Гра престолів

Кетлін

— Міледі, вам слід було попередити про ваш приїзд,— промовляв сер Донел Вейнвуд до Кетлін, коли вони верхи пробиралися ущелиною.— Ми б вислали супровід. Високий гостинець не такий безпечний, як був колись, особливо для такого маленького загону, як ваш.

— Це ми відчули на власній шкурі, пане Донеле,— озвалася Кетлін. Іноді їй здавалося, що серце в неї обернулося на камінь: шестеро бравих вояків загинуло, щоб доправити її сюди, а вона за них і сльозинки не пролила. Навіть їхні імена вже забулися.— Горяни гнали нас день і ніч. У першій сутичці ми втратили трьох, ще двох у другій, а слуга Ланістера помер від гарячки, коли в нього загноїлися рани. Коли ми почули ваше наближення, то вирішили, що тепер нам уже точно кінець.

Вони вишикувалися для останнього відчайдушного бою, спинами ставши до скелі й оголивши мечі. Карлик, нагострюючи лезо свого топора, кинув якийсь ядучий жарт, аж тут Брон зауважив біло-блакитний прапор попереду загону вершників: сокола на тлі місяця, герб дому Аринів. Кетлін ніколи ще нічому так не раділа.

— По смерті лорда Джона гірські клани знахабніли,— мовив сер Донел. Це був присадкуватий юнак років двадцятьох, щирий і простодушний, з широким носом і кучмою густого каштанового волосся.— Якби це залежало від мене, я б із сотнею вояків заїхав у гори і викурив їх з їхніх укріплень, щоб добряче провчити, однак ваша сестра заборонила. Навіть не дозволила своїм лицарям битися на турнірі правиці. Хоче, щоб усі мечники лишалися вдома й захищали Видол... хтозна від кого. Дехто каже, від тіней,— зронив він — і глянув на неї схвильовано, мовби щойно пригадав, хто вона така.— Сподіваюся, я не наговорив зайвого, міледі. Я не хотів нікого образити.

— Щира мова не ображає мене, пане Донеле.

Кетлін знала, чого боїться сестра. «Не тіней — Ланістерів»,— подумала вона про себе, озирнувшись на карлика, який їхав поряд із Броном. Відтоді як помер Чиґен, ці двоє стали нерозлийвода. Коротун був страшенно хитрий, і Кетлін це не подобалося. Коли вони тільки в’їжджали в гори, він, зв’язаний і безпомічний, був її бранцем. А тепер він хто? І досі бранець, однак їде разом з усіма, з чингалом за поясом і з топором, прикріпленим до сідла, вбраний у накидку зі шкури тінь-кота, яку він виграв у кості у співця, і в кольчугу, яку зняв з мертвого Чиґена. Зараз Тиріона й рештки пошарпаного загону обступило чотири десятки вояків — лицарів і кіннотників на службі сестри Лайси, однак Тиріон не виказував і тіні страху. «Невже я помиляюся?» — уже не вперше подумала Кетлін. А раптом він усе-таки не винен — ні в нападі на Брана, ні в смерті Джона Арина? А якщо так, у якому становищі опиняється вона? Шестеро людей загинуло, щоб доправити його сюди.

Вона рішучо відкинула всі сумніви.

— Коли приїдемо у фортецю, буду вельми вдячна, якщо ви одразу пошлете по мейстра Колмона. Сер Родрик поранений, у нього гарячка.

Не раз і не двічі лякала її думка, що старий лицар не переживе цієї подорожі. Останнім часом він заледве тримався на коні, і Брон наполягав просто облишити його й покластися на долю, але Кетлін цього й чути не хотіла. Натомість лицаря прив’язали до сідла, і вона звеліла співцю Марильйону наглядати за ним.

Сер Донел відповів не одразу.

— Леді Лайса розпорядилася, щоб мейстер не виїжджав із Гнізда, де він піклується про лорда Роберта,— мовив нарешті він.— У нас при брамі мешкає септон, який лікує поранених. Він може оглянути рани вашого лицаря.

Кетлін значно більше довіряла знанням мейстра, ніж молитвам септона. І саме так і збиралася сказати, аж тут попереду побачила зубчасті стіни з бійницями — довгі парапети, вмуровані просто в скелю обабіч проїзду. Ущелина звузилася так, що проїхати тут рядком могло не більш як четверо людей, а до кам’янистих схилів ліпилися дві сторожові вежі-близнючки, понад дорогою з’єднані критим арочним мостом з сірого каменю, побитого негодою. З бійниць на вежах, укріпленнях і мосту визирали мовчазні обличчя. Коли кавалькада наблизилася майже впритул, їй назустріч виїхав лицар. І кінь, і обладунки в нього були сірі, однак на плащі, скріпленому на плечі блискучою чорною рибиною з золота й обсидіану, бігли синьо-червоні хвилі Річкорину.

— Хто в’їжджає в Криваву браму? — гукнув він.

— Сер Донел Вейнвуд з леді Кетлін Старк і її супутниками,— озвався юний лицар.

Лицар Кривавої брами підняв забороло.

— Мені й здалося, що леді наче знайома. Далеченько ти заїхала від дому, маленька моя Кет.

— Та й ти, дядечку,— відповіла Кетлін, усміхаючись попри все, чого зазнала останнім часом. Почувши цей хрипкий низький голос, вона мов перенеслася на двадцять років назад, у дні свого дитинства.

— Дім там, де я живу,— відповів дядько буркітливо.

— Ти живеш у моєму серці,— сказала Кетлін.— Зніми-но шолом. Хочу знов поглянути на твоє обличчя.

