Гра престолів

Тиріон

— Їсти? — запитав Морд, кинувши сердитий погляд. У товстій короткопалій руці він тримав тарілку квасолі в олії.

Тиріон Ланістер умирав з голоду, але хай ця звірюка не чекає, що він почне плазувати.

— Мені підійшла б ягняча вирізка,— сказав Тиріон з купи брудної соломи в кутку камери.— Тарілочка гороху з цибулею, трохи свіжого хліба з маслом, і ще карафа підігрітого вина, щоб запити. Або пива, якщо його дістати простіше. Я стараюся не надто прискіпуватися.

— Квасоля,— сказав Морд.— Ось.

Він простягнув тарілку.

Тиріон зітхнув. Тюремник — вісім пудів безпросвітної дурості — мав коричневі гнилі зуби й маленькі темні очиці. Ліва половина обличчя в нього блищала від шраму: йому сокирою відтяло вухо й частково щоку. Передбачуваний він був настільки ж, наскільки й потворний, але Тиріон і справді зголоднів. І тому потягнувся до тарілки.

Морд, вишкірившись, відсмикнув її.

— Ось,— сказав він, тримаючи тарілку так, щоб Тиріон не міг дотягнутися.

Карлик важко зіп’явся на ноги, відчуваючи, як болять усі суглоби.

— Нам що, кожного разу грати в цю дурнувату гру?

Він знову потягнувся до квасолі.

Морд, вищиривши гнилі зуби й шаркаючи ногами, відступив.

— Ось, карлик,— виставив він тарілку на віддаль випростаної руки, тримаючи її понад прірвою, де закінчувалася камера, а починалося небо.— Їсти? Ось. Іди бери.

Тиріон своїми коротенькими ручками не міг дотягнутися до тарілки, та й не збирався наближатися до краю. Мордові досить підштовхнути його великим білим черевом — і Тиріон перетвориться на нудотну червону пляму на камінні Неба, як уже за століття перетворилося чимало в’язнів Соколиного Гнізда.

— Я тут подумав, що я зовсім не голодний,— оголосив він, повертаючись у куток камери.

Буркнувши щось, Морд розчепірив товсті пальці. Вітер, підхопивши тарілку, перекинув її. Їжа полетіла вниз, і лише кілька квасолин бризнуло в камеру. Тюремник зареготав, і його черево затрусилося, як пудинг.

На Тиріона накотила лють.

— Ти, клятий виплодку рябого недолюдка! — виплюнув він.— Щоб ти здох від різачки!

На це Морд, виходячи з камери, добряче буцнув його під ребра чоботом зі сталевим носаком.

— Забираю свої слова назад,— хапнув Тиріон повітря, скрутившись на соломі.— Я сам тебе вб’ю, присягаюся!

Окуті залізом двері захряснулися. До Тиріона долинув брязкіт ключів.

Як на такого коротуна, він має до біса великий рот, подумав Тиріон, заповзаючи у куток камери, яку Арини для сміху прозвали підземеллям. Скулившись під тоненьким покривалом — оце й уся його постіль,— він утупився у яскраве блакитне небо й далекі гори, яким, здавалося, не було кінця-краю, мріючи про плащ із хутра тінь-кота, що його він виграв у кості в Марильйона, а співець поцупив з тіла ватажка горлорізів. Від шкури тхнуло кров’ю і цвіллю, зате вона була тепла й товста. Тільки побачивши її, Морд одразу її відібрав.

Різкі пориви вітру шарпали покривало, як кігті. Камера була жалюгідно маленька, навіть для карлика. Менш ніж за п’ять футів од Тиріона, де у нормальному підземеллі мала бути стіна, підлога кінчалася й починалося небо. Тиріон міг насолоджуватися свіжим повітрям і сонячним промінням, а вночі — місяцем і зорями, але він умить поміняв би це все на найвогкішу, найпохмурішу яму в надрах Кичери Кастерлі.

«Полетиш,— запевняв його Морд, заштовхуючи в камеру.— Двадцять днів, тридцять, може, п’ятдесят. А тоді полетиш».

