Гра престолів

Кетлін

Вісім днів уже не було Неда з дівчатами, коли одного вечора в кімнаті Брана з’явився мейстер Лувін, тримаючи в руках лампу й облікові книжки.

— Давно час перевірити рахунки, міледі,— мовив він.— Думаю, вам варто знати, скільки нам коштував королівський візит.

Поглянувши на хворого Брана, який лежав у ліжку, Кетлін відкинула йому з чола чубчик. І збагнула, який довгий той відріс. Скоро вже треба буде підрізати.

— Мені не потрібно перевіряти рахунки, мейстре Лувіне,— мовила вона, не відриваючи очей від Брана.— Я добре знаю ціну цього візиту. Заберіть книжки.

— Міледі, у королівського почту здоровий апетит. Треба поповнити комори, поки...

— Кажу вам,— урвала вона його,— заберіть книжки. Усе зробить стюард.

— У нас зараз немає стюарда,— нагадав їй мейстер Лувін. Точно як мале сіре мишеня, подумала вона, вчепиться й не відпустить.— Пул виїхав на південь, щоб облаштувати господарство лорда Едарда на Королівському Причалі.

— Ах, так-так,— неуважно кивнула Кетлін,— пригадую.

Бран був страшенно блідий з обличчя. Може, пересунути його ліжечко до вікна, щоб на нього бодай зранку падало сонячне проміння?

Поставивши лампу в нішу біля дверей, мейстер Лувін підкрутив ґніт.

— Є кілька справ, які вимагають вашої невідкладної уваги, міледі. Крім стюарда, нам потрібно призначити капітана замкової варти замість Джорі, а ще нового стайничого...

Відірвавши очі від Брана, Кетлін утупилася в мейстра.

— Стайничого?! — мов батогом ударила вона.

— Так, міледі,— затремтів мейстер.— Галлен виїхав на південь разом з лордом Едардом, отож...

— Мій син, весь побитий і потрощений, умирає, Лувіне, а ви прийшли до мене побалакати про нового стайничого? Невже ви гадаєте, мені не байдуже, що діється в стайнях? Що мені це бодай на крихту цікаво? Та я би власноруч зарізала всіх коней у Вічнозимі, якби після цього Бран розплющив очі, ви це розумієте? Розумієте?

— Так,— схилив він голову в поклоні,— але призначення...

— Я сам усіх призначу,— втрутився Роб.

Кетлін не чула, як він увійшов; він стояв на порозі, дивлячись на неї. «Як я розкричалася»,— подумала вона, зненацька засоромлена. Що це з нею відбувається? Вона страшенно втомилася, та й серце повсякчас болить.

Мейстер Лувін перевів погляд з Кетлін на її сина.

— Я підготував перелік людей, чиї кандидатури можна розглянути на звільнені місця,— мовив він, дістаючи з рукава аркуш паперу та простягаючи його Робу.

Син переглянув імена. Кетлін бачила, що він був надворі: щоки в нього розчервонілися від холоду, а нечесане волосся розкуйовдило вітром.

— Гідні претенденти,— мовив він, віддаючи перелік.— Завтра про них поговоримо.

— Дуже добре, мілорде.

Аркуш паперу зник у рукаві.

— А зараз залиште нас,— попросив Роб.

Уклонившись, мейстер Лувін вийшов. Зачинивши по ньому двері, Роб обернувся до матері. Вона побачила, що на боці в нього меч.

— Мамо, що ви робите?

Кетлін завжди вважала, що Роб подібний до неї: як Бран, Рикон і Санса, він був схожий на Таллі: мав золотисто-каштанове волосся та блакитні очі. Але сьогодні вона вперше побачила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось рішуче й суворе, як сама Північ.

— Що я роблю? — відлунням повторила вона, збентежена питанням.— Як ти можеш таке питати? А що, на твою думку, я роблю? Я піклуюся про твого брата. Доглядаю Брана.

— Ото так ти це називаєш? Ти не виходила з цієї кімнати відтоді, як Бран покалічився. Навіть не вийшла до воріт, коли від’їжджали батько з дівчатами.

