Гра престолів

Джон

Коли у двір ступив новобранець, джон саме показував Дареону, як найкраще завдавати удару збоку.

— Ширше розстав ноги,— звелів він.— Ти ж не хочеш втратити рівновагу? Отак добре. Щоб завдати удару, розкрутися навколо власної осі, тоді в удар ти вкладеш усю свою вагу.

Урвавши тренування, Дареон підняв забороло.

— Сьоме пекло,— пробурмотів він.— Ти тільки поглянь, Джоне.

Джон обернувся. Крізь проріз у шоломі він угледів такого товстуна, яких зброярня ще не бачила. На вигляд той важив щонайменше вісім пудів. З хутряного коміра його гаптованого сюрко випиналося подвійне підборіддя. На великому й круглому, як повня, обличчі нервово бігали безбарвні очі, а пухкі вологі пальці хлопець раз у раз витирав об оксамитовий камзол.

— Мені... мені сказали, що треба йти... на тренування,— ні до кого не звертаючись, мовив він.

— Лордійчук,— зауважив Пип по Джона.— Південець, напевно, десь із-під Небосаду.

Пип зі своїм балаганом чимало подорожував Сімома Королівствами, тож завжди похвалявся, що легко впізнає з акценту, де хто живе і звідки родом.

На грудях товстунового обшитого хутром сюрко біг гаптований черленою ниткою мисливець. Джон не знав цього герба. Поглянувши на нового підопічного, сер Алісер Торн мовив:

— Схоже, на півдні тепер нестача браконьєрів і злодіїв. І вони на Стіну посилають кнурів. Хутро й оксамит — так ви уявляєте обладунки, лорде Сальний?

Але скоро з’ясувалося, що новобранець привіз із собою і обладунки: підбитий камзол, дублені шкіри, кольчугу, кірасу і шолом, і навіть величезний щит з дерева й шкіри з гравіюванням такого самого мисливця, як у нього на плащі. Та оскільки обладунки були не чорного кольору, сер Алісер наполіг, щоб хлопець перевдягнувся у зброярні. На це пішла половина ранку. Хлопець мав такий живіт, що Доналу Ною довелося розклепати кольчугу та з боків зробити шкіряні вставки. Аби шолом наліз на голову, зброяр мусив знімати забороло. А дублені шкіри так туго напнулися у хлопця на руках і ногах, що той заледве міг ворухнутися. Вдягнений до бою новобранець був схожий на переварену сардельку, в якої от-от лусне шкірка.

— Маю сподівання, що б’єшся ти краще, ніж виглядаєш,— мовив сер Алісер.— Гальдере, піди перевір, що вміє наш сер Поросятко.

Джон Сноу здригнувся. Гальдер народився на каменярні, а тоді вчився на каменяра. У свої шістнадцять він був високий і м’язистий, а таких ударів, як від нього, Джон іще не зазнавав.

— Бридке буде видовище,— пробурмотів Пип, і так і сталося.

Бій тривав заледве хвилину, а товстун уже лежав на землі, тремтячи всім тілом; з-під шолома й між коротких товстих пальців цебеніла кров.

— Здаюся,— зарепетував він.— Не треба, я здаюся, не бий мене.

Раст і ще дехто з хлопців зареготіли.

Але й тоді сер Алісер не припинив бою.

— Ставай на ноги, сер Поросятко,— гукнув він.— Піднімай свій меч.

Та оскільки хлопець не підводився, Торн махнув Гальдеру.

— Бий його плазом меча, поки він не підведеться.

Гальдер обережно ляснув свого суперника по видатних сідницях.

— Що ж так слабко? — глузливо поцікавився Торн.

Тоді Гальдер обіруч стиснув меча і так ляснув ним хлопця, що лезо навіть плазом протяло дублену шкіру. Новобранець заверещав од болю.

Джон Сноу ступив уперед. Пип поклав йому на руку долоню в металевій рукавиці.

— Джоне, ні,— прошепотів малий, кинувши на сера Алісера Торна схвильований погляд.

— На ноги,— повторив Торн. Товстун спробував підвестися, послизнувся та знову важко впав.— Сер Поросятко уже дечого навчився,— зауважив сер Алісер.— Ще раз.

Гальдер підніс меча для нового удару.

— Вріж-но нам сальця,— регочучи, підохотив його Раст.