В Аринів єдиних у всьому королівстві було підземелля, з якого в’язням дозволялося вільно тікати. Першого дня Тиріон кілька годин збирав усю мужність у кулак, а тоді влігся на живіт і підповз до краю, аби, вистромивши голову, зазирнути вниз. Там, за шістсот футів, виднілося Небо, а між ним і камерою не було нічого, тільки порожнє повітря. Витягнувши голову, наскільки можливо, Тиріон побачив інші камери — праворуч, ліворуч, угорі. Він був бджолою у кам’яному стільнику, але хтось відірвав йому крила.

У камері було холодно, вітер завивав день і ніч, а що найгірше, підлога виявилася похилою. Зовсім трошечки, але цього було досить. Тиріон боявся заплющувати очі, боявся, що уві сні він перекотиться — і від жаху прокинеться, зісковзуючи з краю. Нічого дивного, що в небесній в’язниці бранці божеволіли.

«Боги поможіть,— написав якийсь Тиріонів попередник на стіні чимось, підозріло схожим на кров,— блакить кличе». Спершу Тиріонові було цікаво, хто це і що з ним сталося, але згодом він вирішив, що йому цього ліпше не знати.

Якби тільки він стулив свій рот...

Усе почав клятий хлопчисько, що згори вниз дивився на Тиріона зі свого різьбленого трону з віродерева, над яким майоріли прапори дому Аринів — сокіл на тлі повні. На Тиріона Ланістера все життя дивилися згори вниз, але вперше — шестирічний хлопчина зі сльозливими очима, якому самому треба було під сідниці підкладати товсті подушки, щоб він сидів урівень з чоловіками.

— Він поганий? — запитав хлопчина, притискаючи до себе ляльку.

— Поганий,— озвалася леді Лайса з трохи нижчого трону поряд. Вона була вся в блакитному, напудрена й напахчена: у замку-бо товклося повно залицяльників.

— Який він маленький! — хихикнув лорд Соколиного Гнізда.

— Це Тиріон на прізвисько Куць, з дому Ланістерів, це він убив твого батька,— мовила вона, підвищуючи голос, щоб почули всі присутні, і той полетів високою залою Гнізда, відбиваючись від молочно-білих стін і струнких колон.— Він умертвив правицю короля!

— Що, і його теж? — як бовдур, перепитав Тиріон.

А йому-бо ліпше було тримати рот на замку, а голову схиленою. Зараз він це добре усвідомлював; сьоме пекло, він усвідомлював це вже тоді! Висока зала Гнізда виявилася довгою і простою, й від білих мармурових стін з синіми прожилками віяло загрозливим холодом, але обличчя довкруж були ще холодніші. Могуть Кичери Кастерлі сюди не поширювалась, і у Видолі Ланістери друзів не мали. Для Тиріона найкращою захисною тактикою було б мовчання й покірливість.

Але він перебував у надто кепському гуморі, щоб поводитися розважливо. До свого сорому, на останньому відтинку підйому до Гнізда він почав спотикатися, бо закляклі ноги вже не мали сили нести його вище. Решту дороги його тягнув на руках Брон, і приниження тільки підлило лою у вогонь його люті.

— Схоже, я кручусь як бджілка,— з гірким сарказмом мовив він.— Цікаво, де тільки в мене знайшлося стільки часу, щоб наліво й направо убивати й умертвляти.

А слід було пам’ятати, з ким він має справу. І Лайса Арин, і її напівбожевільний слабачок і при дворі з гумором не дружили, особливо коли цей гумор спрямований був на них.

— Куцю,— холодно мовила Лайса,— або тримай язика на припоні й розмовляй з моїм сином увічливо, або, запевняю тебе, дуже скоро ти про це пошкодуєш. Не забувайся, хто ти і де ти. Тут Соколине Гніздо, і в залі зібралися лицарі Видолу, люди віддані, які по-справжньому любили Джона Арина. Будь-хто з них за мене ладен померти.

— Леді Арин, якщо зі мною щось станеться, мій брат Джеймі потурбується, щоб вони і справді за вас померли.

