Гра престолів

Данерис

Коли битва закінчилася, Дані проїхалася на сріблястій поміж полеглих. За нею, посміхаючись і жартуючи між собою, їхали служниці й вояки з її хасу.

Копита дотрацьких коней рили землю, втоптуючи в неї жито й чечевицю, а стріли й арахи засіяли її на жахливий новий урожай і полили кров’ю. Коли Дані проїжджала повз напівмертвих коней, ті підводили голови й іржали. Поранені вояки стогнали та благали. Між них походжали джака-ран — мужі милосердя з важкими сокирами, збираючи врожай голів і з живих, і з мертвих. За ними пробігала зграйка дівчаток, які в кошики збирали з трупів стріли. Останніми, принюхуючись, з’являлися собаки, худі й голодні: дика зграя, яка ніколи не відстає від халасару.

Найдовше пролежали мертві вівці. Здавалося, їх тисячі; вони були геть чорні від мух, а з трупів стирчали стріли. Дані знала: це зробили вершники хала Ого, бо ніхто з халасару хала Дрого не вчинив би такої дурниці й не витрачав би стріли на овець, коли вбиті ще не всі вівчарі.

Містечко горіло у вогні, а в небо, гойдаючись і клубочачись, піднімалися стовпи чорного диму. Попід зруйнованими глиняними стінами учвал носилися туди-сюди вершники, розмахуючи довгими батогами й витягаючи з-поміж задимлених руїн уцілілих. Навіть переможені й поневолені, жінки й діти з халасару Ого йшли з похмурою гордістю: вони стали рабами, але це, схоже, їх не лякало. З містянами все було інакше. Дані їх жаліла: вона добре пам’ятала, що таке жах. Спотикаючись, дибали матері з порожніми мертвими обличчями, тягнучи за руку заплаканих дітей. Серед них було всього кілька чоловіків — калік, боягузів і дідів.

Сер Джора сказав, що в цій місцевості проживають лазаряни, але дотраки кличуть їх гейшрахи, тобто ягнята. Колись Дані могла переплутати їх з дотраками, адже в них була така сама мідна шкіра й очі-мигдалини. Але зараз вони здавалися їй чужинцями — приземкуваті, з пласкими обличчями, з надто коротко обтятим чорним волоссям. Вони пасли овець і їли овочі, а прийшли, казав хал Дрого, з півдня, де річка робить вигин. А трави Дотрацького моря ростуть не для овець.

Дані бачила, як один хлопчик утік і побіг до ріки. Його відрізав один з вершників, а інші оточили, просто в обличчя ляскаючи батогами й ганяючи туди-сюди. Один з вершників наздоганяв його ззаду, шмагаючи батогом по сідницях, аж поки всі стегна не почервоніли від крові. Інший підсік його бичем за ногу й кинув на землю. Нарешті, коли хлопчик уже не міг бігати, а тільки повзав, вершникам набридла забавка і вони послали малому в спину стрілу.

Сер Джора зустрів Дані перед розтрощеною брамою. На кольчугу він одягнув темно-зелене сюрко. Латні рукавиці, поножі й великий шолом на ньому були сталево-сірі. Коли він убрався в лати, дотраки насміхалися з нього як з боягуза, але лицар на їхні образи плюнув їм просто в обличчя, вояки спалахнули, довгий меч зіткнувся з арахом, і вершник, який найбільше галасував, за мить уже спливав кров’ю.

Під’їжджаючи, сер Джора підняв забороло плаского шолома.

— Ваш лорд-чоловік чекає на вас у місті.

— Дрого не поранений?

— Кілька порізів,— відповів сер Джора,— але нічого особливого. Сьогодні він убив двох халів. Спершу хала Ого, а тоді його сина Фого, який став халом одразу по смерті батька. Кровні вершники зрізали з їхнього волосся дзвіночки, й тепер з кожним кроком хал Дрого брязкає ще гучніше.

