Гра престолів

Данерис

Земля тут була червона, мертва й пересохла, а доброго лісу майже не знайти. Послані по дрова вояки повернулися, нарубавши покручених тополь і назбиравши фіолетового хмизняка й оберемків брунатної трави. Вибравши два дерева — найпряміші — й обчухравши їх від гілля, вони обдерли кору й нарубали колод, а тоді виклали їх квадратом. Усередину накидали соломи, хмизняка, кори й обдертого гілля, а ще в’язанки сухої трави. З маленького табуна, який їм лишили, Рахаро вибрав жеребця; коня й порівняти не можна було з червоним огиром хала Дрого, але хто з ним зрівняється? Завівши коня всередину, Аґо пригостив його побабченим яблуком — і вмить зарубав, поціливши сокирою між очей.

Зв’язана за руки-ноги Міррі Маз-Дуур з землі спостерігала за цим, а в чорних очах її плескалася тривога.

— Забити коня замало,— мовила вона до Дані.— Сама по собі кров — це ніщо. Звідки тобі взяти слова для заклинання, звідки взяти мудрість відшукати їх? Гадаєш, криваві чари — дитяча забавка? Ти обзиваєш мене мейгі, мов це прокльон, але насправді це слово означає «мудра». Ти ще зовсім дитина — недосвідчена дитина. Хай що ти хочеш зробити, це не спрацює. Звільни мене — і я тобі допоможу.

— Я стомилася від базікання цієї мейгі,— звернулася Дані до Джого. Тоді він шморгнув богосуджену батогом — і та нарешті замовкла.

Над тушею коня збудували підвищення з обтесаних колод, узявши для цього стовбури менших деревець і гілки з більших, а ще всі рівні й товсті галузки, які тільки змогли відшукати. Вкладали дерево зі сходу на захід, як ходить сонце. На підвищенні зібрали скарби хала Дрого: і велике шатро, і фарбовані безрукавки, і сідла зі збруєю, і батіг, що йому на повноліття подарував батько, і арах, яким він зарубав хала Ого з сином, і могутній лук з драконової кістки. Аґо хотів іще покласти сюди зброю, яку кровні вершники Дрого піднесли Дані як весільний дарунок, але вона не дозволила.

— Це моє,— сказала вона,— і я залишу це собі.

Згори на халові скарби настелили хмизняка, а на нього накидали в’язанок сухої трави.

Сонце підбивалося до полудня, коли сер Джора Мормонт відвів Дані вбік.

— Королівно...— почав він.

— Чому ви так мене називаєте? — виклично поцікавилася вона.— Мій брат Вісерис був вашим королем, хіба ні?

— Був, міледі.

— Вісерис помер. А я його спадкоємиця, остання з дому Таргарієнів. Що належало йому, тепер належить мені.

— Ко... королево,— мовив сер Джора, опускаючись на одне коліно.— Мій меч, який належав йому, тепер ваш, Данерис. І серце також, хоча йому воно й ніколи не належало. Я простий лицар, я не можу запропонувати вам нічого, крім вигнання, але благаю, вислухайте мене. Відпустіть хала Дрого. Ви не залишитеся самі. Обіцяю, ніхто не забере вас у Ваїс-Дотрак, якщо ви самі цього не захочете. Вам не потрібно приєднуватися до дош-халіну. Їдьмо зі мною на схід. Ї-Ті, Карт, Нефритове море, Ашай у Тіні... Ми побачимо небачені досі дива, питимемо вина, які піднесуть нам боги. Будь ласка, халесі! Я знаю про ваші наміри. Але не варто. Не варто!

— Я мушу,— сказала йому Дані. І ніжно й сумно торкнулася його обличчя.— Ви не розумієте.

— Я розумію, що ви його кохали,— сказав сер Джора голосом хрипким від розпуки.— Колись я теж кохав свою леді-дружину, але ж я не помер з нею разом. Ви моя королева, мій меч належить вам, але не сподівайтеся, що я стоятиму осторонь, коли ви сходитимете на погребальне вогнище Дрого. Я не збираюся дивитися, як ви згоряєте.

— То ви цього боїтеся? — легенько поцілувала його Дані у широке чоло.— Я не така вже дитина, як ви гадаєте, любий сер.

— Ви не плануєте померти разом з ним? Присягаєтеся, королево?

