Гра престолів

Едард

— Це все правицин турнір нам не дає спокійно жити, мілорди,— жалівся раді командувач міської варти.

— Королівський турнір,— здригнувшись, виправив його Нед.— Запевняю вас, правиця до цього не має жодного стосунку.

— Звіть як хочете, мілорде, але з усього королівства прибувають лицарі, а на кожного лицаря — два вільні вершники, три ремісники, шестеро кіннотників, дюжина купців, дві дюжини повій, а злодіїв стільки, що страшно подумати. Від цієї клятої спеки і так половина міста занедужала, а тепер з усіма цими приїжджими... Вчора вночі зафіксовано утоплення, буча в таверні, три бійки з різаниною, зґвалтування, дві пожежі, незчисленна кількість пограбувань, та ще й п’яні верхогони вулицею Сестер. А попередньої ночі у Великому септі знайшли жіночу голову — плавала у фонтані. І ніхто не знає, ні як вона туди потрапила, ні чия це голова.

— Який жах,— здригнувся Вейрис.

Лорд Ренлі Баратеон виявився не таким співчутливим.

— Не здатні забезпечити спокій короля, Джаносе, то слід, мабуть, поставити на чолі міської варти когось іншого, здатного.

Дебелий, з подвійним підборіддям, Джанос Слінт надувся, як сердита ропуха, а його лисина почервоніла.

— Навіть сам Ейгон Дракон не міг тут забезпечити спокій, лорде Ренлі. Мені потрібно більше людей.

— Скільки? — запитав Нед, гойднувшись уперед. Як і завжди, Роберт не завдав собі клопоту з’явитися на засідання ради, тож довелося правиці виступати від його імені.

— Скільки зможете, лорде правице.

— Найміть п’ятдесят людей,— мовив Нед.— Лорд Бейліш оплатить.

— Справді? — поцікавився Мізинчик.

— Справді. Ви знайшли п’ятдесят тисяч золотих драконів, щоб набити гаманець переможця, тож і кілька мідяків нашкребете, щоб король спав спокійно,— мовив Нед і знову обернувся до Джаноса Слінта.— А ще я вам забезпечу двадцять гарних гвардійців з моєї власної варти — допомагатимуть, поки все не закінчиться.

— Щиро дякую, лорде правице,— вклонився Слінт.— Обіцяю, їхня служба не буде змарнована.

Щойно командувач пішов, Едард Старк обернувся до ради.

— Що швидше ми покінчимо з цим безумом, то краще.

Кошти і клопіт — то ще півбіди, але всі разом і кожен поодинці заповзялися сипати Недові сіль на рану, називаючи подію «правициним турніром», так наче саме він його вигадав. А Роберт, схоже, щиро вважав, що робить йому честь!

— Королівство розцвітає від таких подій, мілорде,— мовив великий мейстер Пайсел.— Це шанс уславитися, а для простолюду — передишка від турбот.

— А ще — можливість декому набити кишені,— додав Мізинчик.— Усі заїзди в місті переповнені, а повії вже ходять розкарякою і з кожним кроком подзвякують монетами.

— Пощастило ще, що мій брат Станіс не з нами,— розсміявся лорд Ренлі.— Пам’ятаєте часи, коли він запропонував заборонити борделі? А король запитав, чи не хоче він заборонити їсти, срати й дихати, коли вже на те пішло. Відверто кажучи, інколи мені стає цікаво, звідки у Станіса взялася його потворна дочка. У шлюбну постіль він іде, мов на війну вирушає: з похмурим виразом в очах і сповнений рішучості справити свій обов’язок.

Але Нед не поділяв його сміху.

— Мені теж дещо цікаво стосовно вашого брата Станіса. Мені цікаво, коли він має намір повернутися з Драконстону і посісти своє місце в раді.

— Це станеться, щойно ми батогами заженемо всіх повій у море,— озвався Мізинчик, викликаючи нову хвилю сміху.

— На сьогодні з мене досить розмов про повій,— мовив Нед, підводячись.— До завтра.

Коли він повернувся у Вежу правиці, біля дверей на нього чекав Гарвін.

— Заклич Джорі до мене в покої, а батькові своєму скажи, щоб сідлав для мене коня,— різко кинув йому Нед.

