Гра престолів

Тиріон

— Ви впевнені, що вам уже час вертатися? — запитав лорд-командувач.

— Більш ніж упевнений, лорде Мормонт,— відповів Тиріон.— Мій брат Джеймі, мабуть, усе гадає, що ж зі мною сталося. Ще подумає, що ви переконали мене вбратися в чорне.

— Хотів би я,— узяв Мормонт крабову клешню й розломив у кулаці. Хай лорд-командувач і був старий, а сили мав, як у ведмедя.— Ви здібний чоловік, Тиріоне, а такі люди на Стіні нам потрібні.

Тиріон посміхнувся.

— Тоді мені слід зібрати карликів з усіх Сімох Королівств і відіслати їх вам, лорде Мормонт.

Обидва розсміялися, і Тиріон, висмоктавши м’ясо з крабової клешні, потягнувся по наступну. Краби, які прибули зі Східної варти сьогодні вранці, запаковані в діжку зі снігом, виявилися м’ясистими й соковитими.

Тільки сер Алісер Торн за столом жодного разу не всміхнувся.

— Ланістер з нас глузує.

— Тільки з вас, пане Алісере,— озвався Тиріон. Цього разу сміх, який прокотився довкола столу, був якийсь нервовий і невпевнений.

Торнові чорні очі з ненавистю вп’ялися в Тиріона.

— Як на коротуна, що людині до пояса не дістає, у вас гострий язик. Може, нам з вами вийти у двір?

— Навіщо? — поцікавився Тиріон.— Краби-то тут.

Це зауваження знову викликало регіт присутніх. Стиснувши вуста, сер Алісер підвівся.

— Ходіть пожартуєте з крицею в руці.

Тиріон уважно подивився на власну праву руку.

— У мене й так криця в руці, хай це й просто виделка до крабів. Почнімо дуель?

Застрибнувши на власний стілець, він заходився штрикати Торнові в груди крихітною виделкою. У залі вежі вибухнув сміх. Лорд-командувач закашлявся й почав задихатися, і з рота в нього полетіли шматочки крабового м’яса. Навіть крук приєднався, голосно крякаючи з-понад вікна: «Дуель! Дуель! Дуель!»

Сер Алісер Торн рушив до дверей, так випроставшись, наче палицю проковтнув.

Мормонт і досі не міг відсапатися. Тиріон поплескав його по спині.

— Трофей дістається переможцю,— оголосив він.— Забираю собі Торнову частку крабів.

Нарешті лорд-командувач відкашлявся.

— Злий ви чоловік — отак збурити нашого сера Алісера! — з докором мовив він.

Усівшись, Тиріон відсьорбнув вина.

— Якщо людина в себе на грудях малює мішень, то хай начувається: рано чи пізно хтось туди поцілить стрілою. Та я бачив мерців, у яких почуття гумору було більше, ніж у вашого сера Алісера.

— Це не так,— заперечив лорд-стюард Бовен Марш — круглий і червоний, як гранат.— Чули б ви, якими кумедними прізвиськами він нагороджує хлопців, яких тренує!

Тиріон таки чув кілька цих «кумедних» прізвиськ.

— Можу закластися, що в хлопців для нього теж є пара трійця прізвиськ,— мовив він.— Збийте кригу з очей, мілорди. Сер Алісер Торн мав би чистити стайні, а не тренувати юних вояків.

— Нічній варті не бракує конюших,— пробуркотів лорд Мормонт.— Останнім часом нам тільки їх, схоже, й присилають. Конюших, кишенькових злодіїв і ґвалтівників. Сер Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, що вбралися в чорне відтоді, як я став лордом-командувачем. На Королівському Причалі він бився мужньо.

— Тільки не на тому боці,— сухо зауважив сер Джеремі Рикер — Кому не знати, як мені: на полі бою я був поруч. Тайвін Ланістер запропонував нам чудовий вибір: не вдягнеш чорне — голова твоя опиниться на палі ще до вечора. Не хотів вас образити, Тиріоне.

— Я й не образився, пане Джеремі. Батько полюбляє голови на палях, особливо якщо це голови тих, хто його чимось роздратував. А ваше шляхетне обличчя... не сумніваюся, він уже в уяві бачив, як воно прикрашає Королівську браму. Гадаю, там, нагорі, ви б мали приголомшливий вигляд.

— Дякую,— відповів сер Джеремі з сардонічною посмішкою.

Лорд-командувач Мормонт прочистив горло.