— Боюся, роки його не прикрасили,— мовив Бринден Таллі, однак щойно він стягнув з голови шолом, Кетлін пересвідчилася, що він кривив душею. Так, він постарів, з’явилися зморшки, золотисто-каштановий чуб посивів, але усмішка лишилася такою ж самою, і такими ж лишилися широкі й волохаті, схожі на гусінь брови, і сміх у темно-синіх очах.— Лайса знає, що ви їдете?

— Не було часу її попередити,— пояснила Кетлін. До неї вже під’їжджала решта загону.— Нас, так би мовити, підганяла буря, дядечку.

— Просимо дозволу в’їхати у Видол,— гукнув сер Донел. Вейнвуди завжди дотримувалися церемоній.

— Іменем Роберта Арина, лорда Соколиного Гнізда, сторожа Видолу, правдивого хранителя Сходу, дозволяю вам вільний проїзд і вимагаю зберігати мир,— озвався сер Бринден.— Прошу.

І Кетлін рушила позаду нього в тінь Кривавої брами, об яку розбилася дюжина армій у Добу героїв. У кінці муру гори зненацька розступалися, відкриваючи чарівний краєвид, від якого перехоплювало подих: зелені луки, блакитне небо й укриті шапками снігу гори. Видол купався в ранковому сонці.

Аж до самого туманного сходу тягнулася погідна земля, зусібіч захищена надійними бескидами й багата на чорноземи, широкі повільні ріки й сотні озерець, які виблискували на сонці, мов люстерка. Височенними виростали в цих полях пшениця, кукурудза і ячмінь, і навіть у Небосаду не росли більші гарбузи чи солодші фрукти, ніж тут. Загін виїхав у долину з заходу, де високий гостинець досягав своєї найвищої точки й починав петляти в низовину, яка розкинулася за дві милі звідси. Тут Видол був неширокий — за пів дня переїхати можна впоперек, а північні гори здавалися такими близькими, що Кетлін ввижалося: простягни руку — й торкнешся! Над головою вивищувалася зазублена верхівка Велетового Ратища — гори, на яку всі решта гори поглядали знизу вверх: її маківка губилася в крижаних туманах за три з половиною милі понад рівнем долини. З велетенського західного гребеня біг примарний водоспад — Алісині Сльози. Навіть з такої віддалі Кетлін розрізняла блискучу срібну нитку, яка світилася на тлі темного каменю.

Побачивши, що Кетлін зупинилася, дядько під’їхав на коні й показав рукою:

— Це отам, поряд з Алісиними Слізьми. Звідси видно тільки поодинокі білі плями, та й то якщо добре придивлятися в ту мить, коли сонце падає на стіни.

«Сім веж,— розповідав їй Нед,— як білі леза, прохромлюють лоно неба; вони такі високі, що з парапетів можна побачити під собою хмари».

— Скільки їхати? — запитала Кетлін.

— До вечора під’їдемо до гори,— сказав дядько Бринден,— але дорога вгору забере ще цілий день.

Ззаду озвався сер Родрик Кассель.

— Міледі,— мовив він,— боюся, сьогодні я більше їхати не зможу.

Обличчя під відрослими нерівними бакенбардами змарніло, і вигляд у лицаря був такий змучений, аж Кетлін злякалася, що він просто впаде з коня.

— І не потрібно,— сказала вона.— Ви зробили все, про що я вас тільки могла попросити, і навіть стократ більше. Далі до Гнізда мене проведе дядечко. Ланістер поїде з нами, а от і вам, і решті найкраще лишитися тут відпочивати й набиратися сил.

— Ви зробите нам честь, якщо зостанетеся гостювати,— з серйозною ввічливістю юності мовив сер Донел. Якщо не рахувати сера Родрика, з тих, хто вирушав разом з Кетлін з заїзду на роздоріжжі, лишилися тільки Брон, сер Вілліс Вод і співець Марильйон.

— Міледі,— заговорив Марильйон, виїжджаючи вперед,— благаю вас дозволити мені їхати з вами в Соколине Гніздо, щоб дізнатися, чим закінчилася ця історія.

Голос у хлопця був вимучений, однак на диво рішучий, а в очах зринав гарячковий блиск.

Кетлін не просила співця їхати з ними, він сам так вирішив, і як йому вдалося вижити в цій подорожі, коли хоробріші чоловіки лишилися лежати на дорозі непоховані, вона не могла навіть уявити. Однак він вижив, і навіть відростив собі подобу борідки, яка робила його схожим на справжнього чоловіка. Мабуть, Кетлін зобов’язана і йому за те, що здолав разом з ними такий шлях.

— Гаразд,— відповіла вона.

— Я теж поїду,— оголосив Брон.

Це їй не сподобалося. Так, це правда, без Брона вона б до Видолу не доїхала: перекупний меч був ярим бійцем, і його зброя допомогла їй пробитися в це безпечне пристановище. Та попри все Брон був неприємний Кетлін. І мужності йому не бракувало, і сили, от тільки мало було в ньому доброти й відданості. Та й у товаристві Ланістера вона бачила його надто часто: ці двоє тихо перемовлялися й сміялися на якісь свої жарти. Було б ліпше розлучити їх з карликом тут і зараз, так якщо вже вона погодилася взяти з собою в Гніздо Марильйона, неможливо було ввічливо відмовити в цьому праві Брону.

— Як скажете,— мовила вона, хоча й звернула увагу, що він по суті її дозволу й не питав.

Сер Вілліс Вод зостався з сером Родриком, коло якого вже, щось тихо бурмочучи, метушився септон. Бідолашних пошарпаних коней теж лишили тут. Сер Донел пообіцяв вислати птахів у Гніздо й на Місячну браму, щоб попередити про їхній приїзд. Зі стаєнь привели свіжих коней — звичних до гір, з густим кошлатим хутром,— і за годину валка рушила далі. Спускаючись у долину, Кетлін їхала поряд з дядьком. Позаду простували Брон, Тиріон Ланістер, Марильйон і шестеро Бринденових вояків.

