Гра престолів

Бран

Холодного вітряного ранку прибули Карстарки, привели зі свого замку в Картверді три сотні вершників і близько двох тисяч піших. З наближенням кавалькади зблискували на сонці сталеві гостряки списів. Вояк, який їхав попереду, вистукував повільний гортанний ритм — бум-бум-бум — на барабані, більшім за нього самого.

Бран спостерігав за їхнім наближенням з вартової башточки на зовнішньому мурі: сидячи в Годора на плечах, дивився у бронзовий далекогляд мейстра Лувіна. Кавалькаду вів сам лорд Рикард, а його сини — Гаріон, Едард і Торен — їхали поряд попід чорними прапорами свого дому, вишитими білим променистим сонцем. Стара Нан казала, що в них тече кров Старків, сотні років тому ці дві родини мали спільне коріння, але, як на Брана, Карстарки геть не були схожі на Старків. Вони були кремезні та ярі, з порослими густими бородами обличчями, з незачесаним волоссям нижче плечей. Плащі вони мали хутряні — ведмежі, тюленячі, вовчі.

Ця валка була остання, знав Бран. Усі інші лорди зі своїми військами вже зібралися. Бранові страшенно кортіло виїхати їм назустріч, побачити переповнені людом зимові хати, ранкову ярмаркову колотнечу на майдані, розбиті копитами й порізані колесами вулиці. Але Роб заборонив йому виходити з замку. «Немає зайвих людей, щоб охороняти тебе»,— пояснив брат.

«Я візьму з собою Літо»,— не здавався Бран.

«Не корч із себе малюка, Бране,— сказав Роб.— Ти сам усе добре розумієш. Буквально два дні тому в „Курному поліні“ один з гвардійців лорда Болтона зарізав гвардійця лорда Сервина. Наша леді-мати шкуру з мене злупить, якщо я дозволю ризикнути твоїм життям». Говорив він це тоном лорда Роба, і Бран одразу втямив, що проситися немає сенсу.

Він знав: це все через те, що сталося у вовчому лісі. Йому й досі вночі снилися погані сни. Він був беззахисний, як немовля: постояти за себе міг приблизно так само, як Рикон. А може, й гірше... Рикон бодай би відбивався. Бранові було соромно. Він усього на кілька років молодший за Роба, і якщо брат уже практично дорослий чоловік, то й він також. І мав би сам уміти постояти за себе.

Рік тому, до того, він би навідався в поселення, навіть якби йому довелося самому-одному перелізти кілька мурів. У ті часи він міг бігати сходами, самотужки застрибувати на свого поні й зіскакувати з нього, а своїм дерев’яним мечем збити королевича Томена на землю. А зараз він може хіба що дивитися в підзорну трубу мейстра Лувіна. Мейстер пояснив йому, де чий прапор: Гловери — це броньований кулак, срібний на черленому; леді Мормонт — це чорний ведмідь; перед кавалькадою Руза Болтона зі Страхфорту майорів жахливий облуплений чоловік; Горнвуди — це лось; бойовий топір — це Сервини; трійця чатових дерев — це Толгарти; а страхітливий герб дому Амберів — ревучий велет у розірваних ланцях.

Швидко він запам’ятав і обличчя — коли лорди з синами й лицарями-підданими приїхали у Вічнозим на бенкет. Усі вони водночас не змогли вміститися навіть у великій залі, тож Робові довелося кожного прапороносця гостити окремо. Бран завжди сидів на почесному місці праворуч від брата. Деякі з лордів-прапороносців обдаровували його дивними суворими поглядами, мовби не розуміючи, як такий зелений хлопчак, до того ж каліка, міг опинитися в їхньому товаристві.

— Скільки їх уже? — запитав Бран мейстра Лувіна, коли лорд Карстарк з синами під’їхав до брами зовнішнього муру.

— Дванадцять тисяч, або близько того, це вже не має значення.

— А скільки лицарів?

— Небагато,— з ноткою нетерплячості озвався мейстер.— Щоб стати лицарем, слід відстояти всенощну в септі, а тоді тебе мають помазати сімома єлеями, таким чином благословляючи твою обітницю. На Півночі лише декілька з великих домів поклоняються сімом богам. Решта шанують давніх богів, тож і не мають лицарів... але всі ці лорди зі своїми синами й присяжними мечами не гірші: гарячі, віддані й чесні. Достойність людини не визначається приставкою «сер» перед її іменем. Я казав тобі це вже сто разів.

