Гра престолів

Тиріон

Десь посеред величезного кам’яного лабіринту Вічнозиму вив вовк. Цей звук нависав над замком, як жалобний прапор.

Відірвавши очі він книжок, Тиріон Ланістер поїжився, хоча в бібліотеці було затишно й тепло. Але щось у вовчому витті змусило чоловіка забути на мить, де він зараз, і подумки опинитися в лісі, голяка втікаючи від зграї.

Коли деривовк знову завив, Тиріон згорнув важку шкіряну шабатурку фоліанта, якого читав,— сторічної праці про зміну пір року, написаної давно мертвим мейстром. Він позіхнув, затуливши рот зворотом долоні. Настільна лампа мерехтіла, бо олія майже вигоріла, а крізь високі вікна пробивався світанок. Він читав цілу ніч, але кого цим здивуєш. Тиріон Ланістер завжди спав небагато.

Коли він зістрибнув з лавки, закляклі ноги боліли. Розтерши їх, щоб повернути до життя, він важко пошкандибав до столу, де тихо похропував септон, поклавши голову, як на подушку, на книжку перед собою. Тиріон глянув на назву. «Житіє великого мейстра Ейтельмура», хто б сумнівався.

— Чейле,— покликав він тихо. Юнак стрепенувся, збентежено кліпаючи, і на срібному ланцюжку в нього загойдалася кришталева призма — знак його ордену.— Я йду на сніданок. Будь ласка, розстав книжки на полиці. З валірійськими сувоями поводься обережно, бо пергамент дуже сухий. Ейрмідонові «Двигуни війни» — рідкісна книга, у тебе в руках єдиний повний примірник, що мені траплявся.

Чейл, досі напівсонний, роззявив рота. Тиріон терпляче повторив настанови, а тоді, поплескавши септона по плечу, лишив його виконувати доручення.

Вийшовши за двері, Тиріон набрав повні легені холодного ранішнього повітря й почав свій нелегкий спуск крутими кам’яними сходами, які спіраллю обкручувалися довкола стін бібліотечної вежі. Йшов він повільно: сходинки були високі й вузькі, а ноги в нього — короткі й криві. Ранішнє сонце ще не освітило мурів Вічнозиму, але внизу в дворі вже зібралося чимало людей.

До Тиріона долетів хрипкий голос Сандора Клігана:

— Хлопець усе не помирає. Ліпше б він уже швидше...

Глянувши вниз, Тиріон угледів Клігана на прізвисько Гончак, який стояв поряд з юним Джофрі, а навколо них купчилися зброєносці.

— Принаймні він помирає мовчки,— озвався королевич.— А от вовк ніяк не замовкне. Я вночі зовсім не міг спати.

На тверду землю впала довга тінь Клігана, якому на голову зброєносець саме вдягав чорний шолом.

— Якщо ваша ласка, я змушу тварину замовкнути,— крізь підняте забороло сказав Кліган. Хлопець тим часом уклав меч йому в руку. Гончак зважив меч у руці, а тоді розітнув клинком холодне ранкове повітря. Позаду нього двір аж дзвенів від ударів криці об крицю.

Ідея, схоже, сподобалася королевичу.

— Пошлемо пса убити пса! — вигукнув він.— У Вічнозимі стільки розвелося вовків, що Старки й не помітять відсутності одного.

Зістрибнувши з останньої сходинки, Тиріон нарешті опинився у дворі.

— Дозволь не погодитися, небоже,— мовив він.— Старки вміють рахувати не тільки до шістьох, а й далі. На відміну від деяких королевичів, яких я тут не згадуватиму.

У Джофрі вистало скромності почервоніти.

— Голос нізвідки,— зронив Сандор. Крізь проріз у шоломі він подивився навкруги.— Духи в повітрі!

Королевич засміявся — він завжди сміявся, коли його охоронець блазнював. Тиріон давно звик до цього.

— Вниз поглянь,— мовив він.

Опустивши погляд до землі, довгань удав, що нарешті помітив співрозмовника.

— Маленький лорд Тиріон,— сказав він.— Прошу вибачення. Я не бачив вас.

— Сьогодні я не в гуморі терпіти твоє нахабство,— відтяв Тиріон і розвернувся до племінника.— Джофрі, ти вже давним-давно мав завітати до лорда Едарда і його леді, щоб висловити співчуття.

— І що їм з мого співчуття? — запитав Джофрі зухвало, як дозволено тільки малолітнім королевичам.

— Нічого,— відповів Тиріон.— Але від тебе очікують саме цього. Твою відсутність уже помітили.

— Цей малий Старк мені ніхто,— сказав Джофрі.— І я терпіти не можу жіночих плачів.