І тільки коли вони проїхали вже третину високого гостинцю й відірвалися далеченько від інших, Бринден Таллі обернувся до Кетлін і запитав:

— Отож, дитинко. Що там за буря вас підганяла?

— Я вже багато років не дитина, дядечку,— озвалася Кетлін, однак усе йому розповіла. Це забрало більше часу, ніж вона могла би подумати: треба було розказати і про Лайсин лист, і про Бранове падіння, і про підісланий кинджал, і про Мізинчика, і про випадкову зустріч з Тиріоном Ланістером у заїзді на роздоріжжі.

Дядько слухав мовчки, дедалі більше хмурячись, і тінь з важких брів падала йому на очі. Бринден Таллі завжди умів усіх слухати... усіх, крім батька Кетлін. Бринден був молодшим братом лорда Гостера, їх розділяло всього п’ять років, але ці двоє воювали, скільки Кетлін себе пам’ятала. Коли їй було вісім років, під час однієї з найзапекліших суперечок лорд Гостер обізвав Бриндена «чорною вівцею в отарі Таллі». Розсміявшись, Бринден нагадав, що на гербі їхнього дому — білий пструг у стрибку, тож він радше чорна риба, ніж чорна вівця, й відтоді взяв чорного пструга собі за особистий символ.

Війна не закінчувалася, аж поки Кетлін і Лайса не повиходили заміж. Саме під час весільної учти Бринден повідомив братові, що іде з Річкорину, аби служити Лайсі та її чоловікові, лордові Соколиного Гнізда. Якщо вірити нечастим листам Едмура, відтоді лорд Гостер навіть не вимовляв братового імені.

Незважаючи на це, в дитинстві саме до Бриндена Чорнопструга прибігали діти лорда Гостера, щоб поплакати й поділитися, коли батько був зайнятий, а мати хворіла. Кетлін, Лайса, Едмур і... так, і Пітир Бейліш, батьків годованець. Бринден усіх терпляче вислуховував, як зараз слухав її, радіючи з їхніх успіхів і співчуваючи їхнім дитячим бідам.

Коли вона закінчила оповідь, дядько довгий час мовчав, а його кінь обережно намацував круту кам’янисту стежку.

— Слід повідомити батькові,— нарешті сказав він.— Якщо Ланістери підуть війною, Річкорин опиниться в них на шляху: Вічнозим далеко, а Видол надійно захищений горами.

— У мене були такі самі побоювання,— визнала Кетлін.— Щойно ми дістанемося Гнізда, я попрошу мейстра Колмана вислати птахів.

Їй потрібно було послати й інші листи: Недові накази прапороносцям готуватися до оборони Півночі.

— Які настрої у Видолі? — запитала вона.

— Люди сердиті,— мовив Бринден Таллі.— Лорда Джона всі дуже любили, і коли король віддав Джеймі Ланістеру посаду, яку Арини обіймали майже триста років, образа була болючою. Лайса звеліла нам називати її сина правдивим хранителем Сходу, однак цим нікого не обдуриш. І не одна твоя сестра запитує себе, від чого ж насправді помер правиця. Ніхто не наважується сказати вголос, що його вбили, однак тінь підозри вже упала,— стиснувши губи, він зиркнув на Кетлін.— А ще ж і хлопчик...

— Хлопчик? А що з ним?

Проїжджаючи попід низько навислою брилою й повертаючи за гострий ріг, Кетлін пригнула голову.

Дядьків голос звучав стривожено.

— Лорд Роберт,— зітхнув він,— шестирічний і хворобливий, щоразу починає плакати, коли в нього відбирають ляльку. Він законний спадкоємець Джона Арина, присягаюся всіма богами, однак багато хто каже, що він заслабкий, аби сидіти на батьковому місці. Останні чотирнадцять років, поки лорд Джон служив на Королівському Причалі, великим стюардом був Нестор Ройс, і дехто пошепки каже, що саме йому слід і правити, поки хлопець не стане повнолітнім. Інші вважають, що Лайсі варто вдруге одружитися, і то чимшвидше. До неї вже злітаються залицяльники, як ворони на поле бою. У Гнізді їх повно.

— Цього й слід було очікувати,— мовила Кетлін. Нема чому дивуватися: Лайса ще молода, а корона Гір і Видолу — непогане придане.— А Лайса згодна взяти собі другого чоловіка?

— Каже, що згодна, якщо знайдеться той, хто їй підійде,— мовив Бринден Таллі,— однак вона відмовила лорду Нестору й дюжині інших гідних чоловіків. Каже, що цього разу сама собі обиратиме лорда-чоловіка.

— Кому-кому, а не тобі її засуджувати.

— А я й не засуджую,— пирхнув сер Бринден,— але... мені здається, що Лайса тільки грається в залицяння. Їй це подобається, однак правити вона планує сама, аж поки хлопчик не виросте й не стане лордом Соколиного Гнізда фактично, а не номінально.

— Жінка здатна правити так само мудро, як і чоловік,— зауважила Кетлін.

— Якщо має відповідний характер,— зронив дядько, скоса глянувши на неї.— Не тіш себе ілюзіями, Кет. Лайса — це не ти,— він мить повагався.— І якщо по щирості, боюся, на таку допомогу, як ти очікуєш, від твоєї сестри не варто сподіватися.

Кетлін була спантеличена.

— Про що це ти?

— Та Лайса, яка повернулася з Королівського Причалу, зовсім не та дівчина, яка виїхала на південь, коли її чоловіка призначили правицею. Вона пережила важкі роки. Сама знаєш. Лорд Арин був гідним чоловіком, але в основі цього шлюбу лежала політика, а не пристрасть.