На бенкеті на честь іменин її майбутнього сина, на якому «коронували» Вісериса, Ого з сином сиділи на самій горі поряд з її лордом-чоловіком, але то було у Ваїс-Дотраку, біля підніжжя Матері гір, де всі вершники почувалися братами й забували про суперечки. Тут, у луках, усе було по-іншому. Халасар Ого саме напав на містечко, коли на нього наскочив хал Дрого. Цікаво, міркувала Дані, а що подумали ягнята, коли зі своїх потрісканих глинобитних стін побачили куряву під копитами дотрацьких коней? Мабуть, деякі — молоді й дурні — вірили, що боги почули їхні відчайдушні молитви, та сприйняли нових гостей за визволителів.

Через дорогу від Дані тонким високим голосом плакала дівчина не старша за неї саму, а один з вершників кинув її долілиць просто на купу трупів і почав ґвалтувати. Інші вершники спішувались і ставали в чергу. Ось якими визволителями для ягнят виявилися дотраки.

«Я кров од крові дракона»,— нагадала собі Данерис Таргарієн, відвертаючись. Стиснувши вуста і згнітивши серце, вона поїхала до брами.

— Переважна більшість вершників Ого повтікали,— казав у цей час сер Джора.— Але все одно вдалося взяти близько десятьох тисяч полонених.

«Рабів»,— подумала Дані. Хал Дрого віджене їх униз по ріці в одне з міст Невільничої бухти. Їй кортіло розплакатися, але вона сказала собі, що має бути сильною. «Це війна, війна така і є, це ціна Залізного трону».

— Я сказав халу, що ліпше їхати в Мірін,— казав тим часом сер Джора.— Там дадуть кращу ціну, ніж який-небудь невільничий караван. Іліріо пише, що минулого року там гуляла чума, тож у борделях платять подвійну ціну за здорових дівчат, і потрійну — за хлопчиків до десятьох років. Якщо в цій подорожі виживе багато дітей, на виручене золото ми зможемо купити потрібні нам кораблі й найняти моряків.

Позаду них зґвалтована дівчина заплакала так, що у Дані краялося серце: це був нескінченний лемент, який усе не змовкав. Стиснувши рукою повіддя, Дані розвернула сріблясту.

— Зробіть так, щоб вони припинили,— звеліла вона серу Джорі.

— Халесі? — збентежено перепитав лицар.

— Ви чули, що я сказала,— озвалася вона.— Зупиніть їх.

З сильним акцентом вона звернулася дотрацькою до свого хасу.

— Джого, Кваро, ви допоможете серу Джорі. Не хочу бачити ніякого ґвалту.

Вояки обмінялися спантеличеними поглядами.

Пришпоривши коня, Джора Мормонт під’їхав ближче.

— Королівно,— мовив він,— у вас добре серце, але ви не розумієте. Так було завжди. Ці чоловіки заради хала проливали кров. А тепер хочуть отримати винагороду.

Дівчина через дорогу й досі плакала, причитаючи дивною співочою мовою, незвичною для вуха Дані. Перший вершник уже закінчив з нею, і тепер до справи взявся другий.

— Вона з ягнят,— сказав Кваро дотрацькою.— Вона ніхто, халесі. Вершники роблять їй честь. Ягнята злягаються з вівцями, це всі знають.

— Усі знають,— луною підхопила служниця Іррі.

— Усі знають,— погодився Джого, сидячи верхи на високому сірому жеребці, подарованому Дрого.— Якщо вам неприємно слухати її лемент, халесі, Джого принесе вам її язик,— витягнув він арах.

— Не дозволю її кривдити,— мовила Дані.— Я хочу її собі. Робіть, як наказую, або я поскаржуся халу Дрого.

— Ай, халесі,— озвався Джого й ударив коня п’ятами в боки. Кваро з рештою вояків рушив за ним, і дзвоники в їхньому волоссі задзвеніли.

— Їдьте з ними,— звеліла Дані серу Джорі.

