Гра престолів

Данерис

Кінська брама Ваїс-Дотрака являла собою двійко велетенських бронзових коней, які стояли дибки, за сотню футів од землі торкаючись копитами й утворюючи гостроверху арку.

Дані гадки не мала, навіщо місту брама, якщо немає стін... та й жодних будівель, скільки сягало око. Однак ось вона, брама, величезна й прегарна — гігантські коні облямовують фіолетову гору вдалині. Хал Дрого у супроводі кровних вершників повів свій халасар попід копитами, а бронзові коні відкидали довгі тіні на схвильоване море трав.

Дані рушила за ним на своїй сріблястій разом з сером Джорою Мормонтом і братом Вісерисом, якому знову дозволили сісти на коня. Того дня, коли його змусили пішки повертатися в халасар, дотраки дали йому глузливе прізвисько Хал Рей Мар — Король-стерті-ноги. Наступного дня хал Дрого запропонував йому місце на возі, і Вісерис погодився. Він у своєму впертому неуцтві навіть не здогадувався, що з нього кплять: вози були тільки для євнухів, калік, породіль, для зовсім маленьких і зовсім старих. Після цього він отримав нове прізвисько — Хал Рагат, Король-на-возі. А брат гадав, що хал таким чином хоче вибачитися за те, як учинила Дані. Вона ж благала сера Джору не казати братові правди, щоб не соромити. Лицар відповів, що королеві трохи сорому не завадить... однак виконав її прохання. Хала Дрого довелося чимало вмовляти, ще й показати йому кілька постільних трюків, яких її навчила Дорея, щоб той здався й дозволив Вісерису приєднатися до них на чолі валки.

— А де ж місток — запитала Дані, проїжджаючи попід бронзовою аркою. Не було ні будівель, ні людей, тільки трава й дорога, обабіч якої вишикувалися стародавні пам’ятки з усіх країв, що їх дотраки загарбали за кілька століть.

— Далі,— відповів сер Джора.— Попід горою.

За Кінською брамою обабіч дороги височіли поцуплені боги й украдені герої. Забуті божества мертвих міст замахувалися в небо поламаними блискавками, а Дані на своїй сріблястій проїжджала в них попід ногами. На неї з кам’яних тронів дивилися кам’яні королі — обличчя їхні були побиті й брудні, а імена загубилися в тумані часів. Гінкі дівчата, чию голизну прикривали хіба що квіти, витанцьовували на мармурових постаментах або наливали з потрощених глеків повітря. Біля дороги в траві стояли чудовиська — чорні залізні дракони з коштовними камінцями замість очей, грифони з роззявленими дзьобами, готові до нападу мантикори з гостроконечними хвостами й чимало інших чудовиськ, назви яких Дані й не знала. Деякі статуї були такі чарівні, аж перехоплювало подих, інші — такі потворні, що Дані не могла на них дивитися. Про них сер Джора сказав, що ці, швидше за все, привезені з Тінявих земель за Ашаєм.

— Їх так багато,— мовила Дані, поки срібляста помалу простувала вперед,— і вони зі стількох країв!

Вісерис був не надто вражений.

— Мотлох з мертвих міст,— пирхнув він. Дотримуючись обережності, він розмовляв загальною мовою, яку дотраки майже не знали, але Дані все одно не змогла не озирнутися на вояків свого хасу, аби впевнитися, що їм не чути. А Вісерис недбало провадив.— Ці дикуни тільки й уміють красти те, що створили інші... й убивати,— засміявся він.— Убивати вони вміють добре. В іншому разі яка мені з них користь?

— Тепер це мій народ,— сказала Дані.— Не слід тобі називати їх дикунами, брате.

— Дракон називає, як хоче,— озвався Вісерис... загальною мовою. І, зиркнувши через плече на Аґо й Рахаро, які їхали поруч, обдарував їх глузливою посмішкою.— Бачиш, дикунам бракує клепки вивчити мову цивілізованих людей.

