Гра престолів

Едард

— Смерть лорда Арина засмутила нас усіх, мілорде,— сказав великий мейстер Пайсел.— Я залюбки розповім вам усе, що знаю про його смерть. Прошу вас сідати. Може, перекусите? Є фініки. І ще в мене є чудова хурма. Вино останнім часом погано діє мені на шлунок, однак можу запропонувати вам кружку молока з льодом, підсолодженого медом. У таку спеку воно надзвичайно збадьорює.

Спека і справді стояла неймовірна: Нед відчував, що шовкова сорочка вже прилипла до грудей. Важке вологе повітря вкривало місто, наче мокрим рядном, і на узбережжях геть не було ладу, бо бідні повтікали зі своїх розпечених задушливих мурашників, воюючи за місце до спання біля води, де тільки й повівав свіжий вітерець.

— Якщо ваша ласка,— погодився Нед, сідаючи.

Двома пальцями Пайсел підніс крихітний срібний дзвіночок і ніжно ним теленькнув. У світлицю квапливо вбігла тоненька юна служниця.

— Молока з льодом правиці короля й мені, якщо твоя ласка, дитино. Добре підсолодженого.

Поки дівчина побігла по молоко, великий мейстер сплів пальці на животі.

— Серед простолюду кажуть, останній рік літа завжди найспекотніший. Це, звісно, неправда, однак часто здається саме так, атож? У такі дні я навіть заздрю вам, північанам: у вас сніг буває і влітку,— поміняв він позу, і важкий коштовний ланцюг у нього на шиї тихенько дзвякнув.— Немає сумнівів, що за короля Мейкара літо було жаркішим, ніж теперішнє, і тривало майже так само довго. Були дурні, навіть у Цитаделі, які вирішили, що нарешті прийшло Вічне літо, літо, яке не закінчиться ніколи, але на сьомий рік воно несподівано урвалося, настала коротенька осінь, а тоді довга жахлива зима. Та поки стояла спека, вона була немилосердною. Удень Старгород парував і задихався, а оживав тільки вночі. Тоді ми гуляли у садах біля річки, сперечаючись про богів. Пам’ятаю навіть аромати тих ночей, мілорде: парфумів і поту, і кавунів, які репалися від стиглості, а ще персиків і гранатів, красухи і серпоцвіту. Я був тоді молодий, кував іще свій ланцюг. Не так мучився від спеки, як зараз...

Очі Пайсела ховалися під важкими повіками, тож здавалося, що він дрімає.

— Перепрошую, лорде Едарде. Ви прийшли сюди не для того, щоб вислуховувати дурні балачки про літо, яке пролетіло й забулося, ще коли й ваш батько не народився. Пробачте старому його лепетання. Боюся, розум — як меч. Усе старе іржавіє... А ось і наше молоко.

Служниця поставила між ними тацю, і Пайсел усміхнувся до дівчини.

— Миле дитя,— підніс він кружку, скуштував і кивнув.— Дякую. Можеш іти.

Коли дівчина пішла, Пайсел перевів на Неда свої безбарвні сльозливі очі.

— На чому ми зупинилися? А, так! Ви питали про лорда Арина...

— Саме так,— Нед з увічливості сьорбнув молока з льодом. Воно приємно холодило, але, як на його смак, було пересолоджене.

— Якщо по щирості, то останнім часом правиця був наче не при собі,— сказав Пайсел.— Ми з ним багато років разом засідали в раді, тож ознаки легко було зауважити, однак я все списував на важкий тягар, який він так віддано ніс ось уже стільки років. Широкі його плечі похилилися від турбот про королівство, та й не тільки. Син у нього був хворобливий, а дружина така вічно занепокоєна, що просто не спускала з хлопця ока. Таке підкосить і сильного мужчину, а лорд Джон був уже немолодий. Не дивно, що він здавався засмученим і втомленим. Принаймні я тоді так думав. Хоча зараз я вже не маю такої певності,— важко похитав він головою.