— Як зволите,— дивно глянув на неї лицар.— Ви дуже схожі на свого брата.

— На Вісериса? — не зрозуміла вона.

— Ні,— відповів лицар.— На Рейгара.

І він поскакав геть.

Дані чула, як загукав Джого. Ґвалтівники засміялися. Котрийсь із них щось крикнув у відповідь. Зблиснув арах Джого, і з плечей вояка полетіла голова. Сміх урвався й посипалися прокльони, комонники потягнулися до зброї, але на той час уже наспіли Кваро, Аґо й Рахаро. Дані бачила, як Аґо показав через дорогу, де верхи на своїй сріблястій сиділа Дані. Вершники глянули на неї холодними чорними очима. Один сплюнув. Решта, лаючись, розбрелися до своїх коней.

У цей час чоловік, який лежав на дівчині-ягниці, не припиняв рухів, настільки поринувши в насолоду, що, схоже, не помічав того, що коїлося навкруги. Спішившись, сер Джора рукою, закутою в латну рукавицю, стягнув його з дівчини. Дотрак полетів на землю, за мить підскочив уже з ножем у руці — й тут-таки помер від стріли Аґо, яка прошила йому горло. Підвівши дівчину з гори трупів, Мормонт закутав її у власний закривавлений плащ. І повів через дорогу до Дані.

— Що ви хочете з нею зробити?

Дівчина тремтіла, розширені очі були безтямні. Волосся просякло кров’ю.

— Дореє, обмий їй рани. Ти не схожа на комонників, може, вона тебе не боятиметься. А решта — за мною.

Вона спрямувала сріблясту крізь зруйновану браму.

В місті було ще гірше. Багато будинків палало, а джакаран не припиняли своєї моторошної роботи. Вузькі покручені провулки були завалені безголовими трупами. Дорогою Дані бачила й інших ґвалтованих жінок. І щоразу вона зупинялася, посилала свій хас зупинити ґвалт і оголошувала, що бере жертв собі за рабинь. Одна з них, дебела сорокарічна жінка з пласким носом, гаряче благословила Дані загальною мовою, однак інші тільки кидали на неї порожні чорні погляди. Вони ставилися до неї з підозрою, з сумом збагнула вона: боялися, що їх рятують, бо приготували ще гіршу долю.

— Ти не зможеш забрати їх усіх, дитинко,— мовив сер Джора, коли вони зупинилися вчетверте й вояки хасу привели їй нових рабинь.

— Я халесі, спадкоємиця Сімох Королівств, кров од крові дракона,— нагадала йому Дані.— Не вам казати мені, чого я не зможу зробити.

У дальньому кінці міста в стовпі вогню й диму обвалився будинок, і до Дані долетів плач переляканих дітлахів.

...Хал Дрого сидів перед квадратним храмом: товсті стіни без вікон були глинобитні, а верхівку вінчала кругленька баня, схожа на величезну брунатну цибулину. Поряд з халом височіла вища за нього самого гора голів. Понад ліктем у хала стирчала коротка стріла, якими стріляють ягнята, а на лівій половині голих грудей, мов фарба, розлилася кривава пляма. З халом було троє його кровних вершників.

Джикі допомогла Дані злізти з коня: живіт ріс, і халесі ставала дедалі незграбнішою. Дані стала перед халом навколішки.

— Мій сонце-й-місяць поранений.

Рана від араха була широка, але неглибока; лівої пипки бракувало, а з грудей, наче мокра ганчірка, звисав кривавий клапоть шкіри з м’ясом.

— Подряпину, зоре мого життя, лишив арах одного з кровних вершників хала Ого,— загальною мовою пояснив хал Дрого.— За це я убив його, й Ого також,— він обернув голову, й дзвіночки у волоссі тихо забренчали.— Ти чуєш Ого, і його халаку Фого, який був халом, коли я його вбив.

— Ніхто не встоїть перед сонцем мого життя,— мовила Дані,— і батьком огиря, який осідлає світ.

