Гра престолів

Арія

Аромат гарячого хліба, який долинав з крамничок на вулиці Борошняній, здавався Арії солодшим за всі парфуми. Глибоко вдихнувши, вона зробила ще один крок до голуба. Тлустий птах, пістряво-коричневий, заклопотано дзьобав шкоринку, яка застрягла між двох каменюк бруківки, та коли на нього впала тінь Арії, він миттю злетів у повітря.

Але зі свистом зметнувся дерев’яний меч і поцілив голуба за два фути над землею; птах гримнувся долі, й навсібіч полетіло коричневе пір’я. Арія блискавично стрибнула на голуба й ухопила за крило, і він забився в її руках. Дзьобнув у долоню. Але вона стиснула його за шию і крутнула, поки не відчула, як хруснула кістка.

Порівняно з полюванням на котів, ловити голубів було зовсім легко.

Септон, який проходив повз, скоса кинув на неї погляд.

— Тут ловити голубів найкраще,— пояснила Арія, обтрушуючись і підіймаючи свій дерев’яний меч.— Вони злітаються сюди на крихти хліба.

Септон поквапився геть.

Прив’язавши голуба до пояса, вона рушила вулицею. Якийсь чоловік штовхав двоколісний візочок, повний пирогів; з візочка линув аромат чорниць, лимонів і абрикосів. У Арії гучно забуркотіло в животі.

— Можна мені пирога? — раптом почула вона власні слова.— Лимонного або... або будь-якого.

Чоловік зміряв її поглядом з ніг до голови. Було очевидно, що побачене йому не сподобалося.

— Три мідяки.

Арія постукала дерев’яним мечем по черевику.

— А в обмін на вгодованого голуба?

— Чужі б забрали твого голуба,— вилаявся чоловік з візком.

Пироги були ще теплі, щойно з печі. Від запаху в Арії слина з рота покотилася, але в неї не було трьох мідяків... навіть одного не було. Вона кинула на чоловіка погляд, пам’ятаючи, як Сиріо учив її бачити. Чоловік був низенький, з кругленьким черевцем, а коли рухався, здавалося, ліву ногу береже трохи більше за праву. Вона саме думала, що якби поцупила пиріг і побігла, він би в житті її не впіймав, аж тут чоловік мовив:

— А ти ліпше тримай свої брудні пальці подалі. Золоті плащі знають, що робити з маленькими злодійкуватими щурами, добре знають.

Арія сторожко озирнулася. На вході у провулок стояло двійко гвардійців міської варти. Важкі вовняні плащі, пофарбовані в насичений золотистий колір, звисали майже до землі; кольчуги, чоботи й рукавиці у гвардійців були чорні. В одного при боці висів довгий меч, а в другого — залізний дрюк. Востаннє тоскно зиркнувши на пироги, Арія позадкувала од візка й утекла. Золоті плащі не звертали на неї уваги, але від самого погляду на них у неї стискалося в животі. Арія трималася від замку подалі, однак навіть зоддалік добре бачила голови, які гнили на високих червоних мурах. Над головами густими хмарами, наче мухи, шумно крутилися ворони. На Блошиному Дні пліткували, що золоті плащі змовилися з Ланістерами, і тому командувач міської варти отримав титул лорда, землі на Тризубі й місце у королівській раді.

Долітали до неї розмови і про інші речі — страшні речі, яких вона геть не могла второпати. Одні казали, що її батько вбив короля Роберта й сам, у свою чергу, загинув від руки лорда Ренлі. Інші наполягали, що це Ренлі убив короля в п’яній сварці між братами. А то чого б йому проти ночі тікати, як звичайному злодію? В одній версії короля вбив вепр на полюванні, в іншій — король удавився вепром: так натоптав собі живіт м’ясом, що луснув просто за столом. Ні, казали піші, король і справді вмер за столом, але через те, що його отруїв Павук Вейрис. Таж ні, це королева його отруїла. Та ні, він помер од віспи. Та ні, вдавився риб’ячою кісткою...

Але всі сходилися в одному: король Роберт помер. Удень і вночі калатали дзвони в сімох вежах Великого септу Бейлора, і над містом з гуркотом котилася бронзова хвиля жалоби. Так дзвонять, лише коли помирає король, пояснив Арії син одного кожум’яки.

