Гра престолів

Джон

— Ви безнадійніші за всіх, кого я в житті тренував,— оголосив сер Алісер Торн, коли всі зібрались у дворі.— Вашими руками хіба що гній вигрібати, для меча вони не годяться, і якби моя воля, чимало з вас зараз би свиней пасли. Але вчора ввечері мені повідомили, що Гверен уже на королівському гостинці — веде п’ятьох нових хлопців. Може, один-двоє з них чогось і варті. Щоб звільнити для них місце, я вирішив вісьмох із вас передати в розпорядження лорда-командувача,— мовив він і одне по одному почав оголошувати імена.— Жаба. Баняк. Тур. Коханець. Прищ. Мавпа. Сер Неотеса...— сказавши це, він перевів погляд на Джона.— І Байстрюк.

Умолюкнувши, Пип підкинув меч у повітря. Сер Алісер втупився в нього зміїним поглядом.

— Тепер вас кликатимуть вояками Нічної варти, але ви дурніші, аніж наша Балаганна Мавпа, якщо повірите в це. Ви досі хлопчаки, зелені хлопчаки, з яких не вивітрилося літо, а коли прийде зима, ви подохнете як мухи.

З цими словами сер Алісер Торн пішов геть.

Оголошених хлопців оточили інші — сміялися, лаялися, вітали. Гальдер ляснув Жабу по заду плазом меча й загорлав:

— Жаба з Нічної варти!

Гаркнувши, що чорний брат не може без коня, Пип стрибнув на плечі Грену, й удвох вони повалилися на землю, а там, улюлюкаючи, стали качатися й тусати одне одного. Дареон метнувся у зброярню та приніс бурдюк кислого червоного. Хлопці, скалячи зуби, як дурні, передавали вино по руках, і тут Джон зауважив Семвела Тарлі, який самотою стояв попід голим всохлим деревом у кутку двору. Джон простягнув йому бурдюк.

— Ковток вина?

— Ні, дякую, Джоне,— похитав головою Сем.

— Тобі недобре?

— Ні, дуже добре, правда,— збрехав товстун.— Я такий радий за вас усіх! — на його круглому обличчі затремтіла силувала усмішка.— Одного дня ти станеш головним розвідником, як був твій дядько...

— Не був, а є,— виправив його Джон. Він не міг змиритися з тим, що Бенджен Старк загинув. Та не встиг він додати ще щось, як Гальдер крикнув:

— Гей там, ви що, все самі видудлити зібралися?

Пип висмикнув бурдюк з Джонових рук і, сміючись, відскочив. Грен схопив його за руку, Пип стиснув бурдюк, і тоненька червона цівка бризнула Джонові в обличчя. Гальдер застогнав, протестуючи проти такого марнотратства. Відпльовуючись, Джон почав боротися за вино. Матар і Джерен, видершись на мур, обстрілювали хлопців сніжками.

Поки Джон, з засипаним снігом волоссям і в заляпаному вином сюрко, вивільнився, Семвел Тарлі вже пішов.

Щоб відзначити подію, Трипалий Гоб наготував особливу вечерю. Коли Джон з’явився у їдальні, сам лорд-стюард провів його до лавки біля вогню. Джон проходив повз старших вояків, і ті плескали його по плечу. Восьмеро майбутніх братів бенкетували: в центрі на тарелі лежали оленячі реберця, паніровані часником і травами й оздоблені м’ятним листям, а навколо в маслі плавав гарнір — товчена жовта ріпа.

— Зі столу самого лорда-командувача,— пояснив Бовен Марш. До м’яса подали салати зі шпинату, турецького гороху й ріпової гички, а після цього принесли мисочки з мороженими чорницями й вершками.

— Як гадаєте, нас не роз’єднають? — запитав Пип, поки всі радісно набивали кендюхи.

— Сподіваюся, роз’єднають,— скривився Жаба.— Мене вже нудить щодня дивитися на твої вуха.

— Ха! — озвався Пип.— Обзивали круки ворона чорним. Тебе точно зроблять розвідником, Жабо. Бо тебе ліпше тримати подалі від замку. Якщо наскочить Манс Рейдер, ти тільки забороло підійми — і він з лементом утече.

Всі зареготали — крім Грена.

— А я особисто хочу бути розвідником.

— І ти, і всі,— сказав Матар. В обов’язки кожного, хто носив чорне, входило чатування на Стіні й оборона Стіни з мечем у руках, але військовим серцем Нічної варти були розвідники. Саме вони наважувалися виїздити за Стіну й прочісувати примарний ліс і крижане високогір’я на захід від Тінявої вежі, воюючи з дикунами, велетами і здоровезними сніговими ведмедями.

