Гра престолів

Едард

Коли гуркіт копит збудив Едарда Старка з короткого виснаженого сну, у вікна вливалося сіре сяйво світанку. Нед підняв голову зі столу, щоб визирнути у двір. Унизу під брязкіт мечів з самого ранку тренувалися чоловіки в кольчугах, шкірі й малинових плащах, наскакуючи на лицарів-опудал, напханих соломою. Нед спостерігав, як Сандор Кліган учвал перетинає двір, б’ючи копитами тверду землю, та списом із залізним гостряком простромлює опудалу голову. Під ланістерівські жарти й лайку полотно тріснуло, полетіла солома.

«Це вони переді мною викаблучуються? — подумав Нед. Якщо так, то Серсі дурніша, ніж він уявляв.— Чорти б узяли цю жінку, чому вона не втекла? Я давав їй шанс за шансом...»

Ранок був хмарний і похмурий. Нед поснідав разом з дочками й септою Мордейн. Санса, досі невтішна, пригнічено витріщалася в свою тарілку, не торкаючись їжі, а от Арія заковтнула, як вовк, усе, що перед нею поставили.

— Сиріо каже, у нас до відплиття корабля ще буде час для останнього уроку,— сказала вона.— Можна, батьку? В мене вже все спаковано.

— Тільки недовго, й обов’язково лиши собі час на те, щоб скупатися й перевдягтися. Ви маєте бути готові по обіді, вам ясно?

— По обіді,— підтвердила Арія.

Санса підвела від тарілки очі.

— Якщо їй можна на урок танців, чому мені не можна попрощатися з королевичем Джофрі?

— Я б радо сходила з нею, лорде Едарде,— запропонувала септа Мордейн.— На корабель ми в жодному разі не спізнимося.

— Зараз іти до королевича Джофрі не надто мудро, Сансо. Вибач.

Сансині очі наповнилися сльозами.

— Але чому?

— Сансо, твоєму лорду-батькові видніше,— сказала септа Мордейн.— Не тобі ставити під сумнів його рішення.

— Це несправедливо! — Санса відштовхнулася від столу і, перекидаючи стілець, плачучи вибігла зі світлиці.

Септа Мордейн підвелася, але Нед жестом звелів їй сісти.

— Нехай іде, септо. Коли ми всі безпечно повернемось у Вічнозим, я спробую їй усе пояснити.

Уклонившись, септа знову сіла до сніданку.

За годину по тому до Едарда Старка в світлицю прийшов великий мейстер Пайсел, так похиливши плечі, наче тягар важкого ланцюга на шиї мейстра став непомірним.

— Мілорде,— мовив Пайсел,— король Роберт помер. Боги упокоїли його.

— Ні,— озвався Нед.— Він ненавидів спокій. Боги нагородили його любов’ю і сміхом, а ще радістю праведних битв.

Він відчував дивну порожнечу. Очікував цієї звістки, однак від цих слів щось у ньому померло. Він віддав би всі свої титули за можливість поплакати... але ж він — правиця короля, і година, якої він боявся понад усе, прийшла.

— Будьте ласкаві, зберіть усіх членів ради тут, у мене у світлиці,— сказав він Пайселу. У Вежі правиці було більш-менш безпечно, вони з Томардом постаралися про це подбати, а от у нарадчій залі — навряд чи.

— Мілорде? — кліпнув Пайсел.— Певен, державні справи почекають до завтра, коли ми вже не відчуватимемо нашого горя так гостро.

— Боюся, зібратися потрібно негайно,— тихо, але твердо відповів Нед.

— Як зволить правиця,— уклонився Пайсел. Покликавши слуг, він відіслав їх розносити повідомлення, а тоді вдячно прийняв Недову пропозицію присісти в крісло й випити кухоль солодкого пива.

Першим з’явився сер Баристан Селмі, бездоганно чистий у своєму білому плащі й емальованій кольчузі.

— Мілорди,— привітався він,— зараз моє місце поряд з юним королем. Прошу вас відпустити мене до нього.

— Ваше місце тут, пане Баристане,— сказав йому Нед.

Наступним прийшов Мізинчик, досі вбраний у синій оксамит і сріблястий плащ з пересмішниками, як увечері; чоботи в нього були запорошені від довгої їзди.

— Мілорди,— посміхаючись, привітався він, ні до кого конкретно не звертаючись, а тоді обернувся до Неда.— Ваше маленьке завдання виконане, лорде Едарде.

Вейрис, увійшовши, приніс із собою аромат лаванди; він був рожевий після купелі, пухке обличчя щойно поголене й напудрене, а м’які капці ступали безшумно.

— Сьогодні пташечки співають журливу пісню,— сказав він, сідаючи.— Королівство плаче. Почнімо?

— Коли з’явиться лорд Ренлі,— озвався Нед.

