Гра престолів

Тиріон

— У них мій син,— сказав Тайвін Ланістер.

— Так, мілорде,— виснажено підтвердив гонець. На грудях його подертого сюрко під засохлою кров’ю заледве можна було розрізнити плямистого вепра Крейкголів.

Один із синів, подумав Тиріон. Сьорбаючи вино й думаючи про Джеймі, він не промовив ні слова. Коли він підніс руку, лікоть прошило болем, нагадавши йому про те, як сам він скуштував бою. Тиріон любив брата, однак не згодився б опинитися разом з ним у Лопотючому лісі за все золото Кичери Кастерлі.

Коли гонець передав донесення, серед скликаних батьком капітанів і прапороносців запанувала мертва тиша. Чути було тільки, як сичить і потріскує поліно в коминку в самому кінці довгої вітальні, у якій гуляли протяги.

Після довгого й тяжкого переходу на південь Тиріон страшенно радів можливості бодай одну ніч поспати в заїзді... хоча він би волів, щоб це був не той заїзд з усіма його спогадами. Батько взяв неймовірний темп, і це далося взнаки. Поранені в бою старалися не відставати, бо в іншому разі їх просто лишали. Щоранку при дорозі хтось зоставався: засинав, але так і не прокидався. Щодня хтось падав на ходу. Щовечора хтось дезертирував — просто безшумно розчинявся в сутінках. Тиріон відчував спокусу вчинити так само.

Коли його збудив зброєносець, повідомивши, що прискакав гонець зі страшною звісткою з Річкорину, Тиріон був нагорі — насолоджувався пуховою периною і теплом тіла Шей у себе під боком. Виходить, усе було марно. Ця гонка на південь, ці нескінченні форсовані переходи, трупи обіч дороги... все на пси. Роб Старк дістався Річкорину багато днів тому.

— Як це могло статися? — простогнав Гарис Свіфт.— Як?! Навіть після Лопотючого лісу Річкорин мав лишатись у залізному кільці, в оточенні величезного війська... В якому нападі божевілля Джеймі вирішив розділити свою армію на три окремі табори? Невже не усвідомлював, які вони будуть вразливі?

«Краще за тебе, боягузе ти з куцим підборідям»,— подумав Тиріон. Може, Джеймі й утратив Річкорин, але Тиріона лютило, коли його обмовляли такі як Свіфт — безсоромний підлизень, чиє найвидатніше досягнення — одружити дочку (яка має таке саме куце підборіддя) з сером Кевіном і таким чином породичатися з Ланістерами.

— Я б учинив так само,— озвався Тиріонів дядько набагато спокійніше, ніж зробив би це Тиріон.— Ви не бачили Річкорину, пане Гарисе, бо знали б, що Джеймі не мав вибору. Замок розташувався на мису, де Ріннєкрут впадає в Червоний Зубець Тризуба. Річки формують дві сторони трикутника, а в разі небезпеки Таллі відчиняють шлюзи вгору по течії, заповнюючи водою рів, який стає третьою стороною трикутника, і таким чином Річкорин перетворюється на острів. Його мури ростуть просто з води, й оборонці замку зі своїх веж бачать усе, що діється на берегах, на кілька льє навкруги. Якщо той, хто бере замок в облогу, хоче відрізати всі підходи до нього, він має розмістити один табір на північ од Ріннєкрута, ще один — на південь од Червоного Зубця, і третій — поміж річок, на захід від рову. Іншого шляху не існує.

— Сер Кеван правду каже, мілорди,— мовив гонець.— Ми оточили табори частоколом з паль, але цього виявилося недосить: по-перше, нас заскочили зненацька, а по-друге, ми були відрізані одні від одних. Спершу ворог підійшов до північного табору. Ніхто не очікував нападу. Час до часу на наш обоз робив набіги Марк Пайпер, але у нього в загоні не більш як п’ятдесят солдатів. Перед тим Джеймі саме поїхав розібратися з ним... принаймні ми думали, що з ним. Нам повідомили, що Старкове військо на схід від Зеленого Зубця й рухається на південь...

— А як же ваші розвідники? — поцікавився сер Грегор Кліган; обличчя в нього було наче вирізьблене з каменю. У відблисках вогню з коминка шкіра його набула рудуватого відтінку, а навкруг очей залягли глибокі тіні.— Нічого не бачили? Не попередили вас?

Заляпаний кров’ю гонець похитав головою.

