Гра престолів

Тиріон

На перепочинок зупинилися в осиковому гайку неподалік високого гостинцю. Поки коні пили з гірського потічка, Тиріон збирав сухе гілля. Нахилившись, він підняв розколоту гілку й критично її оглянув.

— А така підійде? Не маю досвіду в розпалюванні багать. За мене це робив Морек.

— Яке багаття?! — сплюнув Брон.— Тобі горить померти, карлику? Чи ти вже геть з глузду з’їхав? Та на вогонь сюди збіжаться клани з усіх околиць на кілька миль навкруги. А я хочу вижити, Ланістере.

— І яким же чином? — запитав Тиріон. Закинувши гілку собі попід пахву, він, шукаючи ще, роззирнувся в ріденькому підліску. Коли він нахилявся, спина боліла: вони з Броном їхали верхи з самого світанку, відколи сер Лін Корбрей з кам’яним обличчям відчинив їм Криваву браму та звелів забиратися й ніколи більше не повертатися.

— Назад ми не проб’ємося,— мовив Брон,— але двоє і місця менше займають на дорозі, й уваги менше привертають. Що менше днів ми проведемо в горах, то більша вірогідність, що ми дістанемося приріччя. Я б радив їхати чимбільше й чимшвидше. Причому вночі, а вдень ховатися; де можливо, уникати дороги, не шуміти й вогнів не палити.

Тиріон Ланістер зітхнув.

— Чудовий план, Броне. Спробуй, якщо хочеш... але пробач мене, якщо я не затримаюсь, аби тебе поховати.

— Ти сподіваєшся пережити мене, карлику? — вишкірився перекупний меч. У посмішці його зяяла чорна дірка — в тому місці, де сер Вардис Іген краєм щита зламав йому зуб навпіл.

Тиріон знизав плечима.

— Якщо їхати чимшвидше й чимбільше поночі, рано чи пізно злетиш з гори та скрутиш собі в’язи. А я волію їхати помалу й без зусиль. Знаю, ти любиш конину, Броне, але якщо цього разу впаде чийсь кінь, то нам доведеться сідлати тінь-котів... Та й, коли по правді, я певен, що клани все одно нас знайдуть, хай як ми ховатимемося. Вони тут всюди мають очі,— обвів він рукою в рукавичці побиті вітром високі скелі, які простерлися навколо.

— Тоді ми трупи, Ланістере,— скривився Брон.

— Якщо так, то я волію померти з комфортом,— відгукнувся Тиріон.— Слід розпалити вогонь. Ночі тут холодні, а гарячий харч не тільки зігріє нам животи, а й піднесе дух. Як гадаєш, тут можна щось уполювати? Леді Лайса люб’язно приготувала для нас справжній бенкет — солонину, твердий сир і черствий хліб, але щось мені не хочеться зламати зуб, коли поблизу немає жодного мейстра.

— М’ясо я вполюю,— підозріло втупився в Тиріона Брон з-під густого чорного чуба.— Мені би слід просто лишити тебе тут разом з твоїм дурнуватим багаттям. Якщо заберу в тебе коня, мої шанси прорватися зростуть удвічі. Тоді що робитимеш, карлику?

— Швидше за все, помру,— нахилився Тиріон, аби підняти ще одну гілку.

— Але ти не віриш, що я так учиню?

— Якби від цього залежало твоє життя, ти б учинив так, не замислюючись. Свого друга Чиґена ти швиденько втихомирив, коли тому в живіт поцілила стріла.

Тоді Брон, ухопивши Чиґена за волосся, засадив йому чингал просто у вухо, а Кетлін Старк сказав, що другий перекупний меч помер від рани в животі.

— Він і так уже був фактично мертвий,— мовив Брон,— на його стогони тільки розбійники збігалися. Зі мною Чиґен учинив би так само... та й він був не друг мені, а просто компаньйон. Не обманюйся, карлику: я за тебе бився, але особливої любові до тебе не відчуваю.

— Мені потрібен був твій клинок,— озвався Тиріон,— а не твоя любов.

Він кинув оберемок гілля на землю.

Брон вишкірився.

— Ти хоробрий, як перекупний меч, цього в тебе не відняти. Звідки ти знав, що я стану на твій бік?