— З ними я попрощалася тут, звідси дивилася, як вони від’їжджають...

Вона благала Неда не їхати, не зараз, не після того, що сталося; тепер усе змінилося, невже він цього не бачить?.. Але все було марно. В нього не було вибору, пояснив він їй, а тоді поїхав, обравши свій шлях.

— Я ні на мить не можу його залишити, адже ця мить може бути для нього останньою. Я маю бути з ним, якщо... якщо...

Вона схопила синову мляву руку, переплітаючи свої пальці з його. Він був страшенно слабкий і худенький, у руках зовсім не зосталося сили, але під шкірою й досі відчувалося тепло життя.

Робів голос пом’якшав.

— Він не помре, мамо. Мейстер Лувін каже, що небезпека позаду.

— А що як мейстер Лувін помиляється? Що як я буду потрібна Бранові, а мене поряд не виявиться?

— Ти потрібна Риконові,— різко мовив Роб.— Йому всього три роки, він не розуміє, що тут коїться. Гадає, що всі його покинули, тому цілий день тиняється за мною, чіпляючись за ногу й плачучи. Я не знаю, що з ним робити.

На мить він замовк, закусивши губу, як завжди це робив маленьким.

— Мамо, мені ти теж потрібна. Я стараюся, але я... я не можу все робити сам,— голос його схвильовано урвався, і Кетлін пригадала, що йому всього-на-всього чотирнадцять. Їй хотілося підвестися й підійти до нього, але Бран і далі тримав її за руку, тож вона не могла поворухнутися.

За вікном завив вовк. Кетлін затремтіла, але тільки на секунду.

— Це Бранове вовченя,— одчинив вікно Роб, впускаючи нічне повітря в затхлу вежу. Виття зробилося голоснішим. Це був холодний самотній звук, повний журби й розпачу.

— Не треба,— мовила Кетлін,— Бран замерзне.

— Йому краще, коли він чує виття,— сказав Роб. Десь оддалік у Вічнозимі в унісон з першим завив другий вовк. До них долучився третій, він був трохи ближче.— Це Кошлай і Сіровій,— пояснив Роб під одностайні вовчі співи.— Якщо добре вслухатися, можна їх розрізнити.

Кетлін тіпало. Від горя, від холоду, від виття деривовків. Ніч у ніч тільки вовче виття, і зимний вітер, і порожній сірий замок, і цьому не було кінця-краю, і нічого не змінювалося, а її синочок лежав весь побитий, її наймиліший мазунчик, найлагідніший, її Бран, який так любив сміятися й лазити, і мріяв про лицарство, а тепер усьому кінець, і вона вже ніколи не почує його сміху! Схлипуючи, вона вивільнила руку й затулила вуха від жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — плакала вона.— Я вже не витримую, нехай вони замовкнуть, замовкнуть, повбивай їх усіх, тільки хай замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала на підлогу, отямилася, коли Роб узявся підводити її, тримаючи у своїх дужих руках.

— Не бійся, мамо. Вони ніколи йому не зашкодять,— допоміг він їй лягти на вузьке ліжко в кутку кімнати.— Заплющ очі,— мовив він лагідно.— Відпочинь. Мейстер Лувін каже, ти майже не спиш відтоді, як Бран упав.

— Не можу,— ридала вона.— Боги поможіть, Робе, я не можу, а що як він помре, коли я засну, що як він помре, що як він помре...

Вовки й далі вили. Скрикнувши, вона знову затулила вуха.

— О боги, зачини вікно!

— Якщо пообіцяєш поспати.

Роб рушив до вікна, та щойно він потягнувся до віконниць, до журливого виття деривовків додався новий звук.

— Це собаки,— дослухаючись, мовив він,— усі собаки брешуть. Такого ще не було...

Кетлін чула, як він затамував подих. Коли вона звела очі, у світлі лампи його обличчя здалося страшенно блідим.

— Пожежа,— прошепотів він.

«Пожежа?» — подумала вона. А тоді в голові стукнуло: Бран!

— Допоможи,— кинула вона, сідаючи.— Допоможи мені з Браном.