— Іноді мені здається, що сер Алісер мав щодо вас рацію, Тиріоне. Ви таки глузуєте і з нас, і з нашого шляхетного завдання тут, на Стіні.

— Нікому з нас не завадить,— знизав Тиріон плечима,— якщо з нас час до часу трохи поглузують, лорде Мормонт, а то ми ставимося до себе надто серйозно. Ще вина, будь ласка,— простягнув він свій кубок.

Поки Рикер наповнював йому кубок, Бовен Марш мовив:

— Ви маленький чоловік, а маєте великий апетит.

— О, я думаю, лорд Тиріон великий чоловік,— з дальнього кінця столу зронив мейстер Еймон. Говорив він неголосно, але високі чини Нічної варти одразу примовкли, дослухаючись до слів старійшини.— Гадаю, до нас на край світу прибув велет.

— Мене по-різному називали, мілорде,— лагідно озвався Тиріон,— але велетом — дуже рідко.

— Однак,— мовив мейстер Еймон, переводячи погляд своїх затуманених, молочно-білих очей на Тиріона,— думаю, це правда.

Вперше Тиріон не знайшов, що відповісти. Лишалося тільки ввічливо вклонитися й сказати:

— Ви надто добрі, мейстре Еймоне.

Сліпець усміхнувся. Він був невеличкий, зморшкуватий і голомозий, так наче зменшився під вагою сотні прожитих років, і тепер ланцюжок мейстра, склепаний з різного металу, вільно висів у нього на шиї.

— Мене по-різному називали, мілорде,— зронив мейстер Еймон,— але добрим — дуже рідко.

Цього разу Тиріон засміявся перший.

Трохи згодом, коли відповідальна справа обіду була зроблена й майже всі розійшлися, Мормонт запропонував Тиріону крісло біля вогню й кухоль такої міцної гарячої оковитої, що в того на очах виступили сльози.

— Тут, на півночі, на королівському гостинці дуже небезпечно,— мовив лорд-командувач, попиваючи разом з ним.

— У мене є Джик і Морек,— озвався Тиріон,— та і Йорен знову їде на південь.

— Йорен один. Варта має провести вас бодай до Вічнозиму,— оголосив Мормонт тоном, що не допускав заперечень.— Трьох людей буде достатньо.

— Ваша воля, мілорде,— сказав Тиріон.— Пошліть зі мною малого Сноу. Він буде радий можливості побачитися з братами.

Під густою сивою бородою Мормонт посуворішав.

— Сноу? А, ви про байстрюка Старка! Ні, не варто. Молодим краще забути про колишнє життя, про братів, матерів і все таке. Подорож додому тільки сколихне в ньому почуття, які ліпше не ворушити. Я сам це добре знаю. Мої рідні... Відтоді як зганьбився мій син, Ведмежим островом править моя сестра Мейдж. У мене є племінниця, якої я навіть ніколи не бачив,— зробив він ковток.— Крім того, Джон Сноу ще зовсім хлопчик. А вам для захисту потрібні три вправні мечники.

— Я зворушений вашою турботою, лорде Мормонт,— озвався Тиріон. Від міцного напою в нього крутилось у голові, але він був не настільки ще п’яний, аби не усвідомлювати, що Старому Ведмедю щось від нього потрібно.— Сподіваюся, я зможу віддячити вам за вашу доброту.

— Зможете,— прямо сказав Мормонт.— Ваша сестра сидить на престолі поруч з королем. Брат — великий лицар, а батько — наймогутніший лорд на всі Сім Королівств. Попросіть їх за нас. Розкажіть їм, які ми тут нужденні. Ви самі все бачили, мілорде. Нічна варта вмирає. Зараз у нас немає навіть тисячі вояків. Шістсот тут, двісті в Тінявій вежі, навіть менше у Східній варті, та й з тих заледве третина здатна воювати. Стіна завдовжки має сотню льє. Поміркуйте про це. У разі нападу ми на захист можемо виставити трьох людей на кожну милю.

— Трьох з третиною,— мовив Тиріон, позіхнувши.

Мормонт його, схоже, не чув. Старий грів руки над вогнем.

— Я відіслав Бенджена Старка на пошуки сина Нона Ройса — хлопець зник у першому ж своєму рейді. Ройс-молодший був зелений, як трава влітку, але він наполіг, що для нього як для лицаря це велика честь — командувати загоном самому. Я не хотів ображати його лорда-батька, тому погодився. Тож я вислав хлопця з двома вояками, які здавалися мені не гіршими за інших у Варті. Отакий я дурень.