— І все-таки,— мовив Бран,— скільки лицарів?

Мейстер Лувін зітхнув.

— Три сотні, можливо, чотири... з-поміж трьох тисяч збройних списів, які лицарями не є.

— Лорд Карстарк — останній,— замислено мовив Бран.— Сьогодні Роб гоститиме його.

— Понад усякий сумнів.

— А коли... коли вони вирушать на південь?

— Або зразу, або ніколи,— пояснив мейстер Лувін.— Зимове поселення переповнене, а така армія, якщо затримається тут надовго, з’їсть усе навкруги дочиста. На королівському гостинці чекають інші — лицарі курганів, краножани, лорди Мандерлі та Флінт. У приріччі вже почалися сутички, а братові ще доведеться здолати багато льє.

— Знаю,— мовив Бран жалібно; почувався він так само. Віддавши бронзову трубу назад мейстрові, він зауважив, що на тімені в Лувіна відросло волосся. Поміж нього просвічувалася рожева шкіра. Дивно було дивитися на мейстра з цього ракурсу, коли все життя Бран поглядав на нього знизу вгору, але, сидячи в Годора на плечах, він дивився згори вниз на всіх.— Не хочу більше дивитися. Годоре, віднеси мене назад у фортецю.

— Годор,— озвався Годор.

Мейстер Лувін сховав трубу в рукав.

— Бране, твій лорд-брат не має зараз на тебе часу. Він повинен зустріти й привітати лорда Карстарка з синами.

— Я не турбуватиму Роба. Я хочу навідатись у богопраліс,— поклав Бран руку Годору на плече.— Годоре!

На граніті внутрішнього муру були прорубані опори. Годор, наспівуючи мимо нот, спускався цією «драбиною», тримаючись руками, а Бран у нього за спиною підстрибував у плетеному кріслі, яке для нього розробив мейстер Лувін. Ідею Лувіну підкинули кошики, що їх використовують жінки, коли носять на спині дрова; потім лишалося тільки зробити отвори для ніг і прив’язати ремені, щоб рівномірніше розподілити Бранову вагу. У кошику було не так приємно, як на Танцівниці, але є місця, куди Танцівниця не може дістатися, до того ж у кошику було не так соромно, як коли Годор носив Брана на руках, мов немовля. Годору, здається, це теж подобалося, хоча зрозуміти Годора важко. Тільки з дверима лишалася проблема. Іноді Годор забував, що несе на спині Брана, й тоді бувало дуже боляче.

Вже майже два тижні стільки людей приїжджало й виїжджало, що Роб розпорядився навіть глупої ночі обоє звідних ґрат тримати піднятими, а міст між ними — опущеним. Коли Бран появився з вежі, рів поміж мурами саме перетинала довга кавалькада збройних списників: Карстаркові воїни прямували за своїми лордами в замок. На головах вони мали чавунні напівшоломи, а їхні чорні вовняні плащі оздоблені були білими променистими сонцями. Усміхаючись сам до себе, Годор рушив поряд з ними, гупаючи чоботами по дерев’яному мосту. Вершники кидали на них із Браном дивні погляди, а одного разу Бран почув, як хтось гоготнув. Але він заборонив собі зважати на це. «Люди витріщатимуться на тебе,— попередив його мейстер Лувін, коли плетений кошик уперше почепили на спину Годора.— Витріщатимуться й обговорюватимуть, а дехто й глузуватиме».

«Нехай глузують»,— подумав Бран. У спальні з нього ніхто не глузував, але ж не можна прожити все життя в ліжку.

Пропливаючи попід піднятими ґратами прибрамної, Бран застромив у рота два пальці та свиснув. З того боку двору вибіг Літо. І знагла списникам Карстарків стало непереливки: їхні коні, косячи очима, перелякано заіржали. Один огир став дибки й загиготів, а вершник, ледве тримаючись, вилаявся. Коні, не звиклі до запаху деривовка, просто дуріли від страху, та коли Літо зникне з очей, вони швидко заспокояться.

— Богопраліс,— нагадав Бран Годору.