— Присягаюся,— відповіла вона загальною мовою Сімох Королівств, яка по праву була її рідною мовою.

Третій шар підвищення був виплетений з тоненького віття — з палець завтовшки, не більше, й укритий сухим листям і лозою. Цей шар викладали з півночі на південь, від льоду до полум’я, а на нього навалили високу гору м’яких подушок і застелили шовковими простирадлами. Поки закінчили приготування, сонце покотилося на захід. Дані зібрала навколо себе дотраків. З них залишилася щонайбільше сотня. «А зі скількома починав Ейгон?» — подумала вона. Байдуже.

— Ви — мій халасар,— заговорила вона.— Перед собою я бачу обличчя рабів. Я звільняю вас. Зніміть ланцюги з шиї. Якщо хочете, ідіть собі, ніхто вас не зачепить. Якщо ж залишитеся, то тільки як брати й сестри, чоловіки й дружини.

На неї без жодного виразу дивилися чорні очі.

— Перед собою я бачу дітей і жінок, і зморшкуваті обличчя літніх. Учора я сама була дитиною. Сьогодні я жінка. Завтра я стану старою. Кожному з вас кажу я: простягніть мені свої руки і свої серця — і для вас завжди знайдеться місце.

Вона обернулася до трьох воїнів свого хасу.

— Джого, тобі я віддаю батіг зі срібним руків’ям — мій весільний дарунок, і нарікаю тебе ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся поруч і оборонятимеш мене.

Джого узяв батіг з її рук, але на обличчі у нього читалося збентеження.

— Халесі,— мовив він, завагавшись,— так не буде. Це буде ганьба для мене — стати кровним вершником жінки.

— Аґо,— провадила Дані, не зважаючи на слова Джого. «Якщо я озирнуся — пропаду».— Тобі я віддаю лук з драконової кістки, який я отримала як весільний дарунок.

То був двічі вигнутий лук, блискучий, чорний і вишуканий, більший за неї саму.

— Я нарікаю тебе ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся поруч і оборонятимеш мене.

Опустивши погляд, Аґо прийняв лук.

— Я не можу дати таку обітницю. Тільки чоловік має право вести халасар і нарікати ко.

— Рахаро,— вела Дані далі, відвертаючись,— ти отримуєш великий арах, мій весільний дарунок, з оздобленими золотом руків’ям і клинком. Тебе я теж нарікаю ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся поруч і оборонятимеш мене.

— Ти халесі,— озвався Рахаро, беручи арах.— Я поїду обіч тебе у Ваїс-Дотрак біля підніжжя Матері гір, обороняючи тебе, поки ти не займеш своє місце серед старух дош-халіну. Більшого я обіцяти не можу.

Вона кивнула — спокійно, мов і не чула його відповіді, й обернулася до решти воїнів.

— Сер Джора Мормонт,— сказала вона,— перший і кращий серед моїх лицарів, для вас у мене не лишилося весільного дарунку, але присягаюся вам, одного дня ви отримаєте з моїх рук такого меча, якого ще не бачив світ — викуваного драконами з валірійської криці. Вас я також прошу дати обітницю.

— Даю, королево,— озвався сер Джора, стаючи навколішки та кладучи їй до ніг свій меч.— Присягаюся служити вам, коритися й у разі потреби померти за вас.

— Хай що буде?

— Хай що буде.

— Я вимагатиму від вас дотримання обітниці. І сподіватимуся, що ви ніколи про неї не пошкодуєте.

Дані підвела його на ноги. Ставши навшпиньки, щоб дістати до його вуст, Дані лагідно поцілувала його й мовила:

— Ви перший лицар моєї королівської варти.

Повертаючись у намет, вона відчувала на собі очі свого халасару. Дотраки щось бурмотіли та скоса кидали на неї дивні погляди своїх темних мигдалевих очей. Вони гадають, що халесі збожеволіла, збагнула Дані. Може, так і є. Скоро вона це знатиме напевне. «Якщо я озирнуся — пропаду».

Коли Іррі допомогла їй залізти у купіль, вода виявилася гарячою, як окріп, але Дані не здригнулася й не скрикнула. Вона любила жар. Після нього вона почувалася очищеною. Джикі ароматизувала воду оліями, привезеними з Ваїс-Дотрака, й над поверхнею здіймалася духмяна пара. Дорея вимила й вичесала їй коси, розплітаючи ковтуни. Іррі потерла спину. Заплющивши очі, Дані віддалася аромату й теплу. Вона відчувала, як жар просякає між запалених стегон. Коли жар проник у нутро, вона здригнулася, і здалося, кудись поділися і біль, і напруга. Дані пливла.