— Як скажете, мілорде.

Червона фортеця й «правицин турнір» муляли йому. Піднімаючись сходами, Нед думав, як він скучив за затишними обіймами Кетлін, за брязкотом мечів Роба і Джона у дворі, за свіжими днями й холодними ночами півночі.

У покоях він скинув шовкове вбрання радника й, чекаючи на Джорі, сів з фоліантом. «Родоводи й історія великих домів Сімох Королівств, з детальними відомостями про багатьох високих лордів і шляхетних леді, а також їхніх дітей» авторства великого мейстра Малеона. Пайсел правду казав: читання було не з легких. Однак Джон Арин навіщось брав цю книжку, і Нед був певен, що небезпідставно. Щось у ній було, десь поміж цих крихких пожовклих сторінок ховалася правда, тільки слід її розшукати. Але що шукати? Томищу вже понад сто років. Коли Малеон складав оці запорошені списки шлюбів, народжень і смертей, навряд чи народився бодай хтось із нині живущих.

Нед знову розгорнув книжку на родоводі Ланістерів і повільно перекидав сторінки, без надії сподіваючись, що йому щось впаде в око. Ланістери — давній рід, який походить аж від Лана Розумника — трикстера Доби героїв, не менш легендарного, ніж Бран Будівничий, і значно популярнішого серед співців і казкарів. У баладах співається, що саме Лан винадив родину Кастерлі з Кичери Кастерлі, і зробив це не мечем, а мудрістю, а ще украв у сонця золото, щоб позолотити собі кучері. Хотів би Нед, щоб Лан зараз опинився тут і винадив правду з цієї клятої книжки.

Різкий стукіт у двері сповістив про прибуття Джорі Касселя. Згорнувши Малеонів томище, Нед запросив Джорі увійти.

— Я пообіцяв міській варті двадцять моїх гвардійців на весь час турніру,— повідомив він.— Відбереш їх сам. Нехай їх очолить Алін, і нехай хлопці собі добре затямлять: вони мають зупиняти бійки, а не зчиняти,— Нед підвівся, відчинив кедрову скриню і дістав легеньку лляну спідню сорочку.— Ти розшукав конюшого?

— Вартового, мілорде,— озвався Джорі.— Він присягається, що більше й близько не підійде до коней.

— Що він каже?

— Каже, що добре знав лорда Арина. Вони швидко потоваришували,— пирхнув Джорі.— Каже, правиця завжди хлопцям на іменини давав мідяка. Добре ладнав з кіньми. Ніколи не заганяв жеребців і носив їм яблука й моркву, тож вони завжди йому раділи.

— Яблука й моркву,— повторив Нед. Схоже, від хлопця толку буде ще менше, ніж від решти. А це останній з чотирьох, яких назвав Мізинчик. Джорі по черзі поговорив з усіма з них. Сер Г’ю поводився різко й нічого не сказав: новоспечений лицар занадто запишався. Якщо з ним захоче побалакати правиця, він радо його прийме, але не відповідатиме на запитання якогось там капітана варти... навіть якщо цей капітан на десять років за нього старший і у сто разів гідніший мечник. Дівчина-служниця принаймні поводилася мило. Сказала, що лорд Джон забагато читав, а ще переймався й сумував через синову тендітність і сердився на свою леді-дружину. Кухарчук, а тепер швець, і словом з лордом Джоном у житті не перемовився, однак був просто нашпигований плітками з кухні: лорд сперечався з королем, лорд майже не торкався їжі, лорд збирався відіслати сина годованцем у Драконстон, лорд цікавився розведенням хортів, лорд ходив до зброяра, щоб замовити нову кірасу — зі щирого срібла з синім яшмовим соколом і перламутровим місяцем на грудях. Брат короля ходив з ним вибирати фасон, сказав кухарчук. Ні, не лорд Ренлі, а другий, лорд Станіс...

— А вартовий нічого важливого більше не пригадує?

— Хлопець присягається, що лорд Джон мав таку силу, наче він удвічі молодший за свій вік. Часто їздив верхи з лордом Станісом, каже.