— Розвідники зникали. Ми думали, це справа рук Марка Пайпера. А ті, що поверталися, нічого не бачили.

— Людині, яка не бачить, очі не потрібні,— заявив Гора-на-коні.— Виріжте їх і віддайте іншому розвіднику. І скажіть, що маєте надію: в чотири ока він бачитиме краще, ніж у два... а якщо ні, наступний розвідник матиме шість очей.

Лорд Тайвін Ланістер обернувся й уважно глянув на сера Грегора. У світлі вогню з коминка в його очах зблиснуло золото, але Тиріон не був певен — у батьковому погляді читалося схвалення чи відраза. Зазвичай на раді лорд Тайвін сидів тихо, більше слухав, перш ніж заговорити, й Тиріон старався і в себе виробити цю звичку. Однак така мовчазність була нехарактерною навіть для нього, та й вина він зовсім не торкався.

— Ви кажете, на вас напали вночі,— мовив сер Кеван.

— Передовий загін вів Чорнопструг, це він зарубав вартових і розчистив частокіл для головної атаки. Коли ми збагнули, що відбувається, береги рову вже заполонили вершники, які вчвал мчали на табір з мечами й смолоскипами в руках. Я саме спав у західному таборі, у межиріччі. Коли ми почули звуки битви й побачили охоплені полум’ям намети, лорд Бракс повів нас до плотів, на яких ми спробували переплисти на той берег, але течія зносила нас униз, а Таллі зі своїх мурів засипали нас камінням з катапульт. У мене на очах один пліт було потрощено на скіпки, а ще троє перевернулося; людей змило у воду, й вони всі потопилися... а хто переплив, на тих на березі вже чекали Старки.

Сер Флемент Бракс, одягнений поверх лат у сріблясто-пурпуровий плащ, мав такий вираз на обличчі, наче взагалі не розуміє, що він чує.

— А мій лорд-батько...

— Мені дуже прикро, мілорде,— озвався гонець.— Коли пліт перевернувся, лорд Бракс був у кірасі й кольчузі... Він був доблесний вояк.

«Дурень він був, от хто»,— подумав Тиріон, гойдаючи свій кубок і вдивляючись у винні глибини. Перепливати ріку вночі, на грубо збитому плоту, в обладунках, коли ворог чигає на тому боці... якщо це доблесть, Тиріон вибирає боягузтво. Цікаво, думав він, чи почувався лорд Бракс особливо доблесним, коли тягар криці затягував його в чорну воду.

— На табір, який стояв у межиріччі, теж напали,— провадив гонець.— Поки ми намагалися переплисти на той бік, з заходу підтягнулися Старки — дві колони важкої кавалерії. Я бачив закутого велета дому Амберів і орла дому Малістерів, але вів їх хлопчак, поруч з яким біг величезний вовк. Я сам не бачив, але розповідали, що звірюка загризла чотирьох вояків і роздерла дюжину коней. Наші списники, затулившись щитами, стали стіною, та коли Таллі помітили, що наші втягнуті в бій, вони відчинили браму Річкорину, і Тайтос Блеквуд вивів через підйомний міст невеликий загін і напав на наших ззаду.

— Боги поможіть,— зронив лорд Лефорд.

— Великий Джон Амбер підпалив рухомі башти, які ми будували, а лорд Блеквуд розшукав серед бранців закутого в ланцюги сера Едмура Таллі й, забравши і його, і решту, втік. Нашим південним табором командував сер Форлі Престер. Побачивши, що два інші табори розбиті, він, зібравши дві тисячі списників і стільки ж лучників, почав організований відступ, але тайроський перекупний меч, який очолював вільних вершників, кинув прапори й переметнувся до ворога.

— Прокляття на його голову,— кинув дядько Кеван не так здивовано, як роздратовано.— Я застерігав Джеймі, що тому перекупному мечеві не слід довіряти. Солдат, який воює за гроші, відданий тільки своєму гаманцю.

Лорд Тайвін сплів пальці й підпер підборіддя. Він слухав, тільки очима поводячи. Шорсткі золоті бакенбарди обрамляли застигле як маска обличчя, але Тиріон бачив, як набрякали на батьковій поголеній голові краплі поту.

— Як таке могло статися?! — знову залементував сер Гарис Свіфт.— Сер Джеймі в полоні, облога зірвалася... це катастрофа!