Над дорогою нависла вкрита мохом брила п’ятдесят футів заввишки. Вісерис утупився в неї знудженим поглядом.

— Скільки нам іще зволікати серед цих руїн, чекаючи, поки Дрого збере для мене військо? Мені уривається терпець.

— Королівну слід представити дош-халіну...

— Старухам, так,— обірвав брат,— а тоді вони влаштують балаган з пророцтвом про щеня в її череві, ви розповідали. А мені що з того? Мені набридло їсти конину, мене верне від смороду цих дикунів.

Він понюхав широкий рукав своєї сорочки, де зазвичай тримав напахчену подушечку. Це не надто допомагало. Сорочка була брудна. І шовки, і важка вовна, що їх Вісерис носив відтоді, як виїхали з Пентоса, в тяжкій дорозі забруднилися й просякли потом.

— На Західному базарі знайдеться їжа вам до смаку, ваша світлосте,— мовив сер Джора Мормонт.— Туди приїздять торгувати купці з вільних міст. А хал виконає свою обіцянку, коли прийде час.

— Нехай тільки не виконає,— похмуро мовив Вісерис.— Мені обіцяна корона, і я її отримаю. З дракона не можна глузувати.

Угледівши непристойну карикатуру на жінку з шістьма персами, він під’їхав, щоб роздивитися її зблизька.

Дані відчула полегшення, однак хвилювання нікуди не поділося.

— Тільки й молюся, щоб мій сонце-й-місяць поквапився з виконанням обіцянки,— сказала вона до сера Джори, впевнившись, що брат уже не почує.

Лицар із сумнівом поглянув на Вісериса.

— Вашому братові ліпше було залишитися в Пентосі. В халасарі йому не місце. Іліріо намагався його застерегти.

— Він поїде геть, щойно отримає свої десять тисяч. Мій лорд-чоловік обіцяв йому золоту корону.

— Так, халесі,— буркнув сер Джора,— але... Дотраки до таких речей ставляться не так, як ми на заході. І я йому це пояснював, і Іліріо, але ваш брат не слухає. Комонники торгівлею не займаються. Вісерис гадає, що продав вас, і хоче отримати свою ціну. А от хал Дрого вважає, що отримав вас у дарунок. І він теж навзаєм зробить Вісерису подарунок, але... коли сам захоче. Не можна вимагати дар, особливо в хала. В хала взагалі нічого не можна вимагати.

— Але неправильно змушувати Вісериса чекати,— мовила Дані, сама не знаючи, навіщо захищає брата.— Він каже, що з десятьма тисячами датрацьких горлопанів змете Сім Королівств.

— Вісерис,— пирхнув сер Джора,— не здатен змести бруд у стайні десятьма тисячами мітел.

Дані навіть не вдавала подиву, почувши презирство в його голосі.

— А якби... а якби це був не Вісерис? — запитала вона.— Якби їх вів хтось інший? Хтось сильний? Дотраки і справді здатні завоювати Сім Королівств?

Обличчя сера Джори зробилося замисленим, а коні й далі йшли собі ступою вздовж богошляху.

— Коли я тільки опинився у вигнанні, я вперше зустрівся з дотраками й побачив перед собою напівголих варварів, диких, як їхні коні. Якби ви поставили таке саме запитання тоді, королівно, я б відповів, що тисяча гарних лицарів легко здолає стократ більше дотраків.

— А якби я запитала тепер?

— А тепер,— мовив лицар,— я вже не такий упевнений. На конях вони їздять ліпше за лицарів, геть не мають страху, та й луки в них кращі, ніж у нас. У Сімох Королівствах лучники звикли стріляти стоячи, ховаючись за фортечною стіною або за частоколом. А дотраки стріляють на ходу, просто з коней, і наступаючи, і відступаючи, їм це байдуже, і так і так їхні стріли смертельно небезпечні... й до того ж їх дуже багато, міледі. Тільки у вашого лорда-чоловіка в халасарі налічується сорок тисяч озброєних вершників.