Навіть у Вічнозимі було людно. У дворі брязкали мечі й сокири, гуркотали фургони, брехали собаки. Двері до зброярні були розчинені, і Бран зауважив біля кузні Мікена: молот видзвонював, а по голих грудях коваля стікав піт. За все своє життя Бран не бачив стільки незнайомців, навіть коли в гості до батька приїздив король.

Годор пригнувся перед низькими дверима, і Бран постарався не сахатися. Вони рушили довгим неосвітленим коридором, а поряд легко біг Літо. Час до часу вовк підводив очі, які горіли, мов розплавлене золото. Бран хотів би його погладити, але їхав надто високо — не дотягнутися.

Богопраліс здавався мирним острівцем у морі хаосу, на який перетворився Вічнозим. Годор продирався крізь густі зарості дубів, залізодерев і чатових дерев у напрямку ставка, де на березі росло серце-дерево. Зупинився він попід покорченими гілками віродерева, й далі мугикаючи без слів. Зіпершись йому на голову, Бран підважився на руках, витягаючи з отворів кошика неслухняні ноги. На мить він завис, бовтаючи ногами й відчуваючи на обличчі темно-червоне листя, а тоді Годор підняв його й опустив на гладенький камінь біля води.

— Хочу трохи побути на самоті,— сказав Бран.— А ти йди купайся. Йди до ставків.

— Годор.

Тупаючи, Годор зник між дерев. На тому кінці богопралісу, попід вікнами гостьового будинку, гаряче джерело живило три маленькі ставки. І вдень, і вночі над водою стояла пара, і стіна, яка нависала над ставками, вся поросла мохом. Годор терпіти не міг холодної води, а якщо хтось показував йому мило, він відбивався, як загнаний на дерево дикий кіт, а от у гарячий ставок він занурювався залюбки й міг сидіти там годинами, голосно відригуючи щоразу, як із зеленого багнистого дна піднімалася велика булька й лускала на поверхні.

Похлебтавши води, Літо всівся поряд із Браном. Бран почухав вовка під шиєю, і якусь мить і хлопчик, і звір почувалися дуже затишно. Бран завжди любив богопраліс, навіть до того, але останнім часом його сюди тягнуло дедалі більше. Навіть серце-дерево не лякало його вже, як колись. Глибокі червоні очі, викарбувані на білому дереві, й досі спостерігали за ним, однак зараз його це навіть тішило. Боги наглядають за ним, казав він собі, давні боги, боги Старків, перших людей і дітей пралісу, батькові боги. Під їхніми поглядами він почувався в безпеці, а в глибокій тиші гаю краще думалося. Після падіння Бран узагалі багато думав — думав, мріяв, розмовляв з богами.

— Будь ласка, зробіть так, щоб Роб не поїхав,— тихо молився він, проводячи рукою у холодній воді, від чого на поверхні побігли брижі.— Будь ласка, нехай він залишиться. А якщо все-таки поїде, то нехай повернеться живий-здоровий, а разом з ним мама, батько й дівчатка. І ще зробіть... зробіть так, щоб Рикон усе зрозумів.

Відтоді як маленький братик дізнався, що Роб їде на війну, він шаленів, як зимова хуртовина: по черзі то ридав, то лютував. Він відмовлявся їсти, майже всю ніч плакав і верещав, і навіть ударив стару Нан, коли та хотіла заспівати йому колискову, а наступного дня зник. Роб половину замку послав на його пошуки, а коли його нарешті знайшли в крипті, Рикон із залізним мечем, вихопленим з руки мертвого короля, кинувся на людей, а з темряви, стікаючи слиною, вискочив Кошлай, наче зеленоокий біс. Вовк ошаленів, як і Рикон: укусив за руку Гейджа й відгриз шмат м’яса Мікенові зі стегна. Тільки Роб із Сіровієм змогли врешті-решт його приборкати. Тоді Фарлен прикував чорного вовка на псарні, а без нього Рикон плакав іще дужче.

Мейстер Лувін радив Робу лишатись у Вічнозимі, і Бран його просив теж — і заради себе, і заради Рикона, але брат тільки вперто похитав головою й мовив: «Я не хочу їхати. Я мушу».

