Гра престолів

Санса

У вежі в самому серці Мейгорової тверджі Санса віддалася темряві.

Запнувши завісу навколо ліжка, вона то спала, то в сльозах прокидалася, то знов засинала. Коли ж не могла заснути, то лежала під покривалом, тремтячи від горя. Слуги приходили та йшли, приносили якість страви, але вона не могла навіть вигляду їжі витримати. Псувалися неторкані тарелі, які заполонили вже весь стіл попід вікном, аж поки слуги не забирали їх.

Іноді вона поринала в тяжкий сон без сновидінь, після якого прокидалася ще виснаженішою, ніж почувалася до того, як склепити повіки. Але так було краще, бо у снах вона завжди бачила батька. І вві сні, і наяву вона бачила його: золоті плащі опускали його долілиць, великими кроками наближався сер Ілін, витягав Лід з піхов на спині, і приходила мить... мить, коли... вона хотіла відвернутися, дуже хотіла, у неї підкошувалися ноги й вона падала навколішки, але чомусь не могла відвернути голови, а люди кричали й верещали, і королевич посміхнувся їй, посміхнувся — й вона почулася в безпеці, та лише на мить, поки він не вимовив оті свої слова, і батькові ноги... ось що вона запам’ятала найкраще — батькові ноги, які сіпнулися, коли сер Ілін... коли меч...

«Може, я теж помру»,— сказала собі Санса — й ця думка не здалася їй такою вже страхітливою. Можна викинутися з вікна й назавжди забути про страждання... а потім, через роки, про її горе співці складатимуть пісні. Тіло її лежатиме внизу на камінні, невинне й скалічене, німим докором усім, хто зрадив її. Санса навіть зважилася перетнути спальню й розчахнути віконниці... але тут мужність покинула її, і вона, схлипуючи, побігла назад до ліжка.

Служниці, приносячи наїдки, намагалися заговорити до неї, але вона ніколи не відповідала. Одного разу до неї завітав великий мейстер Пайсел зі скринею пляшечок і сулійок — запитати, чи вона не захворіла. Торкнувся чола, змусив роздягнутися і, поки служниця притримувала її лежма, всю обмацав. Перш ніж піти, залишив їй настоянку трав на медовій воді та звелів пити по одному ковтку на ніч. Але вона випила зразу все й миттю заснула.

Їй наснилися кроки на сходах у вежу, зловісне шарудіння шкіри об камінь: до спальні повільно, крок по кроку, підходив якийсь чоловік. Санса ж могла хіба що зачаїтися за дверима й тремтіти, дослухаючись, як він наближається. То був сер Ілін Пейн, знала вона, він прийшов по неї з Льодом у руці, прийшов по її голову. Не було куди тікати, не було де сховатися, не було як заперти двері. Нарешті кроки зупинилися, й Санса збагнула: він уже тут, мовчки стоїть потойбіч дверей — з мертвими своїми очима на довгому рябому виду. І в цю мить вона усвідомила, що зовсім гола. Вона скрутилася на підлозі, затуляючись руками, а двері з рипінням поволі розчинялися, і зі шпарини вистромлювався кінчик великого меча...

Вона прокинулася з бурмотінням: «Будь ласка, будь ласка, я буду чемна, будь ласка, не треба»,— але не було кому її почути.

А коли по неї і справді прийшли, Санса не почула жодних кроків. Двері відчинив Джофрі — не сер Ілін, а хлопець, що колись був її королевичем. Вона, скрутившись калачиком, лежала в ліжку за опущеними завісами, не певна, день зараз чи ніч. Спершу вона почула грюк дверей. А тоді рвучко поїхали вбік завіси, і Санса, інстинктивно затулившись од світла, побачила над собою гостей.

— Сьогодні ти супроводжуватимеш мене в суді,— сказав Джофрі.— Тож помийся та вдягнися, як належиться моїй судженій.

Поруч з ним стояв Сандор Кліган у простому коричневому камзолі й зеленій накидці; в ранковому світлі попечене його обличчя було застрашливим. Позаду стояло двійко лицарів королівської варти в довгих білих атласних плащах.

Санса підтягнула покривало до самого підборіддя.

— Ні,— заскиглила вона,— будь ласка... облиште мене...

— Якщо не підведешся сама й не вдягнешся, Гончак тобі допоможе,— сказав Джофрі.

— Мій королевичу, благаю...

— Я король! Псе, витягни її з ліжка.