— А що ви скажете про його фатальну хворобу?

Великий мейстер безпорадно-зажурено розвів руками.

— Одного разу він прийшов до мене й попросив книжку; він був завзятий і здоровий, як завжди, хоча мені й здалося, ніби він чимось глибоко стурбований. А наступного ранку він корчився від болю й не міг підвестися з ліжка. Мейстер Колмон вирішив, що в нього шлункова застуда. Погода стояла спекотна, правиця часто кидав у вино лід, а це може викликати розлади шлунку. Проте лорд Джон і далі слабшав, тож я особисто ходив коло нього, однак боги не дарували мені влади врятувати його.

— Я чув, ви відіслали мейстра Колмона геть.

Кивок великого мейстра був повільний, але вагомий, як льодовик.

— Так, і боюся, леді Лайса ніколи мені цього не пробачить. Може, я помилявся, але тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Мейстер Колмон мені як син, і я високо ціную його здібності, але він молодий, а молоді не завжди зважають на тендітність старечого тіла. Він промивав лорду Арину шлунок блювотними трунками і перцевим соком, і я злякався, що це його просто вб’є.

— Лорд Арин нічого не казав у свої останні години?

— На останній стадії гарячки,— наморщив чоло Пайсел,— правиця кілька разів вигукнув «Роберт», але чи він мав на увазі сина, чи короля, я певності не маю. Леді Лайса не дозволяла хлопцеві заходити в батькову кімнату, щоб і той теж не захворів. Але король приходив, і годинами сидів біля його ліжка, жартуючи і розмовляючи з ним про давні часи в надії піднести дух лорда Джона. Як він любив старого!

— І більше нічого? Може, останні слова?

— Коли я побачив, що надії немає, я дав правиці макове молочко, щоб той не мучився. І перед тим, як востаннє склепити повіки, він щось прошепотів королю та його леді-дружині — благословення їхньому синові. «Сім’я сильне»,— сказав він. Його мова наприкінці стала надто нерозбірливою. Смерть не приходила аж до ранку, але після цього лорд Джон заспокоївся. І більше не розтуляв рота.

Нед знову, давлячись, ковтнув пересолодженого молока.

— А вам не здалося, що смерть лорда Арина неприродна?

— Неприродна? — голос немолодого мейстра був слабкий, як шепіт.— Ні, такого сказати не можу. Сумна, понад усякий сумнів. Але смерть є в своєму роді найприроднішою річчю на світі, лорде Едарде. Джон Арин упокоївся з миром, нарешті позбувшись свого тягаря.

— А ця хвороба,— мовив Нед,— вам колись таке вже траплялося? Може, хтось інший на таке хворів?

— Майже сорок років я вже великий мейстер Сімох Королівств,— відповів Пайсел.— І за нашого доброго короля Роберта, і за Ейриса Тайгарієна перед ним, і за його батька Джейгейриса Другого, і навіть кілька коротких місяців за Джейгейрисового батька Ейгона П’ятого на прізвисько Щасливчик. Я стільки бачив хвороб, що вже й не пригадаю, мілорде. І скажу вам так: усі випадки різні, і всі вони схожі. Смерть лорда Джона не була дивнішою за інші.

— Його дружина вважає інакше.

— Наскільки я пригадую,— кивнув великий мейстер,— удова — сестра вашої шляхетної дружини. Пробачте старому прямолінійність, ось що я хочу сказати: горе здатне розслабити навіть найсильніший і найурівноваженіший розум, якого леді Лайса ніколи не мала. Після останнього разу, як вона розродилася мертвим немовлям, вона бачила ворога в кожній тіні, а смерть лорда-чоловіка підкосила її і лишила в розгубленості.

— То ви цілком певні, що лорд Арин помер від наглої недуги?

— Цілком,— серйозно відповів Пайсел.— Якщо не хвороба, мій добрий лорде, що це могло бути?

— Отрута,— тихо зронив Нед.

