Гра престолів

Данерис

Отримавши задоволення, хал Дрого підвівся з циновки й навис над Дані, як вежа. Його смаглява шкіра в червонуватому сяйві жаровні відливала бронзою, а на широких грудях ледве помітні були сліди давніх шрамів. Чорнильно-чорне розплетене волосся падало на плечі й на спину — нижче пояса. Волого зблискував прутень. Попід довгими вусами похмуро скривилися вуста.

— Огирю, який осідлає світ, не потрібні залізні крісла.

Дані зіперлася на лікоть, знизу вгору дивлячись на чоловіка, такого високого й величного. Особливо вона любила його волосся. Його ніколи не обтинали, бо хал іще не знав жодної поразки.

— Провіщено, що огир доскаче до кінця землі,— сказала Дані.

— Земля кінчається, де починається чорне солоне море,— миттю відповів Дрого, в мисці з теплою водою намочивши рушник, щоб витерти зі шкіри піт і олію.— Жоден кінь не перепливе отруйної води.

— У вільних містах є тисячі кораблів,— сказала Дані, як уже казала багато разів.— Це дерев’яні коні з сотнею ніг, які летять через море на крилах, напнутих вітром.

Але хал Дрого й чути про це не хотів.

— Ніяких більше розмов про дерев’яних коней і залізні крісла,— кинувши рушник, він почав одягатися.— Сьогодні я йду на луки полювати, жінко,— оголосив він, напинаючи на себе розфарбовану безрукавку й застібаючи широкий пояс із важких бляшок — срібних, золотих і бронзових.

— Так, мій сонце-й-місяцю,— озвалася Дані. Узявши з собою кровних вершників, Дрого поїде на пошуки гракара — величезного білого лева, який водиться на рівнинах. Якщо вони повернуться зі здобиччю, то лорд-чоловік безмежно радітиме й тоді, можливо, згодиться все-таки її вислухати.

Він не боявся ні диких звірів, ні людей, а от море — то була зовсім інша справа. Для дотраків вода, яку не можуть пити коні, нечиста; хвиляста сіро-зелена рівнина океану викликала у них забобонну відразу. Дрого був хоробріший за інших комонників майже в усьому, як з’ясувала Дані... але не в цьому. От якби їй вдалося затягнути його на корабель...

Коли хал з кровними вершниками, узявши луки, поїхали геть, Дані покликала служниць. Зараз вона почувалася такою товстою й неповороткою, що залюбки приймала допомогу їхніх міцних рук і спритних долонь, хоча раніше частенько почувалася ніяково, коли рабині так метушилися й маніжилися з нею. Відмивши її начисто, вони вдягнули її в пісочні шовки, просторі та струменисті. Поки Дорея розчісувала їй коси, Дані послала Джикі розшукати сера Джору Мормонта.

Лицар з’явився одразу ж. Вдягнений він був, як вершник, у рейтузи з кінського волосу й у розфарбовану безрукавку. Його міцні груди та м’язисті руки поросли жорстким чорним волоссям.

— Королівно! Чим можу прислужитися?

— Вам слід побалакати з моїм лордом-чоловіком,— мовила Дані.— Дрого каже, що огир, який осідлає світ, володітиме всією землею, тож немає потреби перетинати отруйну воду. Потому як народиться Рейго, він хоче вести халасар на схід — спустошувати землі довкола Нефритового моря.

Лицар замислився.

— Хал ніколи не бачив Сімох Королівств,— сказав нарешті він.— Вони для нього ніщо. Навіть якщо він і уявляє їх, то, швидше за все, як острови та кілька невеликих міст, що туляться на скелях, як Лорат чи Ліс, в оточенні буремного моря. А багатства сходу, мабуть, здаються йому вабливішими.

— Але йому слід їхати на захід,— у відчаї мовила Дані.— Будь ласка, допоможіть мені його переконати.