Джон скинув Пипову долоню.

— Гальдере, досить.

Гальдер глянув на сера Алісера.

— Коли промовляє Байстрюк, селюки тремтять,— мовив військовий інструктор своїм холодним пронизливим голосом.— Хочу нагадати вам, лорде Сноу, що тут військовий інструктор я.

— Поглянь на нього, Гальдере,— переконував Джон, стараючись просто ігнорувати Торна.— Немає честі в добиванні поваленого ворога. Він здався.

Він опустився біля хлопця навколішки.

Агатові очі сера Алісера вп’ялися в Джона.

— Схоже, наш Байстрюк закохався,— мовив він, поки Джон допомагав товстуну підвестися.— Покажіть мені свій меч, лорде Сноу.

Джон витягнув меча. Кидати виклик серу Алісеру він наважувався тільки до певної межі, а зараз, відчував, він цю межу перетнув.

Торн посміхнувся.

— Байстрюк бажає захистити свою кохану, тож чом би й ні. Щур, Прищ, допоможіть-но нашому Баняку.

Раст і Альбет приєдналися до Гальдера.

— Трьох має бути досить, щоб змусити леді Поросятко заверещати. Але для цього вам доведеться здолати Байстрюка.

— Стань за мною,— звелів Джон товстуну. Сер Алісер часто виставляв проти нього двох суперників, але трьох — уперше. Джон усвідомлював, що сьогодні, швидше за все, спати він піде в синцях і в крові. І змусив себе зібратися.

Зненацька поряд з ним виріс Пип.

— Троє проти двох — значно цікавіше,— весело мовив малий. Опустивши забороло, він витягнув меча. Не встиг Джон навіть подумки заперечити, як до них третім приєднався Грен.

У дворі запала мертва тиша. Джон відчував на собі очі сера Алісера.

— Чого ви чекаєте? — оманливо тихим голосом запитав Торн Раста з хлопцями, але першим випад зробив Джон. Гальдер заледве встиг вчасно піднести меча.

Джон відтісняв його, з кожним ударом нападаючи, змушуючи старшого хлопця задкувати. «Знай свого суперника»,— колись учив його сер Родрик; і Джон знав Гальдера, неймовірно дужого, проте нетерплячого: той страшенно не любив захищатися. Якщо його добре роздрочити, він відкриється, ясно як божий день.

Довкола в битву вступила й решта хлопців, у дворі полетіло металеве відлуння. Джон відбив брутальний удар по голові: від сили, з якою зіткнулися мечі, у нього по руці пробіг дрож. А тоді Джон збоку різонув Гальдера по ребрах — і в нагороду отримав приглушений болісний стогін. Удар у відповідь зачепив Джонове плече. Хруснула кольчуга, болюча хвиля побігла по шиї, але на мить Гальдер утратив рівновагу. Джон підрізав його під ногу, й той з гуркотом і прокляттями повалився на землю.

Грен тримав оборону, як учив його Джон, не даючи Альбету оговтатися, а от Пипові було непереливки. Раст, на два роки старший, і важив на пуд більше. Підійшовши ззаду, Джон так зацідив ґвалтівнику по шолому, що аж задзвеніло. Раст розвернувся, але в цей час Пип пробив його захист, збив з ніг і приставив лезо до горла. А Джон уже рушив далі. Опинившись сам-на-сам з двома мечами, Альбет позадкував.

— Здаюся,— крикнув він.

Сер Алісер Торн з відразою дивився на цю сцену.

— Балаган сьогодні затягнувся,— мовив він і пішов геть. Тренування закінчилося.

Дареон допоміг Гальдеру зіп’ятися на ноги. Стягнувши з голови шолом, син каменяра пожбурив його через двір.

— А мені на мить здалося, що я таки дістав тебе, Сноу.

— На мить ти й дістав,— озвався Джон. Плече попід кольчугою і дубленою шкірою пульсувало від болю. Застромивши меч у піхви, він хотів зняти шолом, але щойно підніс руку, від болю аж зубами рипнув.

— Дай-но мені,— долинув голос. Руки з товстими пальцями відстебнули шолом від латного коміра й лагідно його зняли.— Тобі боляче?

— Що я, синців не отримував? — торкнувся Джон плеча — і сіпнувся від болю. Двір навколо уже спорожнів.