Санса слабко опиралася, але Сандор Кліган підхопив її за пояс і витягнув з перин. Покривало впало на підлогу. На Сансі була тільки тоненька нічна сорочка, яка прикривала голизну.

— Роби, як велено, дитино,— мовив Кліган.— Одягайся.

І він — майже лагідно — підштовхнув її до гардеробу.

Санса позадкувала від гостей.

— Я все зробила, як сказала королева, написала листи, написала все, як вона веліла. Ви обіцяли, що виявите милосердя. Будь ласка, дозвольте мені поїхати додому. Я нікого не зраджу, я буду чемна, присягаюся, в мені немає і краплі зрадницької крові, ні! — вигукнула вона і, пригадавши гарні манери, схилила голову.— Якщо ваша ласка,— слабким голосом закінчила вона.

— Ласки не чекай,— відтяв Джофрі.— Мама каже, що я все одно маю з тобою одружитися, тож ти залишишся тут і слухатимешся.

— Я не хочу за тебе заміж,— схлипнула Санса.— Ти відрубав голову моєму батькові!

— Він був зрадником. І я не обіцяв помилувати його, тільки виявити милосердя, і я його виявив. Якби то був не твій батько, його б четвертували або злупили з нього шкуру, а так він отримав легку смерть.

Санса витріщилася на нього, мов побачила вперше. На ньому був підбитий малиновий камзол, розшитий левами, та злототканий плащ із високим коміром, який обрамлював обличчя. Санса не могла повірити, що колись вважала Джофрі вродливим. Губи в нього були м’які й червоні, як дощові черв’яки, а в очах застигли марнославство й жорстокість.

— Ненавиджу тебе,— прошепотіла вона.

Обличчя короля Джофрі застигло.

— Мама каже, що королю не личить бити свою дружину. Пане Мірине!

Санса і змигнути не встигла, як лицар опинився перед нею; відкинув її руку, якою вона хотіла затулити обличчя, й, не знімаючи рукавиці, кулаком зацідив їй у вухо. Санса не пам’ятала, як упала, однак отямилася, одним коліном стоячи на циновці. У голові гуло. Над нею стояв сер Мірин Трант у вимащеній кров’ю білій шовковій рукавичці.

— Ти слухатимешся, чи звеліти йому ще раз тебе провчити?

Санса не відчувала вуха. Торкнувшись його, вона глянула на пальці — і побачила, що ті мокрі й червоні.

— Я... як... як зволите, мілорде.

— Звертайся до мене «ваша світлість»,— виправив її Джофрі.— Чекатиму на тебе в суді.

Розвернувшись, він вийшов.

Сер Мірин і сер Арис рушили за ним, але Сандор Кліган затримався, щоб грубо поставити її на ноги.

— Якщо боїшся болю, дівчинко, роби, як він хоче.

— А чого... чого він хоче? Будь ласка, скажіть мені!

— Він хоче, щоб ти всміхалася, гарно пахла й була панною його серця,— прохрипів Гончак.— Хоче, аби ти повторювала оті всі гарні слова, яких навчила тебе септа. Хоче, щоб ти його любила... й боялася.

Коли він пішов, Санса безсило опустилася на циновку й довго витріщалася в стіну, аж поки в спальню боязко не ввійшли двійко служниць.

— Будь ласка, принесіть гарячої води,— попросила вона,— і парфумів, і ще пудри, щоб приховати синець.

З правого боку обличчя вже набрякло й починало боліти, але ж вона знала: Джофрі чекає, що вона матиме гарний вигляд.

Гаряча вода нагадала їй про Вічнозим, і це додало їй сили. Санса не милася з того самого дня, коли помер батько, й зараз із подивом виявила, яка брудна після неї лишається вода. Служниці змили їй кров з обличчя і добре відтерли спину, вимили й вичесали каштанове волосся, аж поки воно знов не закучерявилося. Санса не розмовляла зі служницями, тільки час до часу віддавала накази: то були ланістерівські служниці, а не її, тож вона їм не довіряла. Коли прийшов час одягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, яку вдягала на турнір. Пригадалося, яким галантним був Джофрі того вечора на бенкеті. Можливо, він теж це згадає і поводитиметься з нею лагідніше.

В очікуванні суду Санса, щоб не так крутило в животі, випила маслянки й заїла печивом. Сер Мірин повернувся ополудні. Він уже вдягнув білі обладунки: латну спідницю з емальованою лускою, інкрустованою золотом, високий шолом із золотим променистим сонцем на гребені, поножі, латний комір, латні рукавиці та блискучі латні чоботи, а ще важкий вовняний плащ, застібнутий золотим левом. Забороло з шолома він зняв, щоб краще було видно понуре обличчя: мішки під очима, широкий кислий рот, руде волосся, в якому пробивалася сивина.

