Гра престолів

Едард

Йому снився давній сон: троє лицарів у білих плащах, давно зруйнована вежа, Ліанна у кривавій постелі...

Уві сні з ним їхали його друзі, як це було наяву. Гордий Мартин Кассель, батько Джорі; відданий Тео Вул; Ітан Гловер, Брандонів зброєносець; сер Марк Рисвел, м’який і мовою, і серцем; краножанин Гауленд Рід; лорд Дастин на своєму величезному гнідому огирі. Їхні обличчя Нед знав, як колись своє, але роки, наче п’явки, висисають спогади — навіть ті, які він присягався пам’ятати завжди. Вві сні то були просто тіні — сірі духи на конях, зітканих з туману.

Їх було семеро проти трьох. Уві сні все було так само, як і наяву. От тільки троє ці були незвичайні. Вони чекали перед круглою вежею, за спинами в них червоніли Дорнські гори, а плащі їхні напиналися од вітру. І це були не тіні: їхні обличчя горіли ясно навіть сьогодні. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч сумно всміхався. З-за його правого плеча вистромлювалося руків’я довгого меча, що звався Світанок. Сер Освел Вент стояв на одному коліні — гострив лезо точильним каменем. На його білому емальованому шоломі розпростер крила кажан його дому. А між цими двома застиг старий ярий сер Герольд Гайтавер на прізвисько Білий Бик, лорд-командувач королівської варти.

«Я шукав вас біля Тризуба»,— мовив до них Нед.

«Нас там не було»,— відповів сер Герольд.

«Горе Узурпатору, якби ми були там»,— докинув сер Освел.

«Коли впав Королівський Причал, сер Джеймі золотим мечем зарубав вашого короля, а я не міг зрозуміти, де ви».

«Ми були далеко,— сказав сер Герольд,— бо в іншому разі Ейрис і досі б сидів на Залізному троні, а наш брат-перевертень горів би у сьомому пеклі».

«Я прийшов до Штормокраю, щоб зняти облогу,— мовив Нед,— а лорди Тайрел і Редвин спустили прапори, й усі їхні лицарі прихилили коліна, присягаючи нам на вірність. Я був певен, що й ви будете серед них».

«Так легко ми колін не прихиляємо»,— сказав сер Артур Дейн.

«Сер Віллєм Дарі разом з королевою і королевичем Вісерисом втекли на Драконстон. Я гадав, може, ви попливли з ними».

«Сер Віллєм — людина гідна й віддана»,— зронив сер Освел.

«Але він не лицар королівської варти,— зауважив сер Герольд.— Королівська варта не тікатиме».

«Ні тоді, ні зараз»,— мовив сер Артур. І надів шолом.

«Ми дали присягу»,— пояснив сер Герольд.

Недові друзі-духи ковзнули до нього, стискаючи в руках мечі-тіні. Їх було семеро проти трьох.

«Що ж, починається»,— сказав сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. Витягнувши Світанок з піхов, він стис його обіруч. Лезо було біле, як молочне скло, і світилося.

«Ні,— сумно мовив Нед.— Закінчується». І коли зіткнулися криця й тіні, Нед почув зойк Ліанни. «Едарде!» — гукала вона. У блакитному, як очі смерті, небі, прошитому кривавими смугами, вибухнула хмара рожевих пелюсток.

«Лорде Едарде»,— знову загукала Ліанна.

«Обіцяю,— прошепотів Нед.— Ліє, обіцяю...»

— Лорде Едарде,— з темряви долинув чоловічий голос.

Застогнавши, Едард Старк розліпив повіки. У високі вікна Вежі правиці вливалося місячне сяйво.

— Лорде Едарде? — схилилася над ліжком тінь.

— Скільки... скільки я?..

Простирадла були зібгані, загіпсовану ногу тримала шина.

— Шість днів і сім ночей,— пояснив голос. Він належав Вейону Пулу. Стюард підніс Неду до вуст кухоль.— Випийте, мілорде.