«Знову Станіс»,— подумав Нед. Це було цікаво. Вони з Джоном Арином були в теплих стосунках, але ніколи не дружили. І поки Роберт гостював на півночі у Вічнозимі, Станіс виїхав у Драконстон, в острівну фортецю Таргарієнів, яку завоював на братову честь. Коли повернеться, не казав.

— А куди вони їздили верхи? — запитав Нед.

— Хлопець каже, в бордель.

— У бордель? — перепитав Нед.— Лорд Соколиного Гнізда, правиця короля їздив у бордель разом зі Станісом Баратеоном?! — похитав він головою, не вірячи своїм вухам; цікаво, що з цього приводу сказав би лорд Ренлі. Робертова хіть давно стала предметом непристойних застільних пісень, але Станіс був геть не такий: усього на рік молодший за короля, він був зовсім на нього не схожий: суворий, сухий, нещадний, неухильний у виконанні обов’язку.

— Хлопець наполягає, що це правда. Правиця брав з собою трьох гвардійців, і хлопець каже, коли він потім забирав коней, гвардійці про це жартували.

— А в який бордель? — запитав Нед.

— Хлопець не знає. А от гвардійці мають знати.

— Шкода, що Лайса забрала їх з собою у Видол,— сухо мовив Нед.— Боги роблять усе, щоб подратувати нас. Леді Лайса, мейстер Колмон, лорд Станіс... усі, хто може знати правду про те, що сталося з Джоном Арином, зараз за тисячу льє звідси.

— То ви плануєте викликати лорда Станіса з Драконстону?

— Поки що ні,— сказав Нед.— Спершу маю зрозуміти, що це все значить і яка його роль у цьому.

Справа не давала йому спокою. Чому Станіс поїхав? Чи не зіграв він ролі у вбивстві Джона Арина? А може, злякався? Нед не міг уявити, що саме здатне настрашити Станіса Баратеона, який одного разу рік протримався в обложеному Штормокраї на щурах і шкірі з черевиків, поки лорди Тайрел і Редвин зі своїми військами бенкетували в нього попід мурами.

— Принеси мені, будь ласка, камзол. Сірий, з деривовком на гербі. Хочу, щоб зброяр мене зразу впізнав. Може, тоді він поводитиметься приязніше.

Джорі рушив у гардеробну.

— Лорд Ренлі так само брат короля, як і лорд Станіс.

— Та його, схоже, на ці виїзди верхи ніхто не запрошував.

Нед не знав, що думати про Ренлі — завжди дружнього й усміхненого. Кілька днів тому Ренлі відвів Неда вбік, щоб показати вишуканий медальйон рожевого золота. Всередині була яскрава мініатюра, які малюють у Мирі: мила дівчина з очима олениці й каскадом м’яких каштанових кучерів. Ренлі, схоже, було страшенно цікаво, чи не нагадує вона когось Недові, та коли той у відповідь потиснув плечима, він був розчарований. Дівчина на ім’я Марджері — сестра Лораса Тайрела, зізнався він, але багато хто казав, що вона схожа на Ліанну. «Ні»,— заперечив приголомшений Нед. Могло таке статися, що лорд Ренлі, вельми подібний до Роберта замолоду, запалав пристрастю до дівчини, уявивши її юною Ліанною? Це здалося Недові більш ніж минущим дивацтвом.

Джорі простягнув камзол, і Нед пропхав руки в прорізи.

— Мабуть, на Робертів турнір лорд Станіс повернеться,— сказав він, поки Джорі ззаду затягував шворки.

— То було б щастя, мілорде,— мовив Джорі.

Нед застебнув піхви меча.

— Іншими словами, нема чого на це сподіватися,— похмуро всміхнувся він.

Джорі накинув йому на плечі плащ і застебнув його на шиї значком правиці.

— Зброяр мешкає понад своєю майстернею, у великому будинку в кінці вулиці Сталевої. Алін знає дорогу, мілорде.

Нед кивнув.

— Боги поможіть кухарчуку, якщо він послав мене полювати на тіні.

Шанси були невеликі, однак той Джон Арин, якого знав Нед, не носив би срібну кірасу з коштовним камінням. Криця є криця, вона призначена захищати, а не прикрашати. Може бути, звісно, що Джон міг і змінити свої погляди. І був би не першим, хто став по-іншому дивитися на речі, провівши кілька років при дворі... але зміна ця була надто разючою, щоб пройти повз Неда.