— Міледі,— сказав він, уклонившись, так наче це не він ударив її до крові заледве три години тому.— Його світлість наказав мені провести вас у тронну залу.

— А якщо я відмовлюся, він наказав вам мене знову вдарити?

— А ви відмовляєтеся йти, міледі? — глянув на неї він без жодного виразу на обличчі. Ні на мить не затримав погляд на синці, який лишився від його кулака.

Сер Мірин не відчував до неї ненависті, збагнула Санса, але й любові теж не відчував. Він узагалі нічого до неї не відчував. Для нього вона була просто... істота.

— Ні,— озвалася вона, підводячись.

Їй хотілося розлютитися, образити його, як він образив її, застерегти його, що коли він іще бодай раз її вдарить, то вона, ставши королевою, вижене його з королівства... але вона пригадала, що казав їй Гончак, і просто мовила:

— Я робитиму, як велить його світлість.

— Як і я,— озвався сер Мірин.

— Так... але ви не справжній лицар, пане Мірине.

Санса знала: Сандор Кліган на такі слова розреготався б. Хтось би вилаявся, хтось звелів, щоб вона замовкнула, хтось просив би пробачення. Але сер Мірин Трант не зробив нічого такого. Бо серу Мірину Транту було просто байдуже.

...На балконі, крім Санси, нікого не було. Вона стояла з опущеною головою, силкуючись не розплакатися, а внизу на Залізному троні сидів Джофрі, чинячи — на його думку — королівське правосуддя. Дев’ять справ з десятьох навіювали на нього нудьгу, тож він дозволяв розсудити їх раді, а сам нетерпляче крутився, поки лорд Бейліш, великий мейстер Пайсел або королева Серсі виносили присуд. Та коли він вирішував винести власну постанову, на нього не мала впливу навіть королева-мати.

До нього привели злодія, і Джофрі звелів серу Іліну відрубати йому руку просто в суді. Прийшли двоє лицарів, щоб залагодити суперечку через землю, і він постановив, що завтра вони це питання мають вирішити на двобої.

— До смерті,— додав він.

Перед ним упала навколішки жінка, благаючи віддати їй голову чоловіка, якого стратили як зрадника. Вона кохала його й хотіла гідно поховати.

— Якщо ти кохала зрадника, ти, певно, й сама зрадниця,— сказав Джофрі. І двоє золотих плащів поволочили її в підземелля.

В кінці нарадчого столу сидів лорд Слінт, одягнений у чорний оксамитовий камзол і блискучий злототканий плащ; його жаб’яча голова кивала щоразу, коли король оголошував вирок. Санса важко дивилася на його потворне обличчя, пригадуючи, як він кинув долі її батька, щоб сер Ілін відрубав йому голову, й понад усе їй кортіло зробити йому боляче, кортіло, щоб якийсь звитяжець кинув його самого долі й відрубав голову йому. Але внутрішній голос прошепотів: «Тут немає звитяжців»,— і їй пригадалися слова, які сказав їй лорд Пітир у цій-таки залі. «Життя не таке, як у піснях, люба,— застеріг він її тоді.— Одного дня ти, можливо, сама на біду в цьому переконаєшся». «У житті перемагають чудовиська»,— сказала собі Санса, й у вухах зазвучав холодний і хрипкий, як скрегіт металу об камінь, голос Гончака: «Якщо боїшся болю, дівчинко, роби, як він хоче».

Остання справа стосувалася вгодованого співака з таверни, звинуваченого в тому, що висміяв у пісні короля Роберта. Джоф звелів принести йому арфу й наказав заспівати цю пісню в суді. Плачучи, співак присягався, що більше ніколи й ніде її не співатиме, але король наполягав. Пісенька і справді була кумедна — про те, як Роберт б’ється зі свинею. Під свинею мався на увазі той вепр, який убив короля, Санса це розуміла, та з деяких строф здавалося, що йдеться про королеву. Коли пісня закінчилася, Джофрі оголосив, що хоче виявити милосердя. Співак може вибирати: йому лишаться або пальці, або язик. На роздуми йому дається один день. Джанос Слінт кивнув.