— Не всі,— заперечив Гальдер.— Мені ліпше в будівничі. Яка користь від розвідників, якщо Стіна впаде?

Орден будівничих зібрав каменярів і теслярів, які ремонтували фортеці й вежі, і гірників, які копали тунелі й били каміння для доріг і доріжок, і лісорубів, які розчищали зарості, коли ліс занадто близько підступав до Стіни. Подейкували, що колись давно вони добували з мерзлих озер у глибинах примарного лісу величезні крижані брили й на санях доправляли їх на південь, щоб Стіна росла вище й вище. Та це було сотні років тому, а зараз вони могли хіба що об’їздити Стіну від Східної варти до Тінявої вежі, вишукуючи тріщини й інші ознаки танення і, наскільки це можливо, ремонтуючи Стіну.

— Старий Ведмідь не дурень,— зауважив Дареон.— Ти точно станеш будівничим, а Джон — точно розвідником. Серед нас він найкращий мечник і найкращий вершник, та й дядько його був головним розвідником, поки не...— він ніяково обірвав себе на півслові, збагнувши, що саме мало не бовкнув.

— Бенджен Старк і зараз головний розвідник,— сказав Джон Сноу, крутячи в руках мисочку чорниць. Може, всі решта уже й не сподіваються на дядькове повернення, та тільки не він. Відсунувши практично неторкані чорниці, він підвівся з лавки.

— Ти це не їстимеш? — запитав Жаба.

— Бери собі,— мовив Джон, який майже не торкнувся Гобової святкової вечері.— Більше не можу.

Знявши з гачка біля одвірка свій плащ, він плечем відчинив двері й вийшов.

— Джоне, що сталося? — вийшов за ним Пип.

— Сем,— пояснив Джон.— Його сьогодні не було за столом.

— Так, проґавити вечерю — це на нього не схоже,— замислено сказав Пип.— Думаєш, він захворів?

— Він боїться. Бо лишається без нас.

Джонові пригадався день, коли він виїхав з Вічнозиму, пригадалося прощання з домішкою гіркоти: покалічений Бран у ліжку, Роб із засніженим волоссям, Арія, яка, отримавши Голку, обсипала Джона поцілунками.

— Щойно ми складемо присягу, у нас з’являться обов’язки. Когось, можливо, відішлють у Східну варту або в Тіняву вежу. А Сем лишиться серед учнів — серед таких, як Раст і Кюгер, і тих, що зараз їдуть королівським гостинцем. Тільки богам відомо, які там будуть хлопці, але можна не сумніватися, що сер Алісер за першої-ліпшої нагоди нацькує їх на Сема.

Пип скривився.

— Ти зробив усе, що зміг.

— Того, що ми зробили, виявилося недосить,— мовив Джон.

Повертаючись у Гардинову вежу по Привида, він відчував глибокий неспокій. Уже з деривовком він подався у стайні. Щойно вони увійшли, особливо норовливі й лякливі коні почали брикатися й стригти вухами. Джон осідлав свою кобилицю, стрибнув у сідло й виїхав з Чорного замку просто в місячну ніч, прямуючи на південь. Привид, який мало не летів над землею, обігнав його й, не встиг Джон оком кліпнути, зник. Джон не зупиняв його. Вовку треба полювати.

Джон не думав, куди саме прямує. Просто хотілося їхати. Якийсь час він рухався уздовж струмка, дослухаючись до плескоту крижаної води об каміння, а тоді через поле виїхав на королівський гостинець. Перед ним простяглася вузька кам’яниста дорога, місцями поросла травами,— дорога, яка нічого особливого не обіцяла, однак від самого її вигляду Джона Сноу переповнила туга. Ця дорога вела до Вічнозиму й далі — до Річкорину, Королівського Причалу, Соколиного Гнізда й різноманітних інших місць — до Кичери Кастерлі, Острова Ликів, червоних Дорнських гір, сотень Браавоських островів на морі, димних руїн давньої Валірії... Вела туди, де Джон ніколи не побуває. Ця дорога вела у світ... а Джон лишався тут.

Щойно він промовить обітницю, Стіна стане його домівкою й лишатиметься такою, аж поки він не постаріє, як мейстер Еймон.

— Я ще не присягнув,— пробурмотів Джон. Він не злочинець, змушений одягнути чорне, щоб не розплачуватися за свої гріхи. Він з’явився тут з власної волі й може вільно забратися... поки не вимовить обітницю. Можна просто поїхати зараз уперед і ніколи не повертатися. До наступної повні він уже буде у Вічнозимі серед братів.