— Без сумніву,— зронив сер Адам Марбранд,— усі присутні надзвичайно вдячні вам, що ви вказали нам на очевидне, пане Гарисе. Питання в тому, що робити далі.

— А що ми можемо зробити? Військо Джеймі переможене, хтось у полоні, інші повтікали, а Старки й Таллі перекрили нам джерела постачання. З заходу ми відрізані! А вони, коли схочуть, можуть виступити на Кичеру Кастерлі, і хто їх зупинить? Мілорди, ми розбиті. Треба просити миру.

— Миру? — задумливо погойдав вино Тиріон, зробив великий ковток — і пожбурив порожній кубок на підлогу, де той розлетівся на друзки.— Ось ваш мир, пане Гарисе. Мій любий племінничок порушив його назавжди, вирішивши оздобити мури Червоної фортеці головою лорда Едарда. Легше буде напитися вина з оцього кубка, ніж переконати Роба Старка пристати на мир. Він перемагає... ви ще не помітили?

— Дві битви — це ще не війна,— не здавався сер Адам.— Ми ще не переможені. Я залюбки випробую долю та схрещу мечі з тим Старковим хлопцем.

— Можливо, вони пристануть на перемир’я і дозволять нам обміняти наших бранців на своїх,— припустив лорд Лефорд.

— Хіба що згодяться трьох міняти на одного, і то ще нам бранців, мабуть, не вистане,— ядуче промовив Тиріон.— І кого ж ми запропонуємо за мого брата? Гнилу голову лорда Едарда?

— Я чув, у королеви Серсі лишилися правицині доньки,— з надією мовив Лефорд.— Якщо ми повернемо хлопцеві сестер...

Сер Адам зневажливо пирхнув.

— Та він буде повним дурнем, якщо згодиться виміняти життя Джеймі на двох дівок.

— Тоді треба за будь-які гроші викупити сера Джеймі,— сказав лорд Лефорд.

Тиріон закотив очі.

— Коли раптом Старкам забракне золота, можуть просто розплавити обладунки Джеймі.

— Якщо ми попросимо перемир’я, вони сприймуть це за вияв слабкості,— доводив сер Адам.— Слід негайно виступити проти них.

— Без сумніву, наших друзів при дворі можна буде вмовити приєднатися до нас зі свіжими силами,— сказав сер Гарис.— А ще хтось може повернутися до Кичери Кастерлі й почати збирати нове військо.

Лорд Тайвін Ланістер звівся на ноги.

— У них мій син,— повторив він голосом, який розтяв балачки, як ніж розрізає масло.— Залиште мене. Всі.

Тиріон, сама покірливість, звівся, щоб іти, але батько зупинив на ньому погляд.

— Не ти, Тиріоне. Залишися. І ти теж, Кеване. А всі решта — геть.

Тиріон, утративши дар мови, знову присів на лаву. Перетнувши кімнату, сер Кеван наблизився до винних діжок.

— Дядьку,— гукнув Тиріон,— ви не зробите мені ласку...

— Ось,— простягнув йому батько непочатий кубок вина.

Отепер Тиріон здивувався по-справжньому. Він сьорбнув вина.

Лорд Тайвін теж сів.

— Щодо Старка ти маєш рацію. Живого лорда Едарда можна було використати, щоб замиритися з Вічнозимом і Річкорином, а мир дав би нам час упоратися з Робертовими братами. Але мертвого...— стиснув він руку в кулак.— Божевілля! Просто божевілля!

— Джоф іще хлопчак,— зауважив Тиріон.— У його віці я теж викинув кілька дурниць.

Батько кинув на нього різкий погляд.

— Маємо радіти, що він іще з повією не одружився.

Тиріон сьорбав вино, міркуючи, як відреагує батько, якщо син пожбурить кубок йому в обличчя.

— Ми в гіршій ситуації, ніж нам здається,— провадив батько.— Схоже, у нас новий король.

Сер Кеван мав приголомшений вигляд.

— Новий хто?! А що зробили з Джофрі?

Тонкі вуста лорда Тайвіна ледь помітно скривилися.

— Нічого... поки що. Мій онук і досі сидить на Залізному троні, але до євнуха з півдня долетіли чутки. Два тижні тому Ренлі Баратеон одружився у Небосаду з Марджері Тайрел і тепер висуває претензії на корону. Батько й брати його дружини присягнули йому на вірність своїми мечами.

— Погана звістка,— нахмурився сер Кеван, і чоло йому прорізали глибокі зморшки.