Коли вона відчула себе чистою, служниці допомогли їй вилізти з води. Джикі з Іррі обсушили її віялами, а Дорея довго вичісувала коси, поки ті не потекли по спині рікою рідкого срібла. Її напахтили пряноцвітом і цинамоном: трошки на зап’ястях, за вухами, на пипках повних молока грудей. І нарешті — між ніг. Палець Іррі, який сковзнув між губ, був легкий і прохолодний, як цілунок коханця.

Потому Дані відіслала всіх геть, щоб приготувати хала Дрого до останньої мандрівки в нічні краї. Обмила йому тіло; змастила олією і вичесала волосся, а тоді востаннє запустила в нього пальці, відчуваючи його вагу та пригадуючи, як уперше торкнулася його шлюбної ночі після їхньої з халом прогулянки верхи. Ще ні разу йому не обтинали косу. Скільки чоловіків померло, жодного разу не обрізавши волосся? Заховавши у пасмах обличчя, вона вдихнула темний дух олій. Пахло травою і землею, димом і сіменем і кіньми. Пахло Дрого. «Пробач мене, сонцю мого життя, за все, що я зробила і що мушу зробити. Я сплатила ціну, місяцю мій, та була вона зависокою, зависокою...»

Дані заплела йому косу, начепила срібні кільця на вуса й один по одному привісила дзвіночки. Багато-багато дзвіночків — золотих, срібних і бронзових. Дзвіночків, аби чули вороги його наближення й слабнули від страху. Вона вдягнула на нього рейтузи з кінського волосу й високі чоботи, застебнула пояс із важких золотих і срібних бляшок. На пошрамовані груди натягнула фарбовану безрукавку — стару й вицвілу, яку Дрого любив найбільше. Для себе ж вона обрала просторі штанці з пісочного шовку, сандалі, які зашнуровувалися під коліном, і таку саму безрукавку, як у Дрого.

Сонце вже котилося вниз, коли Дані покликала вояків, щоб віднесли тіло до погребального вогнища. Дотраки мовчки спостерігали, як Джого з Аґо винесли хала з намету. Дані йшла за ними. Його поклали на подушки й шовкові простирадла, обернувши головою до Матері гір, яка лишилася далеко-далеко на північний схід.

— Олії,— звеліла Дані, й тоді винесли глечики й вилили на кострище, так що просякли і шовки, і хмизняк, і в’язанки сухої трави; олія натекла попід колоди, і повітря сповнилося аромату.— Принесіть мені яйця,— наказала Дані служницям. Щось у її голосі змусило їх виконувати наказ бігом.

Сер Джора взяв її за руку.

— Королево, у нічних краях Дрого не знадобляться драконові яйця. Ліпше продати їх в Ашаї. Продасте одне — і можна купити корабель, який доправить нас назад у вільні міста. Продасте всі три — і все життя проживете як заможна жінка.

— Я їх отримала не на продаж,— озвалася Дані.

Вона сама вилізла на вогнище, щоб розкласти яйця навколо свого сонця-й-місяця. Чорне — біля серця, під рукою. Зелене — біля голови, огорнувши косою. Кремово-золоте — між ніг. Поцілувавши хала востаннє, Дані відчула на вустах солодкий смак олії.

Злізаючи з кострища, вона зауважила, що за нею спостерігає Міррі Маз-Дуур.

— Ти божевільна,— хрипко сказала богосуджена.

— Чи далеко від божевілля до мудрості? — спитала Дані.— Пане Джоро, приведіть мейгі та прив’яжіть на вогнищі.

— На вог... королево, ні, послухайте!

— Робіть, як кажу.

Він і далі вагався, і вона спалахнула від люті.

— Ви присяглися коритися мені, хай що буде. Рахаро, допоможи йому.

Коли богосуджену потягли до погребального вогнища та прив’язали серед скарбів хала Дрого, вона не кричала. Дані власноруч налила їй на голову олії.

— Дякую, Міррі Маз-Дуур,— сказала вона,— за ті уроки, які ти мені дала.

