Гра престолів

Джон

Джон підтягнув попругу, й кобилиця неголосно заіржала.

— Тихше, люба леді,— м’яко мовив Джон, заспокійливо торкнувшись її. У стайні шепотів вітер — холодний мертвий подих в обличчя, але Джон не зважав на нього. Пошрамованими пальцями, негнучкими й незграбними, він приторочив до сідла свій згорток.— Привиде,— покликав він стиха,— до мене.

У темряві сяйнули дві жарини — вовк уже був поряд.

— Джоне, будь ласка, не чини так,— почувся голос.

Але Джон виліз верхи й, узявши повіддя в руку, розвернув коня й опинився лицем у ніч. Біля дверей стайні стояв Семвел Тарлі, з-за його плеча визирав місяць. Сем відкидав велетенську тінь — чорну й колосальну.

— Відійди з дороги, Семе.

— Джоне, так не можна! — мовив Сем.— Я тобі не дозволю.

— Семе, мені не хочеться тебе кривдити,— мовив Джон.— Відійди з дороги, бо переїду.

— Не переїдеш. Послухайся мене. Будь ласка...

Джон пришпорив коня, й кобилиця рвонула до дверей. Якусь мить Сем не ворушився — обличчя в нього було бліде та кругле, як місяць за спиною, а вуста почали здивовано округлюватися. Та останньої миті, коли Джон уже мало не наїхав на нього, він, як Джон і очікував, відстрибнув убік і, поточившись, упав. Перестрибнувши його, кобилиця помчала в ніч.

Накинувши на голову каптур важкого плаща, Джон дав кобилиці волю. Коли він у супроводі Привида від’їжджав від Чорного замку, все було тихо. Позаду на Стіні чатували вояки, але Джон знав: їхні очі обернені на північ, а не на південь. Ніхто не побачить, як від їде, ніхто крім Сема Тарлі, який серед порохів старої стайні силкується звестися на ноги. Джон сподівався, що Сем, падаючи, не надто забився. Він-бо такий дебелий і неповороткий, що це буде на нього дуже схоже — відстрибуючи з дороги, зламати собі зап’ястя або підвернути ногу.

— Я його попереджав,— промовив Джон уголос.— І його це взагалі не стосується.

Він розім’яв долоню, кілька разів стиснувши і розтиснувши пошрамовані пальці. Вони й досі боліли, але приємно було нарешті зняти бинти.

Місячне світло посріблило пагорби; Джон простував крученою стрічкою королівського гостинцю. Треба якнайдалі від’їхати від Стіни, поки там зауважать, що він зник. Зранку він, щоб відірватися від погоні, з’їде з дороги та зверне на бездоріжжя, де тільки луки, чагарники і струмки, однак поки що швидкість важливіша за хитрість. Хоча, звісно, всі й так здогадаються, куди він подався.

Старий Ведмідь звик прокидатися на зорі, тож за той час, що лишається до світанку, Джон має якнайдалі від’їхати від Стіни... якщо, звісно, Сем Тарлі не зрадить його. Товстун слухняний і боягузливий, але він любить Джона як брата. Якщо його питатимуть, Сем, звісно, розповість правду, але Джон не міг собі уявити, щоб Сем наважився піти до Королівської вежі й попросити гвардійців збудити Мормонта.

Коли Джон не з’явиться, щоб віднести Старому Ведмедю сніданок, його шукатимуть у келії, але знайдуть там на ліжку тільки Довгопазур. Важко було покинути його, але Джон іще не зовсім втратив поняття про честь, аби забрати його з собою. Навіть Джора Мормонт так не вчинив, коли тікав з ганьбою. Без сумніву, лорд Мормонт знайде когось гіднішого, щоб передати свого меча. Думаючи про старого, Джон почувався кепсько. Він усвідомлював, що своєю втечею сипле сіль на рани, які ще не загоїлися після синової ганьби. Недобре відплачувати Старому Ведмедю так за довіру, але нічого не можна вдіяти. Хай як Джон учинить, усе одно він почуватиметься, що когось зраджує.

Навіть зараз він не був певен, що чинить гідно. Південцям легше. У них є септони, з якими можна поговорити і які розтлумачать божу волю й допоможуть відмежувати правду від кривди. Але Старки поклоняються давнім богам, безіменним, і якщо серце-дерева й чують молитви, вони не озиваються.