І він не брехав. Комусь треба-таки було їхати, щоб утримати Перешийок і допомогти Таллі у війні проти Ланістерів, Бран це розумів, але ж необов’язково це мав бути Роб! Брат міг передати командування Галу Моллену або Теону Грейджою, або комусь зі своїх лордів-прапороносців. Мейстер Лувін так і радив учинити, але Роб навіть слухати не хотів. «Мій лорд-батько ніколи б не послав своїх людей на смерть, сам заховавшись, як останній боягуз, за мурами Вічнозиму»,— сказав він тоном лорда Роба.

Тепер Роб здавався Бранові майже незнайомцем: він перемінився, став справжнім лордом, хоча йому ще не виповнилося й шістнадцятьох. Навіть батькові прапороносці, схоже, це відчували. Багато хто випробував його, всі по-своєму. Руз Болтон і Робет Гловер обидва вимагали зробити їм честь і поставити на чолі війська — перший казав це різко, а другий насмішкувато. Кремезна сивокоса Мейдж Мормонт, закута в кольчугу, як чоловік, прямо сказала Робу, що він їй в онуки годиться й не має жодних прав роздавати їй накази... але так сталося, що в неї є онука, яку вона б радо віддала за нього. Солодкомовний лорд Сервин навіть прихопив з собою дочку — пухкеньку й непоказну тридцятирічну дівицю, яка сиділа по ліву руч від батька, не відриваючи від тарілки очей. Жвавий лорд Горнвуд дочок не мав, зате привіз подарунки — одного дня коня, другого — пів оленячої туші, через день — інкрустований сріблом мисливський ріжок, нічого не просячи взамін... нічого, крім якоїсь тверджі, котру відібрали ще в його діда, і прав на полювання на північ від якогось там гірського гребеня, і дозволу поставити дамбу на ріці Білий Ніж, якщо буде така ласка шановного лорда.

Роб усім їм відповідав увічливо, але прохолодно, саме так відповідав би й батько, і якимсь чином йому вдалося підкорити їх усіх своїй волі.

А коли лорд Амбер, прозваний серед своїх Великим Джоном (на зріст він був як Годор, а в плечах удвічі ширший), пригрозив повернутися з військом додому, якщо його на марші поставлять після Горнвудів чи Сервинів, Роб відповів, що не проти. «А коли ми покінчимо з Ланістерами,— пообіцяв він, почісуючи Сіровія за вухом,— ми повернемося на Північ, виб’ємо вас із вашої фортеці й повісимо, як клятвопорушника». Вилаявшись, Великий Джон пожбурив карафу елю у вогонь і гаркнув, що Роб іще зелене щеня. Галліс Моллен спробував його втихомирити, але той збив його на землю, перекинув стіл і витягнув з піхов такого величезного і страхітливого меча, якого Бран у житті не бачив. Його сини, брати й присяжні мечники, які сиділи на лавках, усі скочили на ноги, хапаючись за клинки.

А Роб тихо зронив одне-єдине слово, почулося гарчання, і не встиг ніхто й оком кліпнути, як лорд Амбер уже лежав горілиць, його меч відкотився на три фути, а з руки, де Сіровій відкусив два пальці, цебеніла кров. «Батько вчив мене, що погрожувати мечем своєму сюзерену — це смерть,— мовив Роб,— але я певен, що ви просто хотіли покраяти мені м’ясо». У Брана душа впала в п’яти, коли Великий Джон важко звівся на ноги, смокчучи два обрубки на місці пальців... але, на диво, велетень зареготав. «М’ясо у вас,— проричав він,— з біса тверде».

І після цього Великий Джон раптом став Робовим правицею, його найвідданішим заступником, який усім наліво й направо розповідав, що, зрештою, хлопець справжній Старк, і якщо вони не хочуть, аби їм усім повідгризали ноги, ліпше прихилити перед ним коліно.

Однак увечері, коли у великій залі вже перегорів вогонь у коминках, брат прийшов до Брана в спальню блідий, він весь тремтів. «Я думав, він мене зараз уб’є,— зізнався Роб.— Бачив, як він кинув на землю Гала, наче малюка Рикона? Боги, як я злякався! А Великий Джон серед них не найгірший, тільки галасує більше за всіх. Лорд Руз завжди мовчить, тільки дивиться, а я одразу згадую, що у них у Страхфорті є кімнатка, де Болтони розвішують шкури своїх ворогів».