— Чим я ще можу вам прислужитися?

— Гадаю, тобі варто почати обхід борделів.

— Важке завдання, мілорде,— посміхнувся Джорі.— Хлопці будуть не від того, щоб допомогти. Портер уже навіть почав.

Улюблений Недів кінь уже під сідлом чекав у дворі. Нед рушив з двору, і Варлі з Джексом прилаштувалися поряд. У сталевих шапках і кольчугах вони, мабуть, пріли, однак і словом не пожалілися. Виїхавши з Королівської брами у сморід міста, Нед побачив, що всі очі прикуті до його сірого з білим плаща, який маяв за плечима, й послав коня клусом. Гвардійці не відставали.

Долаючи запруджені міські вулиці, він часто озирався. Томард із Дезмондом ще рано-вранці виїхали з замку, щоб зайняти позиції по дорозі й стежити, чи ніхто їх не переслідуватиме, та навіть при цьому Нед ні в чому не був певен. Тінь королівського павука і його пташечок лякала його, наче дівицю шлюбна ніч.

Вулиця Сталева починалася біля ринкової площі поряд з Річковою брамою, як було зазначено на картах, або ж Брудною брамою, як її здебільшого називали. Серед юрмища походжав вуличний актор на дибах, мов якась велетенська комаха, а за ним, улюлюкаючи, бігла зграйка босих дітлахів. В іншому місці двійко обдертих хлопчаків, не старших за Брана, билися на дрючках, а їх зусібіч голосно підтримували або люто проклинали. Дуелі поклала край якась стара, перехилившись із вікна й виливши на голови дуелянтам відро помиїв. У затінку мурів поряд зі своїми возами стояли селяни, викрикуючи: «Яблука, найкращі яблука, вдвічі дешевше», або «Криваві кавуни, солодші за мед», або «Ріпа, цибуля, коренеплоди, підходьте сюди, підходьте, ріпа, цибуля, коренеплоди, підходьте сюди».

Брудна брама була відчинена, і попід піднятими ґратами, спираючись на списи, стояв загін міської варти в золотих плащах. Коли на заході з’явилася кавалькада, гвардійці заметушилися, роздаючи команди й відганяючи вбік вози і пішоходів, щоб дати дорогу лицарю з почтом. Перший вершник, який в’їхав у браму, тримав у руках довгий чорний прапор. Шовк як живий маяв на вітру; на гербі чорне небо розтинала багряна блискавка.

— Дорогу лорду Берику! — загукав вершник.— Дорогу лорду Берику!

Одразу за ним їхав і сам юний лорд — молодцюватий вершник на вороному рисаку, рудувато-білявий, у чорному атласному плащі з розсипом зірок.

— Позмагатися на правициному турнірі, мілорде? — гукнув до нього вартовий.

— Перемогти на правициному турнірі,— крикнув у відповідь лорд Берик, а натовп схвально заґелґотів.

Виїхавши з площі в тому місці, де починалася звивиста вулиця Сталева, яка дерлася на довгий пагорб, Нед дорогою проминав ковалів, які працювали просто неба, і вільних вершників, які чубилися через кольчуги, і сивих торгівців залізними виробами, які з возів торгували старими ножами й лезами. Що вище піднімалася вулиця, то більшими ставали будинки. Той, хто був Недові потрібен, мешкав на самій верхівці пагорба у величезному потинькованому дерев’яному будинку, чиї верхні поверхи нависали над вузькою вулицею. Подвійні двері прикрашала мисливська сценка, вирізьблена з ебенового дерева й віродерева. На вході на чатах стояли двійко камінних лицарів, вбраних у химерні обладунки з блискучої червоної криці, які перетворили лицарів на грифона й єдинорога. Залишивши коня Джексу, Нед, штовхнувши двері плечем, увійшов у будинок.

Тоненька юна служниця одразу звернула увагу на Недів значок правиці й на герб у нього на камзолі, і до нього квапливо вибіг господар, розкланюючись і усміхаючись.