Вимовляючи ці слова, Тиріон усвідомлював, що даремно це робить.

— Літати умієте, мілорде Ланістер? — поцікавилася леді Лайса.— Карлики мають крила? Якщо ні, то ліпше вам проковтнути всі ті погрози, які спадають вам на думку.

— Я нікому не погрожував,— мовив Тиріон.— Я застеріг.

Тут маленький лорд Роберт скочив на ноги — він так засмутився, аж ляльку впустив.

— Вам нас не скривдити! — заверещав він.— Тут нас нікому не скривдити! Скажи йому, мамо, скажи йому, що тут йому нас не скривдити! — почав хлопець сіпатися.

— Соколине Гніздо неприступне,— спокійно оголосила Лайса Арин і пригорнула сина, відгородивши захисним колом дебелих білих рук.— Куць просто намагається нас залякати, дитинко. Всі Ланістери брехуни. Ніхто не скривдить мого любого хлопчика.

Чорт забирай, вона мала рацію. На власні очі пересвідчившись, як воно — видертися сюди, Тиріон добре уявляв собі, як почуватиметься лицар в обладунках, якщо спробує пробитися нагору під градом стріл і каміння, що сипатиметься згори, водночас на кожному кроці наражаючись на ворога. Цього не передати словом «жахіття». Нічого дивного, що Гніздо ще ніхто й ніколи не завоював.

Але Тиріон не міг спинитися.

— Не те щоб неприступне,— мовив він,— просто незручне для приступу.

Малий Роберт тремтячою рукою тицьнув у нього згори вниз:

— Брехун! Мамо, я хочу подивитися, як він летить.

Двійко вартових у небесно-блакитних плащах підхопили Тиріона попід руки, відриваючи від землі.

Одним богам відомо, чим би це все закінчилося, якби не Кетлін Старк.

— Сестро,— гукнула вона, стоячи біля підніжжя тронів,— прошу тебе не забувати, що цей чоловік — мій бранець. І я не дозволю його скривдити.

Якусь мить Лайса Арин прохолодно дивилася на сестру, а тоді підвелася й метнулася до Тиріона, волочачи по підлозі довгий шлейф. На мить Тиріон злякався, що зараз вона його вдарить, а натомість вона звеліла відпустити його. Гвардійці кинули його на землю, ноги в нього підкосилися — і Тиріон упав.

Кумедне це, мабуть, видовище було, коли він спробував зіп’ятися на рівні, але праву ногу прошила судома, і він знову полетів на підлогу. Високою залою дому Аринів прокотився регіт.

— Гість моєї сестрички такий змучений, що не може стояти,— оголосила леді Лайса.— Пане Вардисе, відведіть його в підземелля. Йому корисно буде відпочити в небесній камері.

Гвардійці ривком поставили його на ноги. Тиріон Ланістер, червоний від сорому, повис між них, жалюгідно дриґаючи ногами.

— Я цього не забуду,— зронив він до всіх, коли його несли геть.

І він таки не забув, хай з цього й не було жодної користі.

Спершу він заспокоював себе, що ув’язнення не може тривати довго. Лайса Арин просто хотіла його принизити, ось і все. Скоро вона знову пошле по нього. Якщо не вона, то Кетлін Старк захоче його допитати. Цього разу він триматиме язика на припоні. Вбити його без роздумів вони не наважаться: він усе-таки Ланістер з Кичери Кастерлі, і якщо вони проллють його кров, це означатиме війну. Принаймні так він собі казав.

А зараз його впевненість почала випаровуватися.

Може, його полонителі з самого початку збиралися згноїти його тут, от тільки він боявся, що довго гнити в нього забракне сил. День у день він слабшав, тож це тільки питання часу, коли тюремник Морд своїми штурханами нарешті щось йому зламає, якщо, звісно, раніше не заморить його голодом. Ще кілька холодних і голодних ночей — і блакить покличе й Тиріона.