Дотягнувшись, Тиріон Ланістер щосили ляснув племінника по щоці. Там почала розквітати червона пляма.

— Ще одне слово,— мовив Тиріон,— і я тебе вдарю вдруге.

— Я мамі скажу! — вигукнув Джофрі.

Тиріон знову його ляснув. Тепер у хлопця палали обидві щоки.

— Потім підеш жалітися мамі,— сказав йому Тиріон,— але спершу завітаєш до лорда й леді Старків, станеш перед ними навколішки та скажеш, що ти їм глибоко співчуваєш і що ти до їхніх послуг, якщо бодай якось здатен розрадити їх у їхньому жахливому горі, і що ти молишся за них. Ти зрозумів? Зрозумів?

У хлопця був такий вигляд, наче він от-от заплаче. Але він, зібравши сили, слабенько кивнув. А тоді, розвернувшись, помчав геть з двору, тримаючись за щоку. Тиріон провів його поглядом.

На обличчя йому впала тінь. Обернувшись, він побачив Клігана, який навис над ним, наче скеля. Його чорні як сажа обладунки, здавалося, загородили сонце. Кліган опустив забороло на шоломі. Зроблене воно було у формі вищиреної пащі чорного гончака, застрашливого на вигляд, але Тиріон завжди гадав, що на нього дивитися приємніше, ніж на жахливо попечене Кліганове обличчя.

— Королевич це запам’ятає, маленький лорде,— попередив його Гончак. Під шоломом сміх його звучав, як гарчання в діжці.

— Дуже на це сподіваюся,— озвався Тиріон Ланістер.— А якщо раптом забуде, ти, як вірний пес, нагадай йому... Ти не знаєш, де мені шукати брата? — окинув він поглядом двір.

— Він снідає з королевою.

— А,— зронив Тиріон. Неуважно кивнувши Сандору Клігану, він, насвистуючи, рушив геть, витискаючи зі своїх опецькуватих ніг максимальну швидкість. Йому навіть шкода було лицаря, який сьогодні першим битиметься з Гончаком. Темперамент у цього чоловіка ще той.

У ранкових палатах гостьового будинку подали холодний і безрадісний сніданок. Джеймі з Серсі та дітьми сиділи за столом, перемовляючись приглушеними голосами.

— Роберт досі в ліжку? — запитав Тиріон, без запрошення всідаючись за стіл.

Сестра глянула на брата з виразом легкої відрази на обличчі, яка не сходила з нього ще з того дня, коли Тиріон народився.

— Король і не лягав,— повідомила Серсі.— Він з лордом Едардом. Він дуже близько до серця прийняв чуже горе.

— У нього велике серце, у нашого Роберта,— з лінивою посмішкою зронив Джеймі. Він узагалі мало що сприймав усерйоз. Тиріон знав про таку братову рису, тож пробачав її. За всі довгі й жахливі роки дитинства тільки Джеймі виказував йому бодай натяк на приязнь і повагу, і за це Тиріон ладен був пробачити йому що завгодно.

Наблизився слуга.

— Хліба,— звелів йому Тиріон,— і дві оті маленькі рибинки, і ще кухоль доброго темного пива, щоб запити. А, і ще трохи бекону. Засмаж до чорного.

Уклонившись, чоловік відійшов. Тиріон знову обернувся до родичів. До близнюків — чоловіка й жінки. Сьогодні вони й вигляд мали відповідний: обоє вбралися в темно-зелене під колір очей. Біляві кучері в обох створювали відчуття художнього безладу, а на зап’ястках, на пальцях і на шиях сяяли золоті прикраси.

Цікаво, подумав Тиріон, як воно — мати близнюка? Але вирішив, що йому краще не знати. Досить того, що доводиться щодня дивитися в дзеркало на себе. Мати ще й копію — про таке навіть подумати страшно.

— Є новини про Брана, дядьку? — заговорив королевич Томен.

— Вчора я навідався до нього в кімнату,— повідомив Тиріон.— Усе було без змін. Мейстер вважає, що це обнадійливий знак.

— Я не хочу, щоб Брандон помер,— боязко мовив Томен. Він був милий хлопчик, зовсім не схожий на брата, але, зрештою, не можна сказати, що й Джеймі з Тиріоном схожі, як дві краплі води.

— У лорда Едарда був брат, якого звали Брандон,— задумливо сказав Джеймі.— Один із заручників, яких стратив Таргарієн. Нещасливе ім’я.

— Ну, не таке вже й нещасливе,— мовив Тиріон. Слуга саме приніс йому тарілку, і Тиріон відірвав собі окраєць чорного хліба.

— Що ти маєш на увазі? — підозріло подивилася на нього Серсі.