Коли позаду розчинилися останні вогні Чорного замку, Джон пустив кобилицю ступою. Попереду була довга дорога, а кінь у нього один. Далі на південь уздовж дороги траплятимуться і тверджі, і господарства, де можна буде обміняти кобилицю на свіжого коня, та тільки не поранену й не загнану.

Незабаром слід буде знайти собі інший одяг; мабуть, доведеться вкрасти. Зараз Джон убраний у чорне з ніг до голови: високі шкіряні чоботи, бриджі й сорочка з грубого полотна, шкіряна безрукавка, важкий вовняний плащ. Довгий меч і кинджал ховаються в чорних молескінових піхвах, і кольчуга і койф у саквах теж чорні. Якщо його схоплять, будь-що з цього одягу означатиме смерть. На північ від Перешийка на чоловіка в чорному з підозрою дивляться в усіх селах і тверджах, а Джона-бо скоро почнуть розшукувати. Щойно розлетяться круки мейстра Еймона, безпечного прихистку Джонові сподіватися марно. Навіть у Вічнозимі. Може, Бран і захоче його пустити, але мейстер Лувін має голову на плечах. Він замкне браму та прожене Джона — бо саме так він і мусить учинити. Ліпше взагалі туди не заїжджати.

Але перед внутрішнім зором Джона ясно поставав замок, так наче він виїхав звідти вчора: височенні гранітні мури, і велика зала з її вічними запахами диму, псятини та смаженини, і батькова світлиця, і кімната на горищі, де спав він сам. У душі він понад усе бажав знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з салом і яловичиною, послухати казки старої Нан про дітей пралісу та Флоріяна Фігляра.

Але Стіну він покинув не для цього: він поїхав, бо, зрештою, він батьків син і Робів брат. Дарований меч, навіть такий особливий меч, як Довгопазур, не зробить з нього Мормонта. І він не Еймон Таргарієн. Тричі старий робив вибір, і тричі обирав честь, але то він. А Джон і досі не був певен: те, що мейстер лишився на Стіні, це слабкість і боягузтво — чи сила і чесність. Але він розумів, що саме мав старий на увазі, кажучи про болісний вибір,— надто добре розумів.

Тиріон Ланістер запевняв, що люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду, ніж її визнавати, але Джонові набридло заплющувати очі. Він такий, як є: Джон Сноу, проклятий байстрюк і клятвопорушник, який не має ні матері, ні друзів. Решту життя — хай скільки йому лишилося — йому суджено всюди бути чужим — безсловесним приблудою, який ховається в тіні й не наважується назвати своє справжнє ім’я. Хай куди заведе його доля в Сімох Королівствах, йому доведеться жити чужим життям, бо підняти на нього руку мають право всі й кожен. Але це все байдуже, якщо Джон проживе ще трохи, щоб стати поруч із братом і помститися за батька.

Йому пригадався Роб таким, яким він бачив його востаннє: брат стояв у дворі, а у чубі його танув сніг. Джонові доведеться з’явитися до нього таємно, замаскувавшись. Він спробував уявити вираз Робового обличчя, коли Джон йому відкриється. Брат похитає головою і всміхнеться, а тоді скаже... він скаже...

Але Джон не міг уявити братової усмішки. Намагався — і не міг. І піймав себе на тому, що думає про дезертира, якому батько відрубав голову того дня, коли вони знайшли вовченят. «Ти промовив слова,— сказав йому лорд Едард.— Дав обітницю перед братами і перед богами давніми й новими». Дезмонд із Товстуном Томом підтягнули чоловіка до пенька. Бранові очі були круглі, як блюдця, і Джонові довелося нагадати йому, щоб міцно тримав поні. Він пригадав вираз на батьковому обличчі, коли Теон Грейджой подав йому Лід, і бризки крові на снігу, і як Теон відбуцнув голову, яка закотилася йому під ноги.

Цікаво, а як би вчинив лорд Едард, якби дезертиром виявився його брат Бенджен, а не той обдертий незнайомець? Змінило б це щось? Та звісно, звісно... і Роб, без сумніву, зрадіє Джонові. Має зрадіти, бо в іншому разі...

