Гра престолів

Кетлін

Ліс був повен шерехів і лопотання.

Місячне світло рябіло на потривоженій поверхні струмка, який звивався через долину своїм кам’янистим річищем. Попід деревами час до часу стиха іржали коні й били копитами вологу, вкриту листям землю, а люди притишеними голосами перекидалися нервовими жартами. Іноді до Кетлін долинав стукіт списів, слабкий металевий брязкіт кольчуг, але навіть ці звуки були приглушені.

— Довго чекати не доведеться, міледі,— сказав Галліс Моллен. Він попросив для себе честі захищати її в майбутній битві; це було його право як капітана варти Вічнозиму, тож Роб не відмовив йому. При ній зосталося тридцять вояків, які мали захищати її, а якщо бій обернеться не на їхню користь, безпечно доправити у Вічнозим. Роб хотів лишити їй п’ятдесят, а Кетлін наполягала, що й десятьох вистане, а йому в бою знадобиться кожен меч. Отож домовилися на тридцятьох, хоча обоє лишилися невдоволені...

— Коли буде, тоді й буде,— озвалася Кетлін. А коли це буде, то смерті не уникнути. Може, Галової... або її, або Робової. Ніхто не застрахований. Жодне життя не гарантоване. Кетлін згодна була чекати, дослухатися до лопотіння лісу й до слабенького співу струмка, відчуваючи у волоссі теплий вітерець.

Зрештою, вона до цього звикла. Чоловіки завжди змушували її чекати. «Виглядай мене, маленька»,— казав батько, виїжджаючи до короля, або на ярмарок, або на війну. І вона так і робила, терпляче вистоюючи на зубчастих стінах Річкорину, а повз неї пропливали води Червоного Зубця й Ріннєкрута. Батько не завжди повертався, коли казав, тож іноді минали дні, а Кетлін усе стояла на варті, визираючи в амбразури та стрільниці, поки не побачить лорда Гостера, який, пустивши старого гнідого мерина клусом, наближається берегом до пристані. «Ти виглядала мене? — питав батько, схиляючись до крихітної, як мурашка, дочки.— Виглядала, маленька?»

Брандон Старк теж просив її почекати. «Я недовго, міледі,— обіцяв він.— А коли повернуся, ми одружимося». Та коли нарешті прийшов день, поруч з нею в септі стояв його брат Едард.

Нед затримався біля своєї молодої заледве два тижні, а тоді з обіцянками на вустах вирушив на війну. Та він принаймні лишив їй не тільки слова: він подарував їй сина. Дев’ять місяців у небі зросло й постаріло, і в Річкорині народився Роб, а його батько ще не повернувся з півдня. Вона привела сина в світ з кров’ю і болем, не знаючи, чи колись побачить його Нед... Свого сина. Він був такий маленький...

А тепер вона чекала на Роба... на Роба, і на Джеймі Ланістера, позолоченого лицаря, який, подейкують, так і не навчився чекати. «Царевбивця нетерплячий і швидко спалахує»,— пояснював Робу дядько Бринден. І син поставив на це і життя, і надії.

Якщо Роб і боявся, він цього не виказував. Кетлін спостерігала за тим, як син їздить між вояків, когось торкаючи за плече, з кимось обмінюючись жартом, третьому допомагаючи заспокоїти збудженого коня. Тихо брязкали його обладунки. Тільки голова в нього лишалася непокритою. Кетлін бачила, як вітерець ворушить його золотисто-каштановий чуб, і не могла начудуватися, коли встиг так вирости її син. Йому п’ятнадцять, а він на зріст уже майже зрівнявся з нею.

«Хай він переросте мене,— благала вона богів.— Хай доживе до шістнадцятьох, двадцятьох, п’ятдесятьох. Хай дожене батька й потримає на руках власного сина. Будь ласка, будь ласка, будь ласка». Спостерігаючи за сином — за цим юнаком з першою борідкою, в якого біля ніг походжає деривовк, внутрішнім зором вона бачила немовля, яке прикладала до грудей у Річкорині,— як давно це було!

Ніч була тепла, але на саму думку про Річкорин Кетлін здригнулася. «Де ж вони?» — запитувала вона себе. Невже дядько помилявся? Скільки всього залежало від того, чи справдяться його слова! Роб віддав Чорнопстругу три сотні пікінерів і вислав наперед, щоб прикривали його власний наступ. «Джеймі ні про що не здогадується,— повернувшись, запевнив сер Бринден.— Життя можу на це поставити. Жодна пташка до нього не пробилася, мої лучники потурбувалися про це. Нам трапилося кілька розвідників, але ті, що нас помітили, вже нікому нічого не розкажуть. Йому слід було вислати побільше розвідників. Він точно ні про що не здогадується».