У тому місці, де Гальдерів меч розтяв шолом, волосся хлопця просякло кров’ю.

— Мене звати Семвел Тарлі, я з Сурмосхилу...— облизнув товстун губи,— ну, тобто був з Сурмосхилу, поки не... поїхав. А тут я, щоб убратися в чорне. Мій батько — лорд Рендил, прапороносець Тайрелів з Небосаду. Я мав стати його спадкоємцем, але...— він не договорив.

— А я Джон Сноу, байстрюк Неда Старка з Вічнозиму.

Семвел Тарлі кивнув.

— Я... Якщо хочеш, можеш називати мене Семом. Мама зве мене Семом.

— А його можеш називати лордом Сноу,— мовив Пип, підходячи.— А як зве його мати, ліпше тобі й не знати.

— А ці двоє — Грен і Пипар,— пояснив Джон.

— Грен — це той потворний.

— Ти потворніший за мене,— кинув на нього сердитий погляд Грен.— Принаймні в мене вуха не як у кажана.

— Дуже дякую вам усім,— серйозно мовив товстун.

— А чого ти не підвівся й не бився? — поцікавився Грен.

— Та я хотів, чесно. Просто... не міг. Не хотів більше, щоб він мене бив,— втупився він у землю.— Я... Мабуть, я боягуз. Мій лорд-батько завжди це каже.

Грен, схоже, був приголомшений. Навіть Пип не мав що сказати, а Пип мав що сказати на все. Хто сам оголошує себе боягузом?

Семвел Тарлі, певно, прочитав це на їхніх обличчях. Він зустрівся поглядом з Джоном — і сполохано відвів очі, як звір.

— Мені... мені прикро,— сказав він.— Не хотів я бути таким... яким є.

І він важко рушив до зброярні.

— Тебе ранили,— гукнув навздогін Джон.— Але завтра ти впораєшся краще.

Сем журливо озирнувся через плече.

— Ні, не впораюсь,— озвався він, кліпнувши крізь сльози.— Мені це ніколи не вдавалося.

Коли він пішов, Грен нахмурився.

— Ніхто не любить боягузів,— мовив він ніяково.— Ліпше б ми йому не допомагали. А що як подумають, що ми теж боягузи?

— Ти надто дурноверхий, аби бути боягузом,— сказав Пип.

— Не дурноверхий,— заперечив Грен.

— Ні, дурноверхий. Такий дурноверхий, що якби в лісі на тебе напав ведмідь, ти б не тікав.

— А от і ні,— затявся Грен,— тікав би швидше, ніж ти.

І знагла став, нахмурившись, коли побачив Пипову посмішку й усвідомив, що він сам тільки-но сказав. Дебела шия побуряковіла. Покинувши друзів сваритися, Джон повернувся у зброярню, повісив меч і скинув потовчені обладунки.

Життя у Чорному замку мало свій розклад: ранки присвячувалися тренуванням, а пообідній час — роботі. Новобранців чорні брати залучали до багатьох завдань, щоб дізнатися, до чого в тих є хист. Джон радів тим рідкісним пообіднім годинам, коли його разом з Привидом посилали вполювати дичину на стіл лорду-командувачу, та за кожен день на полюванні дюжину днів доводилося проводити з Доналом Ноєм у зброярні, крутячи точильний камінь, поки однорукий коваль гострив сокири, затуплені від довгого вжитку, або надимаючи міхи, поки Ной клепав новий меч. А ще доводилося бігати з повідомленнями, стояти на чатах, вичищати стайні, кріпити пір’я до стріл, допомагати мейстру Еймону з птахами чи Бовену Маршу з обліком і описом майна.

Того пообіддя начальник сторожі послав його до коловороту підняти кліть з чотирма діжками битого каміння, щоб посипати щебенем укриті кригою стежки нагорі на Стіні. Робота ця була самітна й нудна, навіть попри те, що робилася в товаристві Привида, але Джон був не проти. За ясного дня зі Стіни видно півсвіту, і повітря тут завжди холодить і бадьорить. Тут добре думається, і Джон піймав себе на тому, що міркує про Семвела Тарлі... і ще, дивна річ, про Тиріона Ланістера. Йому було цікаво, що сказав би про товстуна Тиріон. «Люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду»,— сказав йому карлик з посмішкою. Світ повний боягузів, які вдають із себе звитяжців; а зізнатися у боягузтві, як це зробив Семвел Тарлі, хай як дивно, вимагає мужності.