Але думати про це він не міг. Тільки стискав повіддя, і пальці сіпалися від болю. Ударивши п’ятами коня, він погнав королівським гостинцем учвал, так наче хотів обігнати власні сумніви. Джон не боявся смерті, але не хотів помирати отак — не хотів, щоб йому скрутили руки й відрубали голову, як звичайному розбійнику. Якщо йому судилося загинути, він воліє прийняти смерть з мечем у руці, б’ючись із батьковими убивцями. Він не Старк, ніколи ним не був... але може померти, як справжній Старк. І нехай потім кажуть, що в лорда Едарда було чотири сини, а не три.

Близько півмилі Привид тримався неподалік, висолопивши червоного язика. Джон іще пришпорив кобилицю, тож і йому, і коню довелося пригнути голову. І тоді вовк пригальмував і зупинився, і в місячному світлі його очі заясніли червоними цятками. Скоро він зник позаду, але Джон знав, що він не відстане, от тільки рухатиметься на своїй швидкості.

Попереду обабіч дороги між дерев замерехтіли вогні Кротівки. Джон в’їхав у містечко, й десь забрехав собака, а в стайні почувся храп мула, та в цілому було тихо. Де-не-де крізь шпари зачинених дерев’яних віконниць просвічував вогонь у коминках, але це лише в кількох хатинах.

Кротівка була більшою, ніж здавалася, але три чверті містечка ховалося під землею — у глибоких теплих підвалах, з’єднаних лабіринтом ходів. Навіть борделі були під землею, а на поверхні можна було побачити хіба що дерев’яні халупи, схожі на вбиральні, з червоними ліхтарями над дверима. На Стіні вояки називали повій «підземними скарбами». Цікаво, думав Джон, чи ніхто з чорних братів сьогодні не навідався сюди, щоб трохи «покопати». Це теж було клятвопорушення, та на таке ніхто не зважав.

Тільки добре від’їхавши від містечка, Джон пригальмував. На той час і він, і кобилиця були в милі. Тремтячи, він зліз на землю; попечена рука боліла. Попід деревами танули кучугури снігу: вони ясніли в місячному сяйві, а з їхніх боків стікали струмочки, утворюючи невеликі мілкі калюжі. Присівши навпочіпки, Джон підставив під струмок складені човником долоні. Талий сніг був крижаний. Джон напився, а тоді довго плескав водою собі в обличчя, поки в нього не почало пощипувати щоки. Пальці сіпало від болю гірше, ніж за останні кілька днів, і в голові гуло. «Я чиню правильно,— сказав собі Джон,— то чому мені так кепсько?»

Кобила була в піні, тож Джон узяв повіддя й деякий час вів її ступою. Кам’яниста дорога, порізана крихітними струмками, тут була неширока — заледве розминуться два вершники. Нерозумно тут так гнати — в’язи можна собі скрутити. Джон не розумів, що на нього найшло. Невже він так квапиться померти?

Вдалині між дерев зірвався крик переляканої тварини, і Джон підвів голову. Кобилиця нервово заіржала. Може, це Привид когось уполював? Джон приклав долоні до рота.

— Привиде! — гаркнув він.— Привиде, до мене!

Але у відповідь почулося тільки ляпання крил — десь позаду злетіла в повітря сова.

Нахмурившись, Джон рушив далі. Півгодини він вів кобилицю за вуздечку, поки та не обсохла. Привид так і не з’явився. Джон хотів уже знову сісти верхи та їхати далі, але хвилювався через зникнення вовка.

— Привиде! — погукав він знов.— Де ти? До мене! Привиде!

Ніщо в цих лісах не становить загрози для деривовка, навіть для недоростка, хіба що... ні, Привид не дурний і не нападатиме на ведмедя, а якби десь поблизу блукала зграя вовків, Джон почув би виття.

Слід перекусити, вирішив він. Так і шлунок заспокоїться, і Привид матиме змогу наздогнати хазяїна. Небезпеки ще немає: Чорний замок і досі спить. У саквах Джон відшукав галетне печиво, шматок сиру і маленьке пом’яте брунатне яблуко. Він узяв з собою і солонину, і трохи шинки, поцупленої на кухні, але м’ясо він прибереже на завтра. Коли закінчиться м’ясо, доведеться полювати, а це сповільнить його рух.