— Що це?..

— Проста вода. Мейстер Пайсел казав, що вам захочеться пити.

Нед випив. Губи пересохли й потріскалися. На смак вода здавалася солодкою, як мед.

— Король передав наказ,— мовив Вейон Пул, коли кухоль спорожнів.— Він хоче поговорити з вами, мілорде.

— Завтра,— озвався Нед.— Коли я почуватимуся ліпше.

Зараз він не міг постати перед Робертом. Сон знесилив його, лишивши слабким, як кошеня.

— Мілорде,— не вгавав Пул,— він наказав нам відіслати вас до нього, щойно ви розплющите очі.

Стюард заходився запалювати свічку біля ліжка.

Нед стиха вилаявся. Роберт ніколи не вирізнявся терплячістю.

— Перекажіть йому, що я надто слабкий, аби прийти до нього. Якщо він бажає говорити зі мною, я з радістю прийму його тут. Сподіваюся, ви піднімете його з ліжка... І покличте...— він хотів сказати «Джорі», але зразу ж усе згадав.— Покличте капітана моєї варти.

Стюард вийшов, і за кілька секунд до спальні увійшов Алін.

— Мілорде.

— Пул каже, минуло шість днів,— мовив Нед.— Я маю знати, що відбувається.

— Царевбивця втік з міста,— розповів Алін.— Подейкують, він подався до батька в Кичеру Кастерлі. У всіх на вустах історія про те, як леді Кетлін полонила Куця. З вашої ласки, я посилив варту.

— Добре,— похвалив його Нед.— А мої доньки?

— Цілі дні вони сидять з вами, мілорде. Санса тихо молиться, а от Арія...— на мить він завагався.— Відтоді як вас принесли, вона не мовила й слова. Ця малеча страшенно запекла, мілорде. Стільки люті в дівчинці я в житті не бачив.

— Хай що станеться,— сказав Нед,— доньки мають бути в безпеці. Боюся, це лише початок.

— Ніхто їх не скривдить, лорде Едарде,— мовив Алін.— Життям присягаюся.

— А Джорі й решта...

— Їхні тіла я віддав німотним сестрам, лорде Едарде, які доправлять їх на північ, у Вічнозим. Джорі хотів би лежати поруч з дідом.

Так, і справді — поряд з дідом, бо батько Джорі похований далеко на півдні. Мартин Кассель загинув разом з рештою. Після чого Нед зруйнував вежу, а з її кривавого каміння збудував на гірському гребені вісім пірамід. Подейкували, Рейгар називав це місце «вежею радості», але Недові вона полишила гіркі спогади. Їх було семеро проти трьох, однак вижило тільки двоє: сам Едард Старк і малий краножанин Гауленд Рід. Недобрий це знак, подумав Нед, коли по стількох роках йому знову наснився цей сон.

— Ти все зробив правильно, Аліне,— саме казав Нед, коли повернувся Вейон Пул. Стюард низько вклонився.— Його світлість за дверима, і королева разом з ним.

Нед сів у ліжку, здригнувшись від болю, який прошив ногу. Він не очікував, що прийде Серсі. Те, що вона прийшла, не віщувало нічого доброго.

— Нехай заходять, і залиште нас. Наша розмова не має вийти за межі цих стін.

Пул мовчки вийшов.

Роберт устиг одягнутися. Вбраний він був у чорний оксамитовий камзол, де на грудях красувався вишитий золотою ниткою коронований олень Баратеонів, і в золоту мантію, верхній шар якої являв собою чорно-золоте шахове поле. В руці король тримав карафу вина, й обличчя в нього вже розчервонілося від випивки. За ним увійшла Серсі Ланістер з коштовним вінцем у волоссі.

— Ваша світлосте,— мовив Нед,— перепрошую. Я не можу звестися.

— Байдуже,— буркнув король.— Вина? Це з Арбору. Гарний врожай.