Але Роб, схоже, не чув її.

— Пожежа в бібліотечній вежі,— зронив він.

Крізь відчинене вікно Кетлін побачила червоне миготливе світло. Від полегшення у неї підкосилися ноги. Бран у безпеці. Бібліотечна вежа — на тому боці замкового двору, сюди жоден вогонь не зможе перекинутися.

— Дякувати богам,— прошепотіла вона.

Роб глянув на неї, як на божевільну.

— Мамо, лишайся тут. Я повернуся, коли вогонь загасять.

І він вибіг геть. З-за дверей було чути, як він гукає вартових, а тоді всі вони в дикому поспіху мчать униз, перестрибуючи через дві-три сходинки.

Надворі вже чулися крики «Пожежа!», зойки, квапливі кроки, іржання схарапуджених коней, божевільне гавкання замкових псів. Дослухаючись до какофонії, Кетлін збагнула, що виття не чути. Деривовки затихли.

Про себе молячись сімом ликам богів, Кетлін підійшла до вікна. З вікон бібліотеки, розташованої через двір, вихоплювалися довгі язики полум’я. Дивлячись, як піднімається до неба дим, Кетлін з сумом подумала про всі ті книжки, які Старки збирали протягом століть. А тоді зачинила віконниці.

Коли вона обернулася, в кімнаті з нею виявився якийсь чоловік.

— Вас не мало бути тута,— кисло пробурмотів він,— тута нікого не мало бути.

Це був брудний коротун у засмальцьованому коричневому вбранні, від якого смерділо стайнею. Кетлін знала всіх, хто працював у стайні, але його не пригадувала. Він був сухорлявий, з обвислим білявим волоссям і світлими глибоко посадженими очима на вилицюватому обличчі, з кинджалом у руці.

Кетлін глянула на кинджал, тоді на Брана.

— Ні,— прошепотіла вона, і це єдине слово застрягло в неї в горлі.

Мабуть, чоловік таки почув її.

— Це милосердя,— сказав він.— Малий і так уже мертвий.

— Ні,— повторила Кетлін, цього разу голосніше.— Ні, навіть не думай.

Вона рвучко розвернулася до вікна, щоб покликати на допомогу, але чоловік рухався неймовірно швидко. Затиснувши однією рукою їй рота, він смикнув її за голову, а другою приставив кинджал їй до горла. Сморід від нього йшов нестерпний.

Потягнувшись до горла, Кетлін щосили вхопилася за лезо, намагаючись відсторонити його. Чоловік вилаявся їй на вухо. Пальці в неї одразу стали слизькими від крові, але вона не відпускала кинджал. Чоловікова рука міцніше затисла їй рота, перекриваючи доступ повітря. Крутнувши головою, Кетлін примудрилася вкусити його за долоню, щосили впиваючись у неї зубами. Від болю чоловік застогнав. Але вона, стиснувши зуби, рвонула — і зненацька він її відпустив. Рот її наповнився смаком чужої крові. Вдихнувши повітря, Кетлін заверещала, а чоловік у цей час ухопив її за волосся й відкинув від себе, й вона, заточившись, гримнулася на підлогу, а він миттю навис над нею, важко відсапуючись і здригаючись. Слизький від крові кинджал він і досі затискав у правій руці.

— Вас не мало бути тута,— тупо повторив чоловік.

Кетлін побачила, як позаду нього в щілину дверей ковзнула тінь. Почулося приглушене гарчання — не рик, а просто натяк на загрозу, але чоловік, мабуть, щось почув, тому що почав розвертися — і в цю мить на нього стрибнув вовк. Разом вони двоє впали просто на Кетлін. Вовк тримав чоловіка за горло. Той заверещав, але тривало це заледве секунду, бо далі вовк рвонув зубами, розпанахавши горло.

Кетлін на обличчя вологим дощем бризнула кров.

А вовк дивився на неї. Писок у нього був червоний і мокрий, а очі в темній кімнаті світили золотом. Це був Бранів вовк, збагнула вона. Звісна річ.

