Гра престолів

Едард

— Я сам відстояв по ньому панахиду,— мовив сер Баристан Селмі, й вони глянули на тіло, яке лежало в повозі.— В нього нікого немає. Кажуть, тільки мати у Видолі.

У блідому світлі світанку здавалося, що юний лицар спить. Він не вирізнявся вродою, однак смерть розгладила його грубо витесані риси обличчя, а німотні сестри вбрали його в найкращу оксамитову сорочку з високим коміром, щоб затулити рану, яку лишив у нього на шиї спис. Зазирнувши йому в обличчя, Едард Старк подумав, чи не через нього, Неда, помер хлопець. Його зарубав прапороносець Ланістера, щоб Нед так і не зміг з ним поговорити — чи це просто збіг? Мабуть, цього він уже ніколи не дізнається.

— Г’ю чотири роки був зброєносцем Джона Арина,— провадив Селмі.— В пам’ять про Джона король, від’їжджаючи на північ, висвятив його в лицарі. Хлопець шалено цього бажав, але, боюся, був іще до цього неготовий.

Уночі Нед погано спав і почувався зараз не по роках утомленим.

— Ніхто ніколи не готовий.

— До лицарства?

— До смерті.

Нед лагідно накрив хлопця плащем — закривавленим блакитним полотном з півмісяцями на облямівці. Коли матір запитає, за що помер її син, подумав він гірко, їй скажуть, що він бився на честь правиці короля, Едарда Старка.

— Для чого це було? З війни не можна робити розвагу,— обернувся Нед до жінки, яка стояла поруч із повозом, з головою закутана в сіре — тільки очі виднілися. Німотні сестри готували людей в останню путь, і зазирати в обличчя смерті було поганою прикметою.— Відішліть його обладунки назад у Видол. Матір захоче зберегти їх.

— Вони коштують срібних грошей,— сказав сер Баристан.— Хлопець замовив їх навмисно для турніру. Проста робота, але гарна. Не певен, чи він розрахувався з ковалем.

— Він розрахувався вчора, мілорде, і заплатив високу ціну,— відповів Нед. І обернувся до німотної сестри.— Відішліть обладунок матері. З ковалем я все залагоджу.

Вона кивнула.

Потому сер Баристан провів Неда до королівського шатра. В таборі починався рух. На вогні шкварчали й бризкали ковбаси, напоюючи повітря запахом часнику й перцю. Молоді зброєносці бігали з дорученнями, бо вже попрокидалися їхні господарі, позіхаючи і потягуючись і готуючись до нового дня. Побачивши Неда й сера Баристана, слуга з гускою попід пахвою низько вклонився. «Мілорди»,— пробурмотів він, а гуска, ґелґотнувши, щипнула його за пальці. На щитах, повішених перед шатрами, красувалися герби їхніх мешканців: срібний орел Стражморя, солов’ї на жовтому полі — герб Брайса Карона, виноградне гроно Редвинів, плямистий кабан, червоний бик, вогненне дерево, білий баран, потрійна спіраль, фіолетовий єдиноріг, дівчина в танку, чорна гадюка, вежі-близнючки, рогата сова й нарешті — чисто-білі герби королівської варти, що сяяли, мов світанок.

— Король має намір сьогодні битися в рукопашній,— сказав сер Баристан, коли вони проходили щит сера Мірина: в тому місці, де спис лишив у дереві глибоку подряпину, коли Лорас Тайрел вибив Мірина з сідла, фарба на щиті облущилася.

— Так,— похмуро озвався Нед. Учора вночі його збудив Джорі, щоб повідомити цю новину. Тому й не дивно, що Нед так погано спав.

Сер Баристан мав стурбований вигляд.

— Як-то кажуть: нічна краса в’яне на світанку, а від дітей вина у світлі ранку відхрещуються.

— Кажуть,— погодився Нед,— але Роберта це не стосується.

Може, хтось і зречеться своєї п’яної бравади, але Роберт Баратеон не тільки нічого не забуде, а й не відступиться.

Королівське шатро стояло біля води, купаючись у сірих хвилях ранкового туману, який піднімався з ріки. Найбільша й найвеличніша споруда в усьому таборі була вся з золотого шовку. Перед входом висів Робертів келеп поруч із величезним залізним щитом, на якому красувався коронований олень дому Баратеонів.

Нед сподівався, що король і досі в ліжку — спить після вина непробудним сном, однак йому не пощастило. Виявилося, що Роберт п’є з полірованого рога пиво й гуркітливо розпікає двох молоденьких зброєносців, які силкуються застебнути на ньому обладунки.

— Ваша світлосте,— казав один, мало не плачучи,— він замалий, не застібається.

Хлопець невміло спробував затягнути навколо Робертової товстої шиї латний комір, і той полетів на землю.

— Сьоме пекло! — вилаявся Роберт.— Мені самому все робити? Чорти б вас обох ухопили! І не стій тут, роззявивши рота, Ланселю, підніми!

Хлопець підстрибнув, і король нарешті зауважив нове товариство.

— Тільки поглянь на цих телепнів, Неде. Жінка наполягла, щоб я узяв їх собі в зброєносці, а з них геть ніякого пуття. Не можуть навіть обладунки нормально на людину вдягнути. А ще називаються зброєносцями. А я б їх назвав свинопасами в шовках.

Недові вистало одного погляду, щоб збагнути, чому виникли труднощі.

— Хлопці не винні,— сказав він королю.— Ти затовстий для своїх обладунків, Роберте.

Роберт Баратеон зробив великий ковток пива, пожбурив порожній ріг у хутряну постіль, зворотом долоні витер губи й похмуро сказав:

— Товстий? Товстий, атож? Це так ти розмовляєш зі своїм королем? — і він несподівано, мов буря налетіла, розреготався.— Неде, чому ти завжди правий?

