші речі,— мовила Кетлін, озирнувшись на серце-дерево зі світлою корою і червоними очима — воно спостерігало та слухало, і снувало свої довгі повільні думки.

— Ти наслухалася казок старої Нан,— лагідно усміхнувся Нед.— Чужі давно мертві, так само як і діти пралісу, про них не чути вже вісімсот років. Мейстер Лувін узагалі вважає, що їх ніколи й не було. Ніхто з людей в житті їх не бачив.

— До сьогодні ніхто з людей не бачив і деривовка,— нагадала Кетлін.

— Сперечатися з Таллі — собі дорожче,— зронив Нед, сумно посміхнувшись, і вклав Лід у піхви.— Але ти прийшла до мене не дитячі казочки розповідати. Знаю, ти цього місця не любиш. То що вас привело, міледі?

— Сьогодні, мілорде, прийшла страшна звістка. Але я не хотіла вас турбувати, поки ви не закінчите обряд очищення...

Пом’якшити удар усе одно було неможливо, тож Кетлін сказала прямо:

— Мені так прикро, коханий! Помер Джон Арин.

Нед зазирнув їй у вічі, і Кетлін одразу збагнула, як тяжко вразила його ця новина,— як вона й очікувала. Змалечку Нед зростав у Соколиному Гнізді, і бездітний лорд Арин замінив батька не тільки йому, а і його другові Роберту Баратеону. Коли Ейрис Таргарієн Другий, Божевільний Король, зажадав їхніх голів, лорд Гнізда збунтувався й підняв прапори з соколом на тлі місяця, але не схотів видати тих, кого заприсягнувся захищати.

А одного дня п’ятнадцять років тому прийомний батько став і братом, коли вони з Недом стояли пліч-о-пліч у септі Річкорину, беручи за дружин двох сестер — дочок лорда Гостера Таллі.

— Джон...— пробурмотів Нед.— Це точно?

— Лист прийшов з королівською печаткою, і написаний він Робертом власноруч. Я лишила його для тебе. Там пишеться, що лорд Арин помер наглою смертю. Навіть мейстер не міг нічого вдіяти, тільки напоїти його маковим молочком, тож він довго не мучився.

— Невелика милість, як на мене,— зронив Нед. На обличчі в нього читався смуток, але думав чоловік у першу чергу про дружину.— А твоя сестра,— промовив він,— і Джонів хлопчик? Що з ними?

— В листі сказано було тільки, що з ними все гаразд і що вони повернулися в Гніздо,— сказала Кетлін.— Ліпше б вони поїхали в Річкорин. Гніздо стоїть самотою високо в горах, та й домівка це не сестрина, а її чоловіка. Там кожен камінь нагадуватиме про нього. Я знаю свою сестру. Вона не може без родини й друзів.

— Твій дядько зараз у Видолі, правда ж? Я чув, Джон поставив його лицарем Кривавої брами.

Кетлін кивнула.

— Бринден зробить, що зможе, і для неї, і для хлопчика. Це, звісно, добре, але...

— Поїдь до неї,— порадив Нед.— Бери з собою дітей. Нехай стіни замку сповняться гамору, криків й сміху. Хлопчику потрібне товариство інших дітей, та й Лайсу не можна лишати саму в жалобі.

— Я би поїхала,— зауважила Кетлін,— але в листі йшлося ще про дещо. Король їде у Вічнозим зустрітися з тобою.

Якусь мить Нед ніяк не міг збагнути, що вона каже, а коли нарешті все втямив, очі його проясніли.

— Сюди їде Роберт?

Кетлін кивнула, і Нед широко всміхнувся.

Хотіла б Кетлін розділити його радість! Але вона чула, про що теревенять у дворі: про мертву деривовчицю в снігу, про ріг у неї в горлянці. У Кетлін у нутрі, як змій, кільчився страх, але вона примусила себе всміхнутися чоловікові, якого кохала, чоловікові, який не вірив у знаки долі.

— Я знала, що тебе це порадує,— мовила вона.— Слід послати звістку твоєму братові на Стіну.

— Так, певна річ,— погодився він.— Бен точно схоче приїхати. Скажу мейстрові Лувіну відіслати найпрудкокрилішого птаха,— зіп’явся Нед на ноги й допоміг підвестися дружині.— Чорт забирай, скільки ж це років ми не бачилися? І він навіть не попереджає заздалегідь? У листі сказано, скільки з ним їде людей?

— Гадаю, щонайменше сотня лицарів, а з ними піддані, і ще з півсотні перекупних мечів. З ними буде й Серсі з дітьми.

— Якщо їдуть вони, Роберт не квапитиметься,— мовив Нед.— Це й на краще. Буде в нас більше часу на приготування.

— З ними їдуть і брати королеви,— повідомила Кетлін.

На це Нед скривився. Кетлін знала, що стосунки з родиною королеви в нього прохолодні. Ланістери з Кичери Кастерлі приєдналися до Роберта останньої миті, коли перемога була вже в його руках, і Нед їм цього так і не пробачив.

— Що ж, якщо заради Робертового товариства доведеться терпіти Ланістерів, так тому й бути. Таке враження, що Роберт везе з собою половину двору.

— Куди король, туди й королівство,— зронила Кетлін.

— Цікаво буде поглянути на його дітей. Коли я востаннє їх бачив, наймолодший ще за мамину цицьку тримався. Скільки йому зараз? Років п’ять?

— Королевичу Томену сім років,— виправила дружина.— Він такий, як і Бран. І будь ласка, Неде, тримай язика на припоні. Ця Ланістерка — наша королева, і подейкують, гонор її рік у рік тільки росте.

— Слід влаштувати бенкет,— стиснув Нед її руку,— запросити співців, а ще Роберт захоче з’їздити на полювання. Відішлю Джорі з почесною вартою на південь, щоб зустріли гостей на королівському гостинці й супроводили до нас. Боги, як нам їх усіх прогодувати? Кажеш, він уже в дорозі? Чорти б його взяли! Чорти б узяли його королівську потайливість!