— Як і мого.

— Так, почалися вони однаково, однак кінець твоєї історії щасливіший, ніж сестриної. Двоє мертворожденних дітей, чотири викидні, смерть лорда Арина... Кетлін, боги послали Лайсі лише одну дитину, і зараз синок, бідолашний хлопчик, став сенсом її життя. Не дивно, що вона втекла, аби не віддавати його Ланістерам. Твоя сестра боїться, дитино, і понад усе вона боїться Ланістерів. Вона втекла у Видол, вислизнувши з Червоної фортеці вночі, як злодійка, і все для того, щоб висмикнути сина з зубів лева... а тут ти привела їй лева під самі двері.

— В оковах,— сказала Кетлін. Праворуч зяяла розколина, гублячись у темряві. Натягнувши повіддя, Кетлін тепер обережніше спрямовувала коня.

— Невже? — озирнувся дядько на Тиріона Ланістера, який повільно спускався за ними.— Бачу в нього на сідлі топір, а за поясом — чингал, а позаду, мов голодна тінь, приліпився перекупний меч. Де ж окови, дитино?

Кетлін тривожно посовалась у сідлі.

— Карлик тут зі мною не випадково. Хай на ньому немає оков, але він мій бранець. І Лайса не менше за мене хотітиме, аби він відповів за свої злочини. Саме її лорда-чоловіка замордували Ланістери, і саме вона своїм листом першою попередила нас про них.

Бринден Чорнопструг утомлено всміхнувся до неї.

— Сподіваюся, ти не помиляєшся, дитино,— зітхнув він так, що було ясно: вона таки помиляється.

Коли під копитами коней схил нарешті почав вирівнюватися, сонце вже котилося на захід. Дорога тут була широка та пряма, і тільки зараз Кетлін звернула увагу на квіти й трави навколо. Спустившись у долину, далі вже їхали швидше й надолужили час, пустивши коней легким чвалом крізь зелені гаї і маленькі сонні селища, проминаючи сади й золоті пшеничні поля та з плюскотом перетинаючи численні струмки, що зблискували на сонці. Дядько послав наперед штандарт-юнкера з подвійним штандартом: нагорі був сокіл на тлі місяця — герб дому Аринів, а внизу — чорна риба. Пропускаючи кавалькаду, з’їжджали з дороги селянські вози й купецькі підводи, а також вершники з бідніших домів.

І навіть за таких умов до кріпкого замку, який виріс біля підніжжя Велетового Ратища, вони під’їхали вже затемна. На валах мерехтливо горіли смолоскипи, а на чорній воді в рові танцював рогатий півмісяць. Міст уже був піднятий, а ґрати опущені, але Кетлін побачила, що в прибрамній горять вогні, проливаючи світло з вікон на квадратні вежі.

— Місячна брама,— пояснив дядько, коли кавалькада зупинилася. Штандарт-юнкер уже під’їхав до самого краю рову — гукнути вартових у прибрамній.— Мешкання лорда Нестора. Він має чекати на нас. Поглянь угору.

Кетлін підвела очі, переводячи погляд дедалі вище. Спершу перед очима були тільки скелі й дерева — огорнуте ніччю громаддя велетенської гори, чорної, як беззоряне небо. Потім трохи вище Кетлін помітила полум’я далеких багать і високу фортецю, збудовану на крутому схилі гори; вогні у вікнах, мов жовтогарячі очі, гляділи згори вниз. Вище було видно ще одну фортецю, яка стояла далі, а ще вище — третю, яка здавалася просто мерехтливою іскрою в небі. І нарешті на самому верху, де ширяють соколи, у місячному світлі зблиснуло щось біле. Кетлін задивилася на білі вежі далеко вгорі — і в неї закрутилось у голові.

— Соколине Гніздо,— долинуло до неї вражене бурмотіння Марильйона.

Аж тут утрутився різкий голос Тиріона Ланістера.

— Схоже, Арини не надто радіють гостям. Якщо ви хочете дертися туди в темряві, ліпше вбийте мене просто тут.

— Заночуємо тут, а туди поїдемо зранку,— мовив Бринден.

— Не можу дочекатися,— озвався карлик.— І як ми туди дістанемося? Верхи на козлах я ще не їздив.

— На мулах,— посміхнувся Бринден.

— Тут у скелі вирубані східці,— пояснила Кетлін. Нед розповідав про це, коли згадував свою юність, яку провів тут з Робертом Баратеоном і Джоном Арином.

Дядько кивнув.

— Зараз уже темно, їх не видно, але східці є. Для коней надто вузькі й круті, та мули можуть тут пройти майже всюди. Проїзд охороняють три придорожні замки — Камінь, Сніг і Небо. Мули довезуть нас до Неба.

Тиріон Ланістер з сумнівом поглянув угору.

— А далі?

— А далі,— посміхнувся Бринден,— проїзд надто крутий навіть для мулів. Доведеться решту шляху йти пішки. А якщо хочете, можете піднятися в кошику. Гніздо ліпиться до гори, яка нависає над Небом, і в підвалах стоять шість велетенських коловоротів з довгими залізними ланцюгами, за допомогою яких знизу подаються припаси. Якщо забажаєте, мілорде Ланістер, можу влаштувати вам підйом разом з хлібом, пивом і яблуками.

Карлик розреготався, мов загавкав.

— Якби я був гарбузом, то не відмовився б,— сказав він.— Але, на жаль, боюся, мій лорд-батько засмутиться, якщо назустріч своїй долі я виїду лордом ріпи. Якщо ви підете пішки, мабуть, доведеться й мені. Знаєте, ми, Ланістери, не позбавлені гордості.