«Це все казки старої Нан,— мовив Бран із сумнівом у голосі.— Правда ж?»

«Не знаю,— змучено похитав головою Роб.— Лорд Сервин хоче взяти з собою на південь дочку. Щоб куховарила для нього, каже. А Теон певен, що одної ночі дівиця опиниться в моєму спальному мішку. Як... як мені бракує батька!»

Щодо цього були згодні всі троє — і Бран, і Рикон, і лорд Роб: усі вони хотіли, щоб батько повернувся. Та лорд Едард перебував за тисячу льє звідси — чи то сидів ув’язнений у якомусь підземеллі, чи то тікав, рятуючи життя, а може, вже й помер. Здавалося, ніхто не знає напевно, всі подорожні розповідали щось інакше, один страшніше за іншого. Казали, на мурах Червоної фортеці, нахромлені на палі, гниють голови батькових гвардійців. Король Роберт загинув від батькової руки. Баратеони взяли в облогу Королівський Причал. Лорд Едард утік на південь разом з підступним королевим братом Ренлі. Арію з Сансою замордував Гончак. Мати вбила Тиріона Куця й вивісила його тіло на мурах у Річкорині. Лорд Тайвін Ланістер веде військо на Соколине Гніздо, дорогою палячи й убиваючи все і всіх. Один п’яний казкар стверджував, що Рейгар Таргарієн повстав з мертвих і веде велетенську армію давніх звитяжців на Драконстон, щоб відвоювати батьківський трон.

Коли прилетіла ворона з листом, запечатаним власною батьковою печаткою й написаним Сансиною рукою, жорстока правда здалася не менш неймовірною. Бран ніколи не забуде, з яким виразом на обличчі Роб витріщався на сестрину писанину. «Вона пише, що батько змовився з королівськими братами й зрадив,— читав він.— Король Роберт помер, а нас із мамою викликають у Червону фортецю — присягати на вірність Джофрі. Вона пише, що ми маємо засвідчити свою відданість, а коли вона вийде за Джофрі, то благатиме його дарувати нашому лорду-батькові життя». Роб стиснув кулак, зібгавши Сансиного листа. «І нічого, нічогісінько не пише про Арію, ні слова. Чорти б її взяли! Що сталося з цією дівчиною?»

Бран похолов. «Вона втратила свою вовчицю»,— слабко промовив він, пригадавши той день, коли четверо батькових гвардійців повернулися з півдня з кістяком Леді. Не встигли вони перетнути підйомний міст, як напруженими й невтішними голосами завили Літо, Сіровій і Кошлай. У тіні Першої фортеці розташувався давній цвинтар з порослими лишайником надгробками, де давні королі Півночі ховали своїх вірних слуг. Саме там і поховали Леді, а її брати в цей час блукали поміж могил, як невтішні тіні. Леді вирушила на південь, а повернулися тільки її кості.

На південь колись поїхав і дідусь, старий лорд Рикард, а з ним Брандон, батьків брат, а з ними двісті найкращих їхніх вояків. Не повернувся ніхто. І батько поїхав на південь разом з Арією, Сансою, Джорі, Галленом, Товстуном Томом і рештою, а пізніше туди ж поїхали мама й сер Родрик, і вони теж не повернулися. А тепер туди хоче їхати Роб. Не на Королівський Причал, не присягати на вірність, а у Річкорин, причому з мечем у руці. А якщо батько й справді ув’язнений, це напевно означатиме його смерть. Бран висловити не міг, як сильно його це жахає.

— Якщо Роб таки має їхати, наглядайте за ним,— молив Бран давніх богів, а вони дивилися на нього з серце-дерева червоними очима,— і наглядайте за його вояками, за Галом, і Квентом, і рештою, і за лордом Амбером, і леді Мормонт, і іншими лордами. І за Теоном, мабуть. Наглядайте за ними й бережіть їх, якщо ваша ласка, боги. Допоможіть їм здолати Ланістерів, і врятуйте батька, і поверніть їх усіх додому.

Богопралісом пролетів легенький вітерець, і червоне листя заворушилось і зашепотіло. Літо ощирив зуби.

— Чуєш їх, хлопче? — долинув голос.