Їй же хотілося одного: повернутися додому, але виявилося, що вийти з Королівського Причалу не так легко, як вона сподівалася. В усіх на вустах були розмови про війну, а золоті плащі так щільно обсіли мури, як воші обсідають... ну, наприклад, саму Арію. Ночувала вона на Блошиному Дні, на дахах і по стайнях, де тільки могла примоститися, і дуже швидко збагнула, за що цей квартал отримав свою назву.

Щодня, з самої своєї втечі з Червоної фортеці, Арія по черзі обходила всі сім міських брам. Драконова брама, Лев’яча брама й Стара брама були зачинені й замкнені на засув. Брудна брама й Божа брама були відчинені, але тільки на вхід у місто: за межі міста вартові не випускали нікого. Ті, хто отримував дозвіл на виїзд із міста, проходили крізь Королівському браму або Залізну браму, але тут вартували ланістерівські солдати в малинових плащах і з левами на шоломах. Визираючи з даху заїзду поряд з Королівською брамою, Арія бачила, як вони обшукують фургони й вози, примушують вершників розкривати сакви й допитують усіх піших, які хочуть вийти.

Іноді Арія думала, чи не переплисти річку, але Чорноводий Бурчак — широкий і глибокий, і всі згодні, що його підводні течії — небезпечні й підступні. А платити перевізнику або за пором Арія грошей не мала.

Лорд-батько вчив її, що красти не можна, та останнім часом вона дедалі частіше забувала чому. Якщо найближчими днями вибратися з міста їй не вдасться, доведеться ризикнути й зустрітися віч-на-віч із золотими плащами. Відтоді як вона вивчилася збивати птахів своїм дерев’яним мечем, вона не голодувала, але їй здавалося, що від такої кількості голубів скоро захворіє. Кількох вона з’їла навіть сирими — ще до того, як забрела на Блошине Дно.

У провулках Дна тулилося чимало харчівень, де роками кипіли величезні казани з рагу й де можна було обміняти половину впольованої пташки на окраєць учорашнього хліба й «масну миску», а другу половину пташки навіть запікали для тебе на вогні — звісно, якщо пір’я ти повискубуєш сама. Арія все віддала б за кухоль молока або лимонний пиріг, але й «масна миска» виявилася не такою вже поганою. Зазвичай рагу, зварене з ячменю та покришеної моркви, цибулі й ріпи, а іноді навіть яблука, згори було вкрите тоненькою плівкою лою. Арія старалася не думати, що там за м’ясо. Одного разу їй попався шматочок риби.

Єдине погано: харчівні ніколи не стояли порожні, й Арія, поспіхом глитаючи їжу, завжди відчувала на собі очі. Дехто витріщався на її черевики або на плащ, і вона добре знала, що такі люди думають. Інші ж витріщалися на неї саму, і тоді вона відчувала, як їхні очі залізають їй під шкірянку; вона гадки не мала, що думають ці люди, але боялася їх іще дужче. Кілька разів за нею виходили у провулок і переслідували, але ще нікому не вдалося її піймати.

Срібний браслет, який вона сподівалася продати, украли ще першої ж ночі, яку вона ночувала не в замку: разом зі згортком нового одягу його витягнули, поки вона спала в згорілому будинку неподалік Свинячого провулку. Лишився тільки плащ, у який вона загорнулася, шкірянка на тілі, дерев’яний тренувальний меч... і Голка. Арія лежала на Голці, а в іншому разі позбулася б і її; зате Голка була цінніша за все інше разом узяте. Відтоді Арія почала ходити, тримаючи плащ на правій руці, щоб приховати клинок на поясі. Дерев’яний меч вона носила в лівій долоні, на видноті, щоб відлякувати злодіїв, але в харчівнях траплялися чоловіки, які б не злякалися навіть бойового топора у неї в руках. Через це вона швидко втратила смак до голуба й черствого хліба. Дуже часто вона лягала спати голодна, аби тільки не ризикувати трапитися комусь на очі.

Якщо їй вдасться вийти за межі міста, там можна буде збирати ягоди, а ще вчиняти набіги на сади й обривати яблука та вишні. Арія пригадувала зі своєї подорожі на південь, що з королівського гостинця бачила чимало садів. А ще в лісі можна копати корінці, а як пощастить, і зайця вполювати. В місті можна полювати хіба що на щурів, котів і худющих собак. У харчівні за виводок цуценят можна отримати цілу жменю мідяків, чула Арія, але про таке їй навіть думати не хотілося.