— Моя дочка велить нам чимшвидше прибути на Королівський Причал — захищати Червону фортецю від короля Ренлі та Лицаря Квітів,— стиснув він вуста.— Велить нам, уявіть лише. Іменем короля й ради.

— А як новину сприйняв король Джофрі? — поцікавився Тиріон, якого ця звістка навіть трохи забавляла.

— Серсі його ще про це не повідомила,— відповів лорд Тайвін.— Боїться, він наполягатиме, що має сам виступити проти Ренлі.

— З військом? — запитав Тиріон.— Сподіваюся, ти ж не збираєшся йому віддати наше?

— Він хоче очолити міську варту,— сказав лорд Тайвін.

— Якщо він забере варту, місто залишиться без захисту,— мовив сер Кеван.— А з лордом Станісом, який засів у Драконстоні...

— Так,— мовив лорд Тайвін і перевів погляд на сина.— Я гадав, це тобі личитиме блазнівський капелюх, Тиріоне, та схоже, я помилявся.

— Невже, батьку? Та це мало не похвала! — мовив Тиріон і напружено подався вперед.— А що Станіс? Це ж він старший, а не Ренлі. Як він поставився до братових претензій?

Батько нахмурився.

— З самого початку я вважав, що Станіс небезпечніший за всіх інших, разом узятих. Але ж він нічого не робить. Та ні, до Вейриса долітають від нього чутки. Станіс будує кораблі, Станіс наймає перекупних мечів, Станіс везе з Ашая повелителя тіней. Що це все значить? І чи правда це? — роздратовано стенув він плечима.— Кеване, принеси нам карту.

Сер Кеван так і зробив. Розгорнувши шкіряну карту, лорд Тайвін розпростав її на столі.

— Джеймі лишив нас у скрутному становищі. На північ від нас отаборився Руз Болтон із залишками свого війська. В руках ворога — Близнючки та Кейлінський Рів. Роб Старк засів на заході, тож ми, не давши бою, не зможемо відступити в Ланіспорт і в Кичеру. Джеймі в полоні, а його армії, можна вважати, більше не існує. Торос Мирський разом з Бериком Дондаріоном не припиняють набігів на наших фуражирів. На схід маємо Аринів, Станіс Баратеон засів у Драконстоні, а на півдні скликають прапори Небосад і Штормокрай.

Тиріон криво посміхнувся.

— Кріпися, батьку. Принаймні Рейгар Таргарієн і досі мертвий.

— Я мав надію, ти скажеш щось розумне, Тиріоне,— мовив лорд Тайвін Ланістер.

Сер Кеван, нахмурившись, схилився над картою, і чоло йому прорізали зморшки.

— Зараз уже і Едмур Таллі, і лорди Тризуба з’єдналися з Робом Старком. Їхні спільні сили, мабуть, переважають наші. А коли ще Руз Болтон у нас у тилу... Тайвіне, якщо ми залишимося тут, боюся, опинимося в пастці між трьома арміями.

— Не маю наміру зоставатися тут. Наші справи з юним лордом Старком слід вирішити до того, як Ренлі Баратеон виступить з Небосаду. Через Болтона я не переймаюся. Він обережний, а після Зеленого Зубця став іще обережнішим. Він не квапитиметься кидатися нам навздогін. Отож... завтра ми вирушаємо в Гаренхол. Кеване, хай розвідники сера Адама прикриють наш виступ. Даси йому стільки людей, скільки потрібно, і нехай вони розділяться на групи по чотири. І цього разу щоб ніхто не зникав!

— Як скажете, мілорде, але... чому в Гаренхол? Похмуре й нещасливе місце. Кажуть, воно прокляте.

— Хай кажуть,— сказав лорд Тайвін.— Спустіть на них сера Грегора, нехай їде попереду нас зі своїми розбійниками. Вишліть наперед Варго Гоута з вільними вершниками, і ще сера Ейморі Лорча. Нехай кожен візьме по три сотні кавалерії. Скажіть, що я хочу бачити приріччя в огні від Божого Ока до Червоного Зубця.

— Вони все спалять, мілорде,— сказав сер Кеван, підводячись.— Я розпоряджуся.

Уклонившись, він рушив до дверей.

Коли вони лишилися самі, лорд Тайвін зиркнув на Тиріона.