Зброєносці нервово усміхалися, чекаючи, поки король обернеться до них.

— Ви. Так, ви двоє. Ви чули правицю. Король затовстий для своїх обладунків. Ідіть розшукайте сера Арона Сантагара. Скажіть, що мені потрібно розширити нагрудник. Бігом! Чого чекаєте?!

Хлопці наввипередки чкурнули геть із шатра, перечіпаючись один через одного. Поки вони не зникли, Роберт силкувався тримати суворе обличчя. А тоді упав назад у крісло й затрусився від сміху.

Разом з ним захихотів сер Баристан Селмі. Навіть Едард Старк вичавив усмішку. Але, як завжди, зразу ж прокралися серйозні думки. Він не міг не звернути уваги на двох зброєносців — уродливих хлопців, білявих і гарної статури. Один, Сансиного віку, мав золоті кучері, а другий — пісочного кольору волосся, натяк на вуса й смарагдово-зелені очі, як у королеви.

— Хотів би я побачити зараз обличчя Сантагара,— сказав Роберт.— Сподіваюся, йому стане розуму відіслати їх до когось іншого. Хай бігають цілий день!

— А ці хлопці,— поцікавився Нед,— з Ланістерів?

Роберт кивнув, витираючи сльози з очей.

— Двоюрідні. Сини брата лорда Тайвіна. Того, що помер. А може, й того, що не помер, якщо так подумати. Не пригадую. Дружина моя з великої родини, Неде.

«Із вельми властолюбної родини»,— подумав Нед. Він не мав нічого проти зброєносців, однак його хвилювало, що Роберта вдень і вночі оточують родичі королеви. Здається, апетити Ланістерів щодо посад і почестей не знають меж.

— Подейкують, ви з королевою вчора перекинулися гострими словами.

Веселий вираз зник з Робертового обличчя.

— Жінка хотіла завадити мені битися в рукопашній. Сидить зараз приндиться в замку, чорти б її взяли. Твоя сестра ніколи б мене так не осоромила.

— Ти ніколи не знав Ліанну, як я, Роберте,— мовив до нього Нед.— Ти бачив її вроду, але не бачив залізної волі, яка ховалася під вродою. Ліанна б теж тобі сказала, що рукопашна не для тебе.

— І ти туди ж? — нахмурився король.— Пісний ти чоловік, Старку. Забагато часу провів на півночі, кров у жилах замерзла. А моя кров і досі бурлить!

На підтвердження він ляснув себе по грудях.

— Ти король,— нагадав йому Нед.

— На тому клятому Залізному троні я сиджу, коли мушу. Та невже це означає, що я не маю таких самих потреб, як інші чоловіки? Трішки винця коли-не-коли, і щоб дівчина пищала в ліжку, і відчути коня між ногами? Сьоме пекло, Неде, мені кортить комусь зацідити.

Тут заговорив сер Баристан Селмі.

— Ваша світлосте,— мовив він,— не годиться королю виїжджати на рукопашну. Так не чесно. Хто наважиться вдарити вас?

Роберт, схоже, був щиро здивований.

— Як? Хто завгодно, чорт забирай! Якщо зможе. І останній, хто не впаде...

— ...переможе, і це будеш ти,— закінчив за нього Нед. Він одразу збагнув, що Селмі поцілив у десятку. Небезпека рукопашної тільки підстьобувала Роберта, а тут ішлося про гонор.— Сер Баристан має рацію. На всі Сім Королівств немає чоловіка, який ризикне потрапити тобі в немилість, поранивши тебе.

Король з розчервонілим обличчям скочив на ноги.

— Ти хочеш сказати, що ці пихаті боягузи дозволять мені перемогти?!

— Понад усякий сумнів,— озвався Нед, а сер Баристан на мовчазну згоду схилив голову.

Якусь мить Роберт був такий лютий, що не міг говорити. Великими кроками він перетнув шатро, круто розвернувся, попрямував назад, й обличчя в нього при цьому сердито потемніло. Не в змозі висловити свою лють, він підхопив із землі нагрудник і жбурнув його в сера Баристана Селмі. Селмі ухилився.

— Забирайтеся,— холодно кинув король.— Забирайтеся, поки я вас не вбив.

Сер Баристан швидко вийшов. Нед теж хотів іти, аж тут король гукнув його:

— Не ти, Неде.

Нед розвернувся. Піднявши свій ріг, Роберт знову наповнив його пивом з діжки в куті й тицьнув Недові.

— Випий,— коротко кинув він.

— Мені не хочеться...

— Пий. Так велить твій король.

Узявши ріг, Нед випив. Пиво було чорне й густе, і таке міцне — аж очі защипало.

Роберт знову сів.

— Чорти б тебе ухопили, Неде Старк. Ви з Джоном Арином... я любив вас обох. А що ви зі мною зробили? Королем мав стати хтось із вас, ти або Джон.

— У вас було більше прав, ваша світлосте.

— Я велів тобі пити, а не сперечатися. Це ти зробив мене королем, тож принаймні вияви поштивість і вислухай мене, коли я говорю, чорт забирай! Поглянь на мене, Неде. Поглянь, що зробило зі мною це королівство. Боги, я затовстий для власних обладунків, як таке могло статися?

— Роберте...