Пайсел рвучко розплющив сонні очі й незатишно посовався в кріслі.

— Ви мене стривожили. У нас тут не вільні міста, де таке трапляється незрідка. Великий мейстер Ейтельмур пише, що всі люди в душі помишляють про вбивство, та якщо це й так, отруйник не заслуговує навіть на презирство,— замислившись, він на якусь мить замовк.— Ваше припущення можливе, мілорде, однак мені воно не здається ймовірним. Найгірший мейстер знає основні отрути, а у лорда Арина не було жодних симптомів. Та й правицю всі любили. Яке чудовисько во плоті зважилося б закатрупити такого поважного лорда?

— Я чув, що отрута — жіноча зброя.

Пайсел задумливо погладив бороду.

— Так кажуть. Зброя жінок, боягузів... і євнухів.

Прокашлявшись, він сплюнув на циновку густе мокротиння. Нагорі у гайвороннику голосно крякав ворон.

— Лорд Вейрис народився рабом у Лісі, ви знаєте? Ніколи не довіряйте павукам, мілорде.

Та цього Недові можна було й не казати: у Вейрисі вгадувалося щось таке, від чого в Неда тіло сиротами вкривалося.

— Я пам’ятатиму про це, мейстре. І дякую за допомогу. Я вже відняв у вас чимало часу,— став він на ноги.

Повільно звівшись із крісла, великий мейстер Пайсел провів Неда до дверей.

— Сподіваюся, з моєю скромною допомогою ви нарешті заспокоїтеся. Якщо я зможу зробити для вас щось іще, тільки попросіть.

— Так, попрошу,— мовив Нед.— Мені цікаво глянути на книжку, яку ви давали Джонові перед тим, як він захворів.

— Боюся, вас вона не зацікавить,— сказав Пайсел.— Це важезний томище авторства великого мейстра Малеона, присвячений родоводам великих домів.

— І все ж я б волів на нього глянути.

— Як скажете,— озвався старий, відчиняючи двері.— Десь він у мене тут. Коли знайду, то зразу ж відішлю до ваших покоїв.

— Ви неймовірно ласкаві,— мовив Нед. А тоді, мов спам’ятавшись, докинув: — Останнє питання, з вашого дозволу. Ви казали, що король сидів біля лорда Арина, коли той помирав. Цікаво, а королева теж була?

— Та ні, звісно,— озвався Пайсел.— Вона з дітьми в супроводі свого батька виїхала в Кичеру Кастерлі. Лорд Тайвін привіз у місто, на турнір на честь іменин королевича Джофрі, цілий почет, без сумніву, зі сподіваннями, що корону переможця завоює його син Джеймі. Але його чекало гірке розчарування... Саме мені довелося посилати королеві звістку про наглу смерть лорда Арина. Ще ніколи не відсилав я пташку з таким важким серцем.

— Чорні слова на чорних крилах,— пробурмотів Нед. Ще змалечку стара Нан навчила його цієї приказки.

— Так кажуть рибачихи,— погодився великий мейстер Пайсел,— але ж ми знаємо, що це не завжди так. Коли пташка мейстра Лувіна принесла звістку про Брана, в замку возрадувалися всі серця, хіба не так?

— Ваша правда, мейстре.

— Боги милостиві,— уклонився Пайсел.— Приходьте до мене, коли схочете, лорде Едарде. Я завжди до послуг.

«Так,— подумав Нед, коли зачинилися двері,— але чиїх?»

Дорогою до своїх покоїв він наскочив на гвинтових сходах Вежі правиці на свою дочку Арію: вона розмахувала руками, як вітряк, намагаючись встояти на одній нозі. Її босі ноги були подряпані від шорсткого каміння. Зупинившись, Нед подивився на неї.

— Аріє, що це ти робиш?

— Сиріо каже, водяний танцюрист здатен кілька годин поспіль стояти на одному великому пальці,— змахнула руками вона, щоб утримати рівновагу.

