Гра престолів

Едард

Крізь високі вузькі вікна Червоної фортеці у велику, схожу на печеру тронну залу лилося світло, кидаючи темно-червоні смуги на стіни, де колись висіли драконячі голови. А тепер муровані стіни були вкриті яскравими гобеленами зі сценками полювання в зелених, брунатних і блакитних кольорах, однак Недові Старку й досі здавалося, що єдиний колір у цій залі — червлений колір крові.

Нед сидів на громіздкому й високому старовинному троні Ейгона Завойовника, і цей залізний престол весь являв собою жахливе плетіння з гостряків, і зазублин, і химерно покрученого металу. Трон, як і попереджав Роберт, був до біса незручний, а зараз особливо, адже в Неда з кожною хвилиною дедалі більше сіпало ногу. Години минали, і залізо під ним, здається, твердішало, а на зубасту сталеву спинку навіть не можна було відхилитися. «Король не повинен сидіти зручно»,— казав Ейгон Завойовник, коли велів своїм зброярам викувати великий трон з мечів своїх полеглих ворогів. «Чорти б узяли того Ейгона з його гонором,— тупо подумав Нед,— і чорти б узяли Роберта з його полюванням».

— Ви впевнені, що то були не просто розбійники? — тихо запитав Вейрис, який сидів за нарадчим столом трохи нижче трону. Поряд з ним неспокійно совався мейстер Пайсел, а Мізинчик грався пером. Сьогодні на раду прийшли тільки ці троє. У королівському лісі бачили білого оленя, і король виїхав на полювання разом з лордом Ренлі й сером Баристаном, а ще з королевичем Джофрі, Сандором Кліганом, Балоном Своном і половиною двору. Отож за його відсутності Нед мав сидіти на Залізному троні.

Добре ще, хоч можна було сидіти. Якщо не рахувати радників, усі інші присутні мусили непорушно застигнути навстоячки або навколішки. Неподалік високих дверей згуртувалися прохачі, попід гобеленами — лицарі та шляхетні лорди й леді, в галереї — простолюд і гвардійці в кольчугах і золотих або сірих плащах, і всі вони стояли.

Селяни тулилися навколішках: чоловіки, жінки й діти, всі побиті й закривавлені, з переляком на обличчях. Позаду них стояло троє лицарів, які й привели їх сюди як свідків.

— Розбійники, лорде Вейрисе? — презирливо мовив сер Реймун Дарі.— Понад усякий сумнів, то були розбійники. Ланістерівські розбійники.

Нед відчував неспокій у залі — і можні лорди, і слуги напружено дослухалися. Нед не міг удавати подив. Відтоді як Кетлін захопила Тиріона Ланістера, на заході стало гаряче. І Річкорин, і Кичера Кастерлі скликали прапори, й неподалік Золотого Зуба уже збиралися війська. Це тільки питання часу, коли поллється кров. Лишалося єдине питання: як потім латати рану.

Сумноокий сер Карил Ване, якого можна було б назвати вродливим, якби обличчя не спотворювала велика фіолетова родима пляма, вказав на селян, які стояли навколішках.

— Оце і все, що лишилося від тверджі Шерер, лорде Едарде. Решта мертві, так само як мешканці Вендгороду й Балаганного Броду.

— Підведіться,— звелів Нед селянам. Він ніколи не довіряв словам, вимовленим навколішках.— Усі ви, вставайте.

По одному й по двоє мешканці тверджі Шерер звелися на рівні ноги. Якогось старезного старого довелося підводити, а молоденька дівчина в закривавленій сукні так і лишилася навколішках, тупо витріщаючись на сера Ариса Окгарта, який стояв біля підніжжя трону в білих обладунках королівської варти, готовий захищати й обороняти короля... або, сподівався Нед, королівського правицю.

— Джосе,— звернувся сер Реймун Дарі до лисуватого товстуна у броварському фартуху.— Розкажи правиці, що сталося в Шерері.

Джос кивнув.

— З ласки його світлості...

— Його світлість полює на тому боці Чорноводого Бурчака,— урвав його Нед, дивуючись, як це можна прожити все життя так близько від Червоної фортеці й гадки не мати, який з себе король. Нед був одягнений у білий лляний камзол з деривовком дому Старків на грудях; чорний вовняний плащ на шиї застібався золотою рукою — символом його посади. Чорне, біле й сіре — відтінки правди.— Я лорд Едард Старк, правиця короля. Розкажи мені, хто ти й що ти знаєш про нападників.

