Гра престолів

Бран

Найстарші були вже дорослі, сімнадцяти- й вісімнадцятирічні. Одному стукнуло двадцять. Але більшість були молодші, шістнадцять років і менше.

Бран спостерігав за ними з балкона на башточці мейстра Лувіна, слухаючи, як вони стогнуть, і натужаться, і лаються, розмахуючи ціпками й дерев’яними мечами. Двір оживав від стукоту дерева об дерево, який дуже часто переривався вилясками і болісними скриками, коли удар потрапляв у тіло. Поміж хлопців походжав сер Родрик, червоний з обличчя попід білими бакенбардами, щось бурмочучи то до одного, то до іншого. Бран іще в житті не бачив старого лицаря таким лютим.

— Ні,— раз у раз повторював він,— ні, ні, ні.

— Не дуже вони добре б’ються,— з сумнівом промовив Бран. І ліниво почухав за вухом свого деривовка Літо, який дер кавалок м’яса. На зубах хрумтіли кістки.

— Безперечно,— глибоко зітхнувши, погодився мейстер Лувін. Він дивився у велику мирську підзорну трубу, розраховуючи затемнення й занотовуючи положення комети, яка низько висіла на вранішньому небі.— Але з часом... Сер Родрик правду каже, нам потрібні вартові на мурах. Твій лорд-батько забрав із собою на Королівський Причал вершки нашої гвардії, а решту взяв з собою твій брат, прихопивши ще й усіх хлопців на кілька льє навколо. Чимало з них не повернуться, тож треба шукати їм заміну.

Бран обурено втупився в хлопців, які пітніли внизу.

— Якби не мої ноги, я б їх усіх переміг!

Він згадав, коли востаннє тримав меча в руці: коли у Вічнозим приїздив король. То був простий дерев’яний меч, але Бран сто разів збив королевича Томена з ніг.

— Сер Родрик має навчити мене управлятися з бердишем. Якби мені бердиш на довгому держаку, Годор міг би стати моїми ногами. З нас двох був би лицар.

— Ну... навряд чи,— мовив мейстер Лувін.— Бране, коли вояк б’ється, руки, ноги й голова мають працювати як одне.

Внизу у дворі загорлав сер Родрик.

— Ви чубитеся, як гуси! Він тебе дзьобнув, а ти його дзьобнув дужче. Парируй удар! Блокуй його. Гусяча чубанина нам не підходить. Якби у вас були справжні мечі, перший удар — і ти б лишився без руки!

Серед хлопців хтось зареготав, і старий лицар розвернувся до нього.

— Смієшся? Це ти смієшся? Ну й нахабство! Та ти сам б’єшся, як їжак...

— Був колись лицар, який нічого не бачив,— уперто мовив Бран, а сер Родрик і далі не вгавав.— Мені розповідала про нього стара Нан. У нього була довга жердина з лезами з обох кінців, і він так розкручував її в руках, що шаткував двох вояків за раз.

— Симеон Зореокий,— зронив Лувін, записуючи в книжку якісь числа.— Втративши зір, він вставив собі в порожні очниці зоряні сапфіри, принаймні так співається в піснях. Бране, це просто легенда, як-от оповідки про Флоріяна Фігляра. Або як казки про Добу героїв,— цикнув мейстер.— Відкинь безглузді мрії, вони тільки розіб’ють тобі серце.

Мейстрові слова дещо нагадали Бранові.

— Вчора мені знову наснився сон про ворона. Триокого ворона. Він залетів до мене в спальню та звелів летіти з ним, і я полетів. Ми спустилися в крипту. Там був батько, ми розмовляли. Він був засмучений.

— А чому? — подивився Лувін у підзорну трубу.

— Це було якось пов’язано з Джоном, здається.

Сон був дуже тривожний — набагато тривожніший за всі інші сни про ворона.

— Але Годор не хоче спускатися в крипту.

Мейстер слухав упіввуха, Бран це бачив. Кліпаючи, Лувін відірвав очі від підзорної труби.

— Годор не...

— Не хоче спускатися в крипту. Коли я прокинувся, я попросив його віднести мене туди — подивитися, чи батько справді там. Спершу він не міг уторопати, чого я хочу, але я привів його до самих сходів, наказуючи йти то туди, то сюди, та він відмовився спускатися. Просто стояв на верхівці сходів, повторюючи «Годор», так наче боявся темряви, хоча в мене був смолоскип. Я так роззлостився, що мало не гупнув його по голові, як завжди робить стара Нан.