— А те,— криво посміхнувся до неї Тиріон,— що бажання Томена може і справдитися. Мейстер гадає, що в хлопчика є шанси вижити,— зробив він ковток пива.

Мірселла щасливо зітхнула, а Томен нервово всміхнувся, та Тиріон спостерігав не за дітьми. Погляд, яким обмінялися Джеймі з Серсі, був миттєвий, однак від Тиріона він не сховався. Сестра одразу ж потупилася в стіл.

— Хіба це милосердно? Які жорстокі ці північні боги, що дозволяють хлопчикові так довго мучитися від болю!

— А що саме сказав мейстер? — запитав Джеймі.

Тиріон хруснув беконом. Хвильку замислено пожував й мовив:

— Сказав, якби хлопцю судилося померти, він би вже помер. Уже чотири дні без жодних змін.

— Бран видужає, дядьку? — запитала маленька Мірселла. Вона успадкувала від матері вроду, але не характер.

— Маленька, у нього після падіння спина поламана,— пояснив Тиріон,— і ноги. Йому підтримують життя водою з медом, бо в іншому разі він би помер з голоду. Якщо він колись отямиться, мабуть, зможе самостійно їсти, але вже ніколи не ходитиме.

— Якщо він колись отямиться,— повторила Серсі.— А це реально?

— Тільки богам відомо,— сказав Тиріон.— Але мейстер сподівається,— пожував він хліб.— Кажу вам, тільки завдяки тому вовку він іще досі живий. Звір день і ніч сидить у нього під вікном і виє. Його відганяють, а він знову повертається. Подейкують, одного дня мейстер звелів зачинити вікно, щоб стало тихше, і Бранові зразу погіршало. Коли вікно відчинили, серце в нього забилося ритмічніше.

Королева здригнулася.

— У цих тваринах є щось неприродне,— мовила вона.— Вони небезпечні. На південь з нами вони точно не поїдуть.

— Важко тобі буде їх зупинити, сестро,— мовив Джеймі.— Вони за дівчатами ходять, як хвостики.

Тиріон узявся до риби.

— То ви скоро їдете?

— Хотілося б швидше,— сказала Серсі та спохмурніла.— Чи скоро ідемо ми? — луною повторила вона.— А ти? Боги, тільки не кажи мені, що ти лишаєшся тут.

Тиріон знизав плечима.

— Бенджен Старк вертається до Нічної варти разом з братовим байстрюком. Я подумав, що непогано було би з’їздити з ними й поглянути на славнозвісну Стіну.

— Сподіваюся,— усміхнувся Джеймі,— ти не збираєшся вбратися в чорне, любий брате?

— Що? — засміявся Тиріон.— Я і целібат? Повії від Дорну до Кичери Кастерлі навколішках повзатимуть. Ні, я просто хочу видертися на Стіну й насцяти за край світу.

Зненацька Серсі звелася на ноги.

— Дітям не варто слухати цю бридоту. Томене, Мірселло, ходімо.

І вона квапливо вийшла з ранкових палат, а за її шлейфом потягнулися діти.

Холодними зеленими очима Джеймі Ланістер замислено роздивлявся брата.

— Старк не поїде з Вічнозиму, поки його син стоїть однією ногою в могилі.

— Поїде, якщо Роберт звелить,— заперечив Тиріон.— А Роберт звелить. У цій ситуації Едард Старк нічим не може зарадити хлопчикові.

— Він може урвати його страждання,— сказав Джеймі.— Якби йшлося про мого сина, я б так і вчинив. Це було б милостиво.

— Любий брате, раджу тобі таких пропозицій при лордові Едарді не висловлювати,— мовив Тиріон.— Йому це не сподобається.

— Навіть якщо хлопчик виживе, він залишиться калікою. Гірше ніж калікою. Це абсурд. Ліпше вже швидка смерть.

У відповідь Тиріон знизав плечима, що тільки підкреслило, які горбаті в нього плечі.

— До речі про абсурд,— мовив він,— дозволь не погодитися. Смерть жахливо остаточна, а життя повне можливостей.

— Ах ти маленький збочений куць! — посміхнувся Джеймі.

— Я такий,— визнав Тиріон.— Сподіваюся, хлопчик таки отямиться. Дуже цікаво дізнатися, що він розповість.

Братова усмішка скисла, як молоко.

— Тиріоне, любий брате,— сказав Джеймі похмуро,— іноді ти так поводишся, що я сумніваюся, на чиєму ти боці.

У Тиріона саме був повний рот хліба й риби. Ковтнувши міцного темного пива, щоб легше жувалося, він по-вовчому вишкірився до Джеймі.

— Джеймі, любий брате,— мовив він,— ти мене ображаєш. Ти ж знаєш, як я люблю нашу родину.