— У мене є... у мене була... у мене була пивниця, мілорде, в Шерері, неподалік кам’яного мосту. Найкращий ель на південь від Перешийка, всі так казали, даруйте, мілорде. А вони прийшли до мене, напилися, решту порозливали, а тоді підпалили стріху, а якби спіймали мене, то й кров би випустили. Мілорде.

— Вони спалили наші господи,— мовив селянин, який стояв поряд.— Приїхали затемна, з півдня, підпалили і поля, і хати, а хто намагався їх зупинити, тих повбивали. Товар вони не крали, не ці, забили мою корову, де стояла, й лишили мухам і крукам.

— Загнали мого підмайстра,— сказав приземкуватий і м’язистий, як коваль, чолов’яга з замотаною бинтами головою. На суд він убрав свій найкращий одяг, але бриджі в нього були залатані, а плащ — запорошений і брудний після довгої дороги.— Ганялися туди-сюди полями на своїх конях, штрикаючи його списами, наче дичину, реготали, а хлопець спотикався й верещав, а тоді один просто наскрізь його прохромив.

Дівчина, яка стояла навколішках, закинула голову до Неда, котрий вивищувався над нею на своєму троні.

— Вони вбили мою маму, ваша світлосте. А ще вони... вони...— голос її урвався, так наче вона забула, що хотіла сказати. І почала схлипувати.

Сер Реймун Дарі продовжив розповідь.

— У Вендгороді люди сховалися в тверджі, але та була дерев’яна, з колод. Нападники накидали попід стіни соломи та спалили всіх живцем. Коли ж вендгородці розчинили браму, рятуючись утечею, їх розстріляли стрілами, навіть жінок з немовлятами на руках.

— Який жах,— пробурмотів Вейрис.— Скільки жорстокості в людях?

— З нами б вони так само вчинили, але в Шерері тверджа мурована,— пояснив Джос.— Хтось пропонував викурити нас, але якийсь здоровань сказав, що вгору по ріці є плоди стигліші, тож вони рушили до Балаганного Броду.

Нед нахилився вперед — і відчув під пальцями крицю. Під пучками виявилося лезо — гострі кінці покручених мечів, які стирчали з підлокітників трону, як кігті. Минуло вже три сторіччя, а деякі з них і досі лишалися гострі — порізатися можна. Залізний трон підготував для необережних чимало пасток. У піснях співається, що його викували з тисячі клинків, розжаривши їх до білого від вогненного подиху дракона Балеріона на прізвисько Чорний Жах. Кували його п’ятдесят дев’ять днів. У висліді отримали оце горбате чорне чудовисько, повне гострих країв, і зазублин, і металевих стрічок: трон, який може убити людину, і вже декого й убив, якщо вірити легендам.

Едард Старк не міг збагнути, що він робить, сидячи на ньому, однак сидів і далі, а люди внизу шукали в нього справедливості.

— Які у вас докази того, що це були Ланістери? — запитав він, силкуючись не показувати своєї люті.— Вони були вбрані в малинові плащі, а на прапорі мали лева?

— Навіть Ланістери не такі дурні,— кинув сер Марк Пайпер. То був самовпевнений півень, як на Неда, надто вже юний і гарячий, який, однак, швидко потоваришував з братом Кетлін Едмуром Таллі.

— Усі верхи й у кольчугах, мілорде,— спокійно мовив сер Керил.— Озброєні списами зі сталевими гостряками й довгими мечами, а ще топорами,— мовив він і вказав на одного з уцілілих, обідраного, як і решта.— Ось ти. Так, ти, ніхто тебе не скривдить. Розкажи правиці те, що ти розповів мені.

Старий закивав головою.

— От їхні коні,— заговорив він,— вони приїхали на бахматах. Багато років я пропрацював у стайнях сера Віллума, то я їх добре відрізняю. Жоден з коней не знав плугу, боги мені свідки, якщо я помиляюся.

— Розбійники на чудових конях,— зауважив Мізинчик.— Може, вкрали їх з маєтку, який розграбували перед тим?

— Скільки загалом було нападників? — запитав Нед.

— Щонайменше сотня,— відповів Джос, але водночас із ним забинтований коваль мовив:

— П’ятдесят.