Вона й сама ніколи не бачила Сімох Королівств, так само як і Дрого, проте в неї було таке відчуття, наче вона добре їх знає — завдяки усім тим переказам, якими розважав її брат. Вісерис тисячу разів обіцяв їй, що одного дня вони повернуться, але він помер, і всі його обіцянки померли разом з ним.

— Дотраки все роблять у свій час і з якихось своїх причин,— відповів лицар.— Май терпіння, королівно. Не роби тієї ж помилки, що й твій брат. Ми повернемося додому, обіцяю.

Додому? Це слово навіювало смуток. У сера Джори є його Ведмежий острів, а що може назвати домівкою Дані? Кілька переказів, кілька імен, промовлених урочисто, як слова молитви, а ще далекий спогад про червоні двері... невже Ваїс-Дотрак назавжди стане її домівкою? Може, Дані, дивлячись на старух дош-халіну, зазирає у власне майбутнє?

Либонь, сер Джора побачив у неї на обличчі зажуру.

— Вночі прибув великий караван, халесі. Чотириста коней; караван ішов з Пентоса через Норвос і Когор, на чолі з капітаном купецтва Баяном Вотирисом. Можливо, Іліріо передав нам листа. Чи не хочете навідатися на Західний базар?

Дані стрепенулася.

— Так,— озвалася вона,— залюбки.

Коли приходили каравани, базари оживали. Ніколи не можна було знати напевне, які скарби цього разу привезуть торгівці, а крім того, приємно буде знову почути валірійську мову, якою розмовляють у вільних містах.

— Іррі, перекажи, щоб мені приготували паланкін.

— Я повідомлю ваш хас,— виходячи, мовив сер Джора.

Якби з Дані був хал Дрого, вона би поїхала на сріблястій. У дотраків матері сидять на конях мало не до пологів, і Дані не хотілося здаватися в очах чоловіка слабачкою. Та оскільки хал вирушив на полювання, приємно буде полежати на подушках, поки тебе несуть через Ваїс-Дотрак, а червоні шовкові фіранки затуляють сонце. Стрибнувши в сідло, сер Джора поскакав поруч, а з ним четверо вершників з хасу та служниці Дані.

День був теплий і безхмарний, а небо — насиченого блакитного кольору. Коли віяв вітерець, він доносив настояні запахи трав і землі. Коли паланкін проїжджав крадені статуї, Дані опинялася в тіні, а тоді знову випірнала на сонце. Гойдаючись у паланкіні, вона вивчала обличчя мертвих звитяжців і забутих королів, міркуючи, чи боги спалених міст і досі дослухаються до молитов.

«Якби я не була кров’ю од крові дракона,— думала вона тоскно,— це місто могло б стати моєю домівкою». Вона ж бо халесі, у неї дужий чоловік і прудкий кінь, і служниці, і вояки для захисту, і почесне місце в дош-халіні очікує на неї в старості... а в її лоні росте син, який одного дня осідлає світ. Цього має бути достатньо для будь-якої жінки... але не для дракона. Вісериса більше немає, тож Дані остання, найостанніша. Вона — нащадок королів і завойовників, як і дитина в ній. Про це їй не слід забувати.

Західний базар являв собою величезну площу з утоптаною землею, оточену самановими хижками, загонами для товару, біленими винарнями. Мов спини величезних середземноморських тварин, з землі випиналися пагорби, роззявляючи свої чорні пащі, які вели в прохолодні печери-комори. А сама площа була справжнім лабіринтом яток і кривулястих проходів, накритих шатрами з плетеної трави.