— Знав? — Тиріон незграбно присів на своїх куцих ногах, щоб розкласти багаття.— Я ризикнув. У заїзді ви з Чиґеном допомогли мене полонити. А навіщо? Може, хтось і вважав це за свій обов’язок — зробити честь лордам, яким вони служать, але не ви двоє. У вас немає ні лорда, ні обов’язку, та й честі ні на краплю, то чого було втручатися? — діставши кинджал, він почав з однієї з гілок зішкрібати кору, щоб використати на розпал.— І взагалі, навіщо перекупні мечі пропонують свої послуги? Заради золота. Ви гадали, що леді Кетлін винагородить вас за допомогу, а може, навіть візьме до себе на службу... Ось. Цього, думаю, буде досить. Маєш кремінь?

Застромивши два пальці в торбинку в себе на поясі, Брон пожбурив униз кремінь. Тиріон піймав його на льоту.

— Щиро дякую,— мовив він.— Уся справа в тому, що ви не знаєте Старків. Лорд Едард — гордий, шановний і чесний чоловік, а його дружина ще гірша. Та ні, без сумніву, вона б знайшла для тебе монетку-другу, коли все було би позаду, і тицьнула б тобі в руку з увічливими словами й відразою на обличчі, але на більше не варто розраховувати. Старки обирають собі на службу людей мужніх, відданих і чесних, а ви з Чиґеном, якщо по щирості, низькородний набрід.

Тиріон черкнув кременем об кинджал, сподіваючись викресати іскру. Не вийшло.

Брон пирхнув.

— У тебе довгий язик, коротуне. Одного дня хтось тобі втне його та змусить з’їсти.

— Мені це всі кажуть,— знизу вгору глянув на перекупного меча Тиріон.— Я тебе образив? Перепрошую... але ж ви і справді набрід, Броне, не обманюйся. Що вам обов’язок, честь, дружба? Не напружуйся, ми обидва добре знаємо відповідь. Однак ти не дурень. Щойно ми дісталися Видолу, ти став непотрібен леді Старк... але потрібен мені, а чого точно вже не бракує Ланістерам, то це золота. Коли прийшов час ризикнути, я розраховував, що в тебе вистане клепки втямити, де для тебе вигода. На щастя, так і сталося,— він знову грюкнув кременем об крицю, і знову марно.

— Дай-но,— присів поруч Брон,— я сам зроблю.

Забравши в Тиріона кремінь і кинджал, він з першої ж спроби викресав іскру. Скручений шматочок кори задимів.

— Непогано,— похвалив Тиріон.— Може, ти й набрід, але користь з тебе безсумнівна, а з мечем у руці ти майже не поступаєшся моєму братові Джеймі. Чого ти хочеш, Броне? Золота? Землі? Жінок? Збережи мені життя, і ти все це отримаєш.

Брон легенько подмухав на вогонь, і язики полум’я стрибнули вгору.

— А якщо ти помреш?

— Що ж, тоді бодай одна людина мене оплакуватиме щиро,— посміхнувся Тиріон.— Не стане мене — не буде золота.

Багаття чудово розгорілося. Підвівшись, Брон запхав кремінь назад у торбинку й кинув Тиріонові його кинджал.

— Справедливі умови,— сказав він.— Тоді мій меч — твій... але не чекай, що я прихилятиму коліно й повторюватиму «мілорде» щоразу, як ти сядеш срати. Нікому я не буду підлипайлом.

— І другом не будеш теж,— мовив Тиріон.— Не маю сумнівів, що ти зрадиш мене так само швидко, як зрадив леді Старк, якщо це буде тобі вигідно. Та коли прийде день і ти захочеш мене продати, Броне, просто пам’ятай: я заплачу не менше, хай скільки це буде. Я люблю життя. А тепер не пошукаєш мені чого-небудь на вечерю?

— Подбай про коней,— сказав Брон, виймаючи з піхов довгий чингал, який носив при боці, й рушаючи в бік дерев.

За годину почищені коні вже були нагодовані, багаття весело горіло, а над полум’ям крутилася нога молодої кози, стріляючи бризками й шиплячи.

— Бракує тільки гарного вина, щоб запити козятинку,— мовив Тиріон.

— Вина, жінки й дюжини мечників,— озвався Брон. Він сидів, схрестивши ноги, біля багаття, нагострюючи меч наолієним бруском. Шурхіт, з яким брусок ковзав уздовж криці, діяв на диво заспокійливо.— Скоро зовсім стемніє,— зауважив перекупний меч.— Я першим стану на чати... якщо це нам, звісно, допоможе. Може, краще навіть дозволити їм убити нас уві сні.