— Дурень,— погодився крук. Тиріон підвів погляд. Птах, ляпаючи крилами, поглядав на нього чорними очима-ґудзичками.— Дурень,— крякнув крук знову. Понад усякий сумнів, старий Мормонт не зрадіє, якщо Тиріон задушить тварюку. А шкода.

Лорд-командувач не звертав уваги на дратівного птаха.

— Гаред був ненабагато молодший за мене, а на Стіні пробув навіть довше,— провадив він,— і все одно зрадив обітницю й утік. Я б у житті в це не повірив — він не міг так учинити! — якби лорд Старк не прислав з Вічнозиму його голову. А про Ройса нема й звістки. Один дезертир і двоє зниклих безвісти, а тепер ще й Бен Старк пропав,— він глибоко зітхнув.— Кого мені послати на його пошуки? За два роки мені виповниться сімдесят. Я надто старий і втомлений для того тягаря, який змушений нести, та якщо я скину його з плечей, хто його підхопить? Алісер Торн? Бовен Марш? Я був би сліпцем, як мейстер Еймон, якби не бачив, що це насправді за люди. Нічна варта перетворилася на військо понурих хлопчаків і виснажених старих. Якщо не рахувати тих, хто сьогодні сидів з нами за столом, є ще, мабуть, двадцятеро письменних, а ще менше здатних думати, планувати, керувати. Колись улітку Нічна варта займалася будівництвом, і кожен лорд-командувач залишав по собі Стіну трошки вищою. А зараз ми хіба що боремося за виживання.

«Він каже це смертельно серйозно»,— усвідомив Тиріон. Йому стало трохи ніяково за старого. Лорд Мормонт більшу частину життя провів на Стіні й хотів вірити, що не змарнував цих років.

— Обіцяю, король почує про ваші біди,— серйозно озвався Тиріон,— а ще я поговорю з батьком і з братом Джеймі.

Так, він поговорить. Тиріон Ланістер тримає слово. От тільки він не сказав уголос головного: король Роберт не зверне уваги на його слова, лорд Тайвін запитає, чи він, бува, з глузду не з’їхав, а Джеймі тільки розсміється.

— Ви ще молодий, Тиріоне,— мовив Мормонт.— Скільки зим ви бачили?

— Вісім, дев’ять,— знизав він плечима.— Не пам’ятаю.

— І всі короткі.

— Вам ліпше знати, мілорде.

Народився Тиріон посеред зими, як казали мейстри, страшенно лютої, яка тривала три роки, однак перші спогади його дитинства — про весну.

— Коли я був малий, у нас казали: довге літо — чекай довгої зими. А це літо тривало дев’ять років, Тиріоне, скоро вже десятий. Поміркуйте про це.

— Коли я був малий,— відповів Тиріон,— мамка якось сказала мені: якби люди були чемні, боги дарували б їм нескінченне літо. Може, ми гарно поводилися й нарешті прийшло Вічне літо? — посміхнувся він.

Та лорд-командувач не підтримав жарту.

— Ви не такий дурний, мілорде, щоб у це вірити. Дні вже коротшають. Помилки бути не може: Еймон отримує листи з Цитаделі, і вони тільки підтверджують його власні спостереження. Кінець літа недалеко,— потягнувшись до Тиріона, Мормонт міцно стиснув йому руку.— Ви повинні змусити їх зрозуміти. Кажу вам, мілорде, темрява на підході. У лісах повно дикого звіра — деривовків, мамонтів, снігових ведмедів завбільшки з турів, а у снах я бачу істот іще страшніших.

— У снах,— відлунням повторив Тиріон, подумавши, що йому негайно потрібен іще ковток міцненького.

Мормонт не звернув уваги на його тон.

— Рибалки поблизу Східної варти бачили на узбережжі білих блукальців.

Цього разу Тиріон не зміг втримати язика за зубами.

— Рибалки поблизу Ланіспорту часто бачать моряників.

— Деніс Малістер пише, що горяни кочують на південь: чисельність тих, хто прослизає повз Тіняву вежу, значно збільшилася. Вони тікають, мілорде... але від чого? — підійшов лорд Мормонт до вікна й задивився в ніч.— Кості в мене старі, Ланістере, але такого холоду вони ще не знали. Перекажіть королю мої слова, благаю вас. Зима на підході, і коли настане Довга ніч, на кордоні між нашим королівством і темрявою, яка насувається з півночі, постане лише Нічна варта. Боги поможіть нам, якщо ми виявимося неготові.