Коли Дані приїхала, близько сотні купців і торгівців саме розвантажували крам і ладнали ятки, однак і зараз величезний базар здавався тихим і безлюдним порівняно з завізними ярмарками, які Дані пам’ятала з Пентоса й інших вільних міст. У Ваїс-Дотрак зі сходу й заходу приходили каравани не стільки продати щось дотракам, скільки поторгувати між собою, пояснив сер Джора. Комонники не чіпали їх і дозволяли приїздити й від’їздити, якщо вони дотримуватимуться миру в священному місті, не поганитимуть Матері гір і Лона світу і вшановуватимуть старух дош-халіну традиційними дарунками — сіллю, сріблом, насінням. Дотраки не до кінця розуміють суть купівлі та продажу.

Любила Дані й чудернацький Східний базар, з усіма його дивними видовищами, звуками й запахами. Часто вона проводила там ранки, куштуючи деревні яйця, або пиріг з саранчею, або зелену вермішель; слухаючи пронизливе виття чароспівців, роззявляючи рота на мантикор у срібних клітках, і на здоровезних сірих слонів, і на смугастих чорно-білих коней народу джогоснаїв. Їй подобалось і спостерігати за людьми: за смаглявими поважними ашайцями, за високими білолицими картянами; за блискучоокими прибульцями з Ї-Ті в їхніх капелюхах з мавпячими хвостами; за воячками з Беясабада, Шаміріяни й Каякаянаї, які в пипках мали залізні кільця, а у щоках — рубіни; навіть за суворими й лячними тінявими, чиї руки, ноги та груди були розмальовані татуюваннями, а обличчя ховалися за масками. Східний базар здавався Дані місцем дивним і чарівним.

Але Західний базар пахнув домівкою.

Поки Іррі та Джикі допомагали їй вилізти з паланкіна, вона понюхала повітря — й упізнала гострі запахи часнику та перцю, які нагадали їй про давно забуті дні, проведені у провулках Тайроша й Мира, і на вустах її заграла тепла усмішка. До цих запахів домішувалися солодкі аромати Ліса. Вона дивилася, як раби носять сувої химерного мирського мережива й тонкої вовни дюжини насичених кольорів. Між рядів блукали охоронці каравану в мідних шоломах і жовтих стьобаних бавовняних сорочках до коліна; з їхніх плетених вовняних поясів звисали порожні піхви. В одній ятці зброяр виставив сталеві нагрудники зі срібним і золотим орнаментом, а ще шоломи у формі чудернацьких тварин. Поряд з ним молода жінка торгувала золотими виробами з Ланіспорту — каблучками, брошками, торквесами й вишукано карбованими бляшками для поясів. Її охороняв здоровезний євнух, німий і безволосий, одягнений у просяклий потом оксамит; він кидав сердиті погляди на кожного, хто підходив ближче. Через прохід товстий сукнар з Ї-Ті торгувався з пентосянином за якусь зелену фарбу, а мавпячий хвіст у нього на капелюсі гойдався туди-сюди, коли він хитав головою.

— Маленькою я любила гратися на базарі,— казала Дані серу Джорі, поки вони блукали затіненим проходом між яток.— Там усе було живе — люди кричали та сміялися, і стільки всього чудового можна було побачити... от тільки рідко в нас були гроші, аби щось купити... хіба що подеколи якусь ковбаску або медові пальчики... а в Сімох Королівствах печуть медові пальчики, так як у Тайроші?

— Це якесь печиво? Не знаю, королівно,— уклонився лицар.— З вашого дозволу, я на хвильку відійду — пошукаю капітана й запитаю, чи немає для нас листів.

— О, дуже добре, я з вами.

— Не варто вам турбуватися,— сер Джора нетерпляче відвів погляд.— Гуляйте по базару. Щойно я закінчу справи, приєднаюся до вас.

«Дивно»,— подумала, Дані, спостерігаючи, як він великими кроками пробирається крізь юрму. Вона не могла зрозуміти, чому їй не можна з ним. Мабуть, після зустрічі з капітаном сер Джора хотів ще й побути з жінкою. З караванами нерідко мандрують повії, вона це знала, а деякі чоловіки дуже сором’язливі, коли йдеться про чоловічі потреби. Дані знизала плечима.