— Гордості? — зронила Кетлін. Карликів глузливий тон і легковажна манера розсердили її.— Я б сказала, гонору. Гонору, і зажерливості, і жадоби влади.

— Безперечно, брат мій гоноровий,— відгукнувся Тиріон Ланістер.— Батько — просто втілення зажерливості, а сестра Серсі вдень і вночі жадає влади. Та сам я невинний, як ягнятко. Хочете мекну? — розплився він у посмішці.

Не встигла вона відповісти, як з рипінням опустився підйомний міст, а тоді долинув брязкіт змащених ланцюгів, які піднімали браму. Вояки винесли жарини, щоб освітити дорогу, й дядько повів кавалькаду через рів. У дворі в оточенні лицарів уже чекав лорд Нестор Ройс, великий стюард Видолу і доглядач Місячної брами.

— Леді Старк,— мовив він, уклоняючись. Це був кремезний чоловік з грудьми широкими, як діжка, тож уклін його був трохи незграбний.

Злізши з коня, Кетлін стала перед ним.

— Лорде Несторе,— привіталася вона. Особисто Кетлін його не знала. Двоюрідний брат Бронзового Йона, хай і належав до біднішої гілки дому Ройсів, був поважним лордом.— Ми здолали довгий і важкий шлях. Якщо дозволите, ми б хотіли на сьогоднішню ніч скористатися з вашої гостинності.

— Під моїм дахом ви можете почуватися, як удома, міледі,— хрипко відповів лорд Нестор,— однак ваша сестра леді Лайса прислала з Гнізда наказ. Вона воліє бачити вас негайно. Ваші супутники заночують тут і поїдуть у замок на світанку.

Дядько зістрибнув з коня.

— Це що за божевілля? — сказав він руба. Бринден Таллі не звик пом’якшувати свої слова.— Дертися нагору вночі, коли ще й місяць не повний? Навіть Лайса має усвідомлювати, що так собі хіба що карк можна зламати.

— Мули добре знають дорогу, пане Бриндене,— стала поруч з лордом Нестором міцна дівчина років сімнадцятьох-вісімнадцятьох. Її чорне волосся було обтяте «під горщик», а вбрана вона була в шкіряний костюм вершниці й посріблену кольчугу. Уклонилася Кетлін вона граційніше, ніж її господар.— Запевняю, міледі, з вами нічого не станеться. Я матиму за честь доправити вас. Я вже сто разів їздила нагору поночі. Майкл каже, що в мене за батька був гірський козел.

Говорила вона з такою гордістю, що Кетлін не могла не усміхнутися.

— Як тебе звати, дитино?

— Майя Стоун, прошу ласкавої пані,— відповіла дівчина.

Але пані одразу перестала бути ласкавою: Кетлін нелегко було втримати усмішку на вустах. Прізвище Стоун давали байстрюкам у Видолі, як Сноу — на Півночі, а Флаверс — у Небосаду; в кожному з Сімох Королівств був звичай давати певне однакове прізвище дітям, які не отримали при народженні законного. Кетлін нічого не мала проти дівчини, але не могла нічого з собою вдіяти — їй згадався Недів байстрюк, який зараз на Стіні, й на саму думку про це вона розсердилася й засоромилася водночас. Вона болісно підшукувала слова у відповідь.

Паузу заповнив лорд Нестор.

— Майя — розумниця, і якщо каже, що доправить вас у цілості до леді Лайси, я їй вірю. Вона ще жодного разу мене не підводила.

— Тоді я віддаюсь у твої руки, Майє Стоун,— сказала Кетлін.— А вам, лорде Несторе, доручаю не спускати ока з мого бранця.

— А я доручаю вам принести бранцеві, поки той не помер з голоду, келих винця й добре засмаженого каплуна,— мовив Ланістер.— Від дівки я б теж не відмовився, але, боюся, це я забагато прошу.

Перекупний меч Брон гучно розреготався.

Лорд Нестор ці дотепи проігнорував.

— Як скажете, міледі, все буде зроблено,— мовив він і лише тоді перевів погляд на карлика.— Проведіть лорда Ланістера в камеру у вежі та принесіть йому мед і м’ясо.

Тиріона Ланістера повели геть, а Кетлін, залишивши дядька й інших, рушила за дівчиною-байстрючкою крізь замок. У верхньому дворі вже чекали двійко осідланих мулів. Майя допомогла Кетлін залізти на мула, а вартовий у небесно-блакитному плащі розчинив вузеньку бічну браму. Зразу за нею починалася схожа на чорну стіну гора, поросла густим сосновим і ялиновим бором, але серед заростей проглядалися глибоко прорізані в камені східці, які піднімалися в небо.

— Декому легше їхати з заплющеними очима,— мовила Майя, ведучи мулів крізь браму й заглиблюючись у темний бір.— Бо з переляку, чи коли в голові закрутиться, занадто міцно вчіплюються в мула. А тварини такого не люблять.

— Я народилася в родині Таллі, а заміж вийшла за Старка,— відповіла Кетлін.— Мене злякати не так легко. Ти смолоскип запалиш?

На східцях було чорним-чорно.

— Смолоскипи тільки сліплять,— скривилася дівчина.— Такої ясної ночі, як сьогодні, досить місяця й зірок. Майкл каже, в мене зір, як у сови.

Вона залізла на свого мула та спрямувала його до першої сходинки. Мул Кетлін без жодних понукань сам рушив за першим.

— Ти часто згадуєш Майкла,— мовила Кетлін. Мули пішли рівною ступою — повільно, але упевнено. Кетлін це цілком улаштовувало.