А бабця позаду нього сказала:

— Сотки й сотки, мілорде, ціле військо.

— Мабуть, твоя правда, добра жінко,— сказав до неї лорд Едард.— Ви кажете, у них не було прапорів. А які обладунки? Може, хтось із вас звернув увагу на орнамент і оздоби, якісь прикраси на щитах чи шоломах?

— Мені прикро, мілорде,— похитав головою бровар Джос,— та обладунки в них були прості, от тільки... їхній очільник мав такі самі лати, як і в решти, однак його неможливо було не вирізнити. Він був величезний, мілорде. Хто каже, що велети давно зникли, не бачив цього, присягаюся. Здоровенний як бик, а голос такий, наче каміння кришиться.

— Гора-на-коні! — гучно мовив сер Марк.— Які вже тут сумніви? Це все робота Грегора Клігана.

Попід вікнами в кінці зали прокотилося бурмотіння. Навіть у галереї почувся нервовий шепіт. І простолюд, і шляхетні лорди добре тямили, що це значить, якщо сер Марк має рацію. Сер Грегор Кліган — прапороносець лорда Тайвіна Ланістера.

Нед роздивлявся нажахані обличчя селян. Нічого дивного, що вони так перелякалися: вони гадають, їх притягнули сюди, аби вони проголосили кривавим різником лорда Тайвіна, та ще й перед його власним зятем. Цікаво, подумав Нед, а чи дали їм вибір лицарі?

З-за нарадчого столу важко підвівся великий мейстер Пайсел, і ланцюг у нього на шиї брязнув.

— Сер, з усією повагою, але ви не можете мати певності, що той розбійник був точно сер Грегор. У королівстві чимало здорованів.

— Таких, як Гора-на-коні? — озвався сер Керил.— Мені ще жоден не траплявся.

— Та й нікому з присутніх,— гаряче докинув сер Реймун.— Поряд з ним навіть його брат здається цуциком. Мілорди, розплющте очі. Вам потрібно, щоб він до кожного трупа свою печатку приклав? Це був Грегор.

— Для чого серу Грегору гайдамачити? — запитав Пайсел.— Милістю свого сюзерена він має фортецю й володіє землею. Та це помазаний лицар!

— Липовий лицар! — сказав сер Марк.— Скажений пес лорда Тайвіна.

— Мілорде правице,— напруженим голосом мовив Пайсел,— прошу вас нагадати цьому доброму лицарю, що лорд Тайвін — батько її світлості королеви.

— Дякую, великий мейстре Пайселе,— озвався Нед.— Боюся, ми про це й забули б, якби ви не нагадали.

Зі свого підвищення йому видно було, як у дальньому кінці зали люди потроху вислизають у двері. Боягузливі зайці, подумав він... або щури, яких пригодувала сиром королева. В галереї він зауважив септу Мордейн, а поряд з нею — власну дочку Сансу. Нед відчув напад люті: дівчинці тут не місце! Але септа не могла знати, що сьогоднішній суд не просто нудна процедура, яка зазвичай складалася з вислуховування прохачів, залагодження суперечок між ворогуючими тверджами й ухвалення рішень щодо межових каменів.

Пітир Бейліш, який сидів унизу за нарадчим столом, схоже, втратив цікавість до свого пера і гойднувся вперед.

— Пане Марку, пане Кариле, пане Реймуне... Можна поставити вам запитання? Ці тверджі були під вашим захистом. Де ж були ви під час різанини й пожежі?

Відповів йому сер Карил Ване:

— Я був разом зі своїм лордом-батьком неподалік Золотого Зуба, так само як і сер Марк. Коли сер Едмур Таллі дізнався про це свавілля, то звелів нам зібрати невеликий загін і розшукати всіх уцілілих, щоб привести їх до короля.

— Сер Едмур,— заговорив сер Реймун Дарі,— викликав мене з усім військом у Річкорин. Ми стали табором неподалік замку, на тому боці річки, чекаючи наказів, і саме там я отримав звістку. Поки я повернувся на свої землі, Кліган з поплічниками вже перетнули Червоний Зубець, повертаючись на пагорби Ланістерів.

Мізинчик замислено погладжував кінчик бороди.

— А якщо вони повернуться, сер?

— Якщо повернуться, то ми їхньою кров’ю окропимо спалені ними лани,— гаряче заявив сер Марк Пайпер.