— Ходімо,— сказала вона решті.

І рушила далі, а за нею потяглися служниці.

— Ой, гляди,— вигукнула вона до Дореї,— ось про які ковбаски я казала,— вказала вона на ятку, де сухенька невисока жінка смажила на розжареному кремені м’ясо з цибулею.— У них додають багато часнику й перцю.

Радіючи своєму відкриттю, Дані наполягла, щоб ковбаски скуштували всі. Служниці з хихиканням заковтнули свої, а от вояки з хасу нюхали смажене м’ясо підозріло.

— Смак не такий, як я пам’ятаю,— сказала Дані після першого ж укусу.

— У Пентосі я роблю їх зі свинини,— сказала старенька,— але в Дотрацькому морі всі мої свині подохли. Тож ці ковбаски з конини, халесі, однак прянощі я даю такі самі.

— А,— розчаровано мовила Дані, зате Кваро так сподобалася ковбаска, що він вирішив з’їсти ще одну, а Рахаро вирішив перевершити його і з’їсти на добавку аж три, і це все гучно відригуючи. Дані хихикнула.

— Ви не сміялися відтоді, як Дрого коронував вашого брата, хала Рагата,— мовила Іррі.— Приємно бачити ваш усміх, халесі.

Дані сором’язливо всміхнулася. І справді сміятися було приємно. Вона знов почувалася майже дівчинкою.

Половину ранку вони безцільно блукали. Дані побачила чудовий плащ із пір’я, привезений з Літніх островів, і тут-таки отримала його в подарунок. У відповідь вона подарувала купцеві срібну бляшку зі свого пояса. У дотраків так було заведено. Продавець птахів навчив зелено-червоного папугу вимовляти її ім’я, і Дані знову засміялася, але птаха брати відмовилася. Що їй у халасарі робити з зелено-червоним папугою? Але дюжину пляшечок ароматичної олії вона взяла — то були запахи її дитинства: досить просто заплющити очі й понюхати — і перед внутрішнім зором постає великий будинок з червоними дверима. Коли Дорея кинула жагучий погляд на амулет родючості у ятці чарівника, Дані взяла і його також, а тоді передарувала служниці, подумавши, що тепер слід щось знайти і для Іррі з Джикі.

Повернувши за ріг, вони опинилися біля винаря, який пропонував перехожим свої запаси у кухликах завбільшки з наперсток.

— Солодкі червоні вина,— гукав він дотрацькою, якою вільно розмовляв,— маю солодкі червоні з Ліса, Волантиса й Арбора. Білі вина з Ліса, тайроське грушеве бренді, вогневина, перцеві вина, блідо-зелені нектари з Мира. Димоягідні брунатні й андальські кислі, у мене є всі, у мене є всі.

Це був невисокий чоловік, стрункий і вродливий, з накрученим за ліською модою лляним волоссям. Коли Дані зупинилася біля його ятки, він уклонився.

— Що скуштує халесі? У мене дорнське солодке червоне, міледі, з присмаком слив, вишні й насиченим ароматом темного дуба. Діжку, кубок, ковток? Тільки скуштуйте, і ви назвете свою дитину на честь мене.

Дані всміхнулася.

— У мого сина вже є ім’я, однак я спробую ваше літнє вино,— сказала вона валірійською — такою, якою розмовляють у вільних містах. Після довгої перерви слова дивно звучали з її вуст.— З вашої ласки, тільки скуштувати.

Купець, мабуть, сприйняв її за дотрачку — через її одяг, і наолієне волосся, і засмаглу на сонці шкіру. Коли ж вона заговорила, він зачудовано роззявив рота.

— Міледі, ви... тайросянка? Невже це правда?

— Можливо, розмовляю я як тайросянка, а вдягнена як дотрачка, але я з Вестеросу, з Призахідних королівств,— пояснила Дані.