«Військо велике?» — запитав син.

«Дванадцять тисяч піших, які розмістилися навколо замку в трьох окремих таборах, розділених річками,— сказав дядько з грубуватою посмішкою, яку Кетлін так добре пам’ятала.— Іншого способу взяти Річкорин в облогу немає, але це їх і погубить. І ще дві-три тисячі вершників».

«Царевбивця переважує наші сили три до одного»,— зауважив Галбарт Гловер.

«Щира правда,— мовив сер Бринден,— однак Джеймі дечого бракує».

«Чого?» — запитав Роб.

«Терпіння».

Їхнє військо зросло порівняно з тим, яким воно вийшло з Близнючок. Коли вони, обігнувши верхів’я Синього Зубця, помчали на південь, до них приєднався лорд Джейсон Малістер, який привів свої сили зі Стражморя, а тоді дорогою долучалися й інші — лицарі-бурлаки, і лорди з бідніших, і окремі солдати, що відбилися від своїх загонів і втекли на північ, коли Едмурова армія зазнала поразки під мурами Річкорину. Робове військо чимдуж гнало коней, щоб дістатися цього пункту, поки до Джеймі Ланістера не долетіли звістки про його наближення, й нарешті прийшов час виступати.

Кетлін спостерігала, як син стрибає в сідло. Коня йому притримав Олівар Фрей — син лорда Волдера, на два роки старший за Роба й водночас у поводженні — на десять років молодший і поривніший. Пристебнувши Робів щит до сідла, він подав шолом. Коли Роб опустив забороло на обличчя, яке Кетлін так любила, на сірому жеребцеві, де ще мить тому сидів її син, виявився високий юний лицар. Під деревами, куди не сягало місячне світло, було зовсім темно. Коли Роб обернув голову — поглянути на матір, за заборолом виднівся тільки морок. «Мушу проїхатися перед строєм, мамо,— мовив Роб.— Батько завжди каже, що вояки мають перед боєм побачити командира».

«Їдь,— озвалася вона.— Нехай бачать».

«Це додасть їм хоробрості»,— докинув Роб.

А хто додасть хоробрості мені? — подумала вона, однак нічого не сказала вголос, а натомість змусила себе у відповідь усміхнутися. Розвернувши великого сірого огира, Роб помалу рушив геть, а за ним назирці побіг Сіровій. Позаду вишикувалися гвардійці. Коли син нав’язав матері охорону, Кетлін наполягла, щоб і його охороняли, і всі лорди-прапороносці погодилися. Їхні сини боролися за честь їхати з Юним Вовком, як вони між собою його називали. Серед тридцятьох особистих вартових опинилися Торен Карстарк і його брат Едард, Патрек Малістер і Малий Джон Амбер, Дарин Горнвуд і Теон Грейджой, щонайменше п’ятеро з численної родини Волдера Фрея, а ще старші вояки, такі як сер Вендель Мандерлі й Робін Флінт. Серед товариства була навіть жінка: старша дочка леді Мейдж і спадкоємиця Ведмежого острова — худа й довготелеса, вона гралася моргенштерном ще в ті часи, коли звичайні дівчатка граються ляльками. Дехто з лордів висловлював невдоволення, але Кетлін навіть слухати цього не хотіла. «Тут не йдеться про честь ваших домів,— сказала вона.— Ідеться про життя й безпеку мого сина».

«Та якщо до цього дійде,— міркувала вона,— чи досить буде тридцятьох? Чи досить буде шістьох тисяч?»

Удалині озвалася пташка — від її тонкого пронизливого цвірінькання Кетлін здалося, мов їй на шию хто холодну руку поклав. На спів відповіла друга пташка, тоді третя, четверта. За роки, прожиті у Вічнозимі, Кетлін добре вивчила цей звук. Сніговий сорокопуд. Іноді пташок можна було побачити навіть глибокої зими, коли богопраліс стояв білий і тихий. То були північні пташки.

«Їдуть»,— подумала Кетлін.

— Їдуть, міледі,— прошепотів Гал Моллен. Він завжди озвучував очевидні речі.— Боги поможіть.

Кетлін кивнула, і навколишній ліс завмер. У тиші Кетлін чула звуки наближення: тупіт багатьох коней, брязкіт мечів, списів і обладунків, буркотіння людських голосів, то тут, то там — сміх і лайку.

Здавалося, минула вічність. Звуки наростали. Долинало більше сміху, хтось крикнув якусь команду, хлюпала вода — люди перетинали звивистий струмок. Пирхнув кінь. Вилаявся чоловік. І нарешті вона побачила його... всього на мить угледіла його в обрамленні гілок, зиркнувши вниз у долину, однак не сумнівалася, що це він. Навіть з такої віддалі Джеймі Ланістера ні з ким не можна було сплутати. Місячне світло посріблило його лати й золото волосся, а малиновий плащ забарвило в чорний колір. Шолома на Джеймі не було.