Під’їхав вершник і зістрибнув з сідла. Він заговорив до Гаґо дотрацькою мовою так сердито й швидко, що Дані не могла нічого розібрати. Перш ніж обернутися до хала, величезний кровний вершник кинув на Дані важкий погляд.

— Це Маго з хасу ко Джако. Він каже, що халесі забрала його здобич — дочку ягнят, яку він збирався осідлати.

Обличчя, яке хал Дрого обернув до Дані, було незворушним і суворим, але в очах читалася цікавість.

— Скажи мені правду, зоре мого життя,— звелів він по-дотрацькому.

Дані розповіла, як і чому вона вчинила, халовою мовою, щоб він краще її зрозумів; слова її були прості та прямі.

Коли вона договорила, Дрого хмурився.

— Це закони війни. Ці жінки тепер наші рабині, й ми чинимо з ними, як нам хочеться.

— Мені хочеться, щоб їх не кривдили,— мовила Дані, міркуючи, чи не забагато собі дозволяє.— Якщо твої воїни хочуть сідлати цих жінок, то нехай обходяться з ними лагідно й беруть собі за дружин. Нехай жінки приєднаються до халасару й народжують вам синів.

Кото завжди був найжорстокішим з-поміж кровних вершників. І саме він зараз зареготав.

— Хіба коні паруються з вівцями?

Щось у його тоні нагадало Дані Вісериса. Вона сердито обернулася до нього.

— Для дракона харч і коні, і вівці.

Хал Дрого посміхнувся.

— Бачите, яка вона стає несамовита! — мовив він.— Це все мій син у неї в животі, огир, який осідлає світ, це він наповнює її своїм вогнем. Не жени, Кото... якщо тебе не спопелить на місці мати, то син затопче в багнюку. А ти, Мато, тримай язика за зубами і пошукай собі іншу ягницю. Ця належить моїй халесі.

Дрого потягнувся до Дані, та щойно підніс руку, як скривився від наглого болю й відвернувся.

Дані мало не фізично відчувала його біль. Рани виявилися серйознішими, ніж запевняв її сер Джора.

— Де цілителі? — запитала вона. В халасарі було два види цілителів: безплідні жінки й раби-євнухи. Травниці зналися на зіллі й заклинаннях, а євнухи користувалися ножем, голкою і вогнем.— Чому вони не лікують хала?

— Хал відіслав безволосих геть, халесі,— заспокоїв її старий Коголо. Дані побачила, що кровний вершник також отримав поранення — глибокий поріз на лівому плечі.

— Багато вершників поранено,— уперто мовив хал Дрого.— Хай спершу зцілять їх. Ця стріла — просто комариний укус, а цей маленький поріз тільки лишить мені шрам, щоб хизуватися перед сином.

Під зрізаною шкірою на грудях Дрого видно було м’язи. А з-під стріли, яка прошила руку, цебеніла цівка крові.

— Хал Дрого не чекатиме,— заявила вона.— Джого, знайди мені євнухів і миттю приведи сюди.

— Срібна леді,— пролунав раптом позаду неї жіночий голос,— я можу обробити рани великого вершника.

Дані озирнулася. Говорила одна з рабинь, яких вона захотіла собі: огрядна жінка з пласким носом, яка благословила Дані.

— Халові не потрібна допомога жінок, які злягаються з баранами,— гавкнув Кото.— Аґо, відітни їй язика.

Схопивши жінку за волосся, Аґо притис ножа їй до горла.

Дані піднесла руку.

— Ні. Вона моя. Нехай говорить.

Аґо перевів погляд з неї на Кото. Й опустив ножа.

— Я не хотіла нікого образити, ярі вершники.

Дотрацькою жінка розмовляла дуже добре. Сукня на ній — вимащена болотом, закривавлена й подерта — колись була пошита з найтоншої і найвишуканішої вовни й пишно гаптована. Відірваний клапоть жінка притискала до грудей.

— Я трішки знаюся на цілительстві.