Побачивши, як нахмурився мейстер, він квапливо додав:

— Але не гупнув.

— Це добре. Годор — людина, він не мул, якого можна бити.

— Уві сні я полетів униз разом із вороном, але вдень цього зробити не можу,— пояснив Бран.

— А для чого тобі спускатися в крипту?

— Я ж казав вам. Подивитися, чи батько не там.

Мейстер посмикав ланцюг у себе на шиї, як часто робив, коли почувався не в своїй тарілці.

— Бране, дитинко, одного дня у крипті і справді сидітиме кам’яний лорд Едард поряд з батьком, і дідом, і всіма Старками аж до давніх королів Півночі... але, з божої ласки, це станеться ще нескоро. Твій батько ув’язнений на Королівському Причалі. Ти не знайдеш його у крипті.

— Вчора вночі він там був. Я з ним розмовляв.

— Упертий хлопчисько,— зітхнув мейстер, відкладаючи книжку.— Хочеш сходити пересвідчитися?

— Я не можу. Годор не хоче туди спускатися, а Танцівниця не здолає таких вузьких кручених сходів.

— Думаю, цю проблему я можу вирішити.

Замість Годора покликали дикунку Ошу. Вона була висока й міцна, ніколи не жалілася і залюбки йшла, куди їй скажуть.

— Я життя прожила за Стіною, мілорди, дірою в землі мене не злякати.

— Літо, ходімо,— гукнув Бран, коли Оша підхопила його жилавими руками. Покинувши кістку, деривовк рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а тоді спіральними сходами вниз — у холодний склеп під землею. Попереду йшов мейстер Лувін зі смолоскипом. Бран був навіть не проти — тобто не надто проти — того, що Оша несла його на руках, а не на спині. Оскільки від своєї появи у Вічнозимі Оша служила вірою і правдою, сер Родрик розпорядився, щоб з рук їй зняли ланцюги. На ногах кайданки ще залишили — на знак того, що довіряють їй іще не вповні, однак кайданки не стримували її впевнених кроків униз по сходах.

Бран уже не пригадував, коли востаннє був у крипті. Без сумніву, до того. Маленьким він частенько грався внизу разом з Робом, Джоном і сестрами.

Хотів би він опинитися там зараз разом з ними: тоді склеп, імовірно, не здавався б таким темним і моторошним. Зробивши кілька кроків у лунких сутінках, Літо зупинився, підвів голову й понюхав прохолодне мертве повітря. Вищиривши зуби, він скрадливо позадкував; його очі сяяли золотом у світлі мейстрового смолоскипа. Навіть залізна Оша, здавалося, почувалася не в своїй тарілці.

— Схоже, суворі вони були,— зронила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних тронах.

— Вони були королями зими,— прошепотів Бран. Чомусь у цьому місці на повний голос розмовляти не хотілося.

— Зима не визнає короля,— посміхнулася Оша.— Якби ти бодай раз побачив її, ти б це знав, літній хлопче.

— Тисячі років вони були королями на Півночі,— мовив мейстер Лувін, підносячи смолоскип вище, аби світло впало на кам’яні лики. Одні були волохаті й бородаті, кошлаті й люті, як вовки, що зачаїлися в них біля ніг. Інші були гладенько поголені, з сухорлявими обличчями й гострими, як мечі у них на колінах, рисами.— Суворі люди, народжені для суворих часів. Ходімо.

Він швидко рушив склепом, проминаючи довгий ряд колон і нескінченну шерегу висічених із каменю постатей. З піднятого над головою смолоскипа тягнувся довгий язик полум’я.

Склеп, схожий на печеру, був довший за весь Вічнозим, а Джон якось казав, що під ногами є ще кілька поверхів, глибших і темніших, де поховані найдавніші королі... Відставати від світла тут не можна було, але Літо відмовився відходити від сходів, навіть коли Оша з Браном на руках рушила за смолоскипом.

— Пам’ятаєш історію свого роду, Бране? — дорогою запитав мейстер.— Розкажи Оші, хто ці люди і чим уславилися.

Бран поглянув на обличчя, що їх вони проминали, і пригадав легенди. Мейстер розповідав йому історичні факти, а в інтерпретації старої Нан вони оживали.