— Пий і помовч, король говорить. Присягаюся тобі, ніколи я не почувався таким живим, як тоді, коли завойовував престол, і таким мертвим, як зараз, коли престол мій. А Серсі... Це Джонові Арину я маю подякувати за неї. Коли в мене забрали Ліанну, я не мав наміру одружуватися, однак Джон наполіг, що королівству потрібен наступник. Серсі Ланістер буде гарною парою, сказав він мені, бо в такому разі, якщо Вісерис Таргарієн захоче колись відвоювати престол, лорд Тайвін буде на моєму боці,— похитав король головою.— Я любив старого, клянуся, але зараз мені здається, що він був дурніший за Сновиду. Так, на Серсі приємно подивитися, це правда, але ж вона холодна... А піхву свою так стереже — можна подумати, що в неї між ніг заховане все золото Кичери Кастерлі... Дай-но мені пиво, якщо все одно не п’єш,— забрав він ріг, перехилив, відригнув і витер губи.— Мені шкода твою дівчинку, Неде. Правда. Я про вовчицю. Мій син брехав, душу можу на це поставити. Мій син... Ти ж любиш своїх дітей, правда?

— Усім серцем,— озвався Нед.

— Поділюся з тобою таємницею, Неде. Не раз і не два я мріяв про те, щоб зректися корони. Сісти на корабель до вільних міст, з самим тільки конем і келепом; війни й повії — ось для чого я був створений. Король-бурлака... мене б обожнювали співці! І знаєш, що мене зупиняє? Думка про те, що трон посяде Джофрі, а позаду нього стоятиме Серсі й нашіптуватиме йому на вухо. Мій син. Як я міг зробити такого сина, Неде?

— Він іще хлопчик,— ніяково мовив Нед. Йому не подобався королевич Джофрі, але він чув біль у Робертовому голосі.— Хіба забув, яким шаленим був ти у його віці?

— Я б не переймався, якби хлопець був шалений, Неде. Ти не знаєш його так, як я,— зітхнувши, похитав він головою.— А можливо, твоя правда. Джон частенько впадав через мене у відчай, однак я доріс до короля,— глянув Роберт на Неда й нахмурився на його мовчання.— Міг би й погодитися, знаєш.

— Ваша світлосте...— обережно почав Нед.

Роберт ляснув Неда по спині.

— Ну скажи, що я кращий король за Ейриса — та й по всьому. Ти ніколи не вмів брехати, Неде Старк, хай би йшлося про честь чи кохання. Я ще молодий, а оскільки тепер зі мною ти, все буде по-іншому. Про моє правління ще складатимуть пісні, а Ланістери нехай забираються в сьоме пекло... Пахне шинкою. Як гадаєш, хто сьогодні переможе? Бачив Тайрелового малого? Лицар Квітів — так його кличуть. Ось таким сином будь-хто пишався б. На минулому турнірі він так скинув Царевбивцю, що той приземлився просто на свій золотий зад; бачив би ти обличчя Серсі! Я реготав до кольки в боці. Ренлі каже, у хлопця є сестра — чотирнадцятирічне дівча, гарне як світанок...

Сидячи за двоногим столом на березі річки, вони поснідали чорним хлібом з вареними гусячими яйцями й рибою з цибулею і шинкою. Зажура короля розтанула разом з ранковим туманом, і минуло зовсім небагато часу, а Роберт уже, жуючи апельсин, розчулено згадував ранок у Гнізді, коли вони були ще хлопцями.

— ...дав Джонові діжку апельсинів, пам’ятаєш? А ті виявилися гнилими, то я пожбурив свій апельсин через весь стіл — і поцілив Даксу просто в ніс. Пам’ятаєш того Редфортового рябого зброєносця? Він кинув апельсином у мене, і не встиг Джон перднути, як навсібіч у високій залі вже літали апельсини,— гуркітливо розреготався він, і навіть Нед усміхнувся, пригадавши той ранок.

Ось із яким хлопцем він зростав, подумав він, ось якого Роберта Баратеона він знав і любив. Якщо він зможе довести, що саме Ланістери винні в тому, що сталося з Браном, якщо зможе довести, що це вони вбили Джона Арина, цей чоловік дослухається. Тоді паде Серсі, і Царевбивця разом з нею, а якщо лорд Тайвін наважиться на Заході зчинити заколот, Роберт розчавить його, як розчавив на Тризубі Рейгара Таргарієна. Ось що було ясно.

Сніданок смакував Едарду Старку краще за все, що він куштував останнім часом, і після нього він почав більше й легше усміхатися — аж поки не прийшов час продовжувати турнір.

Нед разом з королем вийшов на турнірне поле. Він пообіцяв Сансі подивитися фінальні поєдинки разом з нею: септа Мордейн почувалася недобре, а дочка не збиралася проґавити завершення турніру. Провівши Роберта до його місця, він зауважив, що Серсі сьогодні вирішила не з’являтися: місце поряд з королем було порожнім. Це давало Неду надію.

Пробившись до дочки, він виявив, що вона вже тут, і в цей час сурми оголосили перший сьогоднішній поєдинок. Сансу так поглинуло видовище, що вона заледве помітила батьків прихід.

Першим на полі з’явився Сандор Кліган. Убраний він був у оливково-зелений плащ, накинутий на попелясто-сірі обладунки. Цей плащ, та ще шолом у формі собачої голови, можна було вважати єдиною його прикрасою.

— Сто золотих драконів на Царевбивцю,— гучно оголосив Мізинчик, коли на арену виїхав Джеймі Ланістер на елегантному вогненно-гнідому дестрієрі. Замість опони на коні була золочена кольчуга, а сам Джеймі сяяв з голови до ніг. Навіть спис у нього був із золотого дерева з Літніх островів.

— Приймається,— гукнув у відповідь лорд Ренлі.— У Гончака сьогодні голодний блиск в очах.

— Навіть голодні пси не кусатимуть руку, яка їх годує,— сухо кинув Мізинчик.