Він намагався уявити, що відбувається за стінами в’язниці (якщо їх можна назвати стінами). Без сумніву, отримавши звістку, лорд Тайвін вислав навздогін вершників. Можливо, просто зараз Джеймі веде військо крізь Місячні гори... якщо не рушив натомість на північ, у Вічнозим. Чи хтось поза Видолом бодай здогадується, куди Кетлін Таллі забрала Тиріона? Цікаво, а як учинить Серсі, коли почує про це? Король міг би наказати його звільнити, от тільки кого послухається Роберт — королеви чи правиці? Тиріон не впадав у оману, буцім король кохає його сестру.

Якщо Серсі має клепку в голові, то наполягатиме, щоб король сам судив Тиріона. Навіть Нед Старк не зможе заперечити проти цього, не підриваючи честі короля. А Тиріон тільки радий буде ризикнути й виступити на суді. Хай які йому висуваються звинувачення, як він бачить, у Старків немає жодних доказів. Нехай винесуть цю справу на суд Залізного трону й лордів королівства, і буде їм кінець. Якби тільки Серсі вистало глузду це зрозуміти...

Тиріон Ланістер зітхнув. Сестра не позбавлена хитринки, от тільки її засліплює гордість. У цій ситуації вона побачить образу, а не шанс. А Джеймі в цьому сенсі ще гірший — безрозсудний і впертий, він легко спалахує люттю. Брат ніколи не стане розв’язувати вузол, коли можна його навпіл розрубати мечем.

Цікаво, думав Тиріон, хто з них підіслав розбійника, щоб змусити Старкового малого замовкнути, і чи справді це вони влаштували смерть лорда Арина? Якщо старого правицю дійсно вбили, зроблено це було спритно й тонко. В його віці чоловіки часто вмирають від наглих хвороб. Натомість ідея підіслати до Брандона Старка якогось бовдура з краденим ножем здавалася Тиріону неймовірно незграбною. І якщо так подумати, хіба це не дивно?..

Тиріон здригнувся від страшної підозри. Може, деривовк і лев — не єдині звірі в лісі, і якщо це правда, хтось використовує його, як маріонетку. А Тиріон Ланістер терпіти не міг, щоб його використовували.

Слід вибиратися звідси, і то швидко. Шанси здолати Морда мізерні, якщо не нульові, й ніхто найближчим часом не планує таємно передати йому мотузку завдовжки шістсот футів, тож доведеться пробивати собі дорогу до свободи словом. Рот завів його в цю камеру, рот, чорт забирай, хай і виводить.

Тиріон зіп’явся на ноги, стараючись не хвилюватися через похилу підлогу, яка ледь-ледь помітно опускалася до краю. Погрюкав кулаком У двері.

— Морде! — крикнув він.— Тюремнику! Морде, йди сюди!

Горлати й тарабанити довелося щонайменше хвилин десять, поки нарешті не долинули кроки. Тиріон устиг відступити за мить до того, як двері розчахнулися, гупнувши об стіну.

— Шумиш,— прогуркотів Морд; очі його налилися кров’ю. З м’ясистої руки звисала широка й груба шкіряна смужка, намотана на кулак.

«Ніколи не можна показувати, що ти боїшся»,— нагадав собі Тиріон.

— Розбагатіти хочеш? — запитав він.

Морд ляснув його. Замахнувся ременем зліва, ліниво, влучивши Тиріону в передпліччя. Від удару той заточився й від болю зціпив зуби.

— Пащека, карлик,— застеріг його Морд.

— Золото,— мовив Тиріон, силкуючись усміхнутися.— У Кичері Кастерлі повно золота... А-а-ах!

Цього разу Морд замахнувся справа і вклав у удар більше сили, аж ремінь ляснув і стрибнув, влучивши Тиріону в ребра й поваливши навколішки; Тиріон застогнав, але змусив себе глянути вгору на свого наглядача.

— «Багатий як Ланістери»,— прохрипів він.— Чув таку приказку, Морде?..