— Справді так багато?

— Ваш брат Рейгар вивів стільки вояків на Тризуб,— визнав сер Джора,— але з цього числа лицарі складали трохи більше як десяту частину. Решта ж були лучники, вільні вершники, а ще піхота, озброєна списами й піками. Коли Рейгар упав, чимало з них, покидавши зброю, просто втекло з поля бою. І довго, ви гадаєте, протримається цей набрід проти наступу сорока тисяч горлопанів, які жадають крові? Добре захистять їх кольчуги й куртки з дубленої шкіри, коли стріли сипатимуться дощем?

— Недовго,— сказала Дані,— й недобре.

Він кивнув.

— Але пам’ятайте, королівно, якщо у володарів Сімох Королівств розуму бодай стільки, скільки боги дали гусці, до цього ніколи не дійде. Вершники не люблять облог. Сумніваюся, що їм до снаги взяти найслабший замок у Сімох Королівствах, та якщо Роберт Баратеон такий дурний, щоб дати їм бій...

— А він такий? — запитала Дані.— Маю на увазі, дурний?

Сер Джора якусь мить поміркував.

— Робертові слід було народитися дотраком,— нарешті мовив він.— Ваш хал скаже вам, що тільки боягуз ховається за мурами замість стати віч-на-віч з ворогом з мечем у руці. Узурпатор би з цим погодився. Він дужий, хоробрий... і доволі безрозсудний, тож цілком здатен виступити проти дотрацької орди на полі бою. А от його оточення... ну, це трохи інша пісня. Його брат Станіс, лорд Тайвін Ланістер, Едард Старк...— сплюнув він.

— Ви ненавидите цього лорда Старка,— зауважила Дані.

— Він забрав у мене все, що я любив, і то через якихось вошивих контрабандистів і його дорогоцінну честь,— гірко мовив сер Джора. З його тону знати було, що він і досі болісно переживає втрату. Він швидко змінив тему.— Глядіть,— оголосив він, вказуючи вперед,— Ваїс-Дотрак. Місто комонників.

Хал Дрого зі своїми кровними вершниками повів їх крізь велетенський Західний базар туди, де простяглися широкі дороги. Дані на своїй сріблястій старалася не відставати, роздивляючись дива навколо. Ваїс-Дотрак воднораз був найбільшим і найменшим містом з усіх, що вона бачила. Мабуть, за Пентос він був удесятеро більшим — простір без мурів і кордонів, де широкі вулиці продуваються всіма вітрами, а мощені вони хіба травами й землею та встелені польовими квітами. У вільних містах заходу тісно тулилися вежі, особняки, халупи, мости, крамниці, будівлі, але Ваїс-Дотрак млосно розлігся, купаючись у теплому сонячному промінні,— древній, зарозумілий, порожній.

Навіть будівлі були страшенно дивні. Перед Дані поставали різьблені кам’яні шатра, плетені з трави будинки завбільшки з палаци, хиткі дерев’яні вежі, східчасті піраміди з мармуровими фасадами, рублені відкриті будівлі без дахів. Замість мурів деякі палаци огороджені були колючими живоплотами.

— Які вони всі різні,— мовила Дані.

— Ваш брат частково мав рацію,— визнав сер Джора.— Дотраки не будують. Тисячу років тому вони копали собі землянки й накривали плетеними трав’яними дахами. А будівлі, які перед вами, збудовані рабами, завезеними зі сплюндрованих дотраками земель, і будували ці раби так, як заведено в них.

Переважно будівлі, навіть найбільші, стояли пусткою.

— А де ж люди, які мешкають тут? — запитала Дані. На базарі бігало повно дітей, перекрикувалися дорослі, але в інших частинах міста вона бачила тільки жменьку євнухів, зайнятих своїми справами.