Нед не стримав усмішки.

— А на котрому з двох? — підкусив він.

— На будь-якому,— сердито відказала Арія. І перестрибнула з правої ноги на ліву, небезпечно гойднувшись, але втримавши рівновагу.

— А тобі обов’язково стояти тут? — запитав Нед.— Падати з цих сходів довго й боляче.

— Сиріо каже, що водяний танцюрист не може впасти,— опустила вона ногу й нарешті стала на дві.— Батьку, а тепер Бран приїде до нас?

— Ні, ще дуже нескоро, люба,— сказав він.— Йому слід спершу зміцніти.

Арія закусила губу.

— А що Бран робитиме, коли досягне повноліття?

Нед став біля неї навколішки.

— У нього ще багато років попереду, щоб знайти відповідь на це питання, Аріє. А поки що досить того, що він живий.

Того вечора, коли з Вічнозиму прилетіла пташка, Едард Старк узяв дівчат до замкового богопралісу — невеликого гаю з в’язів, вільх і чорних тополь понад рікою. За серце-дерево тут правив величезний дуб, чиє древнє гілля поросло лозою димоягоди; ставши перед ним навколішки, вони принесли подяку, як перед віродеревом. Санса заснула, коли на небо викотився місяць; Арія ж — за кілька годин, скрутившись калачиком на траві попід Недовим плащем. Тільки Нед не спав усю ніч; коли над містом розвиднилося, навколо дівчат розпустилися темно-червоні квіти подиху дракона. «Мені снився Бран,— прошепотіла Санса.— Він усміхався».

— Він хотів стати лицарем,— мовила Арія.— Лицарем королівської варти. А зараз він зможе стати лицарем?

— Ні,— озвався Нед. Не було сенсу брехати.— Але одного дня він може стати лордом великої тверджі й засідати в королівській раді. Він зможе зводити замки, як Брандон Будівничий, або на кораблі плисти через Призахідне море, або прийняти віру твоєї матері й стати верховним септоном.

«Але він ніколи вже не бігатиме зі своїм вовком,— подумав він з сумом, який не вкладеш у слова,— не спатиме з жінкою, не потримає на руках власного сина».

Арія схилила голову набік.

— А я можу стати радником короля, будівничим замків чи верховним септоном?

— Ти,— мовив Нед, легенько цілуючи її в чоло,— одружишся з королем і правитимеш його замком, а твої сини будуть лицарями й королевичами й лордами, і може, хтось із них стане навіть верховним септоном.

Арія скривилася.

— Ні,— заперечила вона,— це все для Санси.

Піджавши праву ногу, вона знов почала балансувати. Зітхнувши, Нед лишив її саму.

У покоях він зняв просяклі потом шовки й вилив собі на голову холодної води з миски біля ліжка. Коли він витирав обличчя, увійшов Алін.

— Мілорде,— заговорив він,— за дверима лорд Бейліш. Просить у вас аудієнції.

— Проведіть його в світлицю,— озвався Нед, дістаючи свіжу сорочку з найтоншого льону.— За мить буду.

Коли Нед увійшов, Мізинчик тулився на підвіконні, спостерігаючи за тим, як лицарі королівської варти вправляються на мечах.

— Був би розум у старого Селмі такий самий гострий, як і його меч,— мрійливо сказав він,— засідання ради протікали б значно жвавіше.

— Сер Баристан доблесний і шановний, як і всі вояки на Королівському Причалі.

Немолодий і сивий лорд-командувач королівської варти заслужив у Неда глибоку повагу.

— І нудний,— додав Мізинчик,— хоча певен, що на турнірі він себе покаже дуже добре. Минулого року він скинув з коня Гончака, а всього чотири роки тому взагалі був переможцем.

Едарда Старка геть не цікавило питання, хто переможе на турнірі.

— Ви з’явилися з певною метою, лорде Пітире, чи просто для того, щоб помилуватися краєвидом з мого вікна?