Плече нило, тож робота рухалася повільно. Заки Джон закінчив посипати доріжки, прийшов вечір. Хлопець затримався нагорі подивитися захід сонця, яке помалювало небо на обрії в колір крові. Нарешті на півночі запали сутінки, тож Джон закотив порожні діжки в кліть і посигналив хлопцям на коловороті, щоб опускали його.

Коли вони з Привидом з’явились у їдальні, вечеря добігала кінця. Біля вогню гурт чорних братів грав за глінтвейном у кості. Джонові друзі, сміючись, сиділи на лавці біля західної стіни. Пип саме оповідав якусь історію. Вухатий хлопець із балагану був природженим лицедієм з сотнею різних голосів, і свої побрехеньки він не оповідав, а проживав, граючи всі потрібні ролі: і короля, і свинопаса. Коли ж він зображав дівку-подавальницю в пивниці чи незайману королівну, то говорив тонким фальцетом, від якого хлопці реготали до сліз, а всі євнухи в нього завжди неймовірно нагадували карикатурних серів Алісерів. Джон отримував од липового кривляння задоволення не менше, ніж інші, однак сьогодні він розвернувся й пішов до самого кінця лавки, де одинцем, якнайдалі від інших, сидів Семвел Тарлі.

Коли навпроти нього сів Джон, він саме доїдав свинячий пиріг. Побачивши Привида, товстун вибалушив очі.

— Це вовк?

— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид. Деривовк — на гербі батькового дому.

— А у нас мисливець,— мовив Семвел Тарлі.

— Ти любиш полювати?

Товстун здригнувся.

— Терпіти не можу,— сказав він з таким виглядом, наче от-от розплачеться.

— А тепер що не так? — поцікавився Джон.— Чого ти завжди такий наляканий?

Утупившись у залишки пирога, Сем слабенько хитнув головою, наче й говорити боїться. В їдальні вибухнув сміх. До Джона долетів тоненький писк Пипа.

— Ходімо надвір,— звівся на ноги Джон.

Очі на круглому товстощокому обличчі підозріливо глянули на нього.

— Навіщо? Що нам робити надворі?

— Побалакаємо,— озвався Джон.— Ти бачив Стіну?

— Я товстий, але не сліпий,— мовив Семвел Тарлі.— Звісно, я її бачив, вона ж сімсот футів заввишки.

Однак він таки підвівся, натягнув на плечі облямований хутром плащ і рушив за Джоном геть з їдальні, досі сторожко, наче підозрював, що в темряві його підстерігає якийсь жорстокий жарт. Поряд з хлопцями біг Привид.

— Я й подумати не міг, що все буде отак,— заговорив Сем дорогою, і з рота в нього вихопилася хмарка пари. Намагаючись не відставати, він засапався.— Всі будівлі напівзруйновані, і так... так...

— Холодно?

На замок упав мороз, і пожухла трава м’яко похрустувала під ногами.

Сем жалібно кивнув.

— Ненавиджу холод,— зізнався він.— Уночі я прокинувся в темряві: вогонь згас, і я був певен, що до ранку просто замерзну.

— Там, звідки ти родом, мабуть, тепліше.

— Сніг я вперше побачив минулого місяця. Ми саме перетинали кургани... ми — тобто я і батькові вояки, які супроводжували мене на північ... і з неба почало падати щось біле, наче м’який дощ. Спершу мені це здалося прегарним, але сніг усе не вщухав, і нарешті я промерз до кісток. У вояків на бородах і на плечах поналипав сніг, який усе не припинявся. Я боявся, що цьому взагалі не буде кінця.

Джон усміхнувся.

Над ними нависла Стіна, слабко поблискуючи у світлі півмісяця. Угорі на небі чітко і ясно горіли зірки.

— Мене змусять туди піднятися? — запитав Сем. Він глянув на височенні дерев’яні сходи — й обличчя його скисло, як молоко.— Я помру, якщо доведеться дертися аж туди.

— Тут є коловорот,— показав Джон.— Можна виїхати нагору в клітці.

Семвел Тарлі шморгнув носом.

— Не люблю висоти.

Це було вже занадто. Джон, не вірячи власним вухам, нахмурився.