— Тільки старухи з дош-халіну постійно проживають у священному місті; тільки вони, а ще їхні раби та слуги,— пояснив сер Джора,— хоча у Ваїс-Дотраку вмістилися б усі халасари, якби всі хали водночас повернулися до Матері. Старухи прорекли, що одного дня так і станеться, тож Ваїс-Дотрак має бути готовий прийняти всіх своїх дітей.

Нарешті хал Дрого велів зупинитися неподалік Східного базару, куди приїжджали купці з Ї-Ті, Ашаю і Тінявих земель; над базаром вивищувалася Мати гір. Дані всміхнулася, пригадавши рабиню магістра Іліріо з її оповідками про палац на двісті зал, де всі двері зі щирого срібла. Палацом виявилася велика як печера дерев’яна бенкетна зала; стіни з грубо обтесаних колод заввишки були сорок футів, за дах правило шовкове шатро, яке в разі негоди натягувалося, а за гарної погоди знімалося, впускаючи всередину обшир неба. Навколо будівлі тяглися пасовища, оточені живоплотом, багаттями й сотнями круглих земляних хаток, які випиналися з землі, наче горбки, порослі травою.

Невеликий загін рабів виїхав наперед, щоб підготуватися до прибуття хала Дрого. Усі вершники, стрибаючи з коней, знімали з поясів свої арахи й іншу зброю та передавали рабам. Навіть хал Дрого підкорявся загальному правилу. Сер Джора пояснив, що у Ваїс-Дотраку заборонено носити зброю чи проливати кров вільних людей. Навіть халасари у стані війни, опинившись біля підніжжя Матері гір, забували про свої чвари й ділили мед і м’ясо. Тут, постановили старухи дош-халіну, всі дотраки однієї крові, вони належать до одного халасару, до однієї орди.

До Дані, якій Іррі та Джикі допомагали злізти з коня, підійшов Коголо. Він був найстарший з трьох кровних вершників Дрого — приземкуватий голомозий чоловік з гакуватим носом і повним поламаних зубів ротом: зуби йому потрощила булава двадцять років тому, коли він рятував від найманців юного халаку, якого ті сподівалися продати батьковим ворогам. Його життя зв’язане було з життям Дрого з самого народження теперішнього лорда-чоловіка Дані.

У кожного хала свої кровні вершники. Спершу Дані гадала, що це щось на взірець дотрацької королівської варти, яка присягнула захищати свого повелителя, однак усе було складніше. Джикі пояснила, що кровний вершник — більше, ніж охоронець: це халові брати, його тінь, його найзапекліші друзі. «Кров од крові моєї» — так звав їх Дрого, і такими вони й були: всі вони жили одним життям. Давні звичаї комонників вимагали від кровних вершників рушати за своїм халом у нічні краї і по його смерті. А якщо хал гинув від руки ворога, вони жили ще рівно стільки, скільки вимагалося для здійснення помсти, а тоді з радістю прямували за ним у могилу. У деяких халасарах, казала Джикі, кровні вершники ділили з халом вино, намет і навіть жінок, однак ніколи — коней. Кінь чоловіка належить тільки йому.

Данерис раділа, що хал Дрого не дотримується цих давніх звичаїв. Не хотіла б вона, щоб її ділили. Хоча старий Коголо ставився до неї добре, інші кровні вершники її лякали: Гаґо, величезний мовчун, іноді кидав на неї сердиті погляди, наче забуваючи, хто вона така, а в Кото були жорстокі очі й меткі руки, які любили завдавати болю. Щоразу, як він торкався Дореї, то лишав на її ніжній білій шкірі синці, а іноді через нього ночами плакала Іррі. Навіть коні, здається, боялися його.

Та до хала Дрого вони прив’язані були і в житті, і в смерті, тож у Дані не лишалося іншого вибору, як прийняти їх. Іноді вона ловила себе на думці, що хотіла б, аби її батька захищали такі люди. У піснях білі лицарі королівської варти завжди були шляхетні, відважні й віддані, але короля Ейриса убив один з них — вродливий хлопчина, якого всі тепер кличуть Царевбивцею, а другий, сер Баристан Безстрашний, перейшов на бік Узурпатора. Дані міркувала, чи всі люди такі ж віроломні, як у Сімох Королівствах. Коли її син посяде Залізний трон, вона потурбується про те, щоб у нього були власні кровні вершники, які захистять його від зрадників з королівської варти.