— Майкл — це мій коханий,— пояснила Майя.— Майкл Редфорт. Він зброєносець сера Ліна Корбрея. Ми одружимося, щойно його висвятять у лицарі, наступного року або за рік.

Вона страшенно нагадувала Сансу — щасливу й невинну в своїх мріях. Кетлін усміхнулася, та усмішка її була сумною. Вона знала, що Редфорти — давній рід у Видолі, в їхніх жилах тече кров перших людей. Може, хлопець і справді кохає дівчину, але жоден Редфорт ніколи не одружиться з байстрючкою. Родина підбере йому кращу пару — з Корбреїв, або з Вейнвудів, або з Ройсів, а може, навіть з багатшого дому поза межами Видолу. Якщо Майкл Редфорт і ляже з цією дівчиною в постіль, то аж ніяк не в шлюбну.

Підйом виявився легшим, ніж побоювалася Кетлін. До самої стежки підступали дерева, їхні шелесткі крони утворювали зелене шатро, яке затуляло світло місяця, тож здавалося, що мули їдуть довгим чорним тунелем. Але мули ступали впевнено й невтомно, а Майя, схоже, й справді вночі бачила, як удень. Вони важко просувалися вгору, петляючи гірською стежкою вслід за східцями, які повертали то туди, то сюди. Стежку вкривав товстий килим опалої глиці, і копита мулів глухо стукались об камінь. Тиша заспокоїла Кетлін, а від м’якої хитавиці вона почала погойдуватися в сідлі. І зовсім скоро їй довелося боротися зі сном.

Мабуть, вона й задрімала на якусь мить, бо величезна, окута залізом брама виросла перед нею зненацька.

— Це Камінь,— радісно оголосила Майя, злізаючи з мула. Грізний мур був увінчаний залізними гостряками, а над фортецею нависали дві дебелі вежі. На Майїн оклик брама навстіж розчинилася. У дворі їх привітав огрядний командувач придорожнього замку, назвавши Майю на ім’я, а тоді запропонував обвуглене м’ясо з цибулею щойно з рожнів. Кетлін тільки зараз усвідомила, яка вона голодна. І поки конюші перекидали сідла на свіжих мулів, вона поїла просто навстоячки у дворі. Гарячий м’ясний сік стікав по підборіддю, скрапуючи на плащ, але вона так зголодніла, що навіть не звертала на це уваги.

А тоді прийшов час знову сідати на мулів і рухатися вгору в світлі зірок. Другий відтинок підйому, здалося Кетлін, був підступніший. Стежка стала крутіша, а східці — ще більше стерті, та ще й де-не-де притрушені щебенем і уламками породи. Кілька разів Майї довелося злазити з мула, щоб прибрати з дороги каміння.

— Нам не треба, щоб мул тут ногу зламав,— пояснила вона. Кетлін не могла не погодитися. Тут уже відчувалася висота. Дерева росли не так густо, пориви вітру стали різкішими — вони рвали поли одягу й жбурляли волосся в очі. Час до часу східці повертали у зворотний бік, і тоді внизу видно було Камінь, а ще нижче — Місячну браму, чиї смолоскипи здавалися звідси не яскравішими за свічки.

Замок Сніг виявився меншим за Камінь — одна укріплена вежа з дерев’яною фортецею й стайнею, які ховалися за муром, зведеним з нескріпленого розчином каміння. Однак до Велетового Ратища він ліпився так, що з нього можна було контролювати всю стежку аж до нижнього придорожнього замку. Якщо хтось вирішив би напасти на Гніздо, йому довелось би пробивати з Каменя сходинка по сходинці, а згори б, зі Снігу, його засипали камінням і стрілами. Командувач Снігу, збуджений юний лицар з рябим обличчям, припросив їх перекусити хлібом з сиром і погрітися біля вогню, але Майя відмовилася.

— Слід рухатися далі, міледі,— сказала вона.— Якщо ви не проти.

Кетлін кивнула.

Їм знову поміняли мулів. Тепер їй дістався білий. Побачивши його, Майя всміхнулася.

— Біляк у нас молодець, міледі. Не спотикається, на льоду не ковзає, але слід постерегтися. Якщо ви йому не сподобаєтеся, може скинути.

Але, схоже, Кетлін сподобалася білому мулу: дякувати богам, він не намагався її скинути. Льоду теж ніде не трапилося, і вона була за це вдячна.

— Мама каже, сотні років тому тут уже починався сніг,— сказала Майя.— Вище все було біле, й крига не танула ніколи,— стенула вона плечима.— Я не пам’ятаю, щоб тут колись лежав сніг, але в давні часи, може, так і було.

«Яка ти молоденька»,— подумала Кетлін, намагаючись пригадати, чи сама вона колись була такою. Півжиття дівчина прожила влітку, іншого й не знала. «Зима на підході, дитино»,— хотілося сказати їй. Кетлін уже розтулила вуста, вже майже вимовила слова. Мабуть, нарешті вона перетворюється на справжнього Старка.

Понад Снігом вітер ожив — то завивав вовком у пустелі, то стихав, щоб приспати пильність людей. Тут зорі здавалися яскравішими й такими близькими, що руку простягни — торкнешся, а рогатий місяць на ясному чорному небі був велетенський. Дорогою Кетлін з’ясувала, що краще дивитися вгору, а не вниз. Східці, що пережили століття морозу й відлиги і незчисленні копита мулів, були потріскані й поламані, а від висоти навіть у темряві перехоплювало подих. Доїхавши до сідловини між двох гострих скель, Майя злізла з мула.

— Тут мулів ліпше перевести,— пояснила вона.— Вітер тут жахливий, міледі.