— Та ні, думаю, вони з’являться тут набагато раніше, ніж ми поснемо.

Від запаху смаженини у Тиріона рот наповнився слиною.

Брон, який сидів навпроти, подивився на нього понад багаттям.

— У тебе є план,— прямо сказав він, шаркаючи каменем об крицю.

— Ліпше сказати, надія,— мовив Тиріон.— Хочу ризикнути.

— І поставиш на це наші життя?

— А який у нас вибір? — знизав Тиріон плечима, нахилився над вогнем і відпиляв від ноги тоненьку скибку м’яса.— А-а-ах! — щасливо зітхнув він, жуючи. По підборіддю в нього побіг лій.— Трохи жорстке, як на мене, та й прянощів бракує, але я не нарікатиму надто голосно. Якби ми досі лишалися в Гнізді, то я б зараз танцював над прірвою за миску вареної квасолі.

— А однак ти віддав тюремнику гаманець золота,— мовив Брон.

— Ланістер завжди сплачує борги.

Навіть Морд не міг повірити, коли Тиріон жбурнув йому шкіряний гаманець. Коли наглядач смикнув мотузку й побачив блиск золота, то так вибалушив очі, що ті стали схожі на варені яйця. «Срібло я лишив собі,— пояснив йому Тиріон з кривою посмішкою,— але ж тобі я обіцяв золото, і ти його отримав». Такий, як Морд, не міг сподіватися стільки заробити, навіть усе життя знущаючись із бранців. «І пам’ятай, що я тобі сказав: гаманець — це так, для примани. Якщо колись тобі набридне служити леді Арин, приїзди в Кичеру Кастерлі, і я розплачуся з тобою сповна». Морд, розсипаючи золоті дракони, упав навколішки й пообіцяв, що він так і вчинить.

Витягнувши чингал, Брон зняв смаженину з вогню. Поки він зрізав з кістки чималі кавалки підгорілого м’яса, Тиріон вишкріб м’якуш з двох скоринок хліба, щоб зробити хлібні миски.

— Якщо ми таки дістанемося ріки, що ти зробиш? — запитав перекупний меч, ріжучи смаженину.

— Для початку замовлю собі повію, перину й карафу вина,— простягнув Тиріон свою миску, і Брон наповнив її м’ясом.— А тоді, думаю, поїду в Кичеру Кастерлі або на Королівський Причал. У мене є питання, які стосуються одного кинджала й потребують відповідей.

Прожувавши, перекупний меч ковтнув.

— То ти не брехав? Це не твій клинок?

— А я, по-твоєму, схожий на брехуна? — легенько всміхнувся Тиріон.

Поки вони понаїдалися, на небо вже висипали зорі, а понад горами сходив місячний серпик. Розстеливши свою шкуру тінь-кота й поклавши під голову сідло, Тиріон випростався на землі.

— Щось наші друзі не квапляться.

— На їхньому місці я би побоявся пастки,— мовив Брон.— Для чого ще нам так відкрито поводитися, якщо не для того, аби їх заманити?

Тиріон хихикнув.

— Тоді нам слід заспівати — і вони з жахом кинуться врозтіч.

Він почав насвистувати.

— Ти божевільний, карлику,— зронив Брон, вичищаючи чингалом бруд з-під нігтів.

— Ти хіба не любиш музики, Броне?

— Якщо тобі потрібна музика, слід було попросити співця заступитися за тебе.

— Ото було б кумедно,— вишкірився Тиріон.— Просто навіч бачу, як він відбивається від сера Вардиса своєю лірою.

Він знову засвистів.

— Знаєш цю пісеньку? — за деякий час запитав він.

— Та чув кілька разів, у заїздах і борделях.

— Це мирська. «Пори мого кохання». Мила й журлива, якщо розумієш слова. Її співала перша моя дівчина, і відтоді я не можу викинути її з голови.

Тиріон поглянув на небо. Ніч була ясна й холодна, і зорі освітлювали гори яскраво й безжалісно, як сама правда.

— Я познайомився з нею от такої ночі,— несподівано для себе заговорив він.— Ми з Джеймі поверталися з Ланіспорту, коли почули зойки; дівчина вибігла на дорогу, а на п’яти їй насідали двоє чолов’яг, горлаючи погрози. Брат одразу вихопив меча й кинувся на них, а я зліз із коня, щоб захистити дівчину. Вона була заледве на рік старша за мене, з темними косами, тоненька, а з лиця така вродлива, що могла розбити серце кому завгодно. Мені точно розбила. Брудна й голодна простолюдинка — і водночас красуня. Чолов’яги подерли в неї на спині дрантя, в яке вона була вбрана, і поки Джеймі ганявся за нападниками в лісі, я накинув їй на плечі свій плащ. Заки брат повернувся, я вже випитав у неї ім’я і всю її історію. Вона була дочкою заможного селянина, але осиротіла, коли батько помер від гарячки, і зараз прямувала... власне, їй не було куди йти.