Він на мить мигнув і зник — сріблясті обладунки знову заховалися за деревами. За ним рухалися інші: довга колона лицарів, присяжних мечів і вільних вершників — три чверті Ланістерової кавалерії.

«Він не з тих, хто сидітиме в наметі, коли теслярі майструють рухомі башти,— запевняв дядько Бринден.— Він уже тричі виїжджав зі своїми лицарями — полював на розвідників і брав штурмом уперту тверджу».

Киваючи, Роб роздивлявся карту, яку намалював йому сер Бринден. Нед навчив сина читати карти. «Нападете звідси,— мовив він, показуючи на карті місце.— Кількасот людей, не більше. Під прапорами Таллі. Коли він кинеться за вами, ми чекатимемо,— його палець на дюйм перемістився ліворуч,— отут».

«Отут» була тиша ночі, місячне світло й тіні, товстий килим опалого листя під ногами, густо порослі деревами пагорби, які помалу спускалися до річища струмка, де підлісок дедалі рідшав.

«Отут» верхи на коні сидів син, який востаннє кинув на матір погляд, салютуючи мечем.

«Отут» засурмив ріжок Мейдж Мормонт, і довгий низький звук покотився долиною зі сходу, повідомляючи, що кавалерія Джеймі потрапила в пастку.

І тоді Сіровій, закинувши голову, завив.

Цей звук пронизав Кетлін Старк, і вона затремтіла. То був страшний звук і моторошний — і водночас він лунав, як музика. На мить Кетлін навіть пожаліла Ланістерів, які рухались унизу. «Ось який голос у смерті»,— подумала вона.

— Ура-а-а! — озвалося з далекого пагорба, коли Великий Джон дунув у свій ріжок. Зі сходу та з заходу заграли сурми Малістерів і Фреїв, віщуючи розплату. На півночі, де долина звужувалася й вигиналася, наче зігнута в лікті рука, до темного хору долучили свої низькі жалобні голоси ріжки лорда Карстарка. А у струмку внизу кричали люди й дибала ставали коні.

Лопотючий ліс багатоголосо видихнув: це Робові лучники, які ховалися у гіллі дерев, випустили стріли, й ніч вибухнула вереском людей і коней. З усіх боків вояки піднімали списи, і з них опадали бруд і листя, оголюючи блиск сталевих гостряків.

— Вічнозим! — долинув Робів крик, і водночас із ним ліс знову дихнув стрілами. Пустивши коня клусом, Роб рушив уперед, ведучи своє військо з пагорба вниз.

Кетлін непорушно сиділа на коні, оточена гвардійцями з Галом Молленом на чолі, й чекала, як раніше чекала на Брандона, Неда й на батька. Вона стояла високо на пагорбі, й дерева майже цілком затуляли те, що відбувалося внизу. Один удар серця, два, чотири — і їй здалося, що в лісі, крім неї та її охорони, нікого більше немає. Решта розчинилися в зелені.

Та коли вона поглядом перетнула долину й підвела очі на дальній пагорб, то помітила, як із тіні дерев виїхала кавалерія Великого Джона. Вони рухалися довгою шерегою, нескінченною шерегою, і коли нарешті випірнули з лісу, одну коротку мить Кетлін бачила тільки місячне світло на кінчиках їхніх списів, так наче з пагорба спускалися тисячі болотяних вогнів, сріблясто сяючи.

А тоді вона кліпнула — й перед очима знову постали люди, які квапилися вниз убивати або умирати.

Згодом вона не могла з певністю сказати, що бачила бій. Однак усе чула: долину переповнювала луна. Хрускіт зламаного списа, брязкіт мечів, крики «Ланістер!», «Вічнозим!», «Таллі! Річкорин і Таллі!». Збагнувши, що все одно нічого не видно, вона заплющила очі й дослухалася. Навколо неї ожила битва. Долинав тупіт копит, плеск води під чоботами у мілкому струмку, гупання мечів об дубові щити, дряпання криці об крицю, свист стріл, грім барабанів, нажахане іржання тисяч коней. Люди лаялися й молили пощади, отримували її — або ні, виживали — або помирали. Пагорби грали зі звуком дивні жарти. Одного разу Кетлін почула Робів голос так чітко, наче син стояв поряд, гукаючи: «До мене! До мене!» І ще вона почула ричання й гарчання деривовка, і клацання довгих зубів, які дерли плоть, і зойки страху та болю — людські й кінські. Невже там лише один вовк? Важко було сказати напевне.