— Від мене крику ти не почуєш,— озвалася Міррі, в той час як олія стікала їй з волосся та просочувала одяг.

— Почую,— сказала Дані,— але мені потрібні не твої крики, а твоє життя. Я добре пам’ятаю те, що ти мені сказала. Тільки смертю можна заплатити за життя.

Міррі Маз-Дуур розтулила вуста, але нічого не відповіла. Відходячи, Дані бачила, що з чорних очей мейгі зникло презирство, а натомість з’явився інший вираз — можливо, страх. Більш робити не було чого, лише проводжати очима сонце й виглядати першу зірку.

Коли помирає комонник, убивають і його коня, щоб йому було на чому гордо заїхати у нічні краї. Удвох їх спалюють просто неба, і хал відлітає на вогненному коні, щоб посісти своє місце поміж зірок. Що дужче горів чоловік за життя, то ясніше світитиме в темряві його зірка.

Джого першим помітив її.

— Отам,— притишеним голосом зронив він. Дані підвела погляд — і побачила її на сході, низько на небосхилі. Перша зоря — була червона розжарена комета. Черлена як кров, як полум’я, як драконячий хвіст. Кращого знаку годі було чекати.

Узявши смолоскип з рук Аґо, Дані застромила його між колод. Олія миттю спалахнула, а за нею — хмизняк і суха трава. По дереву, як маленькі червоні мишки, побігли крихітні пломінчики, ковзаючи олією та перестрибуючи з кори на гілля й на листя. Дані в обличчя пихнув жар, мов подих коханця, але за кілька секунд стало так гаряче, що аж нестерпно. Дані відступила. Дерево потріскувало дедалі гучніше. Пронизливим голосом заспівала-завила Міррі Маз-Дуур. Вогненні язики кружляли й крутилися, наввипередки підіймаючись на підвищення. Сутінки замерехтіли — здавалося, від жару плавиться повітря. Дані чула, як плюються іскрами й тріщать колоди. Полум’я огорнуло Міррі Маз-Дуур. Її пісня ставала дедалі голоснішою і пронизливішою... а тоді богосуджена почала хапати ротом повітря — й пісня перетворилася на судомний плач, тонкий, високий і болісний.

Аж нарешті полум’я досягнуло Дрого — воно огортало його зусібіч. Одяг спалахнув, і на мить хала мов оповили мінливі жовтогарячі шовки і клуби диму, сірого й масного. Дані розтулила вуста й затамувала подих. Щось у ній рвалося приєднатися до Дрого, як і боявся сер Джора: кинутись у полум’я і просити в хала пробачення, і востаннє прийняти його в себе, щоб вогонь спікав м’ясо на їхніх кістках, поки вони двоє не стануть назавжди одним цілим.

Вона чула запах горілого м’яса — він нітрохи не відрізнявся від смаженої на вогнищі конини. Багаття гуділо в густих сутінках, мов велетенський звір, заглушаючи слабенький крик Міррі Маз-Дуур і викидаючи вгору довгі вогненні язики, які лизали черево ночі. Дим загус, і дотраки, кашляючи, позадкували. Величезні жовтогарячі клубки вогню розгорталися, мов прапори на пекельному вітрі, дрова сичали й тріщали, а з диму підіймалися розжарені іскри й вилітали у тьму, наче багато-багато новонароджених світлячків. Жар розтинав повітря величезними червоними крилами, відганяючи дотраків, відганяючи навіть Мормонта, але Дані стояла непорушно. Вона кров од крові дракона, вогонь живе у ній.

Вона давно вже про все правильно здогадалася, подумала Дані, на крок наближаючись до пожарища,— просто жаровня була недостатньо гарячою. Перед нею, як жінки на весіллі, танцювало полум’я, кружляючи і співаючи і розмаюючи свої жовтогарячі й малинові пелени, застрашливі й водночас прегарні, живі од жару. Дані відкрила їм назустріч обійми, і шкіра в неї розчервонілася й засвітилася. «Це теж весілля»,— подумала вона. Міррі Маз-Дуур замовкла. Богосуджена вважала Дані дитиною, але діти ростуть і діти вчаться.