На сьогодні це була остання справа, з полегшенням зрозуміла Санса, але її випробування ще не закінчилося. Коли герольд розпустив суд, вона поквапилася втекти з балкона, але виявила, що Джофрі чекає на неї біля підніжжя гвинтових сходів. З ним були Гончак і сер Мірин. Юний король окинув її критичним поглядом з ніг до голови.

— Зараз у тебе значно кращий вигляд.

— Дякую, ваша світлосте,— озвалася Санса. Це були порожні слова, але він кивнув і всміхнувся.

— Ходи зі мною,— звелів він, простягаючи долоню. Нічого не лишалося, як узяти його за руку. Колись доторк його долоні викликав у неї трепет, а зараз тільки шкіра сиротами взялася.— Скоро в мене іменини,— мовив Джофрі, виводячи її з тронної зали крізь задні двері.— Буде великий бенкет з подарунками. Що ти мені подаруєш?

— Я... я ще не думала, мілорде.

— «Ваша світлосте»,— різко виправив він її.— Ти зовсім дурна, так? Мама так і каже.

— Справді?

Після всього, що сталося, його слова вже не мали б так боляче жалити її, але чомусь жалили. Адже королева завжди була такою лагідною до неї!

— Так. Вона хвилюється через наших дітей: чи не будуть вони такі самі дурні, як ти, але я сказав їй, щоб не хвилювалася.

Король махнув рукою, і сер Мірин відчинив двері.

— Дякую, ваша світлосте,— пробурмотіла Санса. «Гончак мав рацію,— подумала вона,— я просто пташечка, що повторює слова, яких її навчили». Сонце заховалося за західною стіною, і мури Червоної фортеці освітилися кривавим багрянцем.

— Я зроблю тобі дитину, коли ти будеш готова,— мовив Джофрі, ведучи її через тренувальний двір.— І якщо первісток виявиться дурним, я відрубаю тобі голову та знайду собі розумнішу дружину. Як гадаєш, коли ти зможеш мати дітей?

Сансі стало так соромно, що вона не могла звести на нього погляду.

— Септа Мордейн каже, що переважно... переважно у панянок розквітає жіночність у дванадцять або тринадцять років.

Джофрі кивнув.

— Сюди,— повів він її до прибрамної, а тоді до сходів, які вели на зубчасті стіни.

Затремтівши, Санса відсахнулася. Зненацька вона збагнула, куди вони прямують.

— Ні,— перелякано видихнула вона.— Будь ласка, ні, не змушуйте мене, благаю...

Джофрі стиснув вуста.

— Хочу показати тобі, що буває зі зрадниками.

Санса дико замотала головою.

— Не піду. Не піду!

— Можу звеліти серу Мірину виволочити тебе нагору,— мовив Джофрі.— Але тобі це не сподобається. Тож ліпше роби, як кажу.

Він потягнувся до неї, і вона, зіщулившись, позадкувала та врізалася в Гончака.

— Давай, дівчинко,— сказав Сандор Кліган, підштовхуючи її до короля. Кутик рота на обгорілій половині обличчя сіпнувся, і Санса почула безмовне продовження: «Він усе одно витягне тебе нагору, тож ліпше роби, як він хоче».

Вона примусила себе взяти короля Джофрі за руку. Сходження було схоже на нічний кошмар: кожен крок вона робила над силу, так наче витягала ноги з глибокої грязюки, а сходинок було не злічити — тисяча тисяч сходинок, а на укріпленнях на неї чекало жахіття.

З високих зубчастих стін прибрамної здавалося, що під ногами простерся цілий світ. Санса бачила Великий септ Бейлора на Вісеніїному пагорбі, де помер її батько. На тому кінці вулиці Сестер чорніли обгорілі руїни Драконячого Лігва. На заході за Божою брамою наполовину заховалося червоне й велике сонце. Позаду Санси хлюпотіло солоне море, а на південь розкинувся рибний ринок, і доки, і бурлива течія Чорноводого Бурчака. А на північ...

Вона обернулася туди — і побачила тільки місто, тільки вулиці, провулки, пагорби й низини, і знову вулиці, провулки й далекі мури. Однак вона знала, що там, далі, тягнуться відкриті простори — господарства, лани і ліси, а ще далі, на ними — на північ, на північ, на північ — стоїть Вічнозим.

— Куди це ти дивишся? — поцікавився Джофрі.— Ондечки те, що я хотів тобі показати.