За вулицею Борошняною, внизу, починався лабіринт кривих провулків і перехресть. Арія протискувалася крізь натовп, стараючись забратися подалі від золотих плащів. Вона вже знала з досвіду, що слід триматися посередині вулиці. Іноді доводилося ухилятися від возів і коней, та принаймні так вона їх бачила здалеку. Якщо ж ходити під будинками, тебе можуть схопити. В деяких провулках нічого не лишалося, як тиснутися до стін: хати стояли так близько, що мало не торкалися.

Повз Арію промчала галаслива зграйка дітлахів, наздоганяючи обід, що котився вниз. Арія кинула на них ображений погляд, пригадавши, як гралася з ободом разом з Браном, Джоном і маленьким братиком Риконом. Їй цікаво було дізнатися, як підріс Рикон і чи не сумує Бран. Вона б усе віддала, щоб поряд опинився Джон, назвав її сестричкою і скуйовдив їй волосся. Хоча що тут уже куйовдити! Вона бачила своє віддзеркалення в калюжах: навряд чи волосся можна розкошлати більше, ніж зараз у неї.

Вона пробувала заговорювати до дітей на вулиці, сподіваючись із кимось подружитися й отримати дах над головою, але, мабуть, говорила якось не так. Малеча тільки кидала на неї швидкі сторожкі погляди, а якщо Арія підходила надто близько, кидалася врозтіч. Старші брати й сестри цієї малечі засипали Арію питаннями, на які вона не могла відповісти, обзивалися й намагалися щось у неї поцупити. Буквально вчора босе худоребре дівча, вдвічі старше за неї, збило її з ніг і спробувало стягнути з неї чоботи, але Арія так зацідила дівчині у вухо своїм дерев’яним мечем, що та втекла вся в сльозах і в крові.

Коли Арія спускалася з пагорба до Блошиного Дна, над головою в неї пролетів мартин. Вона задумливо поглянула на птаха, але мечем до нього дотягнутися було неможливо. Думка її перестрибнула на море. Може, це її спасіння? Стара Нан часто розповідала казки про хлопчаків, які ховалися на торгових галерах і тікали в пошуках пригод. Може, Арія теж так зможе? Вона вирішила навідатися на набережну. Все одно це по дорозі до Брудної брами, а сьогодні вона її ще не перевіряла.

Коли Арія вийшла на причал, тут було на диво тихо. Вона помітила ще двійко золотих плащів, які прогулювалися на рибному ринку, але вони й не глянули в її бік. Половина яток стояла порожня, а в доках, здавалося, поменшало кораблів. У Чорноводій затоці шикувалися три королівські військові галери, розсікаючи позолоченими корпусами воду; здіймалися й опускалися весла. Деякий час Арія спостерігала за ними, а тоді рушила вздовж ріки.

На третьому пірсі Арія угледіла гвардійців у сірих плащах, облямованих білим атласом, і в неї мало серце не зупинилося в грудях. Кольори Вічнозиму викликали в неї сльози. Позаду гвардійців гойдалася пришвартована гладенька торгова трієра. Арія не могла прочитати назву на її борту: слова писалися незнайомою мовою — мирською, браавоською або навіть валірійською. Арія ухопила за рукав докера, який проходив повз.

— Скажіть, будь ласка,— звернулася до нього вона,— який це корабель?

— Це «Відьма-вітряниця»,— відповів той.

— Вона й досі тут! — випалила Арія. Докер кинув на неї дивний погляд, знизав плечима й пішов собі далі. Арія побігла на пірс. «Відьма-вітряниця» — корабель, який батько винайняв, щоб відвезти дочок додому,— досі чекає! А вона-бо думала, що він відплив сто років тому.

Двоє вартових грали в кості, поки третій робив обхід, тримаючи долоню на руків’ї меча. Засоромившись своїх дитячих сліз, Арія зупинилася, щоб витерти очі. Очі, очі, очі, чому...

«Бач очима»,— почула вона в голові шепіт Сиріо.

Арія придивилася. Вона знала всіх батькових вояків. Але троє в сірих плащах виявилися незнайомцями.