Усівшись під деревом, Джон з’їв печиво з сиром, а кобилиця в цей час паслася біля дороги. Яблуко він лишив наостанок. Воно вже трохи зм’якло, але й досі було терпким і соковитим. У Джонових руках лишався вже огризок, коли почувся гомін: з півночі скакали коні. Скочивши на ноги, Джон підбіг до кобилиці. Чи встигне він відірватися? Ні, вершники надто близько і точно його почують, а якщо вони з Чорного замку...

Забравши кобилу з дороги, він заховав її за густими заростями чатових дерев.

— Тихо,— звелів він приглушеним голосом, пригинаючись, щоб визирнути між гілля. З божої ласки вершники проїдуть повз. Швидше за все, це якийсь простолюд з Кротівки — які-небудь селяни, що їдуть у поле, от тільки чому їм заманулося робити це глупої ночі...

Джон дослухався до тупоту копит на королівському гостинці; звук повільно наростав. Судячи з усього, вершників було п’ятеро-шестеро щонайменше. Крізь дерева долітали голоси.

— ...певні, що він поїхав сюди?

— Звісно, не певні!

— З таким самим успіхом він міг поїхати і на схід. Або з’їхати з дороги й пробиратися лісом. Я б так і вчинив.

— У темряві? Це безглуздо. Якби ти не гепнувся з коня й не скрутив собі в’язи, то заблукав би і на світанку знов опинився попід Стіною.

— Не опинився,— роздратовано мовив Грен.— Я б їхав строго на південь, напрямок можна визначити за зірками.

— А якби небо затягнуло хмарами? — поцікавився Пип.

— Тоді б я не поїхав.

Утрутився інший голос.

— А знаєте, де б зараз був я на його місці? У Кротівці б відкопував підземні скарби.

Ліс вибухнув пронизливим реготом Жаби. Джонова кобилиця пирхнула.

— Ану тихо всі! — гримнув Гальдер.— Здається, я щось чув.

— Де? Я нічого не чув.

Коні зупинилися.

— Та ти не чуєш, як сам перднеш!

— Чую,— заперечив Грен.

— Тихо!

Усі замовкли, дослухаючись. Джон відчув, що затамував подих. «Сем»,— подумав він. Сем не пішов до Старого Ведмедя, але й спати він теж не ліг, а натомість збудив хлопців. Чорти б їх ухопили! Якщо до світанку вони не будуть у ліжках, їх теж оголосять дезертирами. І що вони собі думали?

Напружене мовчання, здалося, розтягнулося на віки. Зі свого місця Джону крізь гілля видно було ноги коней. Нарешті Пип заговорив.

— То що ти чув?

— Не знаю,— визнав Гальдер.— Якийсь звук, схоже на коня, але...

— Нічого тут немає.

Краєм ока Джон зауважив бліду примару, яка рухалася між дерев. Зашурхотіло листя, і з темряви вистрибнув Привид — так нагло, що Джонова кобилиця, здригнувшись, заіржала.

— Отам! — гаркнув Гальдер.

— Я теж чув!

— Зрадник! — буркнув Джон деривовкові, стрибаючи в сідло. Розвернувши кобилицю, він спробував прослизнути між дерев, але не встиг і десятьох футів проїхати, як його наздогнали.

— Джоне! — гукнув Пип.

— Зупиняйся,— мовив Грен.— Від усіх нас не втечеш.

Розвернувшись до хлопців, Джон витягнув меча.

— Відступіть! Не хочу нікого ранити, але якщо доведеться, мене це не зупинить.

— Один проти сімох? — поцікавився Гальдер і жестом подав сигнал. Хлопці розсипалися, оточуючи Джона.

— Чого вам від мене треба? — запитав той.

— Ми забираємо тебе туди, де твоє місце,— сказав Пип.

— Моє місце біля брата.

— Тепер твої брати ми,— мовив Грен.

— Ти ж розумієш, тобі голову відрубають, якщо піймають,— нервово гигикнув Жаба.— Такої дурниці я хіба що від Тура міг чекати.

— Чого це? — образився Грен.— Я не клятвопорушник. Я свою обітницю сказав усерйоз.

— Я теж,— мовив Джон.— Але невже ви не розумієте? Вони змордували мого батька! Це війна, і брат Роб зараз воює у приріччі...

— Ми знаємо,— серйозно сказав Пип.— Сем усе нам розповів.