— Хто ти? — запитала її Дані.

— Мене звати Міррі Маз-Дуур. Я богосуджена при храмі.

— Мейгі,— буркнув Гаґо, крутячи в пальцях арах. Погляд у нього потемнів. Дані пригадала це слово: вперше вона почула його від Джикі, яка розповідала моторошну легенду про жінку, що злягалася з демонами й займалася найчорнішими чарами; то була бридка істота, зла й бездушна, яка в темряві ночі являлася чоловікам і висмоктувала з них життя й силу.

— Я цілителька,— мовила Міррі Маз-Дуур.

— Овеча цілителька,— пирхнув Кото.— Крове од крові моєї, раджу вбити цю мейгі й дочекатися безволосих.

Дані не зважила на вибух вершника. Як на неї, ця стара, негарна, дебела жінка зовсім не схожа була на мейгі.

— Де ти вчилася зцілювати, Міррі Маз-Дуур?

— Моя мати, як і я, була богосудженою, і саме вона вивчила мене співів і заклинань, любих Великому Вівчареві, а ще навчила робити священні куріння й мазі з листя, коріння і ягід. Замолоду, коли я була ще гарненька, я ходила з караваном в Ашай у Тіні вчитися у їхній чаклунів. До Ашаю припливають кораблі з різних земель, тож я затрималася, щоб дізнатися методи зцілення далеких народів. Місячна співачка з джогоснаїв навчила мене своїх повивальних співів, а одна жінка з вашого народу вершників — чарів трави, зерна й коней, а мейстер із Призахідних земель при мені розітнув людське тіло й показав таємниці, які ховаються під шкірою.

— Мейстер? — перепитав сер Джора Мормонт.

— Він звався Марвин,— відповіла жінка загальною мовою.— Він з моря. З-за моря. З сімох земель, казав він. Призахідних земель. Де люди залізні й де правлять дракони. Це він навчив мене цієї мови.

— Мейстер в Ашаї? — уголос міркував сер Джора.— А скажи-но мені, богосуджена, що носив цей Марвин на шиї?

— Ланцюг такий тугий, що мало не душив його, залізний лорде, ланки в якому були з різних металів.

Лицар глянув на Дані.

— Такі ланцюги носять тільки мейстри, які вчилися в Цитаделі Старгорода,— мовив він,— а вони і справді добре знаються на зціленні.

— А чому ти хочеш допомогти моєму халові?

— Всі люди належать до одної отари, так нас учили,— відповіла Міррі Маз-Дуур.— Великий Вівчар послав мене на землю зцілювати усіх його овець, хай де вони живуть.

Кото дав їй добрячий ляпас.

— Ми не вівці, мейгі!

— Припини,— сердито кинула Дані.— Вона моя. Не дозволю її кривдити.

— Стрілу треба вийняти, Кото,— буркнув хал Дрого.

— Так, великий вершнику,— відгукнулася Міррі Маз-Дуур, тримаючись за посиніле обличчя.— Рану на грудях слід промити й зашити, щоб не загноїлася.

— То роби,— звелів хал Дрого.

— Великий вершнику,— сказала жінка,— мої знаряддя й зілля в божому домі, там і зцілювальна сила найбільша.

— Я віднесу тебе, крове од крові моєї,— запропонував Гаґо.

Але хал Дрого відмахнувся від нього.

— Чоловіче, не потрібна мені опора,— сказав він гордовито й твердо. І без чужої допомоги підвівся на весь свій велетенський зріст. По грудях побігла свіжа цівка крові — з тої рани, яка зяяла на місці пипки, відтятої арахом Ого. Дані метнулася до хала.

— Я не чоловік,— шепнула вона,— тож ти можеш зіпертися на мене.

Дрого поклав їй на плече величезну долоню. Прийнявши на себе частину його ваги, Дані рушила до величного глиняного храму. За ними йшли три кровні вершники. Серу Джорі та воїнам свого хасу Дані звеліла вартувати вхід, щоб ніхто не підпалив будівлю, поки вони всередині.