— Маленький кухлик,— озвався Нед.— Голова досі туманна після макового молочка.

— У вашій ситуації щастя вже те, що голова й досі на плечах,— заявила королева.

— Тихо, жінко,— відтяв король і підніс Недові кубок вина.— Нога болить?

— Трохи,— сказав Нед. У голові паморочилось, але він не міг показувати слабкості в присутності королеви.

— Пайсел присягається, що перелом чистий,— запевнив Роберт і нахмурився.— Думаю, ти знаєш, що накоїла Кетлін?

— Знаю,— Нед зробив маленький ковток вина.— Але моя дружина не винна, ваша світлосте. Все, що вона зробила, зроблено на моє веління.

— Ти мене розчарував,— буркнув Роберт.

— За яким правом ви підняли руку на мого кровного родича? — вимогливо запитала Серсі.— Ким ви себе вважаєте?

— Правицею короля,— з крижаною ввічливістю відповів Нед.— Призначеним вашим лордом-чоловіком зберігати королівський мир і чинити королівське правосуддя.

— Ви були правицею,— почала Серсі,— але зараз...

— Тихо! — прогуркотів король.— Ти поставила йому запитання, і він тобі відповів.

Серсі, яка кипіла від люті, принишкла, а король обернувся до Неда.

— Кажеш, зберігати королівський мир? Це так ти зберігаєш мир, Неде? Семеро людей загинуло...

— Восьмеро,— виправила королева.— Сьогодні від удару, завданого лордом Старком, помер Трегар.

— Викрадення на королівському гостинці й різанина на вулицях,— мовив король.— Я цього не терпітиму.

— У Кетлін були вагомі підстави захопити Куця...

— Кажу тобі, я цього не терпітиму! До біса всі підстави! Вели їй негайно звільнити карлика, а сам ти маєш замиритися з Джеймі.

— Троє моїх людей полягли в мене на очах, бо Джеймі Ланістер вирішив мене покарати. Я маю це забути?

— Не мій брат почав сварку,— мовила Серсі до короля.— Лорд Старк п’яний повертався з борделю. Його люди напали на Джеймі з гвардійцями, так само як його дружина напала на Тиріона на королівському гостинці.

— Роберте, ти добре мене знаєш,— сказав Нед.— Якщо маєш сумніви, розпитай лорда Бейліша. Він був там.

— Я вже розмовляв з Мізинчиком,— сказав Роберт.— Він каже, що поїхав, аби привести золотих плащів, ще до того, як почалася бійка, однак визнав, що ви поверталися з якогось борделю.

— З якогось борделю? Чорти б тебе вхопили, Роберте, я поїхав туди подивитися на твою дочку! Матір назвала її Барою. Дівча схоже на твою першу доньку у Видолі.

Кажучи це, він дивився на королеву: її обличчя, непорушне та бліде, застигло як маска й не зраджувало жодної емоції.

Роберт спалахнув.

— Бара,— пробуркотів він.— І що, це має мене зворушити? Чортова дівка! Думав, у неї більше глузду.

— Їй щонайбільше п’ятнадцять, вона повія, і ти сподівався від неї глузду? — недовірливо мовив Нед. Нога боліла дедалі дужче. Важко було тримати себе в руках.— Дурне дівча закохалося в тебе, Роберте.

Король зиркнув на Серсі.

— Ця тема — не для вух королеви.

— Її світлості не сподобається, хай що я казатиму,— озвався Нед.— Мені повідомили, що Царевбивця втік з міста. Дозволь мені повернути його, щоб він постав перед судом.

Король замислено збовтав вино в кубку. Тоді зробив ковток.

— Ні,— мовив він.— Не хочу більше про це чути. Джеймі вбив трьох твоїх людей, ти — п’ятьох його. На цьому ставимо крапку.

— Оце таке правосуддя? — спалахнув Нед.— Якщо так, то я радий, що я більше не правиця.

Королева поглянула на чоловіка.