З гучним брязкотом Сандор Кліган опустив забороло й зайняв позицію. Сер Джеймі послав поцілунок якійсь жіночці з простолюду, обережно опустив забороло й поїхав у кінець арени. Обидва взяли списи напереваги.

Нед був би тільки радий, якби програли обидва, однак Санса вологими очима в захваті дивилася на вершників. Коні помчали вчвал, і поспіхом зведена галерея затріщала. Гончак зі списом схилився вперед, тримаючись непорушно, як скеля, однак Джеймі за мить до зіткнення спритно змінив положення в сідлі. Гостряк Кліганового списа вдарився в золотий щит з левом, не завдавши шкоди, тоді як спис Джеймі влучив, куди треба. Дерево тріснуло, а Гончак крутнувся, намагаючись утриматися на коні. Санса затамувала подих. Серед простолюду пролетіли незграйні вигуки підтримки.

— Цікаво, як мені витратити ваші гроші? — гукнув Мізинчик до лорда Ренлі.

Але Гончак утримався в сідлі. Різко крутонувши коня, він повернувся на своє місце, приготувавшись до другого проїзду. А Джеймі Ланістер, викинувши поламаний спис, помахав зброєносцю й отримав новий. Гончак погнав уперед важким чвалом. Ланістер виїхав йому назустріч. Цього разу, коли Джеймі поміняв положення в сідлі, Сандор Кліган зробив те саме. Списи просто вибухнули, а коли хмара уламків нарешті вляглася, вогненно-гнідий кінь без вершника уже дибав собі геть у пошуках травички, а сер Джеймі Ланістер качався по землі, золотий і пом’ятий.

— Я знала, що Гончак переможе,— мовила Санса.

Її почув Мізинчик.

— Якщо знаєш, хто переможе в другому поєдинку, кажи зараз, поки лорд Ренлі не обібрав мене до нитки,— гукнув він до неї. Нед усміхнувся.

— Шкода, що з нами немає Куця,— сказав лорд Ренлі.— Я б виграв удвічі більше.

Джеймі Ланістер звівся на ноги, однак під час падіння його пишний шолом у формі лев’ячої голови збився й пом’явся, тож Царевбивця не міг його зняти. Простолюд улюлюкав і тицяв пальцями, лорди й леді силкувалися стримати смішки — і не могли, а всі ці звуки, чув Нед, заглушував гучний регіт короля Роберта. Нарешті Лева Ланістера, який сліпо спотикався, довелося відвести до коваля.

На той час на позицію з цього боку арени виїхав сер Грегор Кліган. Він був величезний — такого Едард Старк у житті своєму не бачив. Роберт Баратеон з братами були велетнями, кремезний був і Гончак, а у Вічнозимі мешкав дурник-конюший на ім’я Годор, порівняно з яким усі вони здавалися карликами, однак лицар, якого всі кликали Гора-на-коні, перевищив би і його. На зріст він був понад два метри, мабуть, два сорок, плечі мав могутні, а руки товсті, як стовбури невеличких дерев. Дестрієр між його закутих у лати ніг здавався маленьким поні, а спис у руках — коротким, як держак мітли.

На відміну від брата, сер Грегор не жив при дворі. То був самітник, який рідко виїжджав зі свої земель, хіба що на війну або на турнір. Коли здався Королівський Причал, він, сімнадцятирічний новоспечений лицар, був з лордом Тайвіном; уже тоді він вирізнявся своїми розмірами й невмолимою жорстокістю. Подейкували, що саме Грегор розбив об стіну голову малолітнього королевича Ейгона Таргарієна, а ще люди пошепки пліткували, що після цього він зґвалтував його матір — князівну Елію Дорнську, а тоді зарубав мечем. Але при Грегорі такого б ніхто не наважився сказати.

Нед Старк не пригадував, щоб йому траплялося бодай перемовитися з Грегором, хоча цей лицар серед тисяч інших виступав на їхньому боці під час заколоту Балона Грейджоя. Нед з тривогою дивився на нього. Рідко коли він покладався на плітки, однак те, що розповідали про сера Грегора, звучало більш ніж зловісно. Скоро він мав одружитися втретє, і люди пошепки переповідали страшні байки про смерть перших його двох дружин. Подейкували, що в його моторошній фортеці зникла незліченна кількість слуг, і навіть собаки боялися заходити в залу. А ще була в нього сестра, яка померла замолоду за вельми дивних обставин, а ще ж пожежа, яка понівечила його брата, і випадок на полюванні, коли загинув їхній батько... Грегор успадкував фортецю, золото й усі родинні статки. Того-таки дня молодший брат Сандор поїхав з дому, щоб стати присяжним мечем Ланістерів, і відтоді, казали, не повертався, навіть не навідувався.

Коли виїхав Лицар Квітів, над натовпом прокотився гомін, а Нед почув Сансин гарячий шепіт:

— Ох, який він вродливий!

Сер Лорас Тайвін був тоненький, як тростина, і вбраний у пишні срібні обладунки, які засліплювали своїм блиском і були філігранно оздоблені переплетеними чорними лозами й крихітними блакитними незабудками. Простолюд водночас із Недом збагнув, що синь незабудок — то синь сапфірів, і з тисяч горлянок вихопилося зітхання. На плечах у хлопця висів важкий плащ. Він був виплетений з квітів — зі справжніх незабудок: сотні свіжих квіточок були пришиті до важкої вовняної накидки.

Рисак був такий самий стрункий, як і вершник: чарівна сіра кобилиця, створена для швидкості. Зачувши її запах, Грегорів величезний огир заіржав. Хлопець з Небосаду зробив непомітний рух ногами — і кобилиця спритно, як танцівниця, стрибнула вбік. Санса стиснула Недову руку.