Поряд з нею опинилася Дорея.

— Ви маєте честь розмовляти з Данерис із дому Таргарієнів, Данерис Штормородженою, халесі комонників і королівною Сімох Королівств.

Винар бухнувся навколішки.

— Королівно,— промовив він, кланяючись.

— Підведіться,— звеліла йому Дані.— Я все одно хочу скуштувати літнього вина, про яке ви казали.

Чоловік скочив на рівні ноги.

— Цього? Це дорнські помиї. Не варті королівни. У мене є арборське сухе червоне, терпке і неперевершене. Дозвольте подарувати вам діжечку.

Хал Дрого часто бував у вільних містах і там навчився розумітися на добрих винах; Дані знала, що таке благородне вино його потішить.

— Ви робите мені честь, сер,— мило пробурмотіла вона.

— Це ви мені робите честь.

Покопирсавшись у глибинах ятки, він видобув невеличку дубову діжечку. На дереві було випалено тавро — виноградне гроно.

— Це герб Редвинів,— показав на нього купець.— Вироблено для Арбора. Кращого напою не знайти.

— Ми з халом Дрого вип’ємо його разом. Аґо, будь ласка, віднеси це у мій паланкін.

Дотрак підняв діжку, й винар засяяв.

Дані й не помітила, коли встиг повернутися сер Джора, аж тут почула його голос.

— Ні! — на диво різко кинув він.— Аґо, постав діжку.

Аґо поглянув на Дані. Вона невпевнено кивнула.

— Пане Джоро, щось негаразд?

— Мене мучить спрага. Винарю, відкоркуйте діжку.

Купець нахмурився.

— Вино для халесі, а не для таких, як ви, сер.

Сер Джора наблизився до ятки.

— Якщо не відкриєш, я її тобі об голову розтрощу.

У священному місті в нього не було зброї, окрім власних рук, але рук би цілком вистало: великих, міцних, небезпечних, з порослими жорстким темним волоссям кісточками. Якусь мить винар вагався, а тоді, узявши молоточок, вибив з діжки чіп.

— Наливай,— звелів сер Джора. Позаду нього вишикувалися четверо юних вояків з хасу Дані — насупившись, вони спостерігали за дійством своїми темними мигдалевидними очима.

— Це злочин — пити таке багате вино, не давши йому подихати,— мовив винар, не опускаючи молоточка.

Джого потягнувся до скрученого батога в себе на поясі, але Дані зупинила його, легенько торкнувшись руки.

— Робіть, як каже сер Джора,— мовила вона. Навколо вже зібралися зіваки.

Чоловік кинув на неї короткий сердитий погляд.

— Як зволить королівна.

Щоб підняти діжку, йому довелося відкласти молоток. Він наповнив два пробні кухлики завбільшки з наперстки, причому робив це так спритно, що не розхлюпав ані краплини.

Узявши кухлик, сер Джора понюхав його й нахмурився.

— Солодкий запах, правда ж? — мовив винар.— Відчуваєте фруктовий аромат? Це пахощі Арбора. Скуштуйте, мілорде, і тоді скажіть, чи колись вашого язика торкалося вишуканіше, багатше на відтінки вино.

Сер Джора простягнув кухлик йому.

— Ви скуштуйте першим.

— Я? — засміявся чоловік.— Я не вартий вина такого урожаю, мілорде. Та й поганий той винар, який сам п’є власні запаси.

Усмішка його була приязною, однак на чолі Дані помітила піт.

— Ви таки вип’єте,— мовила Дані холодним як лід голосом.— Перехиляйте вино, бо я звелю вас потримати, поки сер Джора вливатиме вам у горлянку всю діжку.

Знизавши плечима, винар потягнувся до кухлика... та натомість ухопив діжку й обіруч пожбурив у Дані. Сер Джора миттю відштовхнув Дані з дороги. Діжка, відбившись від його плеча, розбилася на землі. Спіткнувшись, Дані поточилася.