Кетлін незграбно вибралася з тіні й поглянула на прохід попереду: він був двадцять футів завдовжки і близько трьох футів завширшки та з обох боків круто обривався. Кетлін чула, як завиває вітер. Майя легко ступида вперед, і мул спокійно рушив за нею, наче вони перетинали двір. Тепер прийшла черга Кетлін. Але не встигла вона зробити й кроку, як її лещатами стиснув страх. Вона фізично відчувала порожнечу — безмежне чорне провалля, яке зяяло навколо. Затремтівши, вона зупинилася, не в змозі рухатися далі. Вітер свистів і рвав на ній одяг, намагаючись стягнути її вниз. Кетлін боязко зробила крихітний крок назад, але позаду стояв мул, тож відступати не було куди. «Отут я і помру»,— подумала вона. І відчула, як по спині побігла цівка холодного поту.

— Леді Старк,— гукнула її Майя з того боку. Здавалося, дівчина за тисячі льє звідси.— З вами все гаразд?

Кетлін Таллі Старк проковтнула залишки гордості.

— Я... я не можу, дитино,— гукнула вона.

— Можете,— відповіла байстрючка.— Я точно знаю, що можете. Погляньте, який широкий прохід.

— Не хочу я дивитися.

Здавалося, світ кружляє навколо Кетлін — гори, небо й мули вертілися дзиґою. Відсапуючись, Кетлін заплющила очі.

— Зараз я по вас повернуся,— мовила Майя.— Не рухайтеся, міледі.

Рухатися Кетлін хотілося менше за все. Вона дослухалася до скиглення вітру й шурхотіння шкіри об камінь. Аж тут з’явилася Майя і лагідно взяла її за руку.

— Якщо хочете, не розплющуйте очей. А тепер відпустіть мотузку, Біляк піде сам. Дуже добре, міледі. Я вас переведу, це легко, ось побачите. А тепер ступайте. Отак, просто переставте ногу, хай ковзне вперед. Бачите. А тепер іще крок. Усе легко. Перебігти можна. Ще один крок, давайте. Отак.

І так крок по кроку байстрючка перевела тремтячу Кетлін, яка не розплющувала очей, а білий мул спокійно простував за ними.

Придорожній замок під назвою Небо був просто півкруглим муром, не скріпленим розчином і збудованим на схилі гори, але навіть височенні вежі Валірії, чиї верхівки губились у високості, не здалися б зараз Кетлін Старк чарівнішими. Тут нарешті почалася снігова шапка; побиті негодою стіни Неба були вкриті памороззю, а зі схилів над ними звисали довгі списи бурульок.

Коли Майя Стоун гукнула вартових і брама відчинилася, на сході вже займався світанок. За мурами виявилося лише декілька уступів і ціле звалище валунів і каміння різного розміру. Без сумніву, нема нічого легшого, ніж спровокувати тут гірський обвал. Попереду чорніла печера.

— Тут стайні й касарні,— пояснила Майя.— Далі нам доведеться йти крізь гору. Може, буде трохи темно, та принаймні вітру немає. Мули туди йти не зможуть. Тут починається такий собі кратер — радше драбина, ніж сходи, але не все так погано. Десь за годину ми будемо на місці.

Кетлін підвела погляд. Просто над нею у світлі світанку біліли підвалини Соколиного Гнізда. До нього було шістсот футів, не більше. Знизу він здавався маленьким білим стільником. Кетлін пригадала, що казав дядько про кошики й коловороти.

— Може, Ланістери й не позбавлені гонору,— мовила вона до Майї,— а от Таллі не позбавлені здорового глузду. Я їхала верхи цілий день і більшу частину ночі. Скажіть, щоб спустили кошик. Поїду вгору з ріпою.

Коли Кетлін Старк нарешті досягла Гнізда, сонце вже високо стояло над горами. Вилізти з кошика їй допоміг дебелий сивий лицар у небесно-блакитному плащі й кованому нагруднику з соколом на тлі місяця; це був сер Вардис Іген, капітан замкової варти Джона Арина. Поряд з ним стояв мейстер Колмон, худий і нервовий, у якого брак волосся на голові компенсувався довгою шиєю.

— Леді Старк,— мовив сер Вардис,— яка приємність, міледі, яка приємність! Я вже повідомив вашу сестру. Вона звеліла збудити її, щойно ви з’явитеся.

— Сподіваюся, вона добре виспалася,— підкуснула Кетлін, але цього, схоже, ніхто не помітив.

Чоловіки провели її з підсобних приміщень до гвинтових сходів. Як на такий поважний дім, Гніздо було невеличким замком: сім струнких білих веж на схилі величезної гори тісно тулилися одна до одної, як стріли в сагайдаку. Тут не було потреби ні в стайнях, ні в кузні, ні в псарні, але Нед казав, що зерносховище тут таке ж велике, як у Вічнозимі, а у вежах може розміститися п’ятсот вояків. Та коли Кетлін проходила замком, він здався їй на диво безлюдним — порожніми білими залами блукала луна.

Лайса, досі вдягнена в нічну сорочку, чекала у своїй світлиці. Незачесане довге золотисто-каштанове волосся падало на білі плечі й на спину. Позаду стояла служниця, розчісуючи Лайсу після ночі, та щойно Кетлін увійшла, сестра, усміхаючись, звелася на ноги.

— Кет,— мовила вона.— Ох, Кет, як добре тебе бачити! Люба сестричко! — підбігла вона до неї й обійняла.— Скільки часу минуло,— пробурмотіла Лайса.— Скільки довгих-довгих років...