— Сер Едмур вислав людей в усі села й тверджі в радіусі одного дня їзди,— пояснив сер Карил.— Новим рейдерам так легко це не минеться.

«А саме на це, мабуть, і сподівається лорд Тайвін,— подумав Нед,— відтягнути сили від Річкорину, змусити хлопця розпорошити вояків». Брат Кетлін іще молодий, геройства у ньому більше, ніж глузду. Він постарається втримати кожен дюйм своєї землі, захистити всіх чоловіків, жінок і дітей, які кличуть його лордом, і хитромудрий лорд Тайвін добре це знає.

— Якщо ваші лани й тверджі вже під захистом,— запитав лорд Пітир,— то чого ви очікуєте від корони?

— Лорди Тризуба бережуть королівський мир,— сказав сер Реймун Дарі.— Ланістери ж його порушили. Ми просимо дозволу відплатити їм крицею за крицю. Просимо справедливості для простолюду Шереру, Вендгороду й Балаганного Броду.

— Едмур згоден, ми маємо відплатити Грегору Клігану його ж кривавою монетою,— заявив сер Марк,— але старий лорд Гостер звелів нам не нападати, а спершу прийти сюди й випросити королівського дозволу.

«Дякувати богам за старого лорда Гостера». Тайвін Ланістер був і левом, і лисом водночас. Якщо він і справді послав сера Грегора палити й грабувати (а в цьому Нед сумнівів не мав), то він точно потурбувався про те, щоб той їхав під покровом ночі, без прапорів, маскуючись під звичайних розбійників. Якщо Річкорин не втримається від збройного нападу у відповідь, Серсі з батьком наполягатимуть, що саме Таллі порушили королівський мир, а не Ланістери. Й тільки богам відомо, кому повірить Роберт.

Великий мейстер Пайсел знову звівся на ноги.

— Мілорде правице, якщо ці добрі люди вважають, що сер Грегор Кліган порушив свою священну клятву й зайнявся грабунком і ґвалтом, то нехай ідуть до його сюзерена й жаліються. Такі злочини не у віданні корони. Нехай шукають правосуддя у лорда Тайвіна.

— Люди шукають правосуддя у короля,— сказав Нед.— На півночі, півдні, сході й заході правосуддя чиниться іменем Роберта.

— Правосуддя короля,— підкреслив великий мейстер Пайсел.— Це правда, і ми маємо відкласти цю справу, поки не...

— Король полює на тому боці ріки й, можливо, відсутній буде кілька днів,— сказав лорд Едард.— Роберт звелів мені посісти його місце, бути його вухами і вустами. Саме це я і збираюся зробити... хоча цілком погоджуюся, що його слід повідомити.

Попід гобеленами він побачив знайоме обличчя.

— Сер Робар!

— Мілорде,— ступивши крок уперед, уклонився сер Робар Ройс.

— Ваш батько полює разом з королем,— мовив Нед.— Чи не перекажете ви їм те, що почули тут сьогодні?

— Просто зараз поїду, мілорде.

— То ви даєте нам дозвіл помститися серу Грегору? — запитав Марк Пайпер, обернувшись до трону.

— Помститися? — зронив Нед.— Мені здавалося, тут мова йшла про правосуддя. Якщо ви спалите Кліганові лани й заріжете його селян, це не відновить королівського миру, тільки потішить ваш ображений гонор,— сказав він і розвернувся до селян, поки юний лицар не почав обурено протестувати.— Мешканці Шереру, я не можу вам повернути ні хат, ні врожаю, і ваших мертвих я до життя теж не поверну. Однак іменем короля Роберта я пропоную вам бодай дещицю правосуддя.

На ньому очікувально зупинилися всі очі в залі. Нед повільно й важко зіп’явся на ноги, відштовхнувшись від трону обома руками; загіпсовану ногу прошило болем. Він силкувався не зважати на біль: зараз не можна показувати свою слабкість.

— Перші люди вірили, що суддя, який виніс смертний вирок, має сам і опустити меч на шию засудженого, й на Півночі ми досі дотримуємося цього закону. Я проти того, щоб за мене мої вироки виконував хтось інший... але зараз, схоже, в мене вибору немає,— він показав на свою поламану ногу.