— Батьку, сер Грегор його ж не поранить? — мовила вона. Нед помітив, що вона пристебнула до сукні ружу, яку вчора дав їй сер Лорас. Недові про це розповів Джорі.

— Це турнірні списи,— пояснив Нед дочці.— При зіткненні вони трощаться, тож ніхто не має постраждати.

І тут-таки він пригадав тіло хлопця в повозі, накрите плащем з півмісяцями, і слова застрягли в нього в горлі.

Сер Грегор не міг утримати коня. Жеребець ревів і рив копитами землю, трусячи головою. Тоді Гора-на-коні щосили вгатив йому в бік броньованим чоботом. Ставши дибки, кінь мало не скинув вершника.

Лицар Квітів привітав короля, під’їхав до дальнього кінця арени й, піднявши списа, приготувався. Сер Грегор, напинаючи повіддя, вивів свого коня на лінію. І зненацька почався поєдинок. Жеребець Гори-на-коні помчав учвал, шалено стрибаючи вперед, а кобилиця полетіла легко, як шовк. Намагаючись тримати неслухняного коня на лінії, сер Грегор ривком прилаштував щит і підняв спис — і знагла на нього налетів Лорас Тайрел, поціливши списом куди треба, і не встиг ніхто й оком кліпнути, як Гора-на-коні захитався. Він був такий величезний, що потягнув за собою на землю й коня, і вони упали вдвох — мішаниною плоті й сталі.

До Неда долітали оплески, вигуки, свист, вражене зітхання, збуджений шепіт, але весь цей шум перекривав хрипкий регіт Гончака. Лицар Квітів від’їхав у кінець арени. Спис у нього навіть не поламався. Коли він, усміхаючись, підняв забороло, сапфіри зблиснули на сонці. Простолюд шаленів од нього.

А посеред поля роз’ятрений сер Грегор Кліган нарешті виплутався з-під коня й зіп’явся на ноги. Скинувши шолом, він жбурнув його на землю. Обличчя в нього потемніло від люті, а чуб упав на очі.

— Меч,— гаркнув він до зброєносця, і до нього вибіг хлопець. На той час огир теж уже звівся на ноги.

Грегор Кліган зарубав коня таким лютим ударом, що розтяв шию тварині навпіл. За мить схвальні вигуки перетворилися на зойки. Жеребець, помираючи, з іржанням упав навколішки. А сер Грегор у цей час, стискаючи в кулаці закривавлений меч, уже широкими кроками рушив у кінець арени до сера Лораса Тайрела.

— Зупиніть його! — загукав Нед, але його слова потонули в галасі. Усі верещали, а Санса плакала.

Все сталося дуже швидко. Лицар Квітів гукнув, щоб і йому подали меча, але сер Грегор відштовхнув його зброєносця й ухопив за повіддя кобилицю. Занюхавши кров, кобилиця стала дибки. Лорас Тайрел заледве втримався в сідлі. Замахнувшись двома руками, сер Грегор з такою силою рубонув хлопця в груди, що той вилетів із сідла. Сер Лорас без пам’яті лишився лежати на землі, а перелякана кобилиця майнула геть. Коли Грегор підніс меч для смертельного удару, раптом хрипкий голос застеріг: «Облиш його»,— а рука в сталевій рукавичці відтягнула його від хлопця.

Втративши від люті дар мови, Гора-на-коні рвучко розвернувся й розмахнувся для смертельного удару, в який уклав усю свою міць, однак Гончак відбив удар; здавалося, цілу вічність два брати молотили один одного, а в цей час приголомшеного Лораса Тайрела забрали з поля. Тричі Нед бачив, як сер Грегор щосили влучає просто в собачий шолом на голові Гончака, однак жодного разу йому не вдалося поцілити в братове незахищене обличчя.

Кінець сутичці поклав наказ короля... наказ короля, і ще двадцять мечників. Джон Арин завжди казав, що командиру на полі бою потрібен гучний голос, і на Тризубі Роберт довів правдивість його слів. Зараз він скористався зі свого голосу вдруге.

— Припиніть це божевілля,— прогуркотів він,— іменем короля!

Гончак упав на одне коліно. Сер Грегор розтяв мечем повітря — й нарешті прийшов до тями. Впустивши меч, він кинув палючий погляд на Роберта, оточеного королівською вартою й дюжиною інших лицарів і гвардійців. Без слова він розвернувся й пішов геть, відштовхнувши з дороги Баристана Селмі.

— Нехай іде,— мовив Роберт — і все закінчилося.

— То переміг Гончак? — запитала Санса в Неда.

— Ні,— сказав той.— Буде ще останній поєдинок — між Гончаком і Лицарем Квітів.

Однак виявилося, що Санса мала рацію. За кілька секунд сер Лорас Тайрел вийшов на поле у простому лляному камзолі й промовив до Сандора Клігана:

— Ви врятували мені життя. Сьогодні ваш день, сер.

— Ніякий я вам не сер,— заперечив Гончак, однак від перемоги не відмовився, як не відмовився ні від грошей, ні від прихильності публіки, яку отримав, мабуть, уперше в житті. Коли він рушив до свого шатра, народ схвально гукав йому навздогін.

Нед повів Сансу до стрілецького поля, і до них приєдналися Мізинчик, лорд Ренлі та ще дехто.

— Тайрел точно знав, що у кобили тічка,— казав Мізинчик.— Кажу вам, хлопець усе спланував. Грегор завжди надавав перевагу величезним норовливим жеребцям, у яких моці більше, ніж мозку.

Здається, ця думка забавляла його.