— Дякую,— прошепотіла Кетлін слабким голосом. І, тремтячи, піднесла руку. Вовк наблизився, понюхав її пальці, а тоді шорстким вологим язиком лизнув кров. Злизавши з її долоні всю кров, він мовчки розвернувся, застрибнув на ліжко до Брана та влігся поруч. Кетлін істерично зареготала.

Отак їх і знайшли Роб, мейстер Лувін і сер Родрик, увірвавшись до кімнати з половиною гвардійців Вічнозиму. Коли Кетлін нарешті пересміялася, її загорнули в теплі покривала й відвели у Велику фортецю, у її власні покої. Стара Нан роздягнула її, допомогла залізти в гарячу як окріп купіль та м’якою ганчіркою змила з неї кров.

Потім прийшов мейстер Лувін, щоб перев’язати їй рани. Порізи на пальцях були дуже глибокі, майже до кістки, та й боліла і кривавилася голова в тому місці, де нападник видер жмур волосся. Мейстер сказав, що цей біль — це тільки початок, і дав їй макового молочка, щоб вона заснула.

Нарешті Кетлін заплющила очі.

Коли вона знову розліпила повіки, їй повідомили, що вона проспала чотири дні. Кивнувши, Кетлін сіла в ліжку. Минуле, починаючи з Бранового падіння, здавалося їй нічним кошмаром — страшним сном, гірким і кривавим, але руки боліли, і це нагадало їй, що все трапилося насправжки. Слабкість і запаморочення не минали, але Кетлін почувалася дуже рішуче, так наче з плечей у неї зняли важкий тягар.

— Принесіть мені хліба й меду,— звеліла вона слугам,— і перекажіть мейстрові Лувіну, що мені слід перемінити пов’язку.

Здивовано поглянувши на неї, слуги побігли виконувати наказ.

Кетлін пригадала, як вона поводилася, і їй стало соромно. Вона всіх підвела — дітей, чоловіка, її шляхетний дім. Такого більше не трапиться. Вона покаже цим північанам, якими сильними бувають Таллі з Річкорину.

Ще не принесли їжу, як у спальні з’явився Роб. З ним прийшов Родрик Кассель, а ще чоловіків годованець Теон Грейджой і Галліс Моллен, м’язистий гвардієць з квадратною каштановою бородою. Тепер він новий капітан замкової варти, повідомив Роб. Її син був одягнений у дублені шкіри й кольчугу, а з пояса в нього звисав меч.

— Хто це був? — запитала Кетлін.

— Ніхто не знає його імені,— відповів Галліс Моллен.— Він не з Вічнозиму, міледі, але дехто каже, що він останні кілька тижнів крутився в замку.

— Значить, він з людей короля,— мовила вона,— або Ланістерів. Мабуть, чекав нагоди, коли всі поїхали.

— Можливо,— сказав Галліс.— Останнім часом у Вічнозимі було стільки чужинців, що точно сказати все одно неможливо.

— Він ховався у стайні,— сказав Грейджой.— По запаху зразу було чути.

— І як так сталося, що його ніхто не помітив? — гостро запитала Кетлін.

Галліс Моллен збентежився.

— З усіма тими кіньми, що лорд Едард забрав на південь, і тими, що ми відіслали на північ для Нічної варти, стайня наполовину спорожніла. Від конюших сховатися — нехитра справа. Може, Годор їх і бачив, кажуть, хлопець останнім часом дивно поводився, але ж ви його знаєте...— похитав Галліс головою.

— Ми знайшли, де він спав,— вставив Роб.— У шкіряній торбі, захованій у соломі, він мав дев’яносто срібних оленів.

— Приємно знати, що життя мого сина коштує недешево,— гірко зронила Кетлін.

Галліс Моллен подивився на неї здивовано.

— Перепрошую, міледі, ви кажете, що він прийшов по хлопчикову душу?

— Божевілля,— з сумнівом зронив Грейджой.

— Він прийшов по Бранову душу,— сказала Кетлін.— Він кілька разів пробурмотів, що мене в кімнаті не мало бути. Це він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я побіжу її гасити, прихопивши з собою всіх вартових. Якби від горя я не поводилася, як божевільна, це б спрацювало.