— Оце Джон Старк. Коли на сході висадилися морські розвідники, він прогнав їх і збудував у Білій Гавані замок. Його сином був Рикард Старк, не батьків батько, а інший Рикард, він відвоював Перешийок у короля мочарів і одружився з його дочкою. Теон Старк — це отой худенький з довгим волоссям і ріденькою борідкою. Його прозвали Голодним Вовком, бо він повсякчас воював. А ось Брандон, отой високий, із замріяним обличчям; його звали Брандон Корабельник, бо він любив море. Його труна порожня. Він хотів прокласти шлях на захід через Призахідне море, але так і не повернувся. Син його називався Брандон Палій, бо від горя спалив усі батькові кораблі. А он Родрик Старк, який у борцівському поєдинку виграв Ведмежий острів і віддав його Мормонтам. А це Торен Старк, Король-на-колінах. Він був останнім королем півночі й першим лордом Вічнозиму — потому як здався Ейгону Завойовнику. А он, дивіться, це Креган Старк. Одного разу він бився з королевичем Еймоном, і Лицар-Дракон потім казав, що кращого мечника ще не бачив...

Вони вже дійшли майже до кінця ряду, і Брана почав огортати сум.

— А ось мій дідусь, лорд Рикард, якого обезголовив Божевільний Король Ейрис. Поряд з ним у могилах — його дочка Ліанна і син Брандон. Не я, інший Брандон, брат мого батька. Їм не належалося мати пам’ятники, бо це тільки для лордів і королів, але батько їх так любив, що звелів поставити пам’ятники і їм.

— Красна дівчина,— зронила Оша.

— Вона була судженою Роберта, але королевич Рейгар забрав її і зґвалтував,— пояснив Бран.— Роберт почав війну, щоб повернути її. На Тризубі він убив Рейгара своїм келепом, але Ліанна померла, тож він її собі так і не повернув.

— Сумна історія,— мовила Оша,— але оті порожні могили — ще сумніші.

— Це для лорда Едарда, коли прийде його час,— пояснив мейстер Лувін.— Ти тут бачив батька уві сні, Бране?

— Так.

На саму згадку про це Бран здригнувся. І тривожно роззирнувся по склепу, відчуваючи, як на потилиці волосся стає сторч. Якийсь шурхіт... йому не почулося? Чи хтось тут є?

Зі смолоскипом у руці мейстер Лувін зробив крок до порожньої гробниці.

— Бачиш, його тут немає. І не буде ще багато років. Сни — це просто сни, дитинко,— простягнув він руку в чорноту могили, мов у пащеку якогось велетенського звіра.— Бачиш? Тут порож...

Темрява з гарчанням стрибнула на нього.

Бран побачив перед собою очі — вони палали, мов зелений вогонь, на тлі чорної, як провалля, шерсті. Скрикнувши, мейстер Лувін відсмикнув руку. Смолоскип вилетів у нього з пальців, відбився від кам’яного лику Брандона Старка і, гримнувшись під ноги пам’ятнику, лизнув йому підошви. У п’яному миготливому світлі смолоскипа видно було, як Лувін бореться з деривовком: він лупив тварину по носі однією рукою, а друга його рука так і була затиснута в пащі.

— Літо! — вереснув Бран.

І з сутінків у них за спиною вилетів, наче тінь, Літо. Врізавшись у Кошлая, він збив його з ніг, і двоє деривовків покотилися, мов клубок сірої і чорної шерсті, кусаючись і клацаючи зубами, а мейстер Лувін, з порваною і закривавленою рукою, важко став навколішки. Прихиливши Брана до кам’яного вовка лорда Рикарда, Оша поквапилася мейстру на допомогу. У світлі пригаслого смолоскипа на стінах і на стелі боролися двадцятифутові вовчі тіні.

— Кошлаю,— покликав тоненький голос. Бран підвів очі — на вході у батькову гробницю стояв маленький братик. Востаннє клацнувши зубами перед писком Літа, Кошлай вирвався та стрибнув до Рикона.

— Не зачіпайте тата,— застеріг Лувіна Рикон.— Не зачіпайте його.

— Риконе,— тихо мовив Бран.— Батька тут немає.

— Ні, є. Я його бачив,— озвався той, і на його обличчі зблиснули сльози.— Я вчора його бачив.

— Уві сні?..

Рикон кивнув.