— Халесі,— звернувся до неї Коголо дотрацькою мовою,— Дрого, кров од крові моєї, велить мені переказати вам, що сьогодні вночі він має зійти на Матір гір, аби принести жертву богам за щасливе повернення.

Дані знала, що тільки чоловікам дозволено ступати на Матір гір. З халом Дрого підуть його кровні вершники, а повернуться вони на світанку.

— Перекажіть моєму сонцю-й-місяцю, що я мрію про нього і нетерпляче чекатиму на його повернення,— вдячно відповіла вона. Дитина в лоні росла, і Дані стала швидше втомлюватися; щиро кажучи, нічний відпочинок їй не завадить. Здавалося, вагітність тільки дужче розпалила жадання Дрого, та останнім часом його обійми зовсім знесилювали Дані.

Дорея провела її в печеру в пагорбі, облаштовану для неї і для хала. Всередині було прохолодно й півтемно, наче в земляному наметі.

— Джикі, приготуй купіль, будь ласка,— звеліла вона, бо хотілося змити дорожні порохи й відмочити утомлені кістки. Приємно було знати, що тут вони затримаються на деякий час і завтра не доведеться знову сідати на сріблясту.

Вода була гарячуща — саме така, як Дані любила.

— Віддам братові подарунки сьогодні ввечері,— вирішила вона, поки Джикі змивала їй волосся.— У священному місті він повинен мати королівський вигляд. Дореє, збігай пошукай його і запроси до мене на вечерю.

До дівчини з Ліса Вісерис ставився краще, ніж до служниць-дотрачок, можливо, тому, що магістр Іліріо в Пентосі дозволив йому з нею переспати.

— Іррі, сходи на базар і купи фруктів і м’яса. Будь-якого, тільки не конини.

— Конина найсмачніша,— мовила Іррі.— Від конини чоловіки міцнішають.

— Вісерис терпіти не може конину.

— Як скажете, халесі.

З базару Іррі принесла козячу вирізку й кошик фруктів і овочів. Джикі засмажила м’ясо з солодцем і вогнеструччям, час до часу поливаючи його медом, а ще до вечері були дині, гранати, сливи і якісь дивні східні фрукти, яких Дані не знала. Поки служниці готували вечерю, Дані розклала вбрання, пошите на брата: сорочку і штани з цупкого білого льону, шкіряні сандалії, які шнурувалися аж до коліна, пояс із бронзових бляшок, шкіряну безрукавку, розмальовану вогнедишними драконами. Вона сподівалася, якщо він не матиме вже такого жебрацького вигляду, дотраки більше його поважатимуть, а він, можливо, пробачить її за те, що зганьбила його тоді в луках. Зрештою, він і досі її король, її брат. Вони обоє — кров од крові дракона.

Вона саме розкладала останній свій дарунок — трав’янисто-зелений плащ з пісочного шовку з блідо-сірою облямівкою, яка підкреслюватиме сріблястий відтінок його волосся,— коли з’явився Вісерис, тягнучи за руку Дорею. Око в неї почервоніло від його кулака.

— Як ти смієш посилати до мене зі своїми наказами шльондру? — крикнув він і грубо штовхнув служницю на килим.

Дані була неготова до такого вибуху люті.

— Я просто хотіла... Дореє, що ти сказала?

— Халесі, перепрошую, пробачте. Я прийшла до нього, як ви наказували, і повідомила, що ви веліли йому прийти до вас на вечерю.

— Ніхто не велить дракону! — заричав Вісерис.— Я твій король! Я мав би відіслати тобі назад її голову.

Лісянка затремтіла, але Дані заспокійливо торкнулася її.