Мізинчик посміхнувся.

— Я пообіцяв Кет, що допоможу вам у вашому розслідуванні, і я стримав слово.

Це заскочило Неда зненацька. Хай які там були обіцянки, але він не міг примусити себе довіряти лорду Пітиру Бейлішу, цьому велемудрому всезнайкові.

— Ви маєте для мене щось?

— Не щось, а когось,— виправив Мізинчик.— Аж чотирьох, правду кажучи. Вам не спадало на думку опитати слуг колишнього правиці?

— Хотів би я отримати таку змогу,— нахмурився Нед.— Леді Арин з усім почтом повернулась у Гніздо.

У цьому сенсі Лайса все тільки ускладнила. Коли втекла вона, з нею разом поїхали всі близькі до її чоловіка люди: Джонів мейстер, стюард, капітан його варти, лицарі й піддані.

— Майже з усім почтом,— сказав Мізинчик,— але не цілком. Кілька людей лишилося. Вагітна кухарка, яку поспіхом видали заміж за одного з грумів лорда Ренлі, молодший конюший, який приєднався до міської варти, кухарчук, якого вигнали за крадіжку, і зброєносець лорда Арина.

— Зброєносець? — був приємно здивований Нед. Зброєносець зазвичай знає чимало про справи свого господаря.

— Сер Г’ю Видольський,— пояснив Мізинчик.— Король висвятив хлопця в лицарі по смерті лорда Арина.

— Я пошлю по нього,— мовив Нед.— Та й по інших.

Мізинчик здригнувся.

— Мілорде, якщо ваша ласка, підійдіть до вікна.

— Навіщо?

— Підійдіть — і самі побачите, мілорде.

Нахмурившись, Нед наблизився до вікна. Пітир Бейліш недбало махнув рукою.

— Он там, на тому кінці двору, біля дверей зброярні, бачите хлопчик сидить навпочіпки і гострить наолієним бруском меч?

— І що з ним не так?

— Він звітує Вейрису. Павук вельми зацікавився і вами, і вашими справами,— посовався Мізинчик на підвіконні.— А тепер погляньте на мур. Трохи на захід, понад стайнею. Бачите гвардійця, який спирається на вал?

Нед його бачив.

— Ще один нашіптувач євнуха?

— Ні, королеви. Зауважте, як добре йому видно двері в цю вежу — щоб якнайкраще роздивитися всіх, хто сюди заходить. Є й інші, всіх навіть я не знаю. Червона фортеця повна очей. З чого б це, на вашу думку, мені ховати Кет у борделі?

Едард Старк страшенно не любив цих інтриг.

— Сьоме пекло! — вилаявся він. І справді складалося враження, що чоловік на мурі спостерігає за ним. Почуваючись незатишно, Нед відійшов од вікна.— У цьому клятому місті всі комусь доповідають?

— Навряд чи,— озвався Мізинчик і почав загинати пальці.— Є ще я, ви, король... хоча, якщо так поміркувати, король забагато розповідає королеві, та й щодо вас я не надто певен,— підвівся він.— У вас є людина, якій можна цілком довіряти?

— Так,— мовив Нед.

— А у мене є чудовий палац у Валірії, можу вам продати,— з глузливою посмішкою зронив Мізинчик.— Мудра відповідь була б «ні», але хай уже буде, як кажете. Нехай ваш діамант сходить до сера Г’ю та інших. Ваші пересування не залишаться непоміченими, однак навіть павук Вейрис не здатен шпигувати за всім вашим почтом двадцять чотири години на добу,— він рушив до дверей.

— Лорде Пітире,— гукнув Нед йому навздогін.— Я... вдячний вам за допомогу. Мабуть, я помилявся, не довіряючи вам.

Мізинчик розчесав пальцями свою гостру борідку.

— До вас туго доходить, лорде Едарде. Не довіряти мені — єдине ваше мудре рішення відтоді, як ви злізли тут з коня.