— Ти,— гукнув її той, що робив обхід,— чого тобі тут треба, хлопче?

Двоє інших теж підвели на неї очі.

Арія ледве стрималася, щоб не розвернутися й не побігти, проте усвідомлювала: якщо вона це зробить, вони кинуться їй навздогін. Отож вона примусила себе наблизитися. Вони виглядали дівчинку, а на Арію подумали, що вона хлопчик. Що ж, тоді вона побуде хлопчиком.

— Ви не хочете купити голуба? — показала вона упольовану пташку.

— Забирайся звідси,— мовив гвардієць.

Арія так і вчинила. Їй не треба було вдавати переляк. Коли вона розвернулася, чоловіки знову взялися кидати кості.

Вона й не пригадувала, як повернулася на Блошине Дно, та коли досягла вузьких і кривих немощених вуличок між пагорбів, важко відсапувалася. На Блошиному Дні тхнуло: сморід зі свинарників, стаєнь і кожумяцьких халуп змішувався з кислим духом винарень і дешевих борделів. Арія тупо пробиралася крізь лабіринт. І тільки коли в ніздрі вдарив запах масного рагу, що долинав з дверей харчівні, вона збагнула, що голуб зник. Або зірвався з пояса, коли вона тікала, або хтось його поцупив, а вона й не помітила. На мить їй знову закортіло розплакатися. Доведеться повертатися аж на вулицю Борошняну й вистежувати ще одного вгодованого птаха.

На тому боці міста закалатали дзвони.

Арія, дослухаючись, підвела погляд, міркуючи, що це калатання могло б означати цього разу.

— І що тепер? — гукнув якийсь товстун з харчівні.

— Знову дзвони, боги милостиві! — заголосила якась стара.

На другому поверсі відчинила вікно рудокоса повія в тонкій сорочці з розфарбованого шовку.

— На цей раз помер малолітній король? — крикнула вона вниз, визирнувши на вулицю.— Ай, от вам і хлопець, ніколи вони надовго не затримуються.

Вона засміялася, і в цей час ззаду її обійняв голий чоловік, покусуючи за шию і мнучи великі білі груди, які вільно звисали під сорочкою.

— Дурна шльондра,— гаркнув нагору товстун.— Король не помер, дзвони б’ють на збір. Дзвонять лише на одній вежі. А коли помирає король, калатають усі дзвони в місті.

— Гей ти, ану припини кусатися, бо я зараз у твої дзвони покалатаю,— мовила жінка у вікні до чоловіка в себе за спиною, відштовхуючи його ліктем.— То хто ж тоді помер, якщо не король?

— Це дзвонять на збір,— повторив товстун.

Повз Арію, шльопаючи по калюжі, пробігло двоє хлопчаків приблизно її віку. Їх вилаяла якась стара, але вони, не звертаючи уваги, погнали далі. Інші люди теж уже простували нагору, сподіваючись з’ясувати, що там за переполох. Арія помчала за хлопчиком, який трохи відстав.

— Ти куди? — крикнула вона, наздогнавши його.— Що коїться?

Не сповільнюючи бігу, він озирнувся.

— Золоті плащі ведуть його в септ.

— Кого? — гукнула Арія, стараючись не відставати.

— Правицю! Бу каже, йому відрубають голову.

Проїхав віз, залишивши посеред вулиці глибоку колію. Хлопець перестрибнув її, а Арія не помітила. Спіткнувшись, вона гепнулася долілиць, до крові подряпавши об камінь коліно і від падіння на тверду землю розбивши пальці. Голка заплуталася між ногами. Намагаючись звестися навколішки, Арія розплакалася. Великий палець на лівій руці був у крові. Смокчучи його, Арія зауважила, що половина нігтя відламалася при падінні. Руки сіпалися від болю, а коліно теж було закривавлене.

— Дорогу! — гаркнув хтось на перехресті.— Дорогу лордам Редвинам!

Арія ледве встигла відповзти, поки її не переїхали четверо гвардійців на величезних конях, які неслися вчвал. Гвардійці були в синьо-бордових картатих плащах. Позаду них на гнідих кобилицях їхало пліч-о-пліч двійко лордійчуків, схожих як дві краплі води. Арія бачила їх при дворі сотні разів: близнюки Редвини, сер Горас і сер Гобер, негарні з лиця юнаки з рудими чупринами й квадратними веснянкуватими обличчями. Санса з Джейн Пул між собою називали їх сер Горе й сер Гоблін і гигикали щоразу, коли ті траплялися їм на очі. Але зараз нічого кумедного в них не було.