— Боги поможіть мені, якщо я сьогодні не висплюся. Йорен наполягає, що виїжджати треба на зорі,— звівся на ноги Тиріон, сонний від вина й утомлений від похмурих пророцтв.— Дякую вам за люб’язний прийом, лорде Мормонт.

— Скажіть їм, Тиріоне. Скажіть їм так, щоб вони повірили. Більшої вдячності мені не потрібно.

Він свиснув, і крук миттю прилетів і примостився йому на плече. Усміхнувшись, Мормонт пригостив птаха зерном з кишені,— саме так його Тиріон і залишив.

Надворі був страшенний холод. Щільно запнувшись у хутра, Тиріон Ланістер натягнув рукавиці й кивнув змерзлим бідолахам, які стояли на варті перед Вежею командувача. І чимшвидше — наскільки це було можливо з його ногами — рушив навпростець через двір до своїх покоїв у Королівській вежі. Черевиками він розбивав лід, який схопився за ніч, і під ногами порипували острівці снігу, а пара від дихання майоріла над ним, як прапор. Запхнувши руки собі попід пахви, Тиріон пришвидшив ходу, сподіваючись, що Морек не забув нагріти йому постіль гарячою цеглою з коминка.

Позаду Королівської вежі у сяйві місяця виблискувала Стіна, величезна й загадкова. Задерши голову, Тиріон на мить призупинився. Ноги в нього боліли від холоду й поспіху.

Зненацька його охопило дивне божевілля: нестерпне бажання кинути ще бодай один погляд з краю світу. Це останній шанс, подумав він: завтра він рушає на південь, а уявити, що йому закортить іще колись повернутися в цю замерзлу пустелю, було важко. Королівська вежа вабила його обіцянкою тепла і м’якого ліжка, але Тиріон незчувся, як проминув її і рушив до білого неозорого палісаду Стіни.

З південного боку піднімалися дерев’яні сходи, які трималися на здоровезних грубо обтесаних балках, вмерзлих у лід. Вони зміїлися туди-сюди зиґзаґом, як блискавка. Чорні брати запевняли, що сходи набагато міцніші, ніж здаються на перший погляд, але в Тиріона так судомило ноги, що він і помислити не міг дертися нагору самотужки. Натомість він наблизився до залізної клітки поряд з колодязем, заліз усередину та щосили потягнув за мотузку — трьома швидкими рухами.

Чекати довелося, здається, цілу вічність, стоячи за ґратами спиною до Стіни. Тиріон уже навіть замислився, навіщо він це робить. І тільки-но він вирішив махнути рукою на власну примху та йти спати, як клітка сіпнулася й поповзла вгору.

Спершу клітка рухалася дуже помалу, ривками, але далі пішла рівніше. Земля віддалялася, клітка розгойдувалася, тож Тиріон міцно вчепився в ґрати руками. Навіть крізь рукавиці було чути холод металу. Морек розпалив у нього в кімнаті вогонь, зауважив він схвально, а от у Вежі командувача було темно. Схоже, у Старого Ведмедя глузду більше, ніж у Тиріона.

Він опинився вже вище за вежі, проте й далі звільна рухався вгору. Під ним сильветкою у місячному світлі лежав Чорний замок. Звідси було видно, який він суворий і безлюдний: фортеці без вікон, покришені стіни, забиті потрощеним камінням двори. Вдалині виднілися вогні Кротівки — невеличкого селища, розташованого за півльє звідси на королівському гостинці, а ще тут і там — відблиски місячного світла на воді: це крижані струмки, спускаючись із гір, розтинали пологи. Решта ж світу видавалася похмурою пусткою — вдалину тягнулися відкриті всім вітрам пагорби й кам’янисті рівнини, поцятковані снігом.

Нарешті ззаду долинув грубий голос: «Сьоме пекло, та це ж карлик»,— і клітка, рвучко зупинившись, зависла, повільно гойдаючись туди-сюди й порипуючи мотузками.

— Тягніть його сюди, чорт забирай!

Почулося буркотіння й гучне рипіння дерева: клітка поповзла вбік, і Стіна опинилася в Тиріона під ногами. Дочекавшись, поки вона припинить гойдатися, він штовхнув двері клітки та стрибнув на сніг. Одна кремезна постать у чорному налягала на коловорот, а друга в цей час рукою в рукавиці притримувала клітку. Обличчя обох вояків ховалися за вовняними шарфами, тож виднілися тільки очі, а самі постаті здавалися опасистими завдяки кільком шарам вовни та шкіри, чорним на чорному.