Морд загарчав. Свиснувши в повітрі, ремінь влучив Тиріону просто в обличчя. Біль був такий пекучий, що Тиріон навіть не пам’ятав, як упав, та коли знову розплющив очі, уже лежав на підлозі камери. У вусі дзвеніло, а в роті набігло повно крові. Він пошукав, на що зіпертися, аби підвестися, але пальці намацали... порожнечу. Тиріон відсмикнув руку, мовби обпікся, і постарався не дихати. Він упав просто на край, за кілька дюймів од блакиті.

— Що скажеш? — запитав Морд. Тримаючи ремінь обома кулаками, він різко його розтягнув. Від виляску Тиріон аж підстрибнув. Тюремник зареготів.

«Він не штовхне мене,— відчайдушно переконував себе Тиріон, плазуючи геть від краю.— Кетлін Старк я потрібен живий, він не наважиться мене вбити». Зворотом долоні витерши з вуст кров, він вишкірився й мовив:

— Добрячий удар, Морде.

Тюремник примружився, міркуючи, чи не глузують з нього.

— Такий силач, як ти, мені би придався.

Ремінь метнувся до нього, але цього разу Тиріон примудрився ухилитися. Ремінь тільки чиркнув його по плечу, не більше.

— Золото,— повторив Тиріон, відповзаючи задки, мов рак,— більше золота, ніж тут ти за все життя заробиш. Досить, щоб купити землю, жінок, коней... станеш лордом. Лордом Мордом,— відхаркнувши кров, Тиріон сплюнув у небо.

— Нема золота,— сказав Морд.

«Він слухає!» — подумав Тиріон.

— Коли мене схопили, гаманець у мене забрали, але ж золото й досі моє. Кетлін Старк, може, й здатна полонити людину, але ніколи не опуститься до грабунку. Це ж заплямує її честь. Допоможи мені, і все золото буде твоє.

Мордів ремінь лизнув Тиріона — впівсерця, нерішуче, повільно й презирливо. Спіймавши його, Тиріон затис кінець у кулаці.

— Ніякого ризику для тебе. Просто передаси повідомлення.

Тюремник висмикнув ремінь з Тиріонових рук.

— Повідомлення,— сказав він так, мовби ніколи в житті не чув цього слова. І нахмурився, аж чоло прорізали глибокі зморшки.

— Ти чув мене, лорде. Просто передай мої слова своїй господині. Скажи їй...

«Що? Що змусить Лайсу Арин поступитися?» Зненацька на Тиріона Ланістера зійшло натхнення.

— ...скажи їй, що я хочу зізнатися в злочинах.

Морд підніс руку, і Тиріон приготувався до нового удару, але тюремник завагався. В очах його боролися підозра й корисливість. Він хотів отримати золото, але боявся ошуку: з нього видно було, що ошукували його в житті чимало.

— Брехня,— похмуро пробурмотів він.— Карлик дурить мене.

— Я напишу розписку,— пообіцяв Тиріон.

Є неграмотні, які письмо зневажають, а є такі, що виявляють забобонну пошану до писаного слова, мов то якісь чари. На щастя, Морд належав до других. Тюремник опустив ремінь.

— Пиши золото. Багато золота.

— Дуже багато золота,— запевнив його Тиріон.— Гаманець — то так, для примани, друже. У брата мого лати зі щирого золота.

По правді сказати, у Джеймі обладунки були зроблені з золоченої криці, але цей бовдур від справжнього золота їх би в житті не відрізнив.

Морд замислено м’яв ремінь, але врешті-решт здався і пішов по чорнило й папір. Коли розписка була готова, наглядач підозріло нахмурився.

— А тепер перекажи моє повідомлення,— нагадав йому Тиріон.

Коли пізно вночі по нього прийшли, Тиріон тремтів уві сні. Морд відчинив двері, але не зронив ні слова. Сер Вардис Іген збудив Тиріона, штурхнувши носаком чобота.

— Підйом, Куцю. Міледі воліє вас бачити.

Тручи заспані очі, Тиріон удавано скривився.

— Хто б сумнівався, от тільки з чого ви взяли, що я волію бачити її?

Сер Вардис нахмурився. Тиріон добре пам’ятав його ще з тих часів, коли той служив капітаном варти правиці на Королівському Причалі. Просте квадратне обличчя, сиве волосся, кремезна статура й повна відсутність почуття гумору.