— Облиште його. Не зачіпайте. Він повертається додому, як і обіцяв. Повертається додому.

Бран іще ніколи не бачив мейстра Лувіна таким невпевненим. З руки, де Кошлай подер і вовняний рукав, і шкіру під ним, скрапувала кров.

— Ошо, смолоскип,— звелів мейстер, від болю кусаючи губи, і жінка встигла підхопити смолоскип, поки той не згас. Обидві ноги дядькової подоби почорніли від кіптяви.— Цей... цей звір,— провадив Лувін,— мав сидіти на ланцюгу в псарні.

Рикон поплескав Кошлая по закривавленій морді.

— Я його відпустив. Він не любить ланцюгів.

Кошлай лизнув Рикону пальці.

— Риконе,— мовив Бран,— підеш зі мною?

— Ні. Мені тут подобається.

— Тут темно. І зимно.

— Я не боюся. Я маю дочекатися батька.

— Можеш почекати разом зі мною,— сказав Бран.— Виглядатимемо його разом: ти і я, і ще наші вовки.

Обидва деривовки зараз зализували рани, і наглянути за ними було б незайвим.

— Бране,— мовив мейстер Лувін твердо,— знаю, ти хочеш як краще, але Кошлай надто дикий, його не можна пускати вільно бігати. Я вже третій, на кого він накинувся. Дозволь йому тинятися замком — і рано чи пізно він когось загризе. Правда жорстока, але вовка слід посадити на ланцюг або...— він не договорив.

«...або убити»,— подумки закінчив Бран, але вголос сказав:

— Він не створений для ланцюгів. Ми всі разом чекатимемо на батька у вежі.

— Це неможливо,— мовив мейстер Лувін.

Оша розтягнула губи в посмішці.

— Наскільки пам’ятаю, хлопчина тут лордійчук,— простягнула вона Лувіну смолоскип, а сама підхопила на руки Брана.— Отже, пішли у мейстрову вежу.

— То ти йдеш, Риконе?

Брат кивнув.

— Якщо з нами піде Кошлай,— озвався він, кинувшись за Ошею з Браном, і мейстрові Лувіну не лишалося нічого, як рушити слідом, сторожко поглядаючи на вовків.

Башточка мейстра Лувіна була так забита мотлохом, що Бран дивувався, як мейстрові вдається знаходити потрібні речі. Хиткі стоси книжок заполонили столи та крісла, на полицях рядами стояли закорковані збаночки, всі меблі були залиті воском і заліплені недогарками, біля дверей на терасу на тринозі стояла бронзова мирська підзорна труба, на стінах висіли карти зоряного неба, на циновках валялися схеми затемнення, все було завалено папером, перами й каламарями, й усе це було ще й загиджено круками, які гніздилися між крокв. Поки Оша під суворі настанови мейстра Лувіна мила, обробляла й забинтовувала йому рани, раз у раз чулося їхнє пронизливе крякання.

— Це безглуздя,— говорив сивий чоловічок, поки Оша мастила вовчі укуси пекучою маззю.— Згоден, це дуже дивно, що вам обом наснився однаковий сон, але якщо так поміркувати, це цілком природно. Ви скучили за своїм лордом-батьком, і ви знаєте, що він в ув’язненні. Страх запалює людську свідомість і може викликати дивні думки. Рикон надто малий, щоб усвідомлювати...

— Мені вже чотири,— втрутився Рикон. Він у підзорну трубу роздивлявся химер на Першій фортеці. Деривовки сиділи у протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани й обгризаючи кістки.

— ...надто малий і... ох! сьоме пекло! як пече... ні, не зупиняйся, ще... Надто малий, я казав, але ти, Бране, ти вже великий і маєш розуміти, що сни — це тільки сни.

— Деякі — так, деякі — ні,— налила Оша червоного вогнемолока у довгий поріз. Лувін засичав.— Діти пралісу могли б вам дещо розповісти про сни.

По обличчю мейстра струменіли сльози, однак він затято похитав головою.

— Діти... лишилися тільки в снах. Усе. Вони мертві, їх немає... Досить, уже досить. Тепер пов’язка. Спочатку подушечка, а тепер бинтуй, і щільно бинтуй, бо рана кривавитиме.

— Стара Нан каже, діти пралісу знали співи дерев, вони літали як птахи, плавали як риба й розмовляли з тваринами,— мовив Бран.— Каже, що вони складали таку чарівну музику, що, чуючи її, люди плакали як діти.