Однак не забавляла сера Баристана Селмі.

— Мало честі в хитрощах,— сухо сказав старий.

— Мало честі, зате двадцять тисяч золотих,— усміхнувся лорд Ренлі.

По обіді переможцем серед стрільців став хлопець на ім’я Ангай, простолюдин з Дорнського Прикордоння, який перевершив сера Балона Свона й Джалабара Ксо у змаганні з відстані ста кроків; усі решта вилетіли зі змагань ще на менших відстанях. Нед послав Аліна пошукати його, щоб запропонувати йому службу у варті правиці, однак у хлопця паморочилось у голові від вина, перемоги й багатства, про яке він навіть не мріяв, тож він відмовився.

Рукопашна тривала три години. Учасників було близько сорока — вільні вершники, лицарі-бурлаки, новоспечені зброєносці, які сподівалися здобути славу. Билися вони тупими мечами в кривавому й брудному хаосі: спочатку змагалися маленькими загонами, а коли загони розпадалися, вояки в них починали вже битися між собою, поки не залишиться на полі єдиний, хто ще здатен стояти. Переможцем виявився червоний жрець Торос Мирський — голомозий божевільний, який бився палаючим мечем. Він і раніше перемагав у рукопашних: вогненний меч лякав коней інших вершників, а от самого Тороса не лякало ніщо. Підсумком рукопашної стали три зламані кінцівки, тріщина в ключиці, дюжина переламаних пальців, двох коней довелося зарубати, а ще були численні порізи, звихи й синці, яких ніхто не рахував. Нед був страшенно радий, що Роберт участі не брав.

Тої ночі на банкеті у Едарда Старка прокинулася надія, яку він останнім часом утратив. Роберт перебував у чудовому гуморі, Ланістерів не було й духу чути, і навіть доньки поводилися добре. Джорі привів Арію, і Санса мило розмовляла з сестрою.

— Турнір був неперевершений,— зітхнула вона.— Шкода, що ти не прийшла. Як твої танці?

— Усе болить,— щасливо звітувала Арія, з гордістю показуючи величезний фіолетовий синець на нозі.

— Погано ти, мабуть, танцюєш,— з сумнівом зронила Санса.

Згодом, поки Санса слухала трупу співців, які виконували мудруватий цикл балад, що перетікали одна в одну й складали так званий Танок драконів, Нед сам оглянув синець.

— Сподіваюся, Форел не надто з тобою суворий,— мовив він.

Арія застигла на одній нозі. Останнім часом їй це вдавалося набагато легше.

— Сиріо каже, що кожна рана — це урок, а з кожним уроком ти стаєш кращим.

Нед нахмурився. У чоловіка на ім’я Сиріо Форел була бездоганна репутація, та і його легкий браавоський стиль якнайкраще пасував тоненькому мечу Арії, та все ж... кілька днів тому вона блукала всюди з зав’язаними чорним шовком очима. Сиріо вчив її бачити вухами, носом і шкірою, пояснила вона. А перед цим він звелів їй учитися перевертів і задніх кульбітів.

— Аріє, ти впевнена, що хочеш вчитися й далі?

Вона кивнула.

— Завтра ми ловитимемо котів.

— Котів,— зітхнув Нед.— Мабуть, неправильно я вчинив, найнявши браавосянина. Якщо хочеш, я попрошу Джорі — він даватиме тобі уроки. А можу потихеньку перемовитися з сером Баристаном. Замолоду він був найкращим мечником на всі Сім Королівств.

— Не хочу я їх,— мовила Арія.— Я хочу Сиріо.

Нед пальцями розчесав їй волосся. Будь-який пристойний військовий інструктор міг би навчити Арію початковим навичкам бою й захисту без усіляких цих дурниць на кшталт зав’язування очей, ходіння колесом, стояння на одній нозі, однак Нед добре знав свою молодшу дочку й не збирався сперечатися, коли вона отак уперто виставляла підборіддя.

— Як скажеш,— мовив він. Без сумніву, скоро їй набридне.— Але будь обережна.

— Обов’язково,— серйозно пообіцяла вона, легко перестрибнувши з правої ноги на ліву.

Пізніше, провівши дівчат через усе місто назад у замок і вклавши в ліжко — Сансу з її мріями і Арію з її синцями, Нед піднявся у свої покої нагорі Вежі правиці. День був теплий, і в кімнаті стояла задуха. Підійшовши до вікна, Нед відчинив важкі віконниці, аби впустити прохолодне нічне повітря. На тому боці двору, у вікнах Мізинчика, він помітив миготливе світло. Уже перевалило за полуніч. Однак бенкетування біля ріки тільки зараз починало згасати й затихати.

Діставши кинджал, Нед роздивився його. Клинок Мізинчика, який дістався в ставці на турнірі Тиріону Ланістеру, а тоді мав убити Брана уві сні. Навіщо? Чому карлик хотів убити Брана? Навіщо взагалі будь-кому убивати Брана?

Кинджал і Бранове падіння — усе це якось було пов’язано з убивством Джона Арина, Нед це нутром відчував, однак Джонова смерть і досі була такою ж загадковою, як і на початку. Лорд Станіс не повернувся на Королівський Причал на турнір. Лайса Арин зберігала мовчанку за високими мурами Гнізда. Зброєносець мертвий, а Джорі й досі обходить борделі. Що у Неда є, крім Робертового байстрюка?

В тому, що похмурий учень зброяра — син короля, Нед сумнівів не мав. На хлопцевому обличчі лежала печатка Баратеонів: підборіддя, очі, чорне волосся. Ренлі занадто молодий, щоб мати сина такого віку, А Станіс — надто холодний і гоноровий. Гендрі точно Робертів.