— Нам дуже прикро через твого батька,— мовив Грен,— але зараз це не має значення. Щойно ти дав обітницю, ти не можеш просто взяти й поїхати, хай що там трапиться.

— Але я мушу! — гаряче вигукнув Джон.

— Ти промовив слова,— нагадав йому Пип.— «Починається моя варта», ти сам це сказав. «Вона триватиме до самої моєї смерті».

— «Я житиму й помру на своєму посту»,— докинув Грен, кивнувши.

— Не треба мені повторювати ці слова, я знаю їх незгірше за вас,— розсердився Джон. Чому вони просто не відпустять його з миром? Вони тільки все ускладнюють.

— «Я меч у темряві»,— речитативом промовив Гальдер.

— «Чатовий на мурах»,— підхопив Жаба.

Джон кидав їм в обличчя образи. Але вони не зважали. Пришпоривши коня, Пип наблизився, продовжуючи промовляти:

— «Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу».

— Не наближайся,— застеріг його Джон, замахуючись мечем.— Я серйозно, Пипе.

Хлопці навіть не вдягнули лати, Джон міг би пошаткувати їх на капусту.

Зробивши півколо, Матар заїхав ззаду. Й долучився до хору.

— «Я віддаю своє життя і честь Нічній варті...»

Джон ударив кобилицю п’ятами в боки, й вона затанцювала по колу. Хлопці, які оточували його зусібіч, підступали ближче.

— «...на цю ніч...» — під’їхав зліва Гальдер.

— «...і на всі майбутні ночі»,— закінчив Пип. І потягнувся до повіддя у Джона в руках.— Маєш два варіанти. Або вбити мене, або повернутися зі мною.

Джон підняв меча... і безсило опустив його.

— Чорти б тебе ухопили,— вилаявся він.— Чорти б вас усіх ухопили.

— Нам тобі руки зв’язати, чи ти даси слово, що поїдеш назад мирно? — запитав Гальдер.

— Я не втечу, якщо ти це маєш на увазі.

З-під дерев випірнув Привид, і Джон кинув на нього сердитий погляд.

— Не дуже ти мені помагав,— зронив Джон. Глибокі червоні очі багатозначно глянули на нього.

— Ліпше нам поквапитися,— мовив Пип.— Якщо не повернемося до зорі, Старий Ведмідь нам усім голови зніме.

Джон практично не пам’ятав, як вони поверталися. Дорога здалася коротшою, ніж його шлях на південь,— мабуть, тому, що думками він був деінде. Ритм задавав Пип: він їхав то чвалом, то ступою, то клусом, а тоді знову кидався учвал. З’явилася й лишилася позаду Кротівка; червоний ліхтар над борделем давно згаснув. Устигли хлопці вчасно. Коли Джон помітив попереду вежі Чорного замку, темні на білому тлі велетенської Стіни, до світанку лишалася ще година. Цього разу Стіна чомусь не здалася Джонові домівкою.

Їм удалося його повернути, сказав собі Джон, але не вдасться його утримати. Війна не закінчиться завтра-позавтра, а друзі не зможуть наглядати за ним день і ніч. Він не квапитиметься, нехай вони гадають, що він вирішив усе-таки лишитися... а тоді, коли вони втратять пильність, він знову втече. Наступного разу він уже не поїде королівським гостинцем. Може рушити вздовж Стіни на схід, доїхати аж до моря; дорога буде довшою, зате безпечнішою. А може поїхати і на захід, у гори, а тоді повернути гірськими стежками на південь. Це шлях через землі дикунів, важкий і ризикований, та принаймні тут його ніхто не шукатиме. А він не наблизиться і на сотню льє ні до Вічнозиму, ні до королівського гостинцю.

У старих стайнях їх чекав Семвел Тарлі: від хвилювання він не міг заснути, тож просто розлігся на землі, відкинувшись на стіжок сіна. Побачивши хлопців, він підвівся й обтрусився.

— Я... я радий, що вони таки знайшли тебе, Джоне.

— А я ні,— кинув Джон, злізаючи на землю.

Стрибнувши з коня, Пип обурено глянув на посвітліле небо.

— Допоможи нам з кіньми, Семе,— попросив коротун.— Попереду довгий день, а поспати нам не вдасться — дякувати лорду Сноу.