Вейрис кинув на нього скорботний погляд.

— Боюся, лорд Ренлі залишив місто.

— Залишив місто?!

Нед розраховував на підтримку Ренлі.

— Він виїхав крізь бічну браму за годину до світанку в супроводі сера Лораса Тайрела й п’ятдесятьох підданих,— повідомив Вейрис.— Коли їх бачили востаннє, вони щодуху мчали на південь, без сумніву, в Штормокрай або в Небосад.

«Ось вам і Ренлі з сотнею мечів». Нед відчував, що ця справа неприємно пахне, але нічого вдіяти не міг. Він витягнув Робертів заповіт.

— Учора вночі король прикликав мене й звелів записати його останні слова. Лорд Ренлі й великий мейстер Пайсел були свідками, як Роберт запечатав листа, якого належить розпечатати в раді по його смерті. Пане Баристане, зробіть ласку...

Лорд-командувач королівської варти оглянув папір.

— Печатка короля Роберта, не зламана.

Розпечатавши листа, він прочитав його й мовив:

— Лорд Едард оголошується оборонцем держави й регентом до повноліття спадкоємця престолу.

«Але тут така справа: спадкоємець уже повнолітній»,— подумав Нед, але не сказав цього вголос. Він не довіряв ні Пайселу, ні Вейрису, а справа честі сера Баристана — захищати хлопця, якого він вважає королем. Старий лицар так просто не відступиться від Джофрі. Власна нещирість лишала гіркий присмак у Неда в роті, але він усвідомлював, що мусить діяти обережно, мусить дотримуватися плану й грати в цю гру, поки офіційно не стане регентом. Питанням спадкоємства буде час зайнятися, коли Санса з Арією безпечно повернуться у Вічнозим, а лорд Станіс приїде на Королівський Причал з усією своєю потугою.

— Прошу раду затвердити мене як регента за бажанням Роберта,— сказав Нед, вдивляючись в обличчя присутніх і міркуючи, які думки ховають напівзаплющені очі Пайсела, лінива півусмішка Мізинчика, нервове тремтіння пальців Вейриса.

Відчинилися двері. У світлицю увійшов Товстун Том.

— Перепрошую, мілорди, королівський стюард наполягає...

Увійшовши, королівський стюард уклонився.

— Вельмишановні лорди, король вимагає негайної присутності малої ради в тронній залі.

Нед очікував, що Серсі діятиме швидко, тож цей наказ його не здивував.

— Король мертвий,— сказав він,— однак ми все одно підемо з вами. Томе, будь ласка, організуй супровід.

Мізинчик допоміг Недові спуститися сходами. Вейрис, Пайсел і сер Баристан не відставали. За дверима вежі чекала подвійна шерега вояків у кольчугах і сталевих шоломах — усього восьмеро. Гвардійці провели раду через двір; їхні сірі плащі билися на вітрі. Малинових плащів Ланістерів ніде не було видно, а Неда порадувала велика кількість золотих плащів на укріпленнях і коло брам.

Біля дверей у тронну залу раду зустрів Джанос Слінт, вбраний в орнаментовану чорно-золоту кірасу; шолом з високим гребенем він тримав під рукою. Командувач сухо вклонився. Його гвардійці відчинили височенні дубові двері, оковані бронзою.

Королівський стюард провів їх усередину.

— Слава його світлості Джофрі Першому з дому Баратеонів і Ланістерів, королю андалів, і ройнарів, і перших людей, володарю Сімох Королівств і оборонцю держави,— співуче оголосив він.

До дальнього кінця зали, де на Залізному троні чекав Джофрі, йти було неблизько. З допомогою Мізинчика Нед Старк повільно кульгав і стрибав до хлопця, який назвався королем. Решта прямували за ним. Коли Нед уперше долав цю відстань, він сидів на коні з мечем у руці, а зі стін дракони Таргарієнів спостерігали, як він змушує Джеймі Ланістера зійти з трону. Цікаво, подумав він, чи зійде так само легко з трону Джофрі?

П’ятеро лицарів королівської варти — всі, крім сера Джеймі та сера Баристана,— півмісяцем вишикувалися біля підніжжя трону. Вони були в повному озброєнні, від шолома до чобіт у емальованій криці, в довгих білих плащах на плечах, з блискучими білими щитами в лівій руці. Серсі Ланістер з двома молодшими дітьми стояла позаду сера Бороса й сера Мірина. Королева була вбрана в сукню барви морської хвилі, облямовану світлим, як морська піна, мирським мереживом. На пальці вона мала золоту каблучку зі смарагдом завбільшки з голубине яйце, а на голові — таку ж смарагдову корону.

Вивищуючись над присутніми, серед зазублин і шпичаків сидів королевич Джофрі, вбраний у злототканий камзол й у червоний атласний плащ. Біля підніжжя вузьких крутих сходів, які вели на трон, стояв Сандор Кліган, одягнений у кольчугу, сіру як зола кірасу й у свій вищирений собачий шолом.