— Ти що, боїшся всього?! — запитав він.— Я не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то чого ти тут? Навіщо боягузу записуватися в Нічну варту?

Довгу мить Семвел Тарлі дивився на нього, а тоді його кругле обличчя мовби спласло. Сівши на приморожену землю, він заридав, задихаючись і здригаючись усім тілом. Джонові нічого не лишалося, як дивитися на це. Як снігопаду в степу, здавалося, сльозам не буде кінця-краю.

А от Привид знав, що робити. Беззвучний як тінь, білий деривовк наблизився до Семвела Тарлі й заходився злизувати з його обличчя теплі сльози. Товстун злякано скрикнув... і дивовижним чином його схлипи перетворилися на регіт.

Джон Сноу засміявся разом з ним. А потім вони сиділи на закрижанілій землі, кутаючись у плащі, а між ними сидів Привид. Джон розповідав, як вони з Робом наскочили у снігу на новонароджених вовченят. Здавалося, це було тисячу років тому. Незабаром він піймав себе на тому, що розповідає про Вічнозим.

— Іноді він мені сниться,— казав він.— Я йду довгим порожнім коридором. Голос мій відлунює від стін, але ніхто не озивається, отож я пришвидшую крок, відчиняю двері, кличу імена. Не знаю навіть, кого я шукаю. Дуже часто батька, а іноді Роба, або сестричку Арію, або дядька.

Думка про Бенджена Старка засмутила його: дядько й досі не повернувся. Сер Джеремі Рикер двічі прочісував ліс, і Кворин Піврукий шукав біля Тінявої вежі, однак вони не знайшли нічого, якщо не рахувати кількох міток на деревах, якими дядько позначав свій шлях. У горах на північному заході мітки несподівано урвалися, і всі сліди Бена Старка зникли.

— А вві сні тобі вдається знайти бодай когось? — запитав Сем.

— Нікого,— похитав головою Джон.— Замок завжди порожній.

Він іще нікому не розповідав свій сон і не розумів, навіщо зараз ділиться з Семом, однак чомусь йому було приємно отак розмовляти.

— Навіть круків у гайвороннику немає, а у стайнях повно кісток. І це завжди мене лякає. Тоді я починаю бігти, шарпаю двері, деруся сходами на вежу, перестрибуючи по три сходинки, гукаючи бодай когось, усе одно кого. А далі опиняюся перед дверима у крипту. Усередині чорним-чорно, тільки видно спіральні сходи вниз. Звідкись я знаю, що мені потрібно спуститися, але не хочу. Я боюся того, що чекає на мене внизу. Там давні королі зими сидять на своїх тронах; на колінах у них мечі, а біля ніг — кам’яні деривовки, але не через них мені лячно. Я кричу, що я не Старк, що тут мені не місце, але не допомагає: мені все одно доводиться спускатися, тож я йду вниз, тримаючись стіни, адже не маю смолоскипа, щоб освітити дорогу. Стає дедалі темніше, й мені хочеться заверещати,— засоромлено нахмурився він.— І в цю мить я завжди прокидаюся...

...прокидається, тремтячи в темряві своєї келії, у холодному поту. Тоді до нього стрибає Привид, і його тепло втішає так само, як і світанок. І Джон, притиснувшись обличчям до кудлатого білого хутра свого деривовка, знову засинає.

— А тобі сниться Сурмосхил? — запитав Джон.

— Ні,— твердо стиснув вуста Сем.— Я його ненавидів.

Він замислено чухав Привида за вухом, і Джон не порушував мовчанки. Чимало часу минуло, перш ніж Семвел Тарлі заговорив, і Джон, мовчки вислухавши його, дізнався, яким чином боягуз — за власним зізнанням — опинився на Стіні.

Тарлі — давня й шановна фамілія, прапороносці Мейса Тайрела, лорда Небосаду й хранителя Півдня. Сем, первісток лорда Рендила Тарлі, мав успадкувати багаті землі, міцну фортецю і легендарний дворучний меч під назвою Серцезгуб, викуваний з валірійської криці, який передавався від батька до сина вже близько п’ятиста років.