Бран підвів голову. На тому боці ставка, попід старезним дубом, стояла Оша, її обличчя ховалося в тіні листя. Навіть у кайданах дикунка рухалася безшумно, як кицька. Обігнувши ставок, Літо понюхав її. Висока жінка сахнулася.

— Літо, до мене,— покликав Бран. Деривовк нюхнув востаннє, розвернувся й пострибав назад. Бран пригорнув його.— А ти що тут робиш?

Він не бачив Ошу відтоді, як її полонили у вовчому лісі, хоча знав, що вона працює на кухні.

— Вони й мої боги теж,— пояснила Оша.— За Стіною інших богів не знають.

У неї відростало волосся, темно-каштанове й неохайне. Від цього Оша зробилася жіночнішою, як і від простої коричневої сукні з грубого полотна, яку їй видали, забравши в неї шкіряний костюм і кольчугу.

— Гейдж іноді відпускає мене молитися, коли я відчуваю потребу, а я його пускаю до себе під спідницю, коли потребу відчуває він. Мені не шкода. Мені подобається, як пахнуть борошном його руки, і він лагідніший за Стіва,— мовила вона й ніяково вклонилася.— З твого дозволу. Треба чистити горщики.

— Ні, залишся,— звелів Бран.— Скажи мені, що ти мала на увазі, питаючи, чи я чую богів.

Оша довго роздивлялася його.

— Ти їх питаєш, і вони відповідають. Відкрий вуха, слухай, і все почуєш.

Бран дослухався.

— Це просто вітер,— невпевнено сказав він за мить.— Листя шурхотить.

— А хто посилає вітри, ти гадаєш, як не боги? — всілася вона на другому боці ставка, тихо подзвякуючи кайданами. Мікен надів їй на ноги окови, скріплені важким залізним ланцюгом; ходити вона могла тільки маленькими крочками, не маючи змоги ні бігати, ні лазити, ні сісти на коня.— Вони бачать тебе, хлопче. Чують твою мову. А оцей шурхіт — то вони тобі відповідають.

— І що ж вони кажуть?

— Вони засмучені. Твій лорд-брат не отримає від них допомоги — не там, куди прямує. Давні боги не мають сили на півдні. Там повирубували всі віродерева, ще тисячі років тому. Як богам наглядати за твоїм братом, якщо там у них немає очей?

Бран про це не подумав. Це його налякало. Якщо боги не зможуть допомогти братові, яка лишається надія? Може, Оша неправильно їх розчула. Схиливши голову набік, він знову дослухався. Йому здалося, що він чує печаль, але не більше.

Шурхотіння стало голоснішим. До Брана долинули приглушені кроки й тихе мугикання, і з-поміж дерев видибав Годор, голий і усміхнений.

— Годор!

— Мабуть, почув наші голоси,— сказав Бран.— Годоре, ти забув свій одяг.

— Годор,— погодився Годор. Він був мокрий по шию, і в холодному повітрі від його тіла піднімалася пара. Все тіло в нього поросло каштановим волоссям, густим як хутро. Між ногами бовтався важкий і довгий прутень.

Оша з кислою посмішкою втупилася в Годора.

— Ого, який здоровань,— сказала вона.— Або в ньому тече кров велетів, або я королева.

— Мейстер Лувін каже, що велетів більше немає. Каже, що всі вони померли, як і діти пралісу. Від них під землею зосталися тільки старі кості, які час до часу вивертають своїми ралами орачі.

— Хай мейстер Лувін виїде за Стіну,— мовила Оша.— Отоді і знайде велетів, або вони знайдуть його. Он мій брат одну таку вбив. Три метри на зріст, і це ще невисока. Кажуть, вони бувають і три з половиною, і чотири метри. А ще вони люті, волохаті й зубасті, а у жінок такі самі бороди, як у чоловіків, тож їх не розрізнити. Жінки беруть собі за коханців чоловіків з людей, і саме від них і походять напівкровки. Нашим жінкам, яких вони ловлять, гірше. Чоловіки їхні такі величезні, що швидше роздеруть жінку, ніж зроблять їй дитину,— розтягнула вона губи в посмішці.— Але ж ти не розумієш, про що я, правда, хлопче?