— Ваші бажання не обходять мене. Підйом, або вас винесуть звідси.

Тиріон незграбно зіп’явся на ноги.

— Холодна нічка,— недбало зронив він,— а у високій залі гуляють протяги. Не хочу застудитися. Морде, якщо твоя ласка, принеси мені мій плащ.

Тюремник нахмурився, і на тупому обличчі проступила підозра.

— Мій плащ,— повторив Тиріон.— Шкуру тінь-кота, яку ти забрав на зберігання. Пригадуєш?

— Принеси йому клятий плащ,— звелів сер Вардис.

Морд не наважився бурчати. Кинувши на Тиріона погляд, у якому читалася обіцянка скорої відплати, він пішов по шкуру. Коли плащ застібнувся у в’язня на шиї, Тиріон посміхнувся.

— Дуже дякую. Згадуватиму тебе щораз, коли вдягатиму його,— закинувши полу довгого хутряного плаща на праве плече, Тиріон уперше за багато днів відчув тепло.— Ведіть, пане Вардисе.

Висока зала дому Аринів палала сяйвом півсотні смолоскипів, які вздовж стін горіли у держалах. Леді Лайса була вбрана в чорний шовк, груди якого прикрашав вишитий перлами сокіл на тлі повні. Оскільки вона не схожа була на людину, яка збирається приєднатися до Нічної варти, Тиріон вирішив, що жалобне вбрання, на її думку, найбільше годиться для того, щоб вислуховувати зізнання. Довга золотисто-каштанова коса, химерно заплетена, спадала на ліве плече. Високий трон поряд з Лайсою стояв порожній: нема сумнівів, що малий лорд Соколиного Гнізда давно спить і тіпається уві сні. Бодай за це Тиріон був удячний.

Низько вклонившись, він якусь мить роззирався залою. Вислухати Тиріонове зізнання леді Арин закликала своїх лицарів і підданих, як він і сподівався. Він побачив зморшкувате обличчя сера Бриндена Таллі й добродушно-грубувате — лорда Нестора Ройса. Поряд з Нестором стояв молодик з вугільно-чорними бакенбардами — ніхто як його спадкоємець сер Альбар. Представлені були майже всі головні доми Видолу. Тиріон зауважив сера Ліна Корбрея, стрункого як меч, і лорда Гантера з його подагричними ногами, й удову леді Вейнвуд в оточенні синів. Інших гербів Тиріон не знав: були тут зламаний спис, зелена гадюка, вежа у вогні, крилатий потир.

Серед панства Видолу було й кілька Тиріонових супутників з королівського гостинцю: сер Родрик Кассель, досі блідий від напівзагоєних ран, стояв поряд із сером Віллісом Водом. Співець Марильйон роздобув собі нову ліру. Тиріон посміхнувся: хай що сьогодні вночі трапиться, він не волів, аби це лишалося в таємниці, а хто як не співець найкраще рознесе звістку по всіх усюдах?

У дальньому кінці зали притулився до колони Брон. Вільний вершник не спускав з Тиріона своїх чорних очей, а руку недбало поклав на руків’я меча. Тиріон затримав на ньому довгий допитливий погляд...

Першою заговорила Кетлін Старк.

— Нам сказали, ви хочете зізнатися в гріхах.

— Так, міледі,— озвався Тиріон.

Лайса Арин посміхнулася до сестри.

— У небесних камерах усі ламаються. Боги бачать їх згори, там не можна сховатися в темряві.

— Як на мене, не схоже, щоб він зламався,— зауважила леді Кетлін.

Леді Лайса не звернула на неї уваги.

— Кажіть, що маєте,— звеліла вона Тиріону.

«Час кинути кості»,— подумав той, знову метнувши швидкий погляд на Брона.