— Лорде Едарде! — долинуло з західної частини зали, і наперед сміливо вийшов хлопець-підліток. Без обладунків сер Лорас Тайрел здавався ще молодшим за свої шістнадцять. Убраний він був у блакитний шовк, а на поясі мав ланцюг з золотими ружами — знаком свого дому.— Прошу вашого дозволу виконати вирок замість вас. Доручіть це мені, мілорде, і присягаюся, я вас не підведу.

Мізинчик хихикнув.

— Пане Лорасе, якщо ми відішлемо вас самого, сер Грегор поверне нам вашу голову, запхнувши плюмаж у ваш гарненький ротик. Гора-на-коні просто так не підставить шию, хай про чиє правосуддя йдеться.

— Я не боюся Грегора Клігана,— гаряче мовив сер Лорас.

Нед повільно опустився на тверде залізне сідало Ейгонового потворного трону. Очі його пробіглися по обличчях людей, які стояли попід стінами.

— Лорд Берик,— почав оголошувати він.— Торос Мирський. Сер Гладен. Лорд Лотар.

Названі чоловіки один по одному виступили вперед.

— Кожен з вас має зібрати по двадцять вояків і передати моє рішення у Грегорову фортецю. З вами поїдуть двадцятеро моїх гвардійців. Лорде Берику Дондаріон, загін очолите ви, як вам і належить за рангом.

— Як скажете, лорде Едарде,— уклонився молодий лорд із золотисто-рудим волоссям.

Нед підвищив голос, аби чути було в найдальшому кутку тронної зали.

— Іменем Роберта Першого з Дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств і оборонця держави, словом Едарда з дому Старків, королівського правиці, доручаю вам чимшвидше виїжджати в західні землі, під прапором короля перетнути Червоний Зубець і передати королівський присуд липовому лицарю Грегору Клігану й усім, хто брав участь у його змові. Я засуджую його і позбавляю всіх майнових і громадянських прав, а також рангів і титулів, усіх земель, доходів і маєтностей, і присуджую до кари на горло. Нехай помилують боги його душу.

Коли нарешті стихло відлуння його слів, Лицар Квітів мав цілком розгублений вигляд.

— Лорде Едарде, а що ж я?

Нед глянув на нього з висоти престолу. Звідси Лорас Тайрел здавався не старшим за Роба.

— Ніхто не ставить під сумнів вашу відвагу, пане Лорасе, але ми тут чинимо правосуддя, а ви шукаєте помсти,— сказав він і перевів погляд на лорда Берика.— Виїздіть на світанку. Такі речі ліпше робити якнайшвидше.

Промовивши це, він підніс руку.

— Сьогодні корона більше не приймає прохачів.

Алін і Портер піднялися високими залізними сходинками, щоб допомогти йому зійти з трону. Спускаючись, Нед відчував на собі похмурий погляд Лораса Тайрела, та ще не торкнувся ногами підлоги тронної зали, як хлопець уже вийшов.

Вейрис збирав папери на нарадчому столі біля підніжжя Залізного трону. Мізинчик і великий мейстер Пайсел уже пішли.

— Ви хоробріші за мене, мілорде,— тихо зронив євнух.

— Чому це, лорде Вейрисе? — різко спитав Нед. Нога пульсувала від болю, і йому зараз було не до словесних ігор.

— Якби отам нагорі сидів я, то послав би сера Лораса. Він так хотів поїхати... а людині, яка ворогує з Ланістерами, не завадить подружитися з Тайрелами.

— Сер Лорас зовсім юний,— озвався Нед.— Певен, він переросте сьогоднішнє розчарування.

— А сер Ілін? — погладив євнух пухку напудрену щоку.— Зрештою, це він виконує королівське правосуддя. А посилати інших робити його роботу... дехто може сприйняти це за серйозну образу.

— Я й на думці не мав когось образити,— сказав Нед. Насправді ж він не довіряв німому лицарю, хоча, можливо, тільки тому, що взагалі не любив катів.— Хочу нагадати вам, що Пейни — прапороносці дому Ланістерів. Тому я волів обрати людей, які не мають васальної залежності від лорда Тайвіна.

— Вельми розсудливо, це понад усякий сумнів,— сказав Вейрис.— Однак я випадково запримітив у кінці зали сера Іліна — він витріщався на нас своїми безбарвними очима, і мушу вам сказати, не виявляв особливої радості, хоча з обличчя такого мовчазного лицаря важко щось сказати напевне. Сподіваюся, він теж переросте сьогоднішнє розчарування. Адже він дуже любить свою роботу...