— Якби хтось наважився заговорити до Таргарієна так, як він говорить до тебе...

— Ти маєш мене за Ейриса? — не дав їй договорити Роберт.

— Я мала тебе за короля. Джеймі з Тиріоном — твої брати за всіма законами шлюбу й сімейних уз. Старки прогнали одного й захопили другого. Цей чоловік ганьбить тебе кожним своїм подихом, а ти стоїш тут смиренно, питаючи, чи не болить у нього ніжка й чи не вип’є він вина.

Роберт потемнів од люті.

— Скільки разів я тобі казав тримати язика на припоні, жінко?

Обличчя Серсі було втіленням презирства.

— Боги поглузували з нас з тобою,— сказала вона.— По праву ти мав би носити спідницю, а я — кольчугу.

Фіолетовий від люті король замахнувся — страшний удар зліва навідмах прийшовся королеві у вилицю. Поточившись, Серсі Ланістер перечепилася через стіл і важко гримнулася на землю, але навіть не скрикнула. Тонкі пальці торкнулися щоки, де бліда гладенька шкіра вже почала наливатися червоним. Зранку синець набрякне на пів-обличчя.

— Я носитиму це як знак шани,— оголосила вона.

— Носи мовчки, бо вшаную ще раз,— пообіцяв Роберт і покликав варту. В кімнату увійшов сер Мірин Трант, високий і похмурий, вбраний у білі обладунки.— Королева втомилася. Проведіть її в спальню.

Лицар допоміг Серсі підвестися й без слова вивів її за двері.

Потягнувшись до карафи, Роберт долив собі вина.

— Бачиш, що вона зі мною робить, Неде,— сів король, стискаючи кубок.— Моя кохана дружина. Мати моїх дітей.

Люті не лишилось і сліду, а в очах його Нед зауважив сум і переляк.

— Не варто було її бити. Це було... це було не по-королівському,— опустив Роберт погляд на власні руки, мовби не розуміючи, що вони таке.— Я завжди був дужий... ніхто не міг устояти проти мене, ніхто. Але як боротися з людьми, якщо не можна їх бити? — збентежено похитав король головою.— Рейгар... Рейгар переміг, чорт забирай! Я його вбив, Неде, протяв списом його чорну кольчугу й пробив його чорне серце, і він помер у мене під ногами. Про це пісні складають. Але все одно переміг він. Бо зараз у нього Ліанна, а в мене — оця,— король осушив кубок.

— Ваша світлосте,— мовив Нед Старк,— нам слід поговорити.

Роберт притис пальці до скронь.

— Мені до смерті набридли балачки. Завтра я їду в королівський ліс на полювання. Хай що ти маєш сказати, це почекає до мого повернення.

— Якщо боги будуть милостиві, до вашого повернення мене вже тут не буде. Ви самі звеліли мені забиратися у Вічнозим, пам’ятаєте?

Вчепившись в одну з опор ліжка, щоб не втратити рівновагу, Роберт підвівся.

— Боги рідко милостиві, Неде. Ось, це твоє,— з-за облямівки свого плаща він дістав важку срібну застібку-руку й пожбурив її на ліжко.— Подобається це тобі чи ні, а ти мій правиця, чорти б тебе ухопили! Я забороняю тобі їхати.

Нед узяв срібну застібку. Схоже, йому давали вибір. Нога боліла, а почувався він безпомічним, як дитина.

— Таргарієнська королівна...

— Сьоме пекло,— застогнав король,— не починай знову. Все вирішено, я більше не хочу про це чути.

— Навіщо тобі такий правиця, якщо ти не хочеш слухати його порад?

— Навіщо? — реготнув Роберт.— А чом би й ні? Хтось же має правити цим клятим королівством. Вдягай свій значок, Неде. Він тобі личить. І якщо ти ще раз кинеш його мені в обличчя, присягаюся, я начеплю цю кляту іграшку на Джеймі Ланістера.