Пройшовши крізь анфіладу притворів, вони опинились у високій палаті попід банею. Крізь приховані вікна вгорі пробивалося слабеньке світло. На стінах у держалах диміло кілька смолоскипів. Земляна долівка була встелена овечими шкурами.

— Сюди,— мовила Міррі Маз-Дуур, указуючи на олтар — величезний камінь з синіми прожилками, на якому були вирізьблені вівчарі з отарами. Хал Дрого влігся на нього. Стара кинула жменьку сухого листя в жаровню, й палата наповнилася запашним димом. — Вам ліпше почекати за дверима,— сказала жінка всім іншим.

— Ми кров од крові його,— мовив Коголо,— і чекатимемо тут.

Кото упритул наблизився до Міррі Маз-Дуур.

— Знай, суджена овечого бога: скривдиш хала — і постраждаєш сама.

Витягнувши ножа, він махнув лезом у неї перед очима.

— Вона його не скривдить,— мовила Дані, відчуваючи, що може довіряти цій старій негарній жінці з пласким носом: зрештою, Дані врятувала її з рук ґвалтівників!

— Якщо хочете лишатися, тоді допомагайте,— сказала Міррі до кровних вершників.— Великий вершник надто кремезний, я з ним не впораюся. Тримайте його, поки я витягатиму з його руки стрілу.

Відпустивши одірваний клапоть сукні, вона відчинила різьблену скриню й почала заклопотано перебирати пляшечки, коробочки, ножі й голки. Все підготувавши, вона, читаючи замовляння співучою мовою лазарян, відламала зазублений гостряк і витягнула стрілу. Тоді на жаровні нагріла до кипіння флягу вина й полила з неї рану. Хал Дрого лаявся, але не ворушився. Заклеївши рану від стріли замазкою з намоченого листя, вона взялася до порізу на грудях: спершу намастила його блідо-зеленою пастою, а тоді приклеїла відрізаний клапоть шкіри на місце. Зціпивши зуби, хал придушив скрик. Богосуджена ж дістала срібну голку й моток шовкових ниток і заходилася зашивати рану. Закінчивши, вона змастила її червоною маззю, вкрила листям і замотала груди потертим шматком овечої шкури.

— Читатимеш молитви, які я тобі скажу, й не зніматимеш шкуру десять днів і десять ночей,— мовила вона.— Буде пекти та свербіти, а коли загоїться, лишиться великий шрам.

Задзвенівши дзвіночками, хал Дрого сів.

— Своїми шрамами я пишаюся, ягнице.

Він зігнув руку — і скривився.

— Не пий ні вина, ні макового молочка,— застерегла його жінка.— Тобі болітиме, але ти маєш берегти сили, щоб тіло боролося з отруйними духами.

— Я хал,— кинув Дрого.— Плювати я хотів на біль і питиму, що заманеться. Коголо, принеси мою безрукавку.

Старий поквапився геть.

— Ти наче казала,— мовила Дані до потворної лазарянки,— що знаєш повивальні співи...

— Я знаю всі таємниці кривавої постелі, срібна леді, й у мене ще жодне немовля не померло,— озвалася Міррі Маз-Дуур.

— Скоро прийде мій час,— мовила Дані.— Я б хотіла, щоб ти була моєю повитухою, якщо ти не проти.

Хал Дрого розсміявся.

— Зоре мого життя, рабиню не просять, їй наказують. Вона зробить, як ти звелиш,— стрибнув він з олтаря.— Ходімо, мої кровні. Огирі кличуть нас, тут лишився сам попіл. Час їхати.

Гаго рушив за халом геть із храму, але Кото затримався й послав Міррі Маз-Дуур довгий погляд.

— Пам’ятай, мейгі: яка доля чекає хала, така й тебе.

— Як скажеш, вершнику,— відгукнулася жінка, збираючи збаночки та пляшечки.— Великий Вівчар пильнує свою отару.