— Ні! — заверещала вона, розкидаючи руки, щоб не впасти... і в цю мить Дорея вхопила її за руку та смикнула, тож вона гепнулася не на живіт, а на ноги.

Перестрибнувши ятку, винар ринувся поміж Аґо й Рахаро. Кваро потягнувся по арах, якого при боці не виявилося, і білявець, відштовхнувши його з дороги, помчав уздовж ряду. Дані почула виляск батога Джого, а тоді довгий шкіряний язик обкрутився навколо винаревих ніг. Чоловік долілиць повалився на землю.

Уже бігла дюжина охоронців каравану. Серед них був і старший — капітан купецтва Баян Вотирис, мініатюрний норвосець із порепаною шкірою і синіми щетинистими вусами, які стирчали аж до вух. Здавалося, він без жодного слова зрозумів, що сталося.

— Заберіть оцього й чекайте волі хала,— наказав він, указавши на винаря, який лежав на землі. Двоє охоронців поставили його на ноги.— А його крам я дарую вам, королівно,— провадив капітан купецтва.— Як невеличке відшкодування за те, що хтось із моїх людей міг на таке наважитися.

Дорея з Джикі допомогли Дані підвестися на ноги. З розбитої діжки на землю витікало отруєне вино.

— Як ви здогадалися? — з дрожем запитала Дані сера Джору.— Як?!

— А я й не здогадувався, халесі, аж поки той чоловік не відмовився пити, та коли я прочитав листа магістра Іліріо, у мене виникли такі побоювання,— темними очима він окинув незнайомців на базарі.— Ходімо. Ліпше нам тут про це не розмовляти.

Вертаючись додому, Дані мало не плакала. У роті стояв знайомий присмак: присмак страху. Роками вона боялася Вісериса, боялася збудити дракона. А цей страх був навіть гірший. Адже тепер вона боялася не лише за себе, а й за дитину. Мабуть, син відчув її страх, бо неспокійно ворушився в лоні. Дані лагідно погладила округлий живіт, жалкуючи, що не може дотягнутися до сина, торкнутися його та втішити.

— Ти кров од крові дракона, маленький,— прошепотіла вона під гойдання паланкіна, фіранки якого були щільно запнуті.— Ти кров од крові дракона, а дракони не бояться.

Опинившись у порожнистому пагорбі, який став їй домівкою у Ваїс-Дотраку, Дані звеліла всім залишити її — усім, крім сера Джори.

— Скажіть мені,— спитала вона, опускаючись на подушки,— це Узурпатор?

— Так,— витягнув лицар складений пергамент.— Ось лист до Вісериса від магістра Іліріо. За вашу смерть або за смерть вашого брата Роберт Баратеон обіцяє землі й титул лорда.

— За брата? — не так розсміялася, як схлипнула вона.— То він досі не знає? Узурпатор заборгував Дрого титул лорда,— цього разу вона не так схлипнула, як розсміялася. І обхопила себе руками.— І за мене. Тільки за мене?

— За вас і за дитину,— похмуро відказав сер Джора.

— Ні. Мого сина він не отримає.

Вона не плакатиме, вирішила Дані. І не тремтітиме від страху. «Узурпатор збудив дракона»,— сказала вона собі... й очі її метнулися до драконових яєць, які лежали в своєму темному оксамитовому гніздечку. Миготливе світло ліхтаря розписало узорами кам’яну луску, і в повітрі навколо плавали мерехтливі порошинки — жовтувато-зелені, черлені, золоті, наче придворні довкруж короля.

Невже від страху Дані опанувало божевілля? Чи прокинулася приспана в крові дивна мудрість? Дані не знала напевне. Тільки почула власний голос:

— Пане Джоро, запаліть жаровню.

— Халесі? — зачудовано глянув на неї лицар.— Тут і так спекотно. Ви впевнені?