Насправді збігло тільки п’ять років, та для Лайси — п’ять страшних років. Вони не минулися безслідно. Сестра була на два роки молодша, однак зараз здавалася старшою. Трохи нижча за Кетлін, Лайса стала огрядною, з блідим і круглим обличчям. Очі в неї, як у всіх Таллі, були блакитні, але дуже світлі й водянисті, й всякчас бігали. Маленький ротик ображено кривився. Пригортаючи сестру, Кетлін пригадала тоненьку дівчинку з високими грудьми, яка стояла поруч з нею того далекого дня у септі Річкорину. Якою милою і сповненою надій вона була тоді! Від сестриної вроди лишилося хіба густе золотисто-каштанове волосся, яке падало аж до пояса.

— Ти дуже гарна,— збрехала Кетлін,— але... втомлена.

Сестра розірвала обійми.

— Втомлена. Так. О так...

Здається, тільки тоді вона помітила решту присутніх — мейстра Колмона й сера Вардиса.

— Залиште нас,— звеліла вона.— Хочу поговорити з сестрою віч-на-віч.

Поки ті виходили, вона тримала сестру за руку...

...і миттю відпустила, щойно зачинилися двері. Кетлін бачила, як у неї перемінилося обличчя. Так наче сонце зайшло за хмару.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала,— кинула вона.— Привезти його сюди без дозволу, навіть без попередження, втягнути нас у свої сварки з Ланістерами...

— У мої сварки? — не могла повірити власним вухам Кетлін. У коминку ясно горів вогонь, але в Лайсиному голосі не було й натяку на тепло.— Спершу то були твої сварки, сестро. Саме ти прислала мені того клятого листа, саме ти написала, що Ланістери вбили твого чоловіка.

— Щоб застерегти тебе, аби ти трималася від них подалі! У мене й на гадці не було сваритися з ними! О боги, Кет, ти усвідомлюєш, що ти накоїла?

— Мамо! — гукнув слабенький голосок. Лайса рвучко розвернулася, аж гойднулася важка нічна сорочка. На порозі стояв Роберт Арин, лорд Соколиного Гнізда, стискаючи пошарпану ганчір’яну ляльку й роздивляючись жінок величезними очима. Він був страшенно худий, маленький як на свій вік і дуже хворобливий; час до часу він починав тремтіти. Мейстри казали, що це трясця.— Я почув голоси.

Нічого дивного, подумала Кетлін: Лайса мало не верещала. Однак сестра кинула гострий погляд на Кетлін, наче це вона була винна.

— Це твоя тітка Кетлін, малятко. Моя сестра леді Старк. Пам’ятаєш?

Хлопчик порожніми очима глянув на Кетлін.

— Здається,— мовив він, кліпаючи, хоча коли Кетлін його востаннє бачила, йому був заледве рочок.

Сівши біля вогню, Лайса мовила:

— Ходи до мами, любий.

Розправивши йому нічну сорочечку, вона скуйовдила м’який каштановий чубчик.

— Хіба він не красень? І міцненький, тож не вір тому, що кажуть. Джон це знав. «Сім’я сильне»,— сказав він мені. Останні його слова. Він усе повторював Робертове ім’я і так стиснув мені руку, що сліди лишилися. «Скажи їм, що сім’я сильне». Його сім’я. Він хотів, аби всі знали, яким дужим виросте мій малюк.

— Лайсо,— мовила Кетлін,— якщо ти права щодо Ланістерів, тим паче ми маємо діяти швидко. Ми...

— Тільки не при малюкові,— застерегла Лайса.— Він дуже вразливий, так, любий?

— Хлопець — лорд Соколиного Гнізда і сторож Видолу,— нагадала їй Кетлін,— і зараз не час для вразливості. Нед гадає, може вибухнути війна.

— Тихо! — крикнула на неї Лайса.— Ти лякаєш хлопчика.

Маленький Роберт, швидко глянувши через плече на Кетлін, затремтів. Лялька впала на очеретяну підлогу, а він притиснувся до матері.

— Не бійся, мій солодкий хлопчику, ніхто тебе не образить.

Розхриставши сорочку, вона витягла важке бліде персо з червоною пипкою. Хлопець радо потягнувся до неї, притиснувся обличчям матері до грудей і заходився смоктати. Лайса погладила його по голові.

У Кетлін відібрало мову. «Син Джона Арина!» — не вірячи своїм очам, подумала вона. І згадала свого власного сина, трирічного Рикона, вдвічі молодшого за цього хлопця й уп’ятеро дорослішого. Нічого дивного, що лорди Видолу так хвилювалися. Вперше Кетлін збагнула, чому король хотів забрати хлопця в матері й віддати за годованця Ланістерам...

— Тут ми в безпеці,— казала Лайса. Чи то собі, чи то хлопчикові — Кетлін не була певна.

— Не дури себе,— мовила Кетлін з сердитими нотками в голосі.— Ніхто не може почуватися в безпеці. Якщо гадаєш, ти тут заховалася — і Ланістери забудуть про тебе, ти глибоко помиляєшся.

Лайса затулила рукою хлопчикові вухо.

— Навіть якщо їм удасться провести військо через гори та крізь Місячну браму, Гнізда їм не взяти. Сама бачила. Жоден ворог не дістанеться сюди.

Кетлін хотілося ляснути її. Вона згадала, як дядько Бринден намагався її попередити.

— Немає замків, які не можна взяти.

— А цей не можна,— не здавалася Лайса.— Усі так кажуть. Лишається тільки питання, що мені робити з Куцем, якого ти сюди притягнула.

— А він поганий? — запитав лорд Соколиного Гнізда, у якого з рота вислизнуло материне персо з вологою і червоною пипкою.

— Дуже поганий,— сказала йому Лайса, запинаючи сорочку на грудях,— але мама не дасть йому образити мого малюка.

— То хай політає,— радо мовив Роберт.

Лайса погладила сина по голові.

— Мабуть, так і буде,— пробурмотіла вона.— Мабуть, саме так ми і вчинимо.