— І все це вони робили не без допомоги чарів,— сказав мейстер Лувін неуважно.— Шкода, що зараз їх немає. Одне заклинання — й у мене без болю б загоїлася рука, а ще вони могли б умовити Кошлая більше не кусатися,— скоса кинув він сердитий погляд на великого чорного вовка.— Затям один урок, Бране. Людина, яка вірить у заклинання, б’ється скляним мечем. Як робили це діти пралісу. Дай-но я дещо тобі покажу,— він несподівано підвівся, перетнув кімнату й за мить повернувся з великим зеленим збанком у руках.— Ось дивись,— витягнув він корок і витрусив жменьку блискучих чорних гостряків до стріл.

Бран узяв один.

— Він скляний.

Рикон зацікавлено наблизився й поглянув на стіл.

— Драконове скло,— пояснила Оша, сідаючи поряд з Лувіном з бинтом у руках.

— Обсидіан,— виправив її мейстер Лувін, простягаючи поранену руку.— Відлитий у кузнях богів глибоко під землею. Тисячі років тому з його допомогою діти пралісу полювали. Вони не знали металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі плетені сорочки з листя, а ноги загортали в кору, тож наче розчинялись у лісі. Замість мечів вони носили обсидіанові клинки.

— І досі носять,— мовила Оша, накладаючи м’які подушечки на укуси на мейстровому передрам’ї та прив’язуючи їх довгими лляними бинтами.

Бран підніс гостряк стріли ближче до очей. Чорне скло було гладеньке та блискуче. Дуже гарне, подумав він.

— Можна мені взяти один?

— Як хочеш,— відповів мейстер.

— Я теж хочу,— сказав Рикон.— Чотири. Бо мені вже чотири.

Лувін звелів йому відрахувати собі гостряки.

— Обережно, вони ще не затупилися. Не вріж собі пальця.

— Розкажіть про дітей пралісу,— попросив Бран. Це було важливо.

— А що ти хочеш дізнатися?

— Все.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.

— Діти пралісу — найперший народ, який жив на Зорі віків, іще до королів і королівств,— почав він.— За тих часів не було ні замків, ні твердж, ні міст, навіть торгового містечка не знайти було звідси й аж до Дорнського моря. Людей не було зовсім. Тільки діти пралісу мешкали на землях, які зараз ми звемо Сімома Королівствами.

Це був гарний народ: чорняві, невеличкі на зріст, діти пралісу навіть у дорослому віці були не вищі за наших звичайних дітей. Жили вони в лісовій гущавині, у печерах, на краногах й у таємних лісових містах. Стрункі діти пралісу були меткі та граційні. Чоловіки й жінки полювали разом, використовуючи луки з віродерева й аркани. Вони шанували богів лісу, струмків і каміння — давніх богів, чиї імена трималися в таємниці. Мудреці їхні звалися зеленвидцями, це вони різьбили дивні лики на віродеревах, щоб ті пильнували свої ліси. Скільки владарювали на цих землях діти пралісу, звідки вони прийшли — люди не знають.

Але приблизно дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися перші люди: вони перейшли по Зламаній Косі Дорну — ще до того, як та була зруйнована. З’явилися вони з бронзовими мечами й великими шкіряними щитами, верхи на конях. Поцейбіч вузького моря ще ніхто й ніколи не бачив коня. Певно, діти пралісу перелякалися коней так само, як перші люди — ликів на деревах. Будуючи тверджі й села, перші люди рубали та спалювали дерева з ликами. Нажахані діти пралісу пішли на них війною. У старих піснях співається, що зеленвидці за допомогою темних чарів підняли велику хвилю на морі й обрушили її на землю, зруйнувавши Косу, та було вже запізно. Війна не припинялася, поки земля не обагрилася кров’ю і людей, і дітей пралісу, але здебільшого все-таки дітей, бо люди були вищі й дужчі, а дерево, камінь і обсидіан не здатні протистояти бронзі. Нарешті в обох расах заговорила мудрість, і вожді та звитяжці перших людей зустрілися з зеленвидцями й лісовими танцюрями в порослому віродеревами гайку на маленькому острові, розташованому посеред великого озера, яке зветься Боже Око.