— Не бійся, він тебе не скривдить. Любий брате, пробач її, дівчина неправильно висловилася. Я веліла їй, з ласки вашої світлості, запросити вас на вечерю,— взявши його за руку, вона повела його через кімнату.— Поглянь. Це для тебе.

Вісерис підозріливо нахмурився.

— Що це все таке?

— Нове вбрання. Його пошили на тебе,— сором’язливо всміхнулася Дані.

Глянувши на неї, брат пирхнув.

— Дотрацьке дрантя. То тепер ти вирішила ще й одягати мене?

— Будь ласка... так тобі буде зручніше й не так жарко, і я подумала... може, якщо ти вдягатимешся, як дотраки, вони...— Дані не знала, як це сказати, щоб не збудити дракона.

— А далі ти захочеш заплести мені косу.

— Та я ніколи...

Чого він завжди такий жорстокий? Вона ж хотіла як краще!

— Ти не маєш права на косу, ти ще не одержав жодної перемоги.

Не варто було цього казати. У братових фіалкових очах спалахнула лють, але він не наважився вдарити сестру, принаймні не в присутності служниць і вояків, які чекали знадвору. Піднявши плащ, Вісерис понюхав його.

— Гноєм смердить. Либонь, використаю замість опони для коня.

— Дорея шила це для тебе,— ображено мовила Дані.— Це вбрання гідне хала.

— Я володар Сімох Королівств, а не якийсь там вимащений травою дикун з дзвіночками в косах,— виплюнув Вісерис і схопив її за руку.— Ти забуваєшся, хвойдо. Гадаєш, оце черево врятує тебе, коли збудиш дракона?

Його пальці боляче стиснули їй руку, й на мить вона знову почулася дитиною, яка тремтить, боячись його люті. Другою рукою вона намацала першу-ліпшу річ, до якої змогла дотягнутися: пояс, що його вона збиралася подарувати брату,— важкий ланцюг з химерних бронзових бляшок. І щосили змахнула ним.

Пояс поцілив братові просто в обличчя. Вісерис відпустив Дані. Там, де край однієї з бляшок розтяв щоку, заструменіла цівка крові.

— Це ти забуваєшся,— сказала Дані.— Чи ти нічого не навчився тоді в луках? А тепер забирайся, поки я не звеліла своєму хасу викинути тебе. І молися, щоб це не дійшло до хала Дрого, бо він розітне тобі живіт і нагодує тебе твоїми власними тельбухами.

Вісерис зіп’явся на ноги.

— Коли я сяду на престол, ти проклянеш цей день.

І він пішов геть, високо задерши поранене обличчя й не взявши дарунків.

Краплі крові заплямували прегарний плащ з пісочного шовку. Притиснувши м’яку тканину до обличчя, Дані, схрестивши ноги, сіла на циновку.

— Вечеря готова, халесі,— оголосила Джикі.

— Я не голодна,— зажурено озвалася Дані. Зненацька на неї накотилася втома.— Їжте самі, і відішліть трохи серові Джорі, якщо ваша ласка.

А за мить попросила:

— А мені принесіть одне з драконових яєць, будь ласка.

Іррі принесла яйце з темно-зеленою шкаралупою; коли Дані обертала його в своїх маленьких долоньках, на лусці спалахували бронзові іскри. Скрутившись калачиком, Дані натягнула на себе плащ і заховала яйце поміж набряклим животом і маленькими ніжними грудьми. Вона любила обнімати драконові яйця. Вони були прегарні, й іноді сама близькість до них давала Дані силу й хоробрість, так наче вона пила міць кам’яних драконів, які ховалися всередині.

І так вона лежала, обнімаючи яйце, коли відчула, як у лоні ворушиться малюк... мовби тягнеться рукою — брат до брата, кров до рідної крові.

— Це ти дракон,— прошепотіла вона до малюка,— справжній дракон. Я знаю. Точно знаю.

Всміхнувшись, вона заснула, і їй наснилася рідна домівка.