Та хай би як пишався лорд-батько народженням Семвела, від гордості його швидко не лишилося й сліду, бо хлопчик ріс пухкеньким, м’якосердим і дивакуватим. Сем любив музику й сам складав пісні, любив одягати м’які оксамити й гратися на кухні поряд з кухарями, вдихати насичені аромати й цупити лимонні тістечка й чорничні пироги. Він обожнював книжки, кошенят і танці — хай який був незграбний. А от від вигляду крові його нудило, а коли він бачив, як ріжуть курку, не міг стримати сліз. Дюжина військових інструкторів пройшла через Сурмосхил, силкуючись зробити з Семвела лицаря, як мріяв його батько. Хлопця кляли й кулачили, він гибів і голодував. Один з інструкторів навіть примушував його спати в кольчузі, щоб зробити войовничішим. Інший вбрав його в материн одяг і прогнав крізь замковий двір, щоб від сорому хлопець трохи змужнів. Але той лише товстів і більше лякався, аж поки розчарування лорда Рендила не перетворилося спершу на злість, а тоді на ненависть.

— Одного разу,— зізнався Сем, стишуючи голос до шепоту,— до замку приїхали двоє — ворожбити з Карта, білошкірі та з синіми губами. Зарізавши тура, вони примусили мене скупатися в гарячій крові, але від цього я не став хоробрим, як вони обіцяли. Мене тільки знудило. Батько звелів їх відбатожити.

Нарешті після трьох дівчат поспіль леді Тарлі народила лорду-чоловікові другого сина. Відтоді лорд Рендил не звертав на Сема уваги, присвячуючи весь свій час молодшому хлопцеві — запальному й міцному малюку, який значно більше відповідав батьковим запитам. Кілька років Сем мирно провів за своїми книжками й музикою.

Аж поки на світанку на його чотирнадцяті іменини він, прокинувшись, не виявив, що його кінь уже осідланий і готовий у путь. Троє кіннотників провели його в ліс поблизу Сурмосхилу, де батько саме білував оленя. «Ти майже дорослий, любий мій спадкоємцю,— сказав лорд Рендил Тарлі своєму первістку, водночас довгим ножем зрізуючи м’ясо з кісток.— Ти не давав мені підстав зректися тебе, однак і дозволити тобі успадкувати землі й титул, які мають належати Диконові, я теж не можу. Серцезгуб має перейти до чоловіка, здатного з ним управлятися, а ти не гідний навіть руків’я його торкнутися. Отож я вирішив, що сьогодні ти оголосиш: ти забажав убратися в чорне. Ти відмовишся від усіх претензій на користь брата і ще до сутінок вирушиш на північ... А якщо ні, то завтра ми поїдемо на полювання, і десь у цих лісах твій кінь спотикнеться, ти випадеш із сідла і вб’єшся... принаймні так я скажу твоїй матері. У неї жіноче серце й вона здатна любити навіть тебе, а я не хочу завдавати їй болю. І не думай, що коли раптом тобі закортить чинити опір, це буде легко. Не можу уявити більшого задоволення, ніж зацькувати тебе, як справжнього кнура, яким ти, власне, і є». Коли він відклав ніж, руки в нього були по лікоть у крові. «Отож. У тебе є вибір. Або Нічна варта,— запхнув він руку оленю під ребра й, вирвавши серце, червоне й закривавлене, стиснув його в кулаці,— або оце».

Сем розповідав це спокійним мертвим голосом, так наче все це відбувалося не з ним, а з кимось іншим. І дивна річ, подумав Джон, він не заплакав — жодного разу. Коли Сем закінчив, деякий час вони просто сиділи, слухаючи шум вітру. Більше у світі не було ані звуку.

— Час нам повертатись у їдальню,— нарешті мовив Джон.

— Навіщо? — запитав Сем.

— Там,— здвигнув Джон плечима,— можна випити гарячого яблучника, або глінтвейну, якщо хочеш. Іноді, коли Дареон в дусі, він згоден для нас поспівати. Раніше він був співцем... ну, не зовсім співцем, тільки вчився.

— А як він опинився тут? — запитав Сем.

— Лорд Рован Златоліський застукав його в ліжку з дочкою. Дівчина була на два роки старша, і Дареон присягається, що сама допомогла йому залізти до неї у вікно, однак під батьковим примусом це визнали зґвалтуванням, от хлопець і опинився тут. Коли мейстер Еймон почув, як він співає, то сказав, що це грім на меду,— усміхнувся Джон.— Жаба теж іноді співає, якщо це можливо назвати співом. Застільних пісень він вивчив у батьковій винарні. Пип каже, що його спів — то пердіння на сечі.