Але поступово звуки затихли, лишилося тільки вовче виття: на сході прорізався червоний світанок, і Сіровій знову завив.

Роб повернувся до Кетлін на іншому коні: замість сірого жеребця, на якому він спускався в долину, тепер під ним був рябий мерин. Вовча голова на дубовому щиті була мало не вся порубана, і на місці видовбин прозирало необроблене дерево, але Роб начебто лишився неушкоджений. Та коли він наблизився, Кетлін побачила, що кольчужна рукавиця й рукав сюрко чорні від крові.

— Ти поранений,— мовила вона.

Піднісши руку, Роб стиснув і розтиснув пальці.

— Ні,— мовив він.— Це... мабуть, Торенова кров, або...— похитав він головою.— Навіть не знаю.

За ним схилом пагорба рухалася юрма вояків — брудних, пом’ятих і усміхнених — на чолі з Теоном і Великим Джоном. Вони тягнули сера Джеймі Ланістера. І кинули його під копита коневі Кетлін.

— Царевбивця,— оголосив без жодної потреби Гал.

Ланістер підвів голову.

— Леді Старк,— зронив він, стоячи навколішках. З порізу на голові на щоку бігла кров, але бліде світанкове світло знов помалювало його блискуче волосся в золотистий колір.— Я би подав вам свій меч, але, здається, втратив його.

— Мені не потрібен ваш меч, сер,— мовила Кетлін.— Віддайте мені мого батька й брата Едмура. Віддайте мені дочок. Віддайте мого лорда-чоловіка.

— Боюся, їх я теж втратив.

— Шкода,— холодно відтяла Кетлін.

— Убий його, Робе,— під’юджував Теон Грейджой.— Рубай йому голову.

— Ні,— озвався син, стягуючи закривавлену рукавицю.— З живого з нього користі більше, ніж з мертвого. Та й батько ніколи не схвалював страту полонених.

— Мудрий чоловік,— мовив Джеймі Ланістер,— і благородний.

— Заберіть його й закуйте в ланцюги,— проговорила Кетлін.

— Робіть, як каже моя леді-матір,— звелів Роб,— і приставте до нього добру охорону. Бо лорд Карстарк так і мріє побачити його голову на палі.

— І побачить,— кивнув Великий Джон, комусь махнувши. Ланістера забрали, щоб перев’язати й закути в ланцюги.

— А чому Карстарк хоче його смерті? — запитала Кетлін.

Роб задивився на ліс із таким самим замисленим виразом на обличчі, який часто бував у Неда.

— Він... він повбивав...

— Синів лорда Карстарка,— пояснив Галбарт Гловер.

— Обох,— сказав Роб.— Торена й Едарда. І Дарина Горнвуда також.

— Коли Ланістер заведеться, його ніхто не здолає,— мовив Гловер.— Побачивши, що терпить поразку, він зібрав своїх підданих і почав пробиватися через долину, сподіваючись дістати Роба. І майже дістав.

— А меч свій він утратив, лишивши у шиї Едарда Карстарка, а спершу відтяв ним руку Торенові й розрубав голову Дарину Горнвуду,— мовив Роб.— І весь цей час кричав до мене. Якби його не спробували зупинити...

— ...зараз на місці лорда Карстарка була б у жалобі я,— закінчила за нього Кетлін.— Твої захисники виконали свою присягу, Робе. Загинули, обороняючи свого сюзерена. Оплач їх. Вшануй їхню відвагу. Але не зараз. Зараз плакати часу немає. Може, ти й відтяв голову змії, але три чверті її тіла і досі звиваються навколо замку мого батька. Ми виграли битву, але не війну.

— Зате яку битву! — гаряче вигукнув Теон Грейджой.— Міледі, корона не бачила такої перемоги з часів Полум’яного поля. Присягаюся, Ланістер утратив десятьох вояків на кожного нашого. Ми взяли в полон близько сотні лицарів і ще дюжину лордів-прапороносців. Лорда Вестерлінга, лорда Бейнфорта, сера Гарта Грінфілда, лорда Естрена, сера Тайтоса Бракса, Малора Дорнянина... а ще трьох Ланістерів, окрім Джеймі: племінників самого лорда Тайвіна — двох синів його сестри і сина його покійного брата.

— А лорда Тайвіна? — урвала його Кетлін.— Ви лорда Тайвіна випадково не захопили, Теоне?

— Ні,— озвався Теон, змовкнувши на півслові.

— От поки не захопите, до кінця війни ще далеко.

Підвівши голову, Роб відкинув з очей волосся.

— Мамина правда. Попереду ще Річкорин.