Джеймі аж пінився — так йому кортіло наздогнати чолов’яг. Рідко коли злочинці наважувалися нападати на подорожніх так близько від Кичери Кастерлі, й він сприйняв це за серйозну образу. Дівчина була надто налякана, щоб відпускати її саму, тож я зголосився провести її до найближчого заїзду, поки брат з’їздить у Кичеру по допомогу.

Я не міг повірити, яка вона була голодна. Розмовляючи, ми з’їли двох курчат і почали третє, випили карафу вина. Мені було всього тринадцять, і боюся, вино вдарило мені в голову. Не встиг я отямитися, як уже лежав з нею в ліжку. Вона соромилася, а я соромився ще більше. Навіть не знаю, звідки в мене взялася мужність. Коли я забрав її цноту, вона заплакала, та потім поцілувала мене й заспівала цю пісню, й на ранок я закохався.

— Ти?! — вражено запитав Брон.

— Безглуздо, авжеж? — Тиріон знову почав насвистувати пісеньку.— Ми одружилися,— нарешті зізнався він.

— Ланістер з Кичери Кастерлі одружився з селючкою? — запитав Брон.— І як це ти примудрився?

— Ти не повіриш, як може хлопцеві допомогти трошки брехні, п’ятдесят срібняків і п’яний септон. Додому в Кичеру Кастерлі привести свою наречену я не наважився, тому оселив її у власному будиночку, й цілі два тижні ми гралися в чоловіка й дружину. А тоді септон протверезів і в усьому зізнався моєму лорду-батькові...

Тиріон здивувався, як самотньо він почувається, розповідаючи про це, навіть по стількох роках.

— Так закінчився мій шлюб,— сів він і задивився на пригаслий вогонь, моргаючи від його світла.

— Він відіслав дівчину геть?

— Він учинив краще,— мовив Тиріон.— Спершу він змусив брата розповісти мені правду. Розумієш, дівчина була повією. Це Джеймі все влаштував: і дорогу, і нападників — усе. Він вирішив, що мені час пізнати жінку. Знаючи, що в мене це буде вперше, він заплатив подвійну ціну, щоб отримати цнотливу дівчину.

Коли Джеймі зізнався, лорд Ланістер, аби я добре затямив урок, привів мою дружину й віддав нашим гвардійцям. Їй добре заплатили. Срібняк за кожного чоловіка — скільки ще повій отримує такі гроші? Всадовивши мене в кутку касарні, він звелів мені дивитися, і в кінці в неї було вже стільки срібла, що монети висипалися крізь пальці й котилися по підлозі, а вона...— дим роз’їдав очі, й Тиріон, прокашлявшись, відвернувся від вогню й витріщився в темряву.— А мене лорд Тайвін змусив піти останнім,— тихо промовив він.— Мені він дав золотий, аби я розплатився з нею, я ж бо Ланістер і вартую більшого.

За деякий час знову почувся звук — шурхотіння кременя об крицю: Брон продовжив нагострювати меч.

— У тринадцять, у тридцять, у три роки — я би просто вбив того, хто так учинив зі мною.

Тиріон круто розвернувся до нього.

— Може, одного дня тобі випаде така нагода. Пам’ятаєш, що я тобі казав? Ланістер завжди сплачує борги,— позіхнув він.— Думаю, я посплю. Збудиш мене, якщо нас прийдуть убивати.

Загорнувшись у шкуру тінь-кота, він заплющив очі. Земля була кам’яниста й холодна, але за деякий час Тиріон Ланістер і справді заснув. Йому наснилася небесна камера. Але цього разу він був не в’язнем, а тюремником, до того ж великим, з ременем у руці, яким батожив власного батька, відтісняючи до прірви...

— Тиріоне,— тихо й схвильовано покликав його Брон.

Тиріон миттю прокинувся. Багаття перегоріло, тліли тільки останні жарини, і зусібіч наповзали тіні. Брон стояв на одному коліні, тримаючи в одній руці меч, а в другій — чингал. Тиріон застережливо підніс руку: мовляв, не ворушися.