— З чого почати? Зізнаюсь, я лихий коротун. Злочини й гріхи мої не злічити, добрі лорди й леді. Я спав з повіями, і не раз, а сотні разів. Я бажав рідному лорду-батькові смерті, та й сестрі, нашій ласкавій королеві, також...— (Хтось позаду нього хихикнув).— Я не завжди добре ставився до слуг. Буркотів. Навіть дурив, визнаю з соромом. Казав чимало жорстоких і злих слів про шляхетне панство при дворі...— (Це викликало нову хвилю сміху).— Одного разу я...

— Тихо! — бліде кругле обличчя Лайси Арин палало.— Що це ти задумав, карлику?

Тиріон схилив голову набік.

— Як, я зізнаюся в злочинах, міледі...

Кетлін Старк зробила крок уперед.

— Ви звинувачені в тому, що підіслали найманця з ножем, щоб зарізати в ліжку мого сина Брана, і в тому, що вступили в змову з метою вбивства лорда Джона Арина, правиці короля.

Тиріон безпомічно знизав плечима.

— Боюся, в цих гріхах я зізнатися не зможу. Про вбивства мені не відомо нічого.

Леді Лайса підвелася зі свого трону, вирізьбленого з віродерева.

— Я не дозволю з себе посміятися. Ти пожартував, Куцю, і сподіваюся, отримав задоволення. Пане Вардисе, відведіть його назад у підземелля... але цього разу знайдіть йому меншу камеру, де підлога ще похиліша.

— Оце так чиниться правосуддя у Видолі? — прогуркотів Тиріон так гучно, що сер Вардис на мить закам’янів.— Невже справедливість закінчується на Кривавій брамі? Ви звинувачуєте мене в злочинах, я провину заперечую, то ви кидаєте мене в голу камеру мерзнути й голодувати? — він задер голову, щоб усі добре побачили синці, які в нього на обличчі лишив Морд.— А де ж королівське правосуддя? Чи Соколине Гніздо вже не належить до Сімох Королівств? Ви кажете, проти мене висунуті звинувачення. Гаразд. Я вимагаю суду! Дайте мені слово, а тоді хай мою правду чи брехню відкрито судять перед богами і людьми.

Залою покотилося тихе бурмотіння. І Тиріон збагнув, що домігся свого. Він був шляхетного роду, син наймогутнішого лорда в усьому королівстві та брат королеви. Йому не можна було відмовити в суді. Гвардійці в небесно-блакитних плащах рушили до Тиріона, але їх зупинив сер Вардис і поглянув на леді Лайсу.

Та роздратовано скривила ротик.

— Якщо вас на суді визнають винним у злочинах, у яких вас звинувачують, тоді за законом короля вам доведеться заплатити власною кров’ю. У Соколиному Гнізді ми не тримаємо ката, мілорде Ланістер. Відчиніть Місячні двері.

Глядачі розступилися. Між двох струнких мармурових колон виявилися вузькі двері з віродерева, де на білому тлі був вирізьблений півмісяць. Двійко гвардійців промарширували до них, і ті, хто стояв ближче, позадкували. Один з гвардійців зняв важкий бронзовий засув, а другий потягнув стулки на себе. Зненацька плащі напнулися на плечах, підхоплені поривом вітру, який зі свистом влетів у відчинені двері. За ними простерлося безмежне нічне небо, всіяне холодними байдужими зорями.

— Погляньте, ось королівське правосуддя,— сказала Лайса Арин. На стінах, як прапорці, тріпотіло полум’я смолоскипів, а де-не-де смолоскипи й зовсім згасли.

— Лайсо, це не дуже мудре рішення,— мовила Кетлін Старк, а залою пролетів чорний вітер.

Сестра не зважала на неї.

— Хочете суду, мілорде Ланістер? Дуже добре, ви отримаєте суд. Мій син вислухає все, що ви маєте сказати, а тоді ви вислухаєте його присуд. А потім зможете піти... крізь оті двері або оці.

Вона була страшенно вдоволена з себе, думав Тиріон, і нічого дивного. Хіба злякає її суд, коли суддею на ньому буде її синок-слабачок? Тиріон зиркнув на Місячні двері. «Мамо, я хочу подивитися, як він летить»,— сказав хлопчик. Скількох людей це шмаркате гаденя вже послало в оці двері?