«Серед зведених братів,— нагадав йому внутрішній голос.— І разом з леді Старк, яка тобі не зрадіє». У Вічнозимі йому немає місця, як немає і на Королівському Причалі. Навіть біля власної матері йому місця не знайшлося. На думку про це Джон зажурився. Він намагався уявити, хто вона і яка вона, і чому батько її покинув. «Бо вона була повія й перелюбниця, дурню. Погана й безчесна, адже в іншому разі чого лорд Едард соромився б навіть згадувати про неї?»

Відвернувшись від королівського гостинцю, Джон Сноу озирнувся. Вогні Чорного замку заховалися за пагорбом, але Стіна нікуди не поділася — бліда у світлі місяця, безмежна й холодна, вона тяглася від обрію до обрію.

Розвернувши коня, він рушив додому.

Привид наздогнав його, коли він саме виїхав на горбок і побачив удалині світло лампи у Вежі командувача. Деривовк, чий писок був червоний від крові, прилаштувався поряд з конем. Джон зловив себе на тому, що на зворотному шляху знову думає про Семвела Тарлі. Поки він доїхав до стайні, то вже вирішив, як має учинити.

Покої мейстра Еймона містились у приземкуватій дерев’яній фортеці, нагорі в якій розташувався гайворонник. Постарілий і слабкий мейстер ділив покої з двома молодими стюардами, які піклувалися про нього й допомагали виконувати обов’язки. Чорні брати жартували, що до нього приставили двох найпотворніших вояків Нічної варти, бо він, сліпий, мав щастя їх не бачити. Клайдас був низенький і голомозий, з коротким підборіддям і маленькими рожевими очицями, як у крота. Чет на шиї мав жировик завбільшки з голубине яйце, а обличчя в нього було червоне й усіяне чиряками та прищами. Мабуть, саме тому він завжди здавався сердитим.

На Джонів стукіт відчинив Чет.

— Мені треба поговорити з мейстром Еймоном,— пояснив Джон.

— Мейстер уже ліг спати, і тобі час. Приходь завтра, можливо, він тебе прийме,— почав він зачиняти двері.

Джон підставив ногу.

— Мені треба з ним поговорити просто зараз. Зранку буде запізно.

Чет нахмурився.

— Мейстер не звик, щоб його будили серед ночі. Ти уявляєш, скільки йому років?

— Я уявляю, що він уже в такому віці, щоб до гостей виявити більше увічливості, ніж виявляєте ви,— мовив Джон.— Перекажіть йому мої вибачення. Я б не турбував його у неважливій справі.

— А якщо я відмовлюся?

Джон так і тримав ногу між дверима й одвірком.

— Як знадобиться, можу стояти тут цілу ніч.

Обурено пирхнувши, чорний брат відчинив двері, впускаючи його.

— Чекай у бібліотеці. Там є дрова. Запалиш вогонь. Не хочу, аби через тебе мейстер підхопив застуду.

Коли Чет привів мейстра Еймона, дрова вже весело палахкотіли. Старий був у нічній сорочці, та на шиї мав ланцюг — знак свого ордену. Мейстер не знімав його навіть перед сном.

— Якщо можна, поставте крісло біля вогню,— промовив він, відчувши на обличчі тепло. Зручно його всадовивши, Чет укутав йому ноги хутром, а сам став біля дверей.

— Вибачте, що збудив вас, мейстре,— сказав Джон Сноу.

— Ти не збудив мене,— озвався мейстер Еймон.— Що старший я стаю, то менше мені спиться, а я вже дуже старий. Іноді половину ночі я проводжу серед привидів, так ясно пригадуючи події п’ятдесятирічної давнини, ніби вони відбулися вчора. Загадковий візит опівнічного гостя — приємна розвага. Отож розповідай, Джоне Сноу, чому ти завітав до мене такої дивної пори?

— Попросити вас забрати Семвела Тарлі з навчання та приєднати до братів Нічної варти.

— Це питання не до мейстра Еймона,— почав нарікати Чет.

— Наш лорд-командувач передав навчання новобранців у руки сера Алісера Торна,— лагідно мовив мейстер.— Тільки він може сказати, коли хлопець готовий до присяги, і тобі це добре відомо. Чому ж ти прийшов до мене?

— Лорд-командувач дослухається до вас,— пояснив Джон.— До того ж ви піклуєтеся про поранених і хворих Нічної варти.

— А твій друг Семвел поранений чи хворий?

— Скоро з ним саме це й станеться,— запевнив його Джон,— якщо ви не допоможете.

І він розповів усе — навіть те, як нацькував Привида на Раста. Мейстер Еймон мовчки слухав, утупивши сліпі очі у вогонь, але Четове обличчя з кожним словом темніло.