Ще один крок — і Дані крізь сандалії відчула підошвами жар піску. Уздовж стегон і між грудей стікав піт, струмочками він біг по щоках, де колись бігли сльози. Позаду щось кричав сер Джора, але зараз це вже не мало значення — важливим був тільки вогонь. Полум’я було просто чарівним, нічого гарнішого Дані в житті не бачила; кожен полум’яний язик здавався чародієм, вбраним у довгу жовто-рудо-червону мантію, мінливу й димну. Перед Дані поставали вогнелеви, і велетенські жовті змії, і блакитні вогненні єдинороги; вона бачила рибу, і лисиць, і чудовиськ, бачила вовків, і яскравих пташок, і квітучі дерева — всі як перемиті. Вона бачила коня — величезного сірого огира, окутаного димом, з розмаяною, наче блакитне полум’я, гривою. «Так, мій сонце-й-місяцю, так, сідай верхи, їдь».

Безрукавка почала тліти, тож Дані скинула її — і та полетіла на землю. Фарбована шкіра спалахнула, а Дані наблизилася до вогнища, підставивши полум’ю голі груди, і з червоних набряклих пипок потекли ручаї молока. «Зараз,— подумала вона,— зараз»,— і на мить побачила перед собою хала Дрого на димному огирі та з вогненним батогом у руці. Хал усміхнувся, і батіг засичав і змією упав на вогнище.

Долинув хруст — так наче репнув камінь. Підвищення, збудоване з дерева, хмизняка і трави, хитнулося й завалилося. На Дані ковзнули охоплені полум’ям тріски, її обсипало з ніг до голови іскрами й попелом. А тоді з гуркотом упало ще щось, покотилося підстрибом і приземлилося їй під ноги: круглий булижник, світлий і з золотими прожилками, тріснутий і димний. Світ наповнився ревом вогню, але Дані крізь нього смутно чула, як залементували жінки й зачудовано закричали діти.

«Тільки смертю можна заплатити за життя».

І знову почувся хруст, гучний і різкий як грім, і навколо Дані захвилювався й закружляв дим, а вогнище ворухнулося: полум’я проникало в саме серце дерева, і воно вибухало. Дані чула іржання схарапуджених коней, і голосні зойки перестрашених дотраків, і голос сера Джори — він кликав її на ім’я і лаявся. «Ні,— хотіла вона гукнути до нього,— ні, мій добрий лицарю, не бійтеся за мене. Полум’я — це моє. Я Данерис Штормороджена, дочка драконів, наречена драконів, матір драконів, невже ви не бачите? Невже ви не бачите?!» Вивергнувши в небо височенний стовп полум’я і диму, погребальне вогнище завалилося й розсипалося навколо Дані. Вона безстрашно ступила просто у вогненну бурю, кличучи своїх діточок.

Третій хруст був гучний і різкий, як при кінці світу.

Коли нарешті полум’я згасло й земля трохи охолола, щоб по ній можна було пройти, сер Джора Мормонт розшукав Дані серед попелу в оточенні почорнілого дерева, сяйливих жарин і обгорілих кісток чоловіка, жінки й огира. Дані була гола-голісінька, вся в кіптяві, одяг зотлів на попіл, а прегарні коси обгоріли... але сама вона лишилася неушкодженою.

З грудей у неї пили молоко дракони: кремово-золотий — з лівого перса, а зеленаво-бронзовий — з правого. Обіруч вона пригортала їх. Чорно-малиновий дракон сидів у неї на плечах, пропхавши довгу гнучку шию їй під підборіддя. Побачивши сера Джору, дракон підвів голову й поглянув на нього червоними як жарини очима.

Лицар без слів упав навколішки. За ним підійшли вояки її хасу. Джого першим поклав свій арах їй до ніг.

— Крове од крові моєї,— пробурмотів він, опускаючи обличчя до курної землі.

— Крове од крові моєї,— відлунням повторив Аґо.

— Крове од крові моєї,— прокричав Рахаро.

А за ними підійшли служниці й усі решта — всі дотраки, чоловіки, жінки й діти, і Дані досить було зазирнути їм у вічі, щоб упевнитися: тепер вони належатимуть їй — і сьогодні, і завтра, і завжди, як ніколи не належали Дрого.

Коли Данерис Таргарієн звелася на ноги, чорний дракон засичав, і з рота й ніздрів у нього вихопився світлий дим. Двоє інших відірвалися од грудей, долучаючи свої голоси до першого, вони розгортали свої прозорі крила й ляпали ними в повітрі, і вперше за сотні років ніч ожила від музики драконів.