— Дякую, добра леді, але не бачу сенсу турбувати лорда Роберта,— увічливо мовив Тиріон.— Боги знають правду: я не винен. Я покладаюся на їхній присуд, а не на людський. Я вимагаю суду через двобій.

Високою залою дому Аринів, як нагла буря, прокотився сміх. Лорд Нестор Ройс пирхнув, сер Вілліс Вод хихикнув, сер Лін Корбрей гоготнув, а решта, закинувши голови, так зареготали, що з очей сльози покотилися. Марильйон зламаною рукою незграбно взяв якусь веселу ноту на своїй новій лірі. Навіть вітер, здавалося, завивав глузливо, вриваючись крізь Місячні двері.

У водянисто-блакитних очах Лайси Арин майнула невпевненість. Тиріон вибив її з рівноваги.

— Ви маєте такий привілей, правда ваша.

Зробивши крок уперед, юний лицар з вигаптуваною на сюрко зеленого гадюкою став на одне коліно.

— Міледі, матиму за честь битися за вашу правду.

— Прошу довірити цю честь мені,— сказав старий лорд Гантер.— На знак моєї любові до вашого лорда-чоловіка, дозвольте мені помститися за його смерть.

— Мій батько вірно служив лордові Джону як великий стюард Видолу,— прогуркотів сер Альбар Ройс.— Дозвольте мені в цій справі послужити його синові.

— Боги благоволять людині, яка бореться за справедливість,— мовив сер Лін Корбрей,— та ще більше вони благоволять людині з управним мечем. Усі ми знаємо, про кого мова,— він скромно посміхнувся.

Водночас заговорили, перекрикуючи один одного, ще з дюжину лицарів. Тиріон не зрадів тому, що стільки незнайомців виявляють таку готовність його вбити. Може, його план був не такий уже й кмітливий?

Леді Лайса піднесла руку, закликаючи до тиші.

— Дякую, мілорди, і якби з нами зараз був мій син, він теж подякував би вам. У всіх Сімох Королівствах немає вояків хоробріших і відданіших, ніж лицарі Видолу. Хотіла б я зробити честь кожному з вас! Але мені доведеться обрати лише одного,— вона випростала руку, показуючи.— Сер Вардис Іген завжди був вірним правицею мого лорда-чоловіка. Пане, ви й битиметеся від нашого імені.

Сер Вардис був єдиний, хто мовчав.

— Міледі,— суворо промовив він, опускаючись на одне коліно,— благаю, передайте цю ношу комусь іншому, мені вона не до смаку. Який з цього чоловіка вояк? Ви погляньте на нього. Карлик удвічі нижчий за мене, ще й кульгавий. Ганебно буде зарізати такого й оголосити це правосуддям.

«Чудово»,— подумав Тиріон.

— Я згоден,— сказав він.

— Ви самі вимагали суду через двобій,— сердито глянула на нього Лайса.

— А тепер я вимагаю обрати того, хто битиметься від мого імені. Як ви обрали собі. Знаю, брат Джеймі охоче постояв би за мене.

— Ваш любий Царевбивця за сотні льє звідси,— відтяла Лайса Арин.

— То пошліть до нього птаха. Я охоче дочекаюся його приїзду.

— Завтра ви битиметеся з сером Вардисом.

— Співцю,— мовив Тиріон, обертаючись до Марильйона,— коли писатимеш про ці події баладу, не забудь розповісти, як леді Арин відмовила карлику в праві на заступника й виставила проти нього, кульгавого й побитого, найкращого свого лицаря.

— Ні в чому я не відмовила! — крикнула Лайса Арин пронизливим від роздратування голосом.— Оголошуй заступника, Куцю... якщо гадаєш, що знайдеться хтось, ладний за тебе померти.

— Якщо ви не проти, я ліпше знайду того, хто ладен за мене убити,— оглянув Тиріон довгу залу. Ніхто не ворухнувся. Довгу мить йому здавалося, що все це з самого початку було величезною помилкою.

І раптом у дальньому кінці зали хтось заворушився.

— За карлика виступлю я,— гукнув Брон.