— Для чого комусь убивати Брана? — запитав Роб.— Боги, та він усього лише хлопчик, безпомічний і безтямний...

Кетлін кинула на свого первістка гострий погляд.

— Якщо ти збираєшся правити Північчю, Робе, то маєш замислюватися про такі речі. Шукати відповіді на власні запитання. Для чого комусь убивати непритомну дитину?

Не встиг Роб відповісти, як з кухні принесли їжу. На таці було більше, ніж Кетлін просила: ще гарячий хліб, масло, мед, ожинове варення, скибка бекону й некруто зварені яйця, трикутний кавалок сиру, чайник м’ятного чаю. Водночас у кімнату зайшов мейстер Лувін.

— Як мій син, мейстре? — запитала Кетлін, дивлячись на їжу й усвідомлюючи, що в неї немає апетиту.

— Без змін, міледі,— опустив очі мейстер Лувін.

Такої відповіді вона й очікувала, ні більше, ні менше. Руки їй прошивало болем, так ніби й зараз у долоні глибоко уп’ялося лезо. Відіславши слуг, вона знову повернулася до Роба.

— То як, знайшов відповідь на власне запитання?

— Хтось боїться, що Бран отямиться,— сказав Роб,— боїться того, що він скаже чи зробить, боїться того, що він, можливо, знає.

Кетлін запишалася сином.

— Дуже добре,— похвалила вона й обернулася до нового капітана замкової варти.— Бран має бути в повній безпеці. Якщо до нього вже приходив убивця, можуть з’явитися й інші.

— Скільки вартових поставити, міледі? — запитав Галліс.

— Поки чоловік не вдома, господар Вічнозиму — мій син,— відповіла вона.

Роб аж наче трохи витягнувся.

— Нехай один вдень і вночі чергує в кімнаті хворого, один за дверима, а ще один внизу на сходах. Ніхто не повинен заходити до Брана без мого чи материного дозволу.

— Як скажете, мілорде.

— Виконуйте,— звеліла Кетлін.

— І нехай вовк теж завжди буде з ним у кімнаті,— докинув Роб.

— Так,— підтвердила Кетлін. І повторила: — Так.

Уклонившись, Галліс Моллен вийшов геть.

— Леді Старк,— звернувся до неї сер Родрик, коли гвардієць пішов,— ви звернули увагу на кинджал у руках убивці?

— За тих обставин я не мала змоги його добре роздивитися, але можу засвідчити, що лезо дуже гостре,— з сухою посмішкою озвалася Кетлін.— А чому ви питаєте?

— Лиходій, коли його знайшли, так і стискав кинджал у руках. Мені здалося, що в голодранця навряд чи може бути зброя такої тонкої роботи, тож я вирішив уважніше її роздивитися. Лезо викуте з валірійської криці, а руків’я зроблене з драконової кістки. Що така зброя могла робити в руках такого чоловіка? Хтось йому її дав.

Кетлін задумливо кивнула.

— Робе, зачини двері.

Син здивовано зиркнув на неї, але зробив, як було сказано.

— Те, що я вам зараз розповім, не має вийти за межі цієї кімнати,— мовила Кетлін.— Прошу вас поклястися. Якщо мої підозри небезпідставні бодай на крихту, Недові й дівчатам загрожує смертельна небезпека, а єдине слово, підслухане не тим, ким треба, може коштувати їм життя.

— Лорд Едард мені як другий батько,— сказав Теон Грейджой.— Тож я присягаюся.

— Я теж клянуся,— мовив мейстер Лувін.

— І я, міледі,— луною озвався сер Родрик.

— А ти, Робе? — поглянула вона на сина.

Той на згоду кивнув.

— Моя сестра Лайса вважає, що Ланістери вбили її чоловіка, лорда Арина, правицю короля,— повідомила Кетлін.— Пригадую, Джеймі Ланістер не брав участі в полюванні в той день, коли впав Бран. Він лишався тут, у замку...

У кімнаті запала мертва тиша.