Коли прийшов день, Джон з’явився на кухні, як і щодня на світанку. Трипалий Гоб, подаючи йому сніданок для Старого Ведмедя, не сказав нічого. Сьогодні на сніданок було троє круто зварених коричневих яєць з підсмаженим хлібом і шинкою, а ще мисочка чорносливу. Джон відніс сніданок у Королівську вежу. Мормонт сидів біля вікна й писав. По плечах у нього туди-сюди походжав крук, бурмочучи: «Зерна, зерна, зерна». Коли Джон увійшов, птах пронизливо крякнув.

— Постав сніданок на стіл,— мовив Старий Ведмідь, підводячи погляд.— Я б випив пива.

Відчинивши віконниці, Джон узяв із зовнішнього підвіконня карафу пива й налив у ріг. На кухні Гоб дав йому лимон — ще холодний, його щойно дістали зі Стіни. Джон вичавив лимон у кулаці. Між пальців потік сік. Мормонт щодня пив пиво з лимоном і заявляв, що саме завдяки цьому йому вдалося зберегти зуби.

— Не сумніваюся, що ти любив батька,— заговорив Мормонт, коли Джон підніс йому ріг.— Те, що ми любимо, завжди губить нас, хлопче. Пам’ятаєш, коли я тобі це сказав?

— Пам’ятаю,— похмуро озвався Джон. Він не збирався розмовляти про батькову смерть, навіть з Мормонтом.

— То ніколи про це не забувай. Важка правда — ось чого слід триматися міцно... Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Так і буде. У тебе стомлений вигляд. Прогулянка під місяцем була такою виснажливою?

У Джона пересохло в горлі.

— Ви знає...

— Знає,— відлунням підхопив крук з Мормонтового плеча.— Знає.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Ти гадаєш, мене обрали лордом-командувачем Нічної варти, бо я пеньок з очима, Сноу? Еймон сказав, що ти поїхав. А я відповів, що ти повернешся. Я своє чоловіцтво знаю... і хлопців своїх також. Честь відіслала тебе на королівський гостинець... і честь повернула назад.

— Це друзі повернули мене назад.

— Я ж не сказав — твоя честь,— зронив Мормонт, уважно роздивляючись тарілку.

— Убили мого батька. Невже ви гадали, що я нічого не робитиму?

— Якщо по щирості, я гадав, що ти вчиниш саме так, як і вчинив,— пожував Мормонт чорносливину й виплюнув кісточку.— І звелів наглядати за тобою. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не привели назад твої брати, тебе б усе одно дорогою перехопили, і то вже не друзі. Хіба що твій кінь відростив крила, як крук. Не відростив?

— Ні.

Джон почувався повним дурнем.

— Шкода, такий кінь нам би придався.

Джон випростався. Він пообіцяв собі, що прийме гідну смерть, і так і буде.

— Мені відома кара за дезертирство, мілорде. Я не боюся смерті.

— Смерті! — кракнув крук.

— Сподіваюся, і життя теж,— мовив Мормонт, кинджалом відрізаючи шматочок шинки і згодовуючи круку.— Ти не дезертир — іще ні. Ти ж тут. Якби ми стинали голови всім хлопцям, які ночами тікають у Кротівку, Стіну б охороняли примари. Але ти, може, плануєш втечу на завтра? Чи за два тижні? Так? Ти на це сподіваєшся, хлопче?

Джон мовчав.

— Так я і думав,— Мормонт заходився чистити шкаралупу з яйця.— Твій батько мертвий, парубче. Ти гадаєш, що зможеш його повернути?

— Ні,— похмуро озвався Джон.

— От і добре,— сказав Мормонт.— Ми з тобою бачили воскресіння мертвих, і мені особисто більше не хочеться.

З’ївши яйце за два укуси, він вишкрябав з-поміж зубів шматочок шкаралупи.

— Твій брат воює не сам — з ним уся міць Півночі. У кожного з його лордів-прапороносців мечів більше, ніж у всій Нічній варті. І ти думаєш, їм потрібна твоя допомога? Ти такий могутній воїн? Чи, може, у тебе в кишені бабай, який здатен зачарувати твій меч?