Всі рухалися в одному напрямку, всі квапилися побачити, чого б’є дзвін. Здавалося, калатання наростає, дзвони бомкали та кликали. Арія влилася в потік людей. Палець, де відламався ніготь, так болів, що вона заледве стримувалася, щоб не плакати. Закусивши губу, вона шкутильгала з усіма, дослухаючись до збуджених голосів довкола.

— ...королівський правиця, лорд Старк. Його ведуть у Бейлорів септ.

— А я чув, він уже мертвий.

— Скоро буде, дуже скоро. Можу закластися на срібного оленя, що йому відрубають голову.

— Давно пора її відрубати цьому зраднику,— сплюнув якийсь чоловік.

Арія не могла мовчати.

— Він ніколи...— почала була вона, та хто зважатиме на дитину: її тут-таки перебили.

— Дурень ти! Ніхто йому нічого не рубатиме. Відколи це зрадників страчують на сходах Великого септу?

— Ну, в лицарі його там навряд чи висвячуватимуть. Я чув, це Старк убив старого короля Роберта. У лісі розтяв йому горлянку, а коли їх знайшли, стояв собі там спокійненько й казав, що його світлість убив якийсь старий вепр.

— Та ну, це брехня, його убив його власний брат, отой Ренлі, який ходить з золотими рогами.

— Стули свою брехливу пельку, жінко! Сама не знаєш, що верзеш, його милість — справжній мужчина...

Поки дісталися вулиці Сестер, зібралася така юрма, що не було де яблуку впасти. Арія пливла за людською течією на верхівку Вісеніїного пагорба. Біла мармурова площа була натоптана людьми, які верещали одне на одного й силкувалися пробитися ближче до Великого септу Бейлора. Тут дзвони калатали найгучніше.

Пригнувшись, Арія продиралася крізь юрмисько, прослизаючи між кінських ніг і міцно стискаючи свій дерев’яний меч. Посередині людської маси їй видно було тільки руки, ноги й животи, а ще сім струнких веж септу, які вивищувалися над головою. Побачивши віз, вона хотіла була залізти на нього, але така сама ідея спадала на думку й іншим. Лаючись, візник відганяв людей, ляскаючи батогом.

Арія не тямила себе. Вона пробивалася у передні ряди натовпу, але її притисли до кам’яного постаменту. Вона поглянула вгору на Бейлора Благословенного, короля-септона. Запхавши дерев’яного меча за пояс, Арія полізла нагору. На фарбованому мармурі лишалися плями крові з поламаного нігтя, але вона не зупинялася й нарешті підважилася на руках і опинилася між підошов короля.

І побачила батька.

Лорд Едард, підтримуваний двома золотими плащами, стояв на кафедрі верховного септона біля дверей у септ. Одягнений він був у пишний сірий оксамитовий камзол, з вишитим бісером на грудях білим вовком, а на плечах мав сірий вовняний плащ, облямований хутром; але батько страшенно схуд, а довговиде обличчя змарніло від болю. Він не так стояв, як його тримали, а гіпс на поламаній нозі був сірий і трухлий.

Позаду нього стояв верховний септон власною персоною — приземкуватий, немолодий і сивий, неймовірно тлустий, убраний у довгу білу мантію і величезну корону з золотої канителі з кристалом, з якого, коли він повертав голову, навсібіч розсипалися веселки.

Навколо дверей септу, перед мармуровою кафедрою, купчилися лицарі й високі лорди. Серед них вирізнявся Джофрі в малинових шовках і атласах, оздоблених гарцюючими оленями й ревучими левами, з золотою короною на голові. Королева-мати стояла поряд у чорній жалобній сукні, в прорізах якої просвічувався малиновий колір; у волоссі вона мала вуаль з чорними діамантами. Арія упізнала Гончака, вдягнутого в білосніжний плащ поверх темно-сірих лат; він стояв у оточенні чотирьох гвардійців королівської варти. Побачила вона і євнуха Вейриса, який ковзав поміж лордів у м’яких капцях і візерунчастій дамастовій мантії; а оцей коротун з гострою борідкою, у сріблястому плащі з каптуром, подумала вона, мабуть, саме той, хто колись бився на дуелі за маму.