— І чого вам тут закортіло поночі? — запитала постать біля коловорота.

— Кинути останній погляд.

Чоловіки обмінялися кислими позирками.

— Глядіть, скільки схочете,— сказав другий брат.— Тільки обережно, не впадіть униз, коротуне. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру злупить.

Попід величезним краном тулилася маленька дерев’яна хижка, і коли перший брат покинув коловорот і, відчинивши двері, зайшов усередину, Тиріон устиг помітити тьмяне сяйво жаровні й відчути дотик тепла. А тоді опинився сам-один.

Тут, нагорі, холод кусався, а вітер шарпав одяг, як настирливий коханець. Верх Стіни був ширший, ніж місцями королівський гостинець, тож упасти Тиріон не боявся, от тільки, як на нього, занадто слизький. Брати посипали доріжки битим камінням, але від тиску незліченних ніг Стіна танула, на щебінь наростала крига, поглинаючи його, і доріжки знов оголювалися, тож доводилося раз у раз бити каміння.

Однак із цим Тиріон міг упоратися. Він поглянув на схід і на захід — на Стіну, яка простерлася перед ним, неозора біла дорога без початку й кінця, обабіч оточена чорною прірвою. «На захід»,— вирішив він без особливих на те підстав і рушив у цьому напрямку, тримаючись найближчої до північного краю стежки, яку зовсім нещодавно посипали щебенем.

Голі щоки в нього розчервонілися від холоду, і з кожним кроком ноги боліли дедалі дужче, але Тиріон не зважав. Навколо нього вирував вітер, під черевиками порипував щебінь, а попереду, повторюючи обриси пагорбів, тяглася біла стрічка, піднімаючись дедалі вище, аж поки не губилася на західному обрії. Тиріон проминув велетенську — заввишки з міський мур — катапульту, яка глибоко вросла основою в Стіну. Стрілу катапульти зняли на ремонт і так і забули, і тепер вона лежала поряд, як поламана іграшка, наполовину заметена снігом.

З того боку катапульти гукнув приглушений голос:

— Хто йде? Стій!

Тиріон зупинився.

— Якщо я постою ще трохи, то примерзну, Джоне,— озвався він, в той час як до нього беззвучно наблизилася розкошлана сіра тінь і почала обнюхувати його хутра.— Привіт, Привиде.

Підійшов Джон Сноу. Вдягнений у багато шарів хутра та шкіри, він здавався і більшим, і огряднішим; каптур плаща він натягнув собі на обличчя.

— Ланістере,— мовив він, відгортаючи каптур, щоб відтулити рот.— Де-де, а тут я точно не очікував вас побачити.

В руках він мав важкий спис із залізним гостряком, вищий за нього самого, а при боці теліпався у шкіряних піхвах меч. На грудях висів блискучий чорний сигнальний ріжок, облямований сріблом.

— Я й сам не очікував, що опинюся тут,— визнав Тиріон.— Віддався на волю примхи. Якщо я погладжу Привида, він мені руку не відкусить?

— У моїй присутності — ні,— запевнив його Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Червоні очі незворушно спостерігали за ним. Звір уже доріс йому до грудей. Тиріон підозрював, що ще рік — і йому доведеться дивитися на вовка знизу вгору.

— А ти тут сьогодні що робиш? — запитав він.— Окрім як відморожуєш собі чоловіче багатство...

— Мені випало нічне чергування,— пояснив Джон.— Знову. З ласки сера Алісера начальник сторожі виявляє до мене особливу увагу. Їм здається, якщо не давати мені пів ночі спати, під час ранкових навчань я засну. Але поки що я їх тільки розчаровував.

Тиріон вишкірився.

— А Привид уже навчився жонглювати?

— Ні,— мовив Джон, посміхнувшись,— але сьогодні вранці Грен встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто губить свій меч.

— Пип?

— Насправді його звати Пипар. Такий маленький вухань. Він побачив, як я треную Грена, й попросив допомогти йому. Торн йому навіть не показав, як правильно тримати меч,— він обернувся й поглянув на північ.— Я сторожу одну милю Стіни. Прогуляєтеся зі мною?

— Тільки якщо повільно,— сказав Тиріон.

— Начальник сторожі завжди каже, що слід ходити, аби розганяти кров, але щодо швидкості він настанов не давав.

І вони пішли вперед, а Привид білою тінню побіг поруч із Джоном.

— Завтра я їду,— повідомив Тиріон.

— Знаю,— на диво сумно відгукнувся Джон.