— Розумію,— заперечив Бран. Він усе розумів про парування: бачив і собак у дворі, і як огир залазить на кобилу. Однак від таких розмов йому ставало ніяково. Він перевів погляд на Годора.— Повертайся й забери свій одяг, Годоре,— сказав він.— Іди вдягнися.

— Годор,— мовив той і потупав туди, звідки прийшов, пригинаючись попід низьким гіллям.

Він і справді страшенно великий, подумав Бран, спостерігаючи за ним.

— Невже за Стіною і справді є велети? — невпевнено запитав він Ошу.

— І велети, і ще гірші за велетів, лордійчуку. Я намагалася пояснити це твоєму братові, коли він мене допитував, і йому, і мейстру, і тому усміхненому хлопчині Грейджою. Коли здіймаються холодні вітри, люди відходять від своїх багать — і вже не повертаються назад... а якщо й повертаються, то це вже не люди, а блідавці з блакитними очима й холодними чорними долонями. А чого, ти думаєш, я втекла на південь зі Стівом і Гейлі й рештою тих дурнів? Манс гадає, він зможе з ними битися, милий бравий упертюх, так наче білі блукальці — звичайні собі розвідники, але що він розуміє! Хай називається королем-за-Стіною, скільки заманеться, але він просто ще один старий чорний ворон, який злетів з Тінявої вежі. Він і не нюхав зими. А я родилася там, дитино, як і моя мати, і її мати, і мати її матері, родилася серед вільного народу. Ми все пам’ятаємо,— Оша підвелася, побрязкуючи кайданами.— Я намагалася сказати це твоєму лорду-братові. От навіть вчора, побачивши його у дворі. «Мілорде Старк»,— гукнула я до нього дуже ввічливо, але він подивився крізь мене, а той пітний бовдур Великий Джон Амбер відштовхнув мене з дороги. Ну й нехай. Я носитиму свої кайдани й триматиму язика на припоні. Людина, яка не слухає, не почує.

— Розкажи мені. Роб послухає мене, а я розповім йому.

— Чи послухає він тепер? Побачимо. Але все одно скажіть йому так, мілорде. Скажіть йому, що він веде військо не в той бік. На північ він мав би вести своїх мечників. На північ, не на південь. Чуєте мене?

Бран кивнув.

— Я скажу йому.

Але ввечері, коли всі зібралися на бенкет у великій залі, Роб не з’явився. Він вечеряв у себе в світлиці з лордом Рикардом, Великим Джоном і рештою лордів-прапороносців — обговорювали остаточний план майбутнього маршу. Бранові довелося замість нього сидіти на чолі столу й удавати господаря перед синами лорда Карстарка та почесними гостями. Вони вже всі розсілися по своїх місцях, коли Годор на спині приніс Брана в залу і став навколішки поряд з престолом. Двійко слуг допомогли Брану вилізти з кошика. Бран відчував на собі очі всіх незнайомців у залі. Все стихло.

— Мілорди,— оголосив Галліс Моллен,— Брандон Старк з Вічнозиму.

— Ласкаво просимо до нашого вогню,— напружено мовив Бран,— прийміть мед і м’ясо на честь нашої дружби.

Гаріон Карстарк, найстарший серед синів лорда Рикарда, уклонився, а за ним і його брати, та коли вони всі порозсідалися, Бран крізь дзвін винних кубків почув, як двоє молодших перемовляються тихими голосами: «...ліпше померти, ніж отаке життя»,— пробурмотів один, батьків тезко Едард, а його брат Торен зронив, що хлопець, швидше за все, каліка не тільки зовні, а й усередині: такий боягуз, що навіть не здатен накласти на себе руки.

«Каліка»,— подумав Бран, стискаючи ніж. То от він хто тепер? Бран Каліка?

— Не хочу я бути калікою,— затято прошепотів він мейстрові Лувіну, який сидів по праву руч од нього.— Хочу бути лицарем.

— Дехто називає представників мого ордену лицарями розуму,— озвався Лувін.— Ти надзвичайно здібний, Бране, особливо в тих науках, що тобі подобаються. Ти ніколи не думав про мейстерський ланцюг? Знання, які можна здобути, не мають меж.

— Я б хотів навчитися чарів,— сказав йому Бран.— Ворон обіцяв, що я літатиму.