— Якщо ми не оберігатимемо його, у Сема немає шансів,— закінчив свою оповідь Джон.— Він ніколи не дасть ради мечу. Моя сестричка Арія легко пошматувала б його, а їй іще й десятьох немає. Якщо сер Алісер примусить його битися, рано чи пізно Сема поранять або уб’ють.

Четові урвався терпець.

— Та бачив я в їдальні цього товстуна,— втрутився він.— Це підсвинок, а якщо все, що ти кажеш, правда, то він ще й безнадійний боягуз.

— Може, й так,— заговорив мейстер Еймон.— Скажи, Чете, як би ти радив нам учинити з таким хлопцем?

— Залишити там, де він зараз,— відповів Чет.— Стіна не для слабаків. Нехай тренується, поки не навчиться, хоч скільки років це забере. Сер Алісер або виховає з нього мужчину, або вб’є — як боги побажають.

— Це безглуздо,— сказав Джон і зробив глибокий вдих, збираючись на думці.— Пам’ятаю, одного разу я спитав мейстра Лувіна, для чого він носить на шиї ланцюг.

Мейстер Еймон легко торкнувся власного ланцюга, погладивши кістлявим зморшкуватим пальцем важкі металеві ланки.

— Продовжуй.

— Він тоді сказав мені, що мейстер носить на шиї ланцюг для того, аби не забувати, що він присягав служити,— провадив Джон, пригадуючи ту розмову.— Тоді я запитав, чому всі ланки зроблені з різного металу. Срібний ланцюжок набагато краще пасував би до його сірої мантії, сказав я. Мейстер Лувін засміявся. І пояснив мені: мейстер клепле свій ланцюг наукою. Різні метали відповідають різним галузям науки: золото — це гроші й облік, срібло — цілительство, залізо — військова справа. Але й це ще не все, сказав він. Ланцюг має нагадувати мейстру королівство, якому він служить, правда ж? Лорди — це золото, а лицарі — криця, проте з двох ланок цілого ланцюга не зробиш. Потрібні ще срібло, залізо, свинець, олово, мідь, бронза й багато-багато іншого, а це — і селяни, і ковалі, і купці тощо. Як на ланцюг потрібні різні метали, так і в королівстві потрібні найрізноманітніші люди.

— І? — всміхнувся мейстер Еймон.

— У Нічній варті теж потрібні найрізноманітніші люди. Бо для чого ж нам тоді розвідники, стюарди й будівничі? Лорд Рендил не зміг зробити з Сема вояка, і сер Алісер не зможе. Неможливо викувати з олова залізо, хай скільки його гамселити, але ж це не означає, що з олова немає користі. Чому не зробити Сема стюардом?

— От я стюард,— сердито нахмурився Чет.— Гадаєш, це легка робота, для боягузів? Саме завдяки ордену стюардів Нічна варта функціонує. Ми полюємо й обробляємо землю, ходимо коло коней і доїмо корів, заготовляємо дрова й куховаримо. От хто тобі одяг шиє? Хто привозить усе необхідне з півдня? Стюарди!

— Твій друг зможе полювати? — мовив мейстер Еймон лагідніше.

— Він терпіти не може полювання,— довелося визнати Джонові.

— А зможе він зорати поле? — запитав мейстер.— Зможе бути візницею чи сидіти на веслах? Зможе зарізати корову?

— Ні.

— Надивився я на ніжних лордів,— гиденько розреготався Чет,— коли їм доводиться попрацювати. Посадіть їх збивати масло — і руки в них одразу вкриваються пухирями й водянками. Дайте сокиру й накажіть рубати дрова, і вони відрубають собі ногу.

— Але є одна справа, яку Сем уміє краще за інших.

— Так? — заохотив мейстер Еймон.

Джон кинув насторожений погляд на Чета, який, червоний і сердитий, стояв біля дверей.

— Він міг би допомагати вам,— швидко мовив Джон.— Він уміє лічити, читати й писати. Я знаю, що Чет неписьменний, а Клайдас погано бачить. Сем прочитав усі книжки в батьковій бібліотеці. І з круками він знайде спільну мову. Схоже, тварини його люблять. Привид зразу признав його. Для нього є багато справ, окрім військової науки. У Нічній варті всі потрібні. Для чого марно когось нищити? Ліпше скористатися з його переваг.

Мейстер Еймон заплющив очі, й на коротку мить Джон злякався, що той просто заснув. Але нарешті мейстер сказав:

— Мейстер Лувін добре навчав тебе, Джоне Сноу. Схоже, розум у тебе такий самий меткий, як і клинок.

— То це значить...

— Це значить, що я обміркую твої слова,— твердо озвався мейстер.— А тепер, думаю, я зможу заснути. Чете, проведи нашого юного брата до дверей.