— Дорогою на південь я планую зупинитись у Вічнозимі. Якщо хочеш, аби я щось передав...

— Перекажіть Робу, що я командуватиму Нічною вартою, тож він буде в безпеці й може разом з дівчатами зайнятися шиттям, а меч віддати Мікену — переплавити на підкови.

— Твій брат більший за мене,— засміявся Тиріон,— тому я відмовляюся передавати повідомлення, яке може коштувати мені життя.

— Рикон допитуватиметься, коли я повернуся додому. Спробуйте пояснити йому, куди я поїхав, якщо зможете. Скажіть йому, поки мене немає, він може взяти собі всі мої речі; він буде радий.

«Усі мене сьогодні про щось просять»,— подумав Тиріон.

— Можеш написати все те саме в листі.

— Рикон іще не вміє читати. А Бран...— Джон не договорив.— Не знаю, що передати Бранові. Допоможіть йому, Тиріоне.

— Чим я можу йому допомогти? Я не мейстер, його болю я не полегшу. І я не знаю чарів, які повернули б йому ноги.

— Мені ви допомогли, коли було потрібно,— зронив Джон Сноу.

— Яка ж то допомога? — озвався Тиріон.— Самі слова.

— То знайдіть слова для Брана.

— Ти просиш кульгавого навчити каліку танцювати,— сказав Тиріон.— І хай якою щирою буде наука, вийде з цього сміхота. Але я знаю, що таке любити брата, лорде Сноу. І я допоможу Брану, чим зможу.

— Дякую, мілорде Ланістер,— знявши рукавицю, Джон простягнув йому голу долоню.— Друже.

Тиріон був на диво зворушений.

— Родичі в мене переважно бахури,— мовив він з кривою посмішкою,— а от друзів серед бахурів іще не було.

Він зубами стягнув з руки рукавицю й, торкаючись голою шкірою долоні Сноу, стис йому руку. Потиск у хлопця був твердий і міцний.

Поки Тиріон натягав рукавицю назад, Джон Сноу різко розвернувся й підійшов до низенького закрижанілого північного парапету. За парапетом різко обривалася Стіна — там була тільки темрява й пустка. Тиріон рушив за Джоном, і вони пліч-о-пліч стали на краю світу.

Нічна варта не дозволяла лісу підібратися до північного боку Стіни ближче як на півмилі. Зарості залізодрева, дубів і чатових дерев, що колись панували тут, вирубані були ще століття тому, щоб відкритою місцевістю не мав надії підкрастися жоден ворог. Тиріон чув, що де-не-де, на відтинках між трьох фортець, за останні декади дика рослинність знову почала підступати до Стіни, а були навіть такі місця, де сіро-зелені чатові дерева і білі віродерева вкорінилися в тіні самої Стіни, але Чорний замок всякчас потребував лісу на розпал, тож тут сокири чорних братів тримали хащі на віддалі.

Але ніколи хащі не відступали далеко. Звідси Тиріон добре їх бачив — темні дерева нависали над голою ділянкою, як друга стіна, збудована паралельно до першої,— стіна ночі. Рідко хто замахувався сокирою на це чорнолісся, де навіть місячне світло не могло пробитися крізь давнє сплетіння коріння, колючок і навислого гілля. Там росли величезні дерева, й розвідники казали, що ці дерева, які й не бачили людей, стоять собі, наче замислилися про щось своє. Не дивно, що Нічна варта називала цей ліс примарним.

Отак стоячи й дивлячись у темряву, де ніде не палало ні вогника, тільки віяв вітер і холод пронизував до кісток, як спис, Тиріон Ланістер майже вірив у балачки про Чужих, про цього нічного ворога. І його власні жарти про бабаїв і змікул уже не здавалися йому такими дотепними.

— Десь там мій дядько,— стиха мовив Джон Сноу, спираючись на спис і задивившись у темінь.— Коли мене вперше послали сюди на нічні чати, я думав, що в мою зміну повернеться дядько Бенджен і я першим його побачу й засурмлю в ріжок. Але він так і не повернувся. Ні тоді, ні дотепер.

— З часом повернеться,— сказав Тиріон.

Далеко на півночі завив вовк. До нього долучився ще один голос, потім іще один. Схиливши голову набік, Привид дослухався.

— Якщо він не повернеться, ми з Привидом підемо його шукати,— пообіцяв Джон Сноу, поклавши руку деривовкові на голову.

— Я тобі вірю,— сказав Тиріон, але про себе подумав: «А хто піде шукати тебе?» — і затремтів.