Вона ще в житті не була настільки впевнена.

— Так. У мене... у мене озноб. Запаліть жаровню.

— Як зволите,— уклонився він.

Щойно вугілля огорнуло полум’я, Дані відіслала сера Джору геть. Те, що вона мала зробити, слід було робити на самоті. «Це божевілля,— казала вона собі, виймаючи з оксамитового гніздечка чорно-черлене яйце.— Воно тільки й лусне і згорить, а воно ж бо таке гарне! Якщо я його зіпсую, сер Джора вважатиме мене дурепою». А проте, проте...

Стискаючи яйце обома руками, вона піднесла його до вогню й опустила між розжареного вугілля. Вбираючи жар, чорна луска, здавалося, заясніла. Полум’я облизувало камінь маленькими червоними язичками. Поряд з чорним Дані опустила у вогонь і решту яєць. І, уривчасто дихаючи, відступила від жаровні.

Вона дивилася й дивилася, поки вугілля не перетворилося на попіл. Вгору піднімалися іскри й вилітали в отвір для диму. Навколо яєць гойдалися хвилі жару. І все.

«Твій брат Рейгар був останнім з драконів»,— сказав якось сер Джора. Дані сумно поглянула на яйця. А чого вона очікувала? Тисячу тисяч років тому вони ще були живі, а зараз — то тільки гарні камінці. З них не вийде дракона. Дракон — це повітря й полум’я. Жива плоть, а не мертвий камінь.

Жаровня вже й вихолола, заки повернувся хал Дрого. Позаду нього Коголо вів в’ючного коня, на спині в якого лежала туша великого білого лева. Над головою вже почали з’являтися зірки. Сміючись, хал зістрибнув з жеребця й показав Дані подряпини на нозі, де крізь рейтузи його шкрябнув гракар.

— З його шкури я зроблю тобі плащ, зоре мого життя,— пообіцяв хал.

Та коли Дані розповіла йому, що сталося на базарі, сміх урвався, й хал Дрого затих.

— Це перший отруйник,— застеріг його сер Джора Мормонт,— але не останній. Заради титулу лорда люди багато чим ризикнуть.

Якийсь час Дрого мовчав. Нарешті він мовив:

— Торговець отрутою тікав від зорі мого життя. А ліпше б він біг за нею. Так і буде. Джого і Джоро Андальский, обом вам кажу, обирайте будь-якого коня з моїх табунів, він ваш. Будь-якого коня, крім мого червоного, а ще сріблястої, яку я на весілля віддав зорі мого життя. Це дарунок вам за те, що ви зробили.

А для Рейго, сина Дрого, огиря, який осідлає світ, для нього в мене теж є дарунок. Йому я дарую залізне крісло, на якому сидів батько його матері. Я дарую йому Сім Королівств. Я, Дрого, хал, так зроблю,— підніс він голос, і кулак його злетів у небо.— Я поведу свій халасар на захід, де кінчається світ, і на дерев’яних конях перетну чорне солоне море, хай цього й не робив іще жоден хал. Я повбиваю чоловіків у залізному вбранні й розвалю їхні кам’яниці. Я ґвалтуватиму їхніх жінок, заберу їхніх дітей у рабство, а їхніх потрощених богів привезу назад у Ваїс-Дотрак, щоб ті вклонилися Матері гір. Клянуся, я, Дрого, син Барбо. Присягаюся перед Матір’ю гір, а за свідків мені хай будуть зорі.

За два дні по тому халасар вийшов з Ваїс-Дотрака й через рівнину рушив на південний захід. Його вів хал Дрого на своєму великому червоному жеребці, а поряд їхала Данерис на своїй сріблястій. За ними біг голий винар, припнутий ланцюгами за шию й зап’ястки. Дані їхала, а він босоніж біг за нею, спотикаючись. Жодної кривди для нього... якщо він не відставатиме.