— Вина правиці короля,— звелів він дівчині, припрошуючи Неда до канапи.— Мене звати Тобо Мот, мілорде, будь ласка, будь ласка, сідайте.

Вбраний він був у чорний оксамитовий плащ з вигаптуваними срібною ниткою молотками на рукавах, а на шиї мав важкий срібний ланцюжок з сапфіром завбільшки з голубине яйце.

— Якщо вам потрібні нові обладунки до турніру, кращого місця вам не знайти.

Нед і не думав заперечувати.

— Робота моя недешева, але я за це не виправдовуватимуся, мілорде,— провадив господар, наповнюючи два однакові срібні кубки.— Рукомесла, рівного моєму, ви не знайдете на всі Сім Королівств, запевняю вас. Можете самі навідатися в усі кузні на Королівському Причалі й переконатися на власні очі. Будь-який сільський коваль здатен викувати кольчугу, але моя робота — то витвір мистецтва.

Посьорбуючи вино, Нед дозволив господарю просторікувати далі. Лицар Квітів придбав собі тут лати, хвалився Тобо, та й чимало інших шляхетних лордів, які розуміються на якісній криці, і навіть лорд Ренлі, брат самого короля. Мабуть, правиця бачив його обладунки — зелену кірасу з золотими рогами? Жоден інший зброяр у місті не зможе досягти такого насиченого зеленого кольору: Тобо знає секрет додавання барви просто у сталь, а фарба й емаль — то милиці для ремісника. А може, правиці потрібен меч? Ще хлопчиком у кузнях Когора Тобо навчився кувати валірійську крицю. Тільки знаючи закляття, можна стару зброю перекувати наново.

— Герб дому Старків — деривовк, правда ж? Можу викувати шолом у формі вовчої голови — настільки реалістичний, що на вулицях від вас розбігатимуться діти,— присягався він.

Нед усміхнувся.

— А лорду Арину ви зробили шолом у формі сокола?

На довгу мить замовкнувши, Тобо Мот відставив убік вино.

— Правиця і справді приходив до мене разом з лордом Станісом, братом короля. Мені дуже прикро, але вони не стали моїми покупцями.

Нед просто очікувально дивився на господаря, нічого не кажучи. За роки він вивчив, що іноді мовчанкою можна отримати більше відповідей, ніж питаннями. Так і сталося цього разу.

— Вони хотіли глянути на хлопця,— мовив зброяр,— тож я відвів їх на ковальню.

— На хлопця,— відлунням повторив Нед. Він гадки не мав, про кого йшлося.— Я б теж хотів поглянути на хлопця.

Тобо Мот кинув на нього холодний сторожкий погляд.

— Як скажете, мілорде,— мовив він без тіні колишньої приязні. Крізь чорний хід він випустив Неда у вузький двір і повів до мурованого сараю-печери, де й містилася кузня. Коли зброяр відчинив двері, в обличчя вдарило розжарене повітря, й у Неда було таке відчуття, наче він опинився в пащі дракона. Усередині в кожному куті світилися горна, а в повітрі висів запах диму й сірки. Наймані зброярі на мить відірвалися від молотків і кліщів, щоб витерти піт з чола, а голі до пояса підмайстри в цей час надимали міхи.

Господар гукнув високого хлопця Робового віку з м’язистими грудьми й руками.

— Це лорд Старк, новий правиця короля,— пояснив він хлопцю, який поглядав на Неда похмурими блакитними очима й пальцями відгортав з чола просяклий потом чуб. Густий чуб, розкуйовджений і чорний як смола. На підборідді у хлопця вже проступила тінь майбутньої бороди.— Це Гендрі. Дужий як на свій вік, і тяжко працює. Покажи правиці шолом, який ти викував.

Хлопець майже сором’язливо провів їх до лавки й показав шолом — голову бугая з двома великими покрученими рогами.

Нед покрутив шолом у руках. Криця була необроблена й не блищала, однак викувана зі знанням справи.

— Тонка робота. Я б залюбки це купив.

Хлопець вихопив шолом у нього з рук.

— Це не на продаж.

— Хлопче,— перелякався Тобо Мот,— це ж королівський правиця. Якщо його милість хоче собі шолом, подаруй його. Він зробив тобі честь, попросивши його.