Там вони уклали Угоду. Першим людям відійшло узбережжя, рівнини й сонячні луки, гори й болота, а от лісові хащі мали назавжди належати дітям пралісу, й більше по всій державі не дозволялося рубати віродерева. А щоб боги стали свідками укладеної Угоди, на кожному дереві на острові було вирізьблено лик, а згодом з’явився священний орден зелених, які наглядали за Островом Ликів.

З цієї Угоди почався відлік чотирьох тисячоліть дружби між людьми й дітьми пралісу. З часом перші люди навіть забули своїх богів, яких принесли з собою, і почали молитися таємним богам лісу. Укладенням Угоди закінчилася Зоря віків і почалася Доба героїв...

Бран стиснув блискучий чорний гостряк стріли в кулаці.

— Але ж ви казали, що дітей пралісу більше немає.

— Ні, є,— мовила Оша, зубами відкушуючи кінчик останнього бинта.— На північ од Стіни все інакше. Туди помандрували діти пралісу, й велети, й інші давні раси.

Мейстер Лувін зітхнув.

— Жінко, по справедливості ти б зараз мала лежати в могилі чи сидіти в ланцюгах. Старки вчинили з тобою м’якше, ніж ти заслужила. Не надто люб’язно з твого боку віддячувати їм за доброту, забиваючи хлопцю голову нісенітницями.

— То розкажіть мені, куди вони пішли,— мовив Бран.— Я хочу знати.

— І я,— луною озвався Рикон.

— Що ж, гаразд,— пробуркотів Лувін.— Допоки королівства були під владою перших людей, Угода лишалася непорушною — вона перетривала і Добу героїв, і Довгу ніч, і зародження Сімох Королівств, та нарешті, за кілька століть по тому, прийшов час, коли вузьке море перетнули й інші народи.

Першими були андали — раса високих білявих вояків, які з’явилися з мечем і вогнем і з намальованою на грудях семикутною зіркою нових богів. Сотні років тривали війни, та врешті здалися всі шість південних королівств. Тільки тут, у нас, король на Півночі відбивав атаки всіх армій, що силкувалися перетнути Перешийок, і при владі лишалися перші люди. Андали спалили віродеревні гаї, зрубали божі лики, повбивали геть усіх дітей пралісу, яких тільки змогли розшукати, й оголосили перемогу Сімох над давніми богами. Отож діти пралісу втекли на північ...

Зненацька завив Літо.

Здригнувшись, мейстер Лувін урвав оповідь. Коли ж Кошлай, стрибнувши на ноги, долучив свій голос до братового, у Брана від страху стиснулося серце.

— Ось воно,— прошепотів він з одчайдушною певністю. І збагнув: він знав усе ще з минулої ночі, з того самого моменту, коли ворон провів його в крипту попрощатися. Знав, але не вірив. Йому хотілося, щоб правим виявився мейстер Лувін. «Ворон,— подумав він,— триокий ворон...»

Виття урвалося так само нагло, як і почалося. Літо перетнув кімнату й заходився вилизувати Кошлаю скуйовджену й закривавлену шерсть на загривку. У вікні зачулося ляпання крил.

На сіре кам’яне підвіконня сів крук і, розтуливши дзьоба, хрипко та пронизливо крякнув, сповіщаючи біду.

Заплакав Рикон. Один по одному з його долоньок випали гостряки до стріл і покотилися по підлозі. Пригорнувши брата, Бран стиснув його в обіймах.

Мейстер Лувін дивився на птаха так, наче то був скорпіон у пір’ї. Повільно, мов сновида, він підвівся й наблизився до вікна. Щойно він свиснув, як крук стрибнув йому на забинтовану руку. На крилах у нього запеклася кров.

— Яструб,— пробурмотів Лувін,— а може, сова. Бідолаха... дивина, що він узагалі пробився.

Він відчепив листа від ноги птаха.

Поки мейстер розгортав папір, Бран відчув, що тремтить.

— Що там? — запитав він, ще дужче притискаючи брата.

— Ти й сам знаєш, хлопче,— мовила Оша лагідно. І поклала долоню йому на голову.

Мейстер Лувін — дрібний і сивий, з кров’ю на рукаві сірої вовняної мантії та зі сльозами в ясних сірих очах — безпорадно звів погляд.

— Мілорди,— мовив він до хлопців хрипким і здушеним голосом,— нам... нам потрібно знайти різьбяра, який добре його знав...