Однак, дізнавшись це, що Нед має? У короля є й інші байстрюки, розпорошені по всіх Сімох Королівствах. Він навіть відкрито визнав одного з них — хлопчика Бранового віку, народженого шляхетною леді. Зараз хлопець живе за годованця у каштеляна лорда Ренлі, в Штормокраї.

Нед також пригадував найпершу Робертову дитину — дівчинку, яка народилась у Видолі, коли Роберт сам іще був хлопчиськом. Миле дівча, яке лордійчук Штормокраю любив до нестями. Він щодня навідувався до її матері, навіть коли давно вже втратив до неї цікавість, щоб побавити немовля. І Неда, часто проти волі, теж незрідка тягав за собою. Нині, подумав Нед, дівчинці має бути сімнадцять або вісімнадцять — вона вже старша, ніж був Роберт, коли вона народилася. Дивна думка.

Серсі навряд чи подобається Робертове парубкування, однак, зрештою, хіба не байдуже, скільки в короля байстрюків — один чи сотня. І закон, і звичай дають незаконнонародженим мало прав. Гендрі, дівчина Майя у Видолі, хлопець у Штормокраї — ніхто з них не становить загрози законним дітям Роберта...

Край його роздумам поклав легенький стукіт у двері.

— До вас прийшли, мілорде,— гукнув Гарвін.— Цей чоловік не хоче називати свого імені.

— Нехай заходить,— озвався зацікавлений Нед.

Гостем виявився дебелий чоловік у порепаних черевиках з налиплим на них брудом і у важкій опанчі зі страшенно грубого полотна; обличчя йому затуляв каптур, а руки ховалися у широчезних рукавах.

— Хто ви? — запитав Нед.

— Друг,— озвався чоловік у каптурі дивним тихим голосом.— Ми маємо поговорити наодинці, лорде Старк.

Цікавість виявилася сильнішою за обережність.

— Гарвіне, залиш нас,— звелів Нед. І тільки коли зачинилися двері, гість скинув каптур.

— Лорде Вейрисе?! — вражено вигукнув Нед.

— Лорде Старк,— увічливо мовив Вейрис, сідаючи,— чи можу я у вас попросити випити?

Наповнивши два келихи літнім вином, Нед простягнув один Вейрису.

— Я б міг пройти за крок од вас — і не впізнати,— мовив він, не вірячи власним очам. Він зроду не бачив, щоб євнух вбирався у щось, окрім шовків, оксамиту й пишного дамасту, а від цього чоловіка відгонило потом, а не бузком.

— На це я й сподівався,— сказав Вейрис.— Не хотілося б, аби дехто дізнався, що ми з вами спілкувалися приватно. Королева пильно за вами наглядає... Чудове вино! Дякую.

— А як ви пройшли моїх вартових? — поцікавився Нед. Перед замком стояли Портер і Кейн, а на сходах — Алін.

— У Червоній фортеці є ходи, відомі тільки привидам і павукам,— примирливо усміхнувся Вейрис.— Я вас надовго не затримаю, мілорде. Але є дещо, про що вам варто знати. Ви правиця короля, а король — дурень.

Куди й поділися солодкаві нотки: зараз голос євнуха був дзвінкий і різкий, як батіг.

— Так, він ваш друг, я знаю, але все одно дурень... до того ж приречений, якщо ви його не врятуєте. Сьогодні це мало не сталося. Його сподівалися вбити під час рукопашної.

На якусь мить Нед просто втратив дар мови.

— Хто?!

Вейрис сьорбнув вина.

— Якщо мені справді потрібно це вам озвучувати, ви ще більший дурень, ніж Роберт, а я став не на той бік.

— Ланістери,— мовив Нед.— Королева... ні, не вірю, навіть така як Серсі... Вона просила його не змагатися!

— Вона заборонила йому змагатися, причому в присутності його брата, лицарів і половини двору. Скажіть мені по щирості, ви знаєте надійніший спосіб спонукати Роберта взяти участь рукопашній? Я вас питаю.

У Неда на душі стало важко. Євнух поцілив у яблучко. Скажіть Робертові Баратеону: це робити не можна, не варто або неможливо, і вважайте, що це вже зроблено.

— Навіть якби він узяв участь, хто б наважився битися з королем?

— У рукопашній змагалося сорок вершників,— знизав плечима Вейрис.— У Ланістерів чимало друзів. У тому хаосі, де коні іржали, кістки хрустіли, а Торос Мирський розмахував цим своїм безглуздим вогненним мечем, хто б визнав убивством випадковий удар, який дістався його світлості? — дотягнувшись до карафи, він наповнив келих.— Після зробленого винуватець був би не при собі від горя. Уявляю, як би він плакав. Яка прикрість! Однак, без сумніву, милосердна й співчутлива удова пожаліла б його, підвела б сердешного на ноги й поблагословила на знак прощення ніжним поцілунком. А в доброго короля Джофрі не лишалося б іншого вибору, як дарувати йому помилування,— погладив євнух щоку.— А може, Серсі дозволила б серу Іліну відрубати йому голову. В такому разі для Ланістерів менше ризику, хай для їхнього маленького друга це й виявилося б неприємним сюрпризом.

Нед відчув, як його охоплює гнів.

— Ви знали про цей задум — і нічого не зробили.

— Я керую нашіптувачами, а не найманцями.

— Могли б раніше прийти до мене.

— Так, міг би, визнаю. А ви б одразу побігли до короля, хіба ні? А коли Роберт почув би про небезпеку, що він зробив би? Навіть не знаю...

Нед поміркував.

— Він би послав усіх під три чорти й усе одно змагався б, аби довести, що він нікого не боїться.