Вони обоє розсміялися.

— Хотів би я послухати їх обох,— зізнався Сем,— однак вони не захочуть, щоб я сидів з ними.

Обличчя в нього було схвильоване.

— А завтра мене знову примусять битися, так?

— Так,— змушений був підтвердити Джон.

Сем незграбно звівся на ноги.

— Тоді мені ліпше виспатися.

Скулившись у своєму плащі, він почалапав геть.

Коли Джон повернувся, уже без Привида, хлопці й досі сиділи у їдальні.

— Де це ти був? — поцікавився Пип.

— Розмовляв із Семом,— пояснив Джон.

— А він і справді боягуз,— мовив Грен.— Коли на вечерю він отримав свій пиріг, тут на лавці ще були вільні місця, але він побоявся до нас підсісти.

— Лорд Сальний вважає не гідним їсти з такими, як ми,— припустив Джерен.

— Бачив, він їв свинячий пиріг,— посміхнувся Жаба.— То не братик його часом був?

І він заходився рохкати.

— Припиніть! — люто кинув Джон.

Хлопці замовкли, заскочені його раптовим вибухом.

— Послухайте,— мовив Джон у тиші, а тоді розповів, що він задумав. Пип одразу пристав на його бік, як Джон і передбачав, та коли згодився і Гальдер, він був приємно здивований. Грен спершу збентежився, але Джон знайшов слова, щоб зворушити його. Один по одному до задуму приєдналися всі хлопці. Когось Джон переконував, когось улещував, когось присоромлював, а коли треба було, то й залякував. Зрештою згодилися всі... крім Раста.

— Ви, дівчатка, робіть як знаєте,— мовив Раст,— але якщо Торн виставить проти леді Поросятко мене, то я собі вріжу кришеник сальця.

Розреготавшись Джонові в обличчя, він пішов геть.

За кілька годин, коли весь замок спав, троє хлопців навідалися до Раста в келію. Грен тримав його за руки, а Пип усівся на ноги. Привид стрибнув йому на груди, й Джон почув, як важко дихає Раст. Деривовчі очі світилися в темряві, як червоні жарини, а зуби легенько покусували шию, щоб тільки трохи кров пустити.

— Пам’ятай,— тихо зронив Джон,— нам відомо, де ти спиш.

Зранку Джон почув, як Раст розповідає Альбету й Жабі: зісковзнуло лезо, коли голився.

Відтоді ні Раст, ні інші не ображали Семвела Тарлі. Коли когось із хлопців сер Алісер виставляв проти Сема, вони тримали оборону, відбиваючи його повільні, незграбні удари. Коли ж військовий інструктор верещав, що потрібно нападати, вони починали танцювати навколо Сема, легенько торкаючись його нагрудника, чи шолома, чи ноги. Сер Алісер лютував, залякував, обзивав їх боягузами, жінками й навіть гірше, але Сем усе одно лишався неушкоджений. За кілька днів він, спонуканий Джоном, приєднався до хлопців за вечерею, сівши на лавці поряд з Гальдером. Минуло ще два тижні, перш ніж він наважився заговорити, але згодом він уже сміявся з Липового кривляння й незгірше за інших кпив із Грена.

Нехай Семвел Тарлі був товстий, незграбний і заляканий, але точно не дурний. Одного вечора він навідався в келію до Джона.

— Не знаю, як тобі це вдалося,— мовив він,— але точно знаю, що це все завдяки тобі,— сором’язливо відвів він очі.— У мене ще ніколи не було друга.

— Ми не друзі,— мовив Джон, кладучи руку Семові на широке плече.— Ми брати.

І це була правда, подумав він, коли Сем пішов геть. Роб, Бран і Рикон були синами його рідного батька, і Джон і досі їх любив, але він усвідомлював, що ніколи не був їм по-справжньому рідним. Про це подбала Кетлін Таллі. Нехай йому й досі сняться сірі мури Вічнозиму, та зараз його життя пов’язане з Чорним замком, а його брати тепер — Сем, і Грен, і Гальдер, і Пип, і решта вигнанців, вбраних у чорний одяг Нічної варти.

— Дядько правду мовив,— прошепотів він до Привида. Цікаво, подумав він, чи побачить він Бенджена Старка ще раз, аби це сказати йому.