На це у Джона відповіді не було. Крук дзьобав яйце — розбивав шкаралупу. Нарешті застромивши дзьоб у дірку, він почав діставати шматочки білка й жовтка.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Не тебе одного торкнулася ця війна. Швидше за все, моя сестра виступила з військом разом з твоїм братом — і вона, і її доньки, вбрані в чоловічі лати. Мейдж — стара цвіла змікула, уперта, запальна й норовлива. Якщо чесно, я з цією нестерпною жінкою довго в одній кімнаті перебувати не можу, але ж це не означає, що я люблю її менше, ніж ти любиш своїх сестер...— Мормонт, нахмурившись, узяв останнє яйце й так стиснув у кулаці, що шкаралупа тріснула.— А може, й означає. Але хай там як, я б усе одно тужив, якби вона загинула, та я ж не тікаю! Я дав обітницю, як і ти. Моє місце тут... а де твоє, хлопче?

«Мені немає місця,— кортіло сказати Джонові.— Я байстрюк, у мене ні прав немає, ні прізвища, ні матері, а тепер — навіть і батька». Але він не міг вимовити цього вголос.

— Не знаю.

— А я знаю,— сказав лорд-командувач Мормонт.— Здіймаються холодні вітри, Сноу. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише, що на південь і на схід, до моря, сунуть незмірні стада лосів і мамонтів. А ще він пише, що один з його вояків бачив величезні потворні сліди всього за кілька льє від Східної варти. Розвідники з Тінявої вежі натрапляють на цілі покинуті села, а вночі, каже сер Деніс, у горах видно вогні — величезні багаття, які горять від сутінків до світанку. Кворин Піврукий у глибинах Прірви схопив язика, і той присягається, що Манс Рейдер збирає своїх людей у новій секретній кріпості, яку нещодавно знайшов, а для чого — самим богам відомо. Думаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили за останній рік?

— Бенджен,— кракнув крук, киваючи головою, і з дзьоба в нього полетіли шматочки яйця.— Бенджен. Бенджен.

— Ні,— відгукнувся Джон. Були й інші. Навіть забагато.

— Думаєш, братова війна важливіша за нашу? — гримнув старий.

Джон закусив губу. Ляпаючи крилами, крук заспівав:

— Війна, війна, війна, війна!

— Ні, не важливіша,— сказав Мормонт.— Боги поможіть, хлопче, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі на полювання виходять мерці, невже не байдуже, хто сидить на Залізному троні?

— Згоден,— сказав Джон. Про це він не подумав.

— Твій лорд-батько відіслав тебе до нас Джоне. Скажи — чому?

— Чому, чому, чому? — крякнув крук.

— Я тільки знаю, що в жилах Старків тече кров перших людей. Саме перші люди збудували Стіну, і подейкують, вони пам’ятають те, що всі вже забули. А цей твій звір... це він привів нас до тих блідавців, попередив тебе про мертвяка на сходах. Сер Джеремі, звісно, сказав би, що це випадковість, але Джеремі мертвий, а я ні,— наколов лорд Мормонт шматок шинки на кінчик кинджала.— Думаю, тобі доля була опинитися тут, і я хочу, щоб ти зі своїм вовком пішов з нами за Стіну.

Од таких слів у Джона від збудження пробіг морозець по спині.

— За Стіну?

— Ти мене чув. Ми знайдемо Бена Старка — живого чи мертвого,— мовив він і, пожувавши, ковтнув.— Я не сидітиму тут сумирно й не чекатиму на сніги та крижані вітри. Ми маємо знати, що відбувається. Цього разу Нічна варта виступить з великою силою — проти короля-за-Стіною, проти Чужих, чи хто там іще зачаївся. Й на чолі поїду я,— сказав він і тицьнув кинджалом Джонові в груди.— За традицією стюард лорда-командувача виконує обов’язки і його зброєносця... але я не хочу щоранку прокидатися й гадати, чи ти знову не втік. Отож ти маєш мені відповісти, лорде Сноу, і відповісти просто зараз. Ти побратим Нічної варти — чи хлопчисько-байстрюк, який хоче погратися у війну?

Випроставшись, Джон Сноу глибоко зітхнув. «Пробач мені, батьку. Робе, Аріє, Бране... пробачте мені, я не можу вам допомогти. Він каже правду. Моє місце тут».

— Я... до ваших послуг, мілорде. Я ваш. Присягаюся. І більше не втечу.

Старий Ведмідь пирхнув.

— От і добре. А тепер піди візьми свій меч.