Там-таки була й Санса, вбрана в небесно-блакитні шовки; її довге золотисто-каштанове волосся було вимите й кучерявилося, а на зап’ястках красувалися срібні браслети. Арія нахмурилася, міркуючи, як сестра там опинилася й чому видається такою щасливою.

Натовп стримувала довга шерега списників у золотих плащах, очолювана кремезним чоловіком у пишно оздоблених обладунках — самий чорний лак і золота філігрань. Плащ його металево зблискував: то була справжня золота тканина.

Коли дзвін нарешті замовк, над великою площею поступово запанувала тиша, і батько, підвівши голову, заговорив — таким слабким і тихим голосом, що Арія заледве розрізняла слова. З задніх рядів залунали крики: «Що? Гучніше!» Чоловік у чорно-золотих обладунках, підійшовши до батька ззаду, різко тицьнув йому в спину. «Не чіпайте його!» — хотілося заверещати Арії, але вона знала, що ніхто її не послухається. Вона закусила губу.

Підвищивши голос, батько знову заговорив.

— Я — Едард Старк, лорд Вічнозиму і правиця короля,— почав він гучніше, і голос його полетів над площею,— і я постав перед вами, аби зізнатися в зраді перед очима богів і людей.

— Ні! — заскиглила Арія. Внизу, під нею, загорланила й зарепетувала юрма. Полетіли образи та лайка. Санса сховала обличчя в долонях.

Батько ще підвищив голос, щоб його було чути.

— Я зрадив довіру свого короля й друга Роберта,— кричав він.— Я присягався захищати й обороняти його дітей, та ще не встигла в його тілі охолонути кров, як я затіяв змову з метою скинути й убити його сина, щоб самому посісти трон. Хай будуть свідками моїх правдивих слів верховний септон, і Бейлор Богоугодний, і Семеро: Джофрі Баратеон — єдиний законний спадкоємець Залізного трону і, милістю всіх богів, володар Сімох Королівств і оборонець держави.

З натовпу полетіла каменюка. Арія скрикнула: камінь поцілив у батька. Але золоті плащі не дали йому впасти. З глибокої рани на чолі по обличчю побігла кров. Полетіло ще каміння. Один камінь влучив у гвардійця ліворуч од батька. Інший гримнувся об нагрудник лицаря в чорно-золотих обладунках і відскочив. Двоє гвардійців з королівської варти заступили собою Джофрі й королеву, затуляючи їх щитами.

Рука Арії ковзнула під плащ, намацуючи Голку в піхвах. Обхопивши пальцями руків’я, Арія стиснула так, як ніколи й нічого в житті не стискала. «Будь ласочка, боги, вбережіть його,— молилася вона.— Не дозвольте їм скривдити батька!»

Верховний септон опустився навколішки біля Джофрі та його матері.

— Який гріх, таке й покарання,— співуче заговорив він низьким і пишномовним голосом — набагато гучніше, ніж батько.— Цей чоловік зізнався в своїх злочинах перед очима богів і людей, на цьому святому місці,— молитовно підніс він руки, і над головою в нього затанцювали веселки.— Боги справедливі, а ще Бейлор Благословенний учив нас, що вони милостиві. Як буде вчинено зі зрадником, ваша світлосте?

Репетували тисячі голосів, але Арія їх не чула. Королевич Джофрі... ні, вже король Джофрі... вийшов із-за щитів королівської варти.

— Мати просить мене дозволити лорду Едарду вбратися в чорне, і леді Санса благала милості для свого батька,— він поглянув просто на Сансу й посміхнувся, і на мить Арії здалося, що боги почули її молитву... аж поки Джофрі не розвернувся до натовпу й не мовив,— але в них м’які жіночі серця. Поки ваш король я, зрада не лишатиметься безкарною. Пане Іліне, принесіть мені його голову!