— Сідайте коло нашого вогню, ніч холодна,— гукнув він до тіней, які скрадалися навколо.— Боюся, вина я вам запропонувати не зможу, зате можу пригостити козятиною.

Усе завмерло. Тиріон побачив, як у місячному світлі зблиснув метал.

— Наші гори,— почувся з-за дерев голос — низький, хрипкий і недружній.— Наша козятина.

— Ваша козятина,— погодився Тиріон.— А ви хто?

— Коли зустрінешся зі своїми богами,— озвався інший голос,— перекажеш їм: тебе послав до них Гантор, син Гурна з клану кам’яних воронів.

Хруснула гілка, і він ступив у коло світла — худий чолов’яга в рогатому шоломі, з довгим ножем у руках.

— І Шаґа, син Дольфа,— промовив перший голос, низький і смертоносний. Ліворуч ворухнулася брила — і виявилося, що це чоловік. На вигляд він був дебелий, неповороткий і дужий, вбраний у шкури; в правій руці він тримав палицю, а в лівій — сокиру. Шумно наблизившись, він грюкнув палицею об сокиру.

Інші голоси почали викрикувати імена: Кон, Торек, Джагот, і ще, і ще — Тиріон миттєво забув їх, але їх було щонайменше десять. Кілька горян мали мечі й ножі, інші розмахували вилами, косами й дерев’яними ратищами. Дочекавшись, коли всі вони нарешті замовкнуть, Тиріон заговорив.

— А я Тиріон, син Тайвіна з клану Ланістерів, левів з Кичери. Ми залюбки розплатимося з вами за козятину, яку з’їли.

— А що ти можеш нам дати, Тиріоне, сине Тайвіна? — запитав чолов’яга, який назвався Гантором і, здається, був вождем клану.

— У гаманці в мене є срібло,— мовив Тиріон.— Оця кольчуга на мене завелика, а от Конові має пасувати, а мій топір підійде до могутньої руки Шаги набагато краще за оту сокиру, що він тримає.

— Недоросток збирається платити нам з наших грошей,— зронив Кон.

— Правду каже Кон,— мовив Гантор.— Твоє срібло наше. Ваші коні наші. Твоя кольчуга, і топір, і ніж за поясом — теж усе наше. Немає вам чим нам заплатити, крім ваших життів. То як ти хочеш померти, Тиріоне, сине Тайвіна?

— У своєму ліжку, з повним черевом вина, років у вісімдесят, і щоб мій прутень тримала в роті яка-небудь дівка,— відповів Тиріон.

Здоровань Шага перший голосно розреготався. Але решта, здається, не надто звеселилися.

— Коне,— звелів Гантор,— забери їхніх коней. Отого вбий, а коротуна схопи. Він нам кіз доїтиме й смішитиме матерів.

Брон скочив на ноги.

— Хто тут помре перший?

— Ні! — швидко кинув Тиріон.— Ганторе, сине Гурна, послухай мене. Мій дім багатий і впливовий. Якщо кам’яні ворони проведуть нас через гори й охоронятимуть, батько засипле їх золотом.

— Золото рівнинного лорда нічого не варте, як і обіцянки недоростка,— сказав Гантор.

— Може, я і недоросток,— мовив Тиріон,— але маю мужність постати перед своїми ворогами. А що роблять кам’яні ворони — ховаються поміж скель і тремтять, коли повз проїжджають пани Видолу?

Люто заревівши, Шага гримнув палицею об сокиру. Джагот тицьнув Тиріону в обличчя обпалений гостряк довгого дерев’яного ратища. Тиріон постарався не здригнутися.

— Оце і вся зброя, яку вам пощастило накрасти? — поцікавився він.— Може, вівцю заколоти й удасться... якщо та не відбиватиметься. У батькових ковалів у виходку ліпша криця.

— Ти, дорослий малюче,— заревів Шага,— ще поглузуєш з моєї сокири — і я відітну тобі твоє чоловіче багатство й згодую його козам!

Але Гантор підніс руку.

— Не треба. Я його вислухаю. Матері голодують, а криця здатна нагодувати більше ротів, ніж золото. То як ти заплатиш нам за ваші життя, Тиріоне, сине Тайвіна? Мечами? Списами? Кольчугами?

— І не тільки ними, Ганторе, сине Гурна,— усміхаючись, озвався Тиріон Ланістер.— Я віддам вам Видол.