Зовнішній край укріплення був загороджений широким мурованим парапетом, який сягав Сансі до підборіддя; що п’ять футів у ньому були пробиті стрільниці для лучників. На зубцях уздовж усієї стіни стирчали голови, нахромлені на залізні палі обличчям до міста. Санса помітила їх, щойно ступила на мур, але ріка, і метушливі вулиці, і призахідне сонце були значно приємніші для ока. «Він може примусити мене дивитися на голови,— сказала собі Санса,— але не може примусити їх бачити».

— Ось твій батько,— мовив Джофрі.— Он тут. Псе, розверни голову так, щоб вона її бачила.

Узявши голову за волосся, Сандор Кліган розвернув її. Відрубану голову обмазали дьогтем, щоб вона краще зберігалася. Санса спокійно дивилася на неї, не бачачи. Голова й не схожа була на лорда Едарда, подумала вона, і взагалі не схожа на голову.

— Скільки мені дивитися?

Здавалося, Джофрі розчарований.

— Не хочеш подивитися решту?

Голів був цілий довгий ряд.

— Як зволить його світлість.

Джофрі повів її уздовж муру повз дюжину голів і дві порожні палі.

— А ці дві я бережу для дядька Станіса й дядька Ренлі,— пояснив він.

Інші голови пробули на палях значно довше за батькову. Незважаючи на дьоготь, більшість із них уже не надавалися до впізнання. Указавши на одну, король мовив:

— Ось твоя септа.

Але Санса не могла б навіть з певністю сказати, що це жінка. Щелепа відвалилася, а птахи видзьобали одне вухо й майже всю щоку.

Санса все роздумувала, що ж сталося з септою Мордейн, а от зараз збагнула, що давно вже про все здогадалася.

— А її навіщо вбили? — поцікавилася вона.— Вона ж була боговіддана...

— Вона була зрадниця,— мовив Джофрі, надувши губи; здається, Санса засмутила його.— Ти так і не сказала, що подаруєш мені на іменини. Може, мені натомість щось подарувати тобі, як тобі таке?

— Якщо ваша ласка, мілорде,— мовила Санса.

Коли він посміхнувся, вона збагнула, що він глузує.

— Твій брат теж зрадник, ти ж знаєш,— розвернув він голову септи Мордейн назад.— Пам’ятаю його з Вічнозиму. Мій пес називав його лордом дерев’яного меча. Так, псе?

— Справді? — озвався Гончак.— Не пригадую.

Джофрі роздратовано стенув плечима.

— Твій брат розбив військо мого дядька Джеймі. Мама каже, що це зрада й віроломство. Коли вона почула про це, то плакала. Всі жінки слабкі, навіть вона, хоч вона і вдає сильну. Вона каже, нам слід лишатися на Королівському Причалі на той раз, якщо двоє інших моїх дядьків схочуть на нас напасти, але мені байдуже. Після іменин я сам зберу військо та власноруч уб’ю твого брата. Ось що я подарую вам, леді Сансо. Братову голову.

І тоді Санса, мов у нападі божевілля, промовила:

— А може, брат подарує мені вашу голову.

Джофрі скривився.

— Не смій так жартувати. Справжня дружина не глузує з чоловіка. Пане Мірине, провчіть її.

Цього разу лицар ухопив її під підборіддя й, однією рукою тримаючи їй голову, другою двічі ударив: спершу зліва направо, а тоді — дужче — справа наліво. З розбитої губи потекла на підборіддя кров, змішуючись із солоними сльозами.

— І нема чого плакати всякчас,— сказав Джофрі.— Тобі більше личить, коли ти усміхаєшся та смієшся.

Санса змусила себе усміхнутися, боячись, що він звелить серу Мірину знов її вдарити, але їй не надто вдалося це, і король похитав головою.

— Витри кров, у тебе жахливий вигляд.

Зовнішній парапет доходив їй до підборіддя, але по внутрішньому краю муру не було нічого — тільки довге провалля, яке закінчувалося двором за сімдесят чи вісімдесят футів унизу. Досить просто штовхнути, сказала вона собі. Він стояв зовсім поряд, розтягуючи в посмішці губи-черв’яки. «Ти зможеш,— сказала вона собі.— Ти зможеш. Давай, просто зараз». Байдуже, навіть якщо вона полетить разом з ним. Байдуже.

— Ну-ну, дівчинко,— опустився перед нею навколішки Сандор Кліган — поміж нею і Джофрі. З делікатністю, дивною для такого здорованя, він витер кров з розбитої губи.

Мить була втрачена. Санса опустила очі.

— Дякую,— сказала вона, коли Сандор закінчив. Вона була чемна дівчинка і завжди пам’ятала про гарні манери.