Позаду трону чекали двадцятеро ланістерівських гвардійців; з поясів у них звисали мечі. На плечах брижилися малинові плащі, а шоломи були прикрашені сталевими левами. Але Мізинчик стримав свою обіцянку: перед Робертовими гобеленами, які зображували сцени полювання й бою, струнко вишикувалися золоті плащі міської варти, стискаючи в руках восьмифутові ратища списів з чавунними гостряками.

Коли Нед нарешті зупинився, нога в нього палала від болю. Щоб утриматися, він не знімав руки з плеча Мізинчика.

Джофрі підвівся. Його червоний атласний плащ був гаптований золотою ниткою: п’ятдесят ощирених левів з одного боку й п’ятдесят оленів з другого.

— Повеліваю раді здійснити всі необхідні приготування для моєї коронації,— оголосив хлопець.— Коронація має відбутися впродовж двох тижнів. Сьогодні я прийму обітниці васальної вірності від своїх відданих радників.

Нед дістав Робертів заповіт.

— Лорде Вейрисе, якщо ваша ласка, покажіть це міледі Ланістер.

Євнух підніс папір Серсі. Королева проглянула, що там написано.

— Оборонець держави,— прочитала вона.— То це вам замість щита, мілорде? Папірчик?

Вона роздерла заповіт навпіл, тоді половинки на четвертинки, а потім кинула клаптики на підлогу.

— Але ж це була воля короля,— вражено вигукнув сер Баристан.

— Тепер у нас новий король,— озвалася Серсі Ланістер.— Лорде Едарде, коли ми з вами розмовляли востаннє, ви дали мені пораду. Дозвольте й мені відплатити вам тим самим. Прихиліть коліно, мілорде. Прихиліть коліно й присягніть на вірність моєму синові, й ви зможете покинути посаду правиці й дожити свої останні дні в тій сірій пустці, яку ви кличете домівкою.

— Хотів би я,— похмуро мовив Нед. Якщо вона рішуче налаштована підняти це питання тут і зараз, вона не лишає йому вибору.— Ваш син не має права на трон, на якому сидить. Справжній спадкоємець — лорд Станіс.

— Брехун! — заверещав Джофрі, почервонівши.

— Мамо, що це значить? — жалібно запитала королеву Мірселла.— Хіба не Джоф тепер король?

— Ви самі прирікаєте себе своїми словами, лорде Старк,— сказала Серсі Ланістер.— Пане Баристане, схопіть зрадника.

Лорд-командувач королівської варти завагався. Не встиг він оком кліпнути, як його оточили гвардійці Старка, тримаючи в закутих у латні рукавиці кулаках оголені клинки.

— А тепер зрада від слів переходить до діла,— сказала Серсі.— Ви гадаєте, сер Баристан сам, мілорде?

З лиховісним шурхотом заліза об залізо Гончак витягнув меч. Його підтримали лицарі королівської варти й двадцятеро ланістерівських гвардійців у малинових плащах.

— Убийте його! — заверещав хлопець з Залізного трону.— Убийте їх усіх, я повеліваю!

— Ви не лишаєте мені вибору,— мовив Нед до Серсі Ланістер. І звернувся до Джаноса Слінта.— Командувачу, візьміть королеву та її дітей під варту. Поводьтеся з ними ввічливо, але відведіть їх у королівські палати й тримайте там під вартою.

— Вояки міської варти! — гаркнув Джанос Слінт, вдягаючи шолом. Узявши напереваги списи, золоті плащі зімкнули ряди.

— Не хочу проливати кров,— сказав Нед до королеви.— Веліть своїм гвардійцям опустити мечі, й тоді нікому не...

Одним різким ударом найближчий золотий плащ загнав списа Томардові в спину. З безвільних пальців Товстуна Тома випав клинок, а на ребрах розпливлася червона пляма, просякнувши і шкіри, і кольчугу. Ще меч не торкнувся підлоги, а Томард уже був мертвий.

Недів окрик запізнився. Джанос Слінт власноруч розтяв горло Варлі. Кейн крутнувся, зблиснувши крицею, і, розмахуючи мечем, відтіснив найближчого гвардійця зі списом; на мить здалося, що він зможе пробити дорогу на свободу. А тоді на нього наскочив Гончак. Перший удар Сандора Клігана поцілив Кейну в зап’ясток на руці, яка стискала меч, а після другого він упав навколішки, розрубаний від плеча до грудини.

Навколо Неда помирали його вояки, і тут Мізинчик вихопив з Недових піхов кинджал і приставив йому до горла. На вустах його заграла винувата посмішка.

— Я ж попереджав вас, що мені не можна довіряти, правда ж?