Мейстер Лувін зітхнув.

— Я можу навчити тебе історії, цілительства, травознавства. Можу навчити мови ворон, і будувати замки, і водити по зірках кораблі, як роблять це моряки. Можу навчити тебе визначати тривалість дня та зміну пір року, а в Цитаделі в Старгороді тебе навчать ще тисячі різних речей. Але, Бране, чарів тебе не навчить ніхто.

— Діти могли б,— мовив Бран.— Діти пралісу.

Це нагадало йому про обіцянку, яку він дав Оші в богопралісі, тож він переповів Лувіну все, що вона казала.

Мейстер Лувін увічливо його вислухав.

— Ця дикунка могла б давати старій Нан уроки казкарства,— мовив він, коли Бран договорив.— Якщо хочеш, я можу сам з нею побалакати, однак тобі ліпше не турбувати брата цими дурницями. В нього зараз тривог багато й без велетів і мертвяків у лісах. Твого лорда-батька утримують Ланістери, Бране, а не діти пралісу,— лагідно поклав він долоню Бранові на руку.— Подумай про те, що я кажу, дитино.

А два дні по тому, коли червоний світанок забарвив відкрите вітрам небо, Бран, прив’язаний на спину до Танцівниці, прощався з братом у дворі попід прибрамною.

— Тепер ти — лорд Вічнозиму,— казав йому Роб. Він сидів на кошлатому сірому жеребці; до боку коня був припнутий щит — дерев’яний, окутий залізом, біло-сірий, з малюнком ощиреної деривовчої пащі. Брат одягнув сіру кольчугу поверх білених шкір, на поясі мав меч і кинджал, а на плечах — облямований хутром плащ.— І поки ми не повернемося додому, ти мусиш посісти моє місце, як я посів батькове.

— Знаю,— жалісно озвався Бран. Він у житті ще не почувався таким маленьким, самотнім і наляканим. І гадки не мав, як це — бути лордом.

— Слухайся порад мейстра Лувіна, дбай про Рикона. Скажи йому, що я повернуся одразу після битви.

Рикон відмовився спускатися у двір. І тепер, з червоними від сліз очима, виклично сидів нагорі у своїй спальні. «Ні! — заверещав він, коли Бран запитав, чи не хоче він попрощатися з Робом.— Не буду прощатися!»

— Я йому казав,— мовив Бран.— А він каже, що ніхто не повертається.

— Він не може все життя лишатися малюком. Він Старк, і йому вже майже чотири,— зітхнув Роб.— Що ж, скоро приїде мама. А я привезу батька, обіцяю.

Розвернувши свого бахмата, він ступою подався геть. За ним рушив Сіровій — стрункий і прудкий, вовк великими стрибками біг поряд з бахматом. Першим за браму виїхав Галліс Моллен, тримаючи в руках білий прапор дому Старків, який маяв на вітру понад попільно-сірим штандартом. Обабіч Роба скакали Теон Грейджой і Великий Джон, а позаду вишикувались у дві шереги лицарі, і їхні списи зі сталевими гостряками блищали на сонці.

Бран згадав Ошині слова, і йому стало неспокійно. «Він веде військо не в той бік»,— подумав Бран. На якусь мить йому закортіло помчати за братом і крикнути йому навздогін застереження, але Роб уже зник попід звідним мостом, і момент було втрачено.

За мурами замку здійнявся гамір. Бран знав: це піші солдати й містяни вітають Роба, коли той проїжджає повз: вітають лорда Старка, володаря Вічнозиму, який їде на великому жеребці в розмаяному плащі й у товаристві Сіровія. З тупим болем Бран збагнув: а от його ніхто й ніколи так не привітає. Може, він і лорд Вічнозиму на час відсутності батька з братом, але він і досі Бран Каліка. І навіть з коня не здатен злізти сам — хіба що впасти.

Коли вітання стихли вдалині, запала тиша і двір нарешті спорожнів, Вічнозим здався покинутим і мертвим. Роззирнувшись, Бран побачив обличчя тих, хто зостався: жінок, дітей і старих... і Годора. На виду велетня-конюшого застиг розгублений і зляканий вираз.

— Годор? — сумно спитав велет.

— Годор,— погодився Бран, міркуючи, що це може означати.