Натовп заревів і кинувся вперед, і Арія відчула, як захитався пам’ятник Бейлору. Верховний септон учепився королеві у плащ, підбіг Вейрис, розмахуючи руками, і навіть королева щось казала до Джофрі, але він похитав головою. Лорди й лицарі розступилися, і наперед вийшов високий і безтілесний — як скелет у залізній кольчузі — виконавець королівського правосуддя. Смутно, мовби здалеку, Арія почула сестрин скрик. Істерично ридаючи, Санса впала навколішки. Сер Ілін Пейн здолав кілька сходинок, які вели на кафедру.

Протиснувшись між ногами Бейлора, Арія стрибнула в натовп, на ходу витягаючи Голку. Приземлилася вона на чоловіка у різницькому фартуху, збивши його з ніг. Тої-таки мить хтось втелющився в неї, і вона сама заледве не полетіла на землю. Навколо неї зімкнулися тіла, люди спотикалися й штовхалися, топчучи бідолашного різника. Арія махала Голкою.

Високо на кафедрі сер Ілін Пейн зробив жест — і чорно-золотий лицар віддав наказ. Золоті плащі кинули лорда Едарда на мармур, так що голова й груди його нависли над краєм.

— Гей ти! — гаркнув на Арію сердитий голос, але вона прокотилася повз, розштовхуючи людей, протискаючись між ними, наражаючись на тих, хто стояв у неї на дорозі. Чиясь рука спробувала схопити її за ногу, але Арія рубонула мечем, а тоді ще й буцнула людину в литку. Упала якась жінка, і Арія пробігла просто в неї по спині, рубаючи мечем направо й наліво, але нічого не допомагало, нічого: людей було забагато, і щойно Арії вдавалося пробити в натовпі діру, як люди знову змикалися. Хтось ударом відкинув її вбік. Вона чула, як верещить Санса.

З піхов на спині сер Ілін дістав великий дворучний меч. Заніс його над головою, і на темному металі затанцювали сонячні брижі, відбиваючись від країв, гостріших за найгостріше лезо. «Лід,— подумала Арія,— у нього Лід!» По обличчю побігли сльози, засліпивши її.

І раптом з юрмиська випірнула чиясь долоня й зімкнулася в неї на руці, ніби вовча пастка, з такою силою, що Голка полетіла на землю. Арія заточилася. Вона б упала, якби її не тримали, як ганчір’яну ляльку. До неї наблизилося обличчя — довге чорне волосся, сплутана борода й гнилі зуби.

— Не дивись! — гаркнув на неї хрипкий голос.

— Я... я... я...— схлипувала Арія.

Старий затрусив її з такою силою, що в неї зуби зацокотіли.

— Стули рота й заплющ очі, хлопче.

Смутно, мовби здалеку, до неї долинув... шелест... тихий посвист, наче водночас видихнув мільйон людей. У руку їй вп’ялися тверді як залізо пальці старого.

— Поглянь на мене. Так, саме так, на мене,— мовив він, і з рота війнуло кислим вином.— Пам’ятаєш мене, хлопче?

Саме запах усе й вирішив. Арія побачила перед собою масне скуйовджене волосся, заплатаний і запорошений чорний плащ, накинутий на згорблені плечі, пильні чорні очі... І згадала чорного брата, який навідувався до батька.

— Пригадуєш мене, так? Кмітливий хлопчина,— сплюнув той.— Усе закінчилося. Підеш зі мною, і триматимеш рот на замку.

Вона хотіла була щось сказати, але старий знову трусонув її — ще дужче.

— На замку, я сказав.

Площа порожніла. Юрма розпорошувалася: люди поверталися до звичного життя. Але Аріїне життя закінчилося. Вона заціпеніло дибала поряд з... Йореном, так, його звати Йорен. Вона не пригадувала, коли це він підняв Голку, аж поки він не вклав меча їй у руку.

— Сподіваюся, ти вмієш цим користуватися, хлопче.

— Я не...— почала була Арія, але Йорен штовхнув її в якийсь дверний проріз, запустив брудні пальці їй у волосся й шарпнув, закидаючи їй голову.

— ...не такий уже й кмітливий хлопчик, ти це збирався сказати?

У другій руці він тримав ніж.

Лезо зблиснуло в неї перед обличчям, і Арія сахнулася назад, дико відбиваючись, мотаючи головою, але старий тримав її за коси так міцно, аж здавалося, що він зараз повискубує їй усе волосся, а на губах відчувався солоний смак сліз.