Вейрис розвів руками.

— Зізнаюся вам іще в дечому, лорде Едарде. Мені було цікаво, як поведетеся ви. Чого я не прийшов до вас, питаєте ви? А я вам відповім: а того, що я вам не довіряв, мілорде.

— Ви мені не довіряли? — Нед був щиро вражений.

— У Червоній фортеці знайшли прихисток два типи людей, лорде Едарде,— мовив Вейрис.— Віддані короні й віддані собі. До сьогодні я не був певен, до якої категорії належите ви... отож і чекав... але зараз я знаю напевне,— ледь помітно усміхнувся він пухкими щоками, і на мить його справжнє обличчя й маска про людське око злилися в одне.— Я починаю розуміти, чому королева так боїться вас. О так!

— Це вас вона має боятися,— мовив Нед.

— Ні. Я — це просто я. Король має з мене зиск, але соромиться цього. Видатний вояк наш Роберт, а така мужня людина терпіти не може донощиків, шпигунів і євнухів. Якщо одного дня Серсі шепне: «Убий його!» — Ілін Пейн умить відрубає мені голову, і хто заплаче за бідолашним Вейрисом? Ні на півночі, ні на півдні не складають пісень про вивідачів,— мовив він і торкнувся Неда м’якою рукою.— Але вас, лорде Старк... гадаю... ні, я точно знаю... вас він не вб’є, навіть заради королеви, і в цьому може полягати наше спасіння.

Це вже було занадто. На мить Едардові Старку закортіло просто повернутися у Вічнозим, у чисту простоту півночі, де єдині вороги — то зима й дикуни за Стіною.

— Безперечно, у Роберта є й інші віддані друзі,— запротестував він.— Його брати, і його...

— ...дружина? — закінчив за нього Вейрис із гострою як ніж посмішкою.— Його брати ненавидять Ланістерів, це правда, однак ненавидіти королеву й любити короля — не одне й те саме, хіба ні? Великий мейстер Пайсел любить свою посаду, сер Баристан — свою честь, а Мізинчик любить тільки Мізинчика.

— А королівська варта...

— Паперовий щит,— сказав євнух.— Лорде Старк, звідки такий вражений вираз на обличчі? Джеймі Ланістер і сам — побратим Білих мечів, а ми всі знаємо, чого варта його обітниця. Дні, коли такі люди, як Ріям Редвин і королевич Еймон Лицар-Дракон, вбиралися в білі плащі, вже давно пішли в небуття й лишилися хіба що в піснях. З теперішньої сімки тільки сер Баристан Селмі викуваний із криці, але Селмі старий. Сер Борос і сер Мірин — креатури королеви до шпику кісток, а щодо решти я теж маю серйозні підозри. Ні, мілорде, коли справа таки дійде до мечів, у Роберта Баратеона залишиться єдиний вірний друг — ви.

— Робертові слід це сказати,— мовив Нед.— Якщо все це правда, навіть якщо це частково правда, король має сам це почути.

— А які докази я йому надам? Мої слова проти їхніх? Моїх пташечок проти королеви й Царевбивці, проти його братів, і ради, і хранителів Сходу й Заходу, проти могуті Кичери Кастерлі? Ліпше одразу пошліть по сера Іліна Пейна, щоб не гаяти часу. Я добре знаю, куди веде цей шлях.

— Однак якщо все це правда, вони вичекають і знову зроблять спробу.

— Безперечно,— мовив Вейрис,— і боюся, дуже швидко. Ви змушуєте їх непокоїтися, лорде Едарде. Однак мої пташечки все слухатимуть, і нам з вами удвох, можливо, вдасться зіграти на випередження,— підвівшись, він натягнув каптур, щоб знову заховати обличчя.— Дякую за вино. Ми ще поговоримо. Коли побачимося на раді, прошу ставитися до мене з вашим звичним презирством. Думаю, це буде неважко.

Він уже був під дверима, коли Нед гукнув:

— Вейрисе!

Євнух розвернувся.

— Як помер Джон Арин?

— А я все чекав, коли ви до цього дійдете.

— Розкажіть мені.

— Сльози Ліса, ось як це зветься. Зілля рідкісне й недешеве, прозоре й солодке як вода, і слідів не лишає. Я благав лорда Арина завести собі куштувальника, у цій-таки кімнаті благав, але він і чути про це не хотів. Той, хто про таке помислить, не людина, сказав він мені.

Але Нед хотів дізнатися правду до кінця.

— Хто дав йому отруту?

— Хтось із милих близьких друзів, хто часто ділив з ним мед і м’ясо, безперечно. Але хто? Таких чимало. Лорд Арин був люб’язний і довірливий,— зітхнув євнух.— Був один хлопець. Усім завдячував лорду Арину, та коли удова втекла в Гніздо з усім своїм почтом, він лишився на Королівському Причалі й непогано влаштувався. У мене завжди серце радіє, коли я бачу, як молодь досягає вершин,— у голосі євнуха знову з’явилися різкі нотки, і кожне слово вдаряло, як удар батога.— Мабуть, елегантний вигляд він мав на турнірі у своїх нових блискучих обладунках і плащі з півмісяцями. Шкода, що так рано помер і ви не встигли з ним побалакати...

Нед почувався, мов сам наковтався отрути.

— Зброєносець,— мовив він,— сер Г’ю.

У скриньці ховається скринька, а в тій ще одна скринька... У Неда вже гупало у скронях.

— Але навіщо?! Чому саме зараз? Джон Арин був правицею чотирнадцять років. Що він такого робив, аж довелося його вбити?

— Багато питав,— мовив Вейрис, вислизаючи за двері.