— Твої дикуни, гадаю, не від того, щоб трохи побешкетувати. Скажи їм, що можуть долучитися до Варго та грабувати скільки влізе — майно, товар, жінок — хай забирають, що захочуть, а решту палять.

— Вчити Шагу й Тимета мародерству — те саме, що вчити півня кукурікати,— зронив Тиріон,— але я волів би лишити їх при собі.

Хай вони неотесані й непокірні, але це його дикуни, й він довіряє їм більше, ніж усім батьковим воякам. І не збирається їх комусь віддавати.

— Тоді учися ними керувати. Бо грабувати місто я не дозволю.

— Місто? — розгубився Тиріон.— Про яке місто йдеться?

— Про Королівський Причал. Ти повертаєшся до королівського двору.

Такого Тиріон Ланістер аж ніяк не міг очікувати.

Узявши кубок, він на мить замислився, посьорбуючи вино.

— І що ж мені там робити?

— Правити,— коротко відповів батько.

Тиріон розреготався.

— Думаю, сестра з цього приводу матиме що сказати!

— Хай каже, що їй заманеться. Її сина слід трохи приструнчити, поки він не погубив нас усіх. В усьому винні ті вискочні в раді — наш приятель Пітир, і шановний великий мейстер, і наш диво-каплун лорд Вейрис. Це які поради дають вони Джофрі, якщо він викидає дурниці одну по одній? Кому це спало на думку зробити Джаноса Слінта лордом? Різницькому сину дарують Гаренхол! Гаренхол, колишній престол королів! Поки я живий, він туди й ногою не ступить. Кажуть, за герб він собі взяв закривавлений спис. Як на мене, йому більше пасував би закривавлений сікач,— не підвищуючи голосу, говорив батько, але Тиріон бачив лють у його золотих очах.— А звільняти Селмі — це що за безглуздя? Так, він старий, але ім’я Баристана Безстрашного й досі має вагу в королівстві. Своєю службою він робить честь тому, кому служить. А чи можна те саме сказати про Гончака? Собаці згодовують кості під столом, а не садовлять його поруч із собою на високу лаву! — мовив він і націлив пальця Тиріону в обличчя.— Якщо Серсі не здатна приборкати хлопця, це зробиш ти. А якщо ті радники морочать нас...

Тиріон усе зрозумів.

— Палі,— зітхнув він.— Голови. Мури.

— Бачу, ти дечого в мене навчився.

— Більше, ніж ти думаєш, батьку,— тихо озвався Тиріон. Допивши вино, він замислено відставив кубок. У глибині душі він зрадів, хай і не хотів собі в цьому зізнаватися. Але водночас пригадав битву у верхів’ї ріки, міркуючи, чи не посилають його знову утримувати лівий фланг.— А чому я? — запитав він, схиливши голову набік.— Чому не дядько? Чому не сер Адам, чи сер Флемент, чи лорд Серет? Чому не хтось... більший?

Лорд Тайвін різко підвівся.

— Бо ти мій син.

І в цю мить Тиріон усе збагнув. «Ти здався, повіривши, що втратив його,— подумав він.— Ти, клятий вилупку, ти гадаєш, що Джеймі, вважай, мертвий, отож лишився тільки я». Тиріону кортіло ляснути його, плюнути йому в обличчя, вихопити кинджал і вирізати його серце, аби поглянути, чи справді воно відлите з твердого золота, як каже простолюд. Але він так і лишився сидіти, тихо й непорушно.

Лорд Тайвін перетнув кімнату, і під його каблуками хруснули уламки кубка.

— І останнє,— сказав він уже в дверях.— Повію до двору ти не повезеш.

Коли батько пішов, Тиріон іще довго самотою сидів у вітальні. Нарешті він піднявся сходами на своє затишне горище попід дзвіницею. Стеля тут була низька, але для карлика це не створювало незручностей. З вікна видно було шибеницю, яку в дворі звелів спорудити батько. Щоразу, коли зривався вітер, на мотузці починало повільно крутитися тіло хазяйки заїзду. Плоть її танула, як надії Ланістерів.

Коли Тиріон сів на край перини, Шей, сонно забурмотівши, перекотилася до нього. Пропхавши руку під покривало, він поклав долоню на м’які груди, й дівчина розплющила очі.

— Мілорде,— зронила вона з дрімливою усмішкою.

Відчувши, як напружилася її пипка, Тиріон поцілував її.

— Я збираюся взяти тебе з собою на Королівський Причал, любасю,— прошепотів він.