— Я викував це для себе,— уперто заперечив хлопець.

— Тисяча вибачень, мілорде,— поквапився господар до Неда.— Хлопець грубий, як щойно вилита криця, і як і крицю, його слід трохи побити. Шолом — це звичайна ремісницька робота. Пробачте його, і я викую вам шолом, якого ви ще в житті не бачили.

— Мені немає за що його вибачати. Гендрі, коли до тебе приходив лорд Арин, про що ви розмовляли?

— Він просто мене дещо запитав, мілорде.

— Що саме?

— Як мої справи,— здвигнув плечима хлопець,— чи добре до мене ставляться, чи подобається мені робота, і ще про маму. Хто вона і яка на вигляд і все таке.

— І що ж ти йому сказав? — поцікавився Нед.

Хлопець знову відкинув з чола пасмо чорного волосся.

— Вона померла, коли я був маленький. У неї було руде волосся, і пам’ятаю, іноді вона мені співала. Вона працювала в пивниці.

— А лорд Станіс теж тебе розпитував?

— Отой лисий? Ні, він — ні. Він і слова не промовив, тільки витріщався на мене, наче я йому дочку зґвалтував.

— Припни свого брудного язика,— втрутився господар.— Тут королівський правиця.

Хлопець опустив очі.

— Кмітливий хлопчина, але впертий. А той шолом... усі його тут кличуть бугаєм, от він їм і тицьнув його в очі.

Нед поклав руку хлопцеві на голову, відчуваючи під пальцями густе волосся.

— Подивися на мене, Гендрі.

Підмайстер звів обличчя. Нед довго вивчав обриси його щелепи, блакитні мов крига очі. «Так,— подумав він,— тепер бачу».

— Вертайся до роботи, хлопче. Вибач, що потурбував,— він повернувся до господаря.— Хто заплатив за хлопцеве навчання? — ніби між іншим, запитав він.

Мот перелякався.

— Та ви ж бачили хлопця. Він такий дужий! Ці його руки, та вони створені для молота. З нього буде толк, я взяв його безплатно.

— А тепер кажіть правду,— звелів Нед.— На вулицях повно дужих хлопців. Ви з вулиці візьмете безплатно учня, коли Стіна впаде. То хто за нього заплатив?

— Лорд,— неохоче зізнався господар.— Імені не називав, та й на плащі в нього не було герба. Заплатив золотом удвічі більше, ніж треба, і сказав, що платить половину за хлопця, а половину за моє мовчання.

— Опишіть його.

— Кремезний, широкоплечий, не такий високий, як ви. Каштанова борода з рижинкою, точно кажу. Вбраний у дорогий плащ, який я добре пам’ятаю: важкий пурпуровий оксамит зі срібною ниткою, але на голову був накинутий каптур, тож обличчя я добре не роздивився,— він мить повагався.— Мілорде, мені не потрібен клопіт.

— Ніхто не хоче клопоту, але, боюся, часи зараз настали непевні, пане Мот,— озвався Нед.— Ви ж знаєте, хто цей хлопець.

— Я простий зброяр, мілорде. Я знаю тільки те, що мені кажуть.

— Ви знаєте, хто цей хлопець,— терпляче повторив Нед.— Це не питання.

— Хлопець — мій підмайстер,— відповів господар. І неподатливо, як старе залізо, подивився на Неда.— А ким він був, поки не потрапив сюди, мене не обходить.

Нед кивнув. І вирішив, що йому подобається Тобо Мот, зброяр.

— Якщо прийде день, коли Гендрі закортить повправлятися з мечем, а не викувати його, відішліть його до мене. У нього є все, щоб стати справжнім вояком. А поки що хочу вам подякувати, пане Мот, і дещо пообіцяти: якщо мені колись знадобиться шолом, аби лякати дітлахів, я в першу чергу прийду до вас.

Гвардійці з кіньми чекали на вулиці.

— Ну як, мілорде, успішно? — запитав Джекс, коли Нед стрибнув на коня.

— Успішно,— відгукнувся Нед, міркуючи, навіщо Джонові Арину потрібно було відвідувати королевого байстрюка і чому це коштувало йому життя.