— Не думаю, що Бран сам упав з вежі,— провадила Кетлін у цій тиші.— Гадаю, його скинули.

На всіх обличчях читався відвертий шок.

— Міледі, це жахливе припущення,— мовив Родрик Кассель.— Навіть у Царевбивці здригнеться рука, коли йдеться про замах на невинну дитину.

— Та невже? — зронив Теон Грейджой.— Сумніваюся.

— Гонор і пиха Ланістерів не мають меж,— мовила Кетлін.

— Хлопець завжди був дуже спритний,— замислено мовив мейстер Лувін,— і знав у Вічнозимі кожен камінь.

— О боги,— вигукнув юний Роб, від люті темніючи з обличчя.— Якщо це правда, він за це заплатить,— висмикнувши меч з піхов, він помахав ним у повітрі.— Я його власноруч уб’ю!

— Забери це! — розсердився сер Родрик.— Ланістер за сотні миль звідси. Ніколи не витягай меча, якщо не збираєшся ним скористатися. Скільки разів тобі казати, дурний хлопчисько?

Роб засоромлено сховав меч у піхви, зненацька знову перетворившись на дитину.

— Бачу, мій син тепер при зброї,— мовила Кетлін до сера Родрика.

— Я подумав, що вже час,— озвався старий військовий інструктор.

Роб схвильовано дивився на матір.

— Давно вже час,— мовила вона.— Можливо, скоро Вічнозиму знадобляться всі його мечники, і ліпше, щоб мечі в них були не дерев’яні.

Поклавши долоню на руків’я свого меча, Теон Грейджой мовив:

— Міледі, якщо до цього дійде, знайте: мій дім зобов’язаний вашому.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.

— У нас поки що тільки здогади. А звинуватити ми збираємося любого брата королеви. Вона цьому не зрадіє. Тож нам потрібно або зібрати докази, або не розтуляти рота.

— Доказ — отой кинджал,— сказав сер Родрик.— Лезо такої тонкої роботи не може пройти повз увагу.

І тут Кетлін збагнула: є тільки одне місце, де можна дізнатися правду.

— Треба їхати на Королівський Причал.

— Я поїду,— зголосився Роб.

— Ні,— заперечила вона,— твоє місце тут. У Вічнозимі завжди має залишатися хтось зі Старків.

Вона поглянула на сера Родрика з його великими білими бакенбардами, на мейстра Лувіна в його сірому вбранні, на юного Грейджоя — стрункого, темночубого й запального. Кого послати? Кому повірять? І зненацька Кетлін усе зрозуміла. Оскільки забинтовані пальці заклякли й затвердли, мов камінь, вона здвигнула плечима, щоб відкинути покривала, та злізла з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Міледі,— мовив мейстер Лувін,— хіба це розважливо? Без сумніву, Ланістерам ваш приїзд видасться підозрілим.

— А як же Бран? — запитав Роб. Бідолашний хлопчина був геть збентежений.— Ти ж не збираєшся його покинути.

— Для Брана я зробила все, що могла,— сказала вона, поклавши порізану долоню синові на плече.— Його життя в руках богів і мейстра Лувіна. Як ти сам нагадав мені, Робе, у мене є й інші діти, про яких я маю дбати.

— Вам знадобиться потужний супровід,— зронив Теон Грейджой.

— Я пошлю Галліса з загоном гвардійців,— сказав Роб.

— Ні,— не погодилася Кетлін,— великий загін привертатиме непотрібну увагу. Не хочу, аби Ланістери дізналися, що я їду.

— Міледі,— запротестував сер Родрик,— дозвольте бодай мені вас супроводжувати. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— А я не їхатиму королівським гостинцем,— відгукнулася Кетлін. Якусь мить поміркувавши, вона сама собі кивнула.— Двоє вершників рухаються не повільніше, ніж один, і вже точно швидше, ніж довжелезна валка, забита возами й каретами. Буду рада вашому товариству, пане Родрику. Поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані зафрахтуємо корабель. Міцні коні й попутний вітер — і ми дістанемося Королівського Причалу раніше за Неда й